«Не згадуймо Святу Єлисавету всує» — таку назву носила прес-конференція, яку на минулому тижні провів у Кіровограді професор Києво-Могилянської академії, наш з вами перший народний депутат Володимир Панченко. Проте насправді про Святу Єлисавету Панченко говорив небагато, більше про те, що нам усім треба шукати вихід з перейменувального тупика.
— Ми зайшли в глухий кут, - пояснює Панченко. — З одного боку, ВР не хоче приймати ту назву, яку дехто тут вважає єдиною можливою, історичною. Міська рада зайняла таку позицію, що вона блокує все, що не Єлисаветград.
Ми вже пройшли певну дорогу. І я, мабуть, накаркав, коли в минулому році, в червні, в мене брали інтерв’ю, то я сказав, що боюся: ми надовго ще залишимося з Кіровоградом. І це накаркування збувається. Вже сформувалися дві армії, які ведуть між собою бойові дії, час від часу — перестрілки. І одна вже не може відступити, і друга не може.
Виходити з цієї ситуації треба шляхом компромісу. А що таке компроміс? Компроміс — це коли обидві сторони чимось незадоволені.
На мою думку, треба виробити меморандум, суть якого зводиться до трьох пунктів. Пункт перший: ми повинні всі погодитися, що місто потребує нейтральної назви. Що я маю на увазі? Вона не повинна бути політизованою, і вона не повинна бути іменною. Тому що іменні назви найбільш вразливі для критики: той не пройшов випробування часом, в того з прапорами щось не те. Пункт другий, який пов’язаний з першим: одна сторона відмовляється від назви Єлисаветград і всіх похідних від неї. А пункт третій — це вже компроміс з боку тих, хто проти Єлисаветграда: якщо нейтральна назва, то хай міська рада приймає будь-яку, і ми її підтримаємо, не будемо влаштовувати обструкції, не будемо мітингувати. Я не знаю, який це може бути варіант.
Якщо спокійно, без емоцій, подивитися на ці три пункти, то вже справою техніки було б вийти на конструктивний шлях.
— Але в чому тут компроміс? Адже в другому пункті прихильники історичної назви вже повністю виконують бажання своїх опонентів.
— Виміряти поступку в процентах дуже важко. В тому, що я запропонував, обидві сторони йдуть на поступки. Вони, звичайно, різновеликі, але поступки є з обох боків. З одного боку — відмова від Єлисаветграда й всіх похідних, а з іншого — готовність віддати ініціативу. І це теж, повірте, поступка. Бо дивіться навіть на характер запитань тут. Підспудно в кожному питанні звучить «Ніяких компромісів», «Ні в чому не поступимося».
І наступний виступаючий відразу ілюструє відповідь Панченка:
— Які можуть бути компроміси з п’ятою колоною? Я не розумію, в чому суть цієї розмови. Ми не маємо ні з ким йти на компроміси в своїй країні. Компроміс — на палі!
— Чули? — сміється професор. — Ось про це я кажу. Якісь поступки, якийсь переговорний процес. Я не впадаю в ілюзію й не кажу, що ми гарантовано зможемо це зробити. Але це буде ефективний тактичний хід. Їм (прихильникам історичної назви. — Авт.) важче буде відмовлятися, якщо ми таким шляхом підемо.
Взагалі професор кілька разів брався пояснювати єлисаветофобам, що не все в Кіровограді так страшно.
— Ми ж знаємо, звідки це все береться! — кричить жінка.
— А звідки?
— З руського миру, з Росії, з Московського патріархату!
— Я знаю багато людей, - каже Панченко, - яких цікавить не церква, не політика, не Єлизавета Петрівна, а просто першоназва міста, історія. Це їхня така логіка. Я цієї логіки не сприймаю. Ну було, ну була така фортеця…
Наталя Полянська-Василенко в праці «Заселення південної України в половині XVIII століття» (половина — це середина в даному випадку) детально розповідає, як будувалася ця фортеця. Вона будувалася крадькома. Це ж був форпост проти Туреччини. І коли турки дізналися, що на березі Інгула будують величезний форпост, вони занепокоїлися й почали дипломатичні ноти посилати. Як повела себе Росія? Вони просто сказали: «А ее там нет». І коли когось з турецьких дипломатів сюди таки прислали, його добряче напоїли, і він забув, чи є там фортеця, чи нема…
Після закінчення прес-конференції в ексклюзивному інтерв’ю Володимир Євгенович пояснює:
— Серед людей, які підтримують Єлисаветград, є різні категорії. Більшість — це люди, які просто хочуть повернути першоназву. Є люди, які сприймають цю назву в історико-культурологічному ключі: в Єлисаветграді було стільки цікавих людей, цікавих явищ. Але є менша частина — ідеологічно заряджених людей, які цю назву сприймають як частину руського миру. Ця частина, може, дуже нечисленна. Але вона, повірте мені, теж є.
З чого можна вибирати?
— У Верховній Раді є подання попередньої міської ради з сімома варіантами назв, - нагадує Панченко. — Два з них вже відпали: Єлисаветград, Інгульськ. Кропивницький теж фактично відпав, бо Верховна Рада не піде проти рішення міської ради, яка забалотувала цей варіант. Залишилося ще чотири: Златопіль, Козачин, Ексампей і Благомир. Можна пройти цю процедуру до кінця — ще чотири рази комітет буде підтримувати, ще чотири рази міська рада буде забалотовувати ці варіанти. І ми тоді вийдемо на нуль. Але простіше буде, якщо теперішня міська влада прийме свіже рішення, в якому не просто забалотує, а підтримає якусь назву. Якби зараз міська рада прийняла рішення на підтримку, наприклад, назви Золоте Поле, то юридичної колізії б не було.
Коли рік тому питали мене, за яку я назву, я не міг відповісти. Мені легше було сказати, проти чого я. Я проти Кіровограда, я однозначно проти Єлисаветграда. А от за… Тоді з’явилася назва Інгульськ, і я хотів підтримати її як загальноприйняту. Сьогодні мені простіше. Років тридцять тому Микола Смоленчук запропонував варіант Золоте Поле. Саме такий варіант, не Златопіль. Мені здається, це була б дуже гарна нейтральна назва: це і наші поля, і натяк на Дике поле, і натяк на золото нашого краю. Але це пропозиція. Я б на ній не наполягав.
— А ви завжди були проти Єлисаветграда?
— Це цікаве питання. Я живу досить довго. Людина, яка живе довго, яка читає книжки, яка думає, вона може змінювати свою точку зору з якихось питань. В 1990 році в Верховній Раді був такий депутат Іван Салій. Він, виступаючи з трибуни, сказав таку розкішну фразу. «Как говорил Достоевский, только дурак не меняет своих взглядов», - потім зробив паузу і додав: «А я их, между прочим, не менял». Але фраза Достоєвського сама по собі правильна. Мій друг Леонід Васильович Куценко на початку 2000-х років підписував мені свої книжки і писав там не «Кіровоград» після дати, а«Єлисавет». І я був солідарний з ним. Мені подобалася ця назва. Не пам’ятаю, чи висловлював я цю думку публічно, але я так думав. Я це розглядаю як момент у своїй персональній історії.
Але все тече, все змінюється. Якщо людина живе вісімдесят років і взагалі не змінюється, то все — це Тутанхамон.
— А чому компромісом не може бути українська назва Єлисавет, яку наше місто офіційно носило у часи УНР?
— Є таке прислів’я: не вмер Данило, та галушка його задавила. Єлисавет — це скорочена, народна назва. Я родом з Одеської області, з Любашівського району, це 150 км на північ від Одеси. В нас там і зараз кажуть: «Поїду в Гадес». Єлисавет, Лисавет, який зафіксований у відомій народній думі, — це просто народні варіанти тієї самої імперської назви. Єлисаветград — це дуже довго, офіційно, сердито, а от Лисавет — це про сусіда. Це така форма народної адаптації. Десь я навіть читав, що ця назва освячена Тарасом Шевченком! Бо він пише у повісті «Наймичка» «а поутру приехали в Елисавет». Ну так називалося місто. Що він мав написати: «Приехали в Кировоград» чи «Приехали в Ингульск»?
Так, це була офіційна назва міста у 1918 році, в часи УНР. Але від чого відштовхувалися ті, хто приймав таке рішення? Від цієї самої назви Єлисаветград. Це те саме.
Парадокси топоніміки
Присутні питають Володимира Панченка, чого це Верховна Рада взагалі звертає увагу на думку городян. Могли б, мовляв, назвати, як захочуть, і це була б державницька позиція.
— Рішення прийняти й оголосити можна. Але в такому рішенні є вразливі місця — це показала історія з Комсомольском і Горішніми Плавнями. Рішення згори виявилося не остаточним. Зараз це Горішні Плавні, але це недовго триватиме. Я практично переконаний, що Верховна Рада повернеться до цієї теми дуже скоро. Бо там громада вже прийняла третє рішення — Святомиколаївськ.
Святомиколаївськ — це не те саме, що Свято-Єлисавет. Свято-Єлисавет в нашій історії — це той самий Єлисаветград. А в їхній історії Святомиколаївськ — це чистий лист. У них не було Миколаївська чи Миколаївграда. Тому Святомиколаївськ є прийнятним сьогодні, а Свято-Єлисавету не може бути.
Але ця історій доводить, що рішення згори викликає супротив і доводиться до цього повертатися.
Та й сьогодні Верховна Рада не готова йти проти рішення міської ради. Чи, якщо простіше казати, у них просто немає для цього голосів.
Нам треба розуміти, що більшість депутатів — це люди, яким просто байдуже. В кращому разі вони поцікавляться у того, хто знає цю проблематику, — у Яринича чи в Горбунова. І проголосують так, як їм хтось підкаже.
Нам треба працювати в різних напрямках, у тому числі й у Верховній Раді. Я недавно зробив спробу зустрітися зі своїм давнім знайомим Ігорем Гринівим, він зараз очолює фракцію БПП, займає ключову позицію, а я його знаю з першого скликання. Мені поки що не вдалося з ним зустрітися, але, думаю, вдасться і зустрітися, і пояснити йому і про Єлисаветград, і про Єлисавет.
«Українців сильно збуджує трибуна»
Ми не згодні майже з усім, що каже Панченко, але розмовляти з ним цікаво й приємно. На відміну від місцевих одіозних політиків, він не обзиває опонентів агентами Кремля та сепаратистами. Він уважно слухає не тільки своїх однодумців, але й людей з протилежного табору. Він навіть питає мене, чому я за Єлисаветград і чи можна мене переконати відмовитися від цієї назви заради якоїсь великої мети. Володимиру Євгеновичу здається, що можна. Зізнаюся: я в собі такого резерву не бачу. І так само, як супротивники назви Єлисаветград, не дуже вірю в затію з меморандумом і переговорами. Проте, якщо такі переговори взагалі можливі, то очолити цей процес, здається, може тільки Панченко. Можливо, тому, що зараз він не живе у нашому місті та здатен сприймати все трохи відсторонено.
— Ви б погодилися очолити переговорний процес?
— Звичайно. Більше того, я в цьому плані вже дещо роблю. Просто поки що не можу про це говорити. Звичайно, це дуже невдячна роль. Адже в результаті обидві сторони повинні бути незадоволені — це сутність, методологія компромісу. Але я ризикну.
Я переконаний, що з усіма можна говорити. Не всіх можна переконати, але говорити можна з усіма. Тільки без трибун. Є така психологічна закономірність для українців: їх сильно збуджує трибуна. Українців не можна до трибуни допускати, бо вони відразу перезбуджуються — і все. Багато чого не можна вирішити на трибунах, на мітингах, на площах.
За рік тут сформувалися дві армії, відбулися битви. Ми йдемо шляхом збройного конфлікту. Я розумію людей безкомпромісних, я сам іноді буваю безкомпромісним. Але точно знаю, що цей шлях непродуктивний.
Тому треба починати дуже обережно, дуже вузьким колом. Тому що українці дуже принципові в непринципових питаннях.
— Ви говорили, що ми можемо законсервувати цю ситуацію. Може, і краще було б законсервувати її на п’ять-десять років? А потім, коли пристрасті вщухнуть, повернутися до цього питання?
— На п’ять років не вийде. А на півроку можна, і за ці півроку можна знайти якесь конструктивне рішення.
Нам важко уявити, яким може бути результат таких перемовин. Проте в нашому випадку просто розпочати переговори — це вже великий крок. Ми не чуємо один одного і давно вже не хочемо чути. З усіх прихильників Єлисаветграда на прес-конференцію Панченка прийшла я одна. Одна! Ми часто звинувачуємо противників повернення історичної назви в небажанні слухати нас, але й ми не хочемо слухати їх…
Ольга Степанова, фото Олега Шрамка, «УЦ».
» Наталя Полянська-Василенко в праці «Заселення південної України в половині XVIII століття» (половина – це середина в даному випадку) детально розповідає, як будувалася ця фортеця. Вона будувалася крадькома. »
«Долго начинали строить крепость, но могли и не достроить. Дело в том, что она произвела большое впечатление на Порту, которая восприняла это событие как недружественный акт со стороны Петербурга. Крепость находилась в тридцати часах езды от турецкой границы и потому, с точки зрения султана, ее строительство было нарушением русско-турецкого договора. За поддержкой он обратился к английскому и австрийскому правительствам. Обстановка накалилась настолько, что русский посол Обрезков начал опасаться, как-бы крепость св. Елисаветы не стало причиной разрыва и возможно, войны с Турцией. На это вице – канцлер Воронцов ответил: «…построение крепости св. Елисаветы будет для переду великим авантажем [выгодой, преимуществом-А. Л.] России и турков в узде содержать «.
В результате, начатое дело было продолжено. Российская империя приняла самостоятельное решение, не произведя ни единого выстрела. «http://kirovograd.comments.ua/article/2009/12/08/102425.html
«Наталя Полянська-Василенко в «…..
Правильно-Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна
Правильный мужик, хоть и непонятно говорит. Одно понял: «Отложить на полгода.» Это правильно. Потом затянуть время заседаниями и повестками. Потом запросить толкование слова «переименовать» и «типа немический». Можно в ПАСЕ запросить консультацию или в Венецианской комиссии. А там глядишь, и наладится в головах. И спокойно можно будет подумать и решить, что делать.
А то сейчас, как на жулики на базаре, все кричат: быстрее, не успеешь, бабки давай, сейчас поезд уходит! Переименовать не успеем!
Куда спешить? Какой поезд! Кто то может и уйдет. Может даже и очень скоро. Но город никуда не денется и будет на том же самом месте.
«»Стоит понимать, что миф о связи названия с праведным елисаветою притянут за уши представителями УПЦ Московского патриархата. Стоит только взглянуть на герб города 1845 года и все становится на свои места. Кстати этот самый герб исследовали специалисты Украинского геральдического общества и дали безоговорочный вывод — изображен на нем вензель принадлежит росийскиий императрице Елизавете Петровне, поэтому связь названия и данной исторической фигуры является бесспорной. Именно поэтому я категорически против Елисаветграда, Елисавета или других производных названий», — рассказал присутствующим Панченко. «http://topnews.kr.ua/politics/2016/06/21/88747.html
Прежде,чем делать выводы о смысловой нагрузке герба, необходимо вспомнить,по каким принципам, правилам, герольдмейстеры ХУ111 -Х1Х веков составляли городские гербы.
1.Принцип создания городской эмблемы как знака определенного реального города НЕСУЩЕГО В СЕБЕ КОНКРЕТНУЮ ИНФОРМАЦИЮ о городе. Учет в нем характерных особенностей города ,местности,населения,традиций.
2.В гербе обозначается фигура-символ «милости верховной власти»-государственные цвета-черный, золотой, двуглавый орел…
3.Символы городской символики в общем плане, указывающий на то, что речь идет именно о городища не другом виде поселения(изображение башен, стен крепости, укреплений, святого или его атрибутов, покровителя города.
3.Указание на статус города в государственной административной системе(в гербовом щите располагаются два герба-в верху-наместнический, в цетре-городской).
Теперь описание герба : «Герб Елизаветграда утвержден 6 августа 1845 года законом №19383 :
«В верхней половине щита в золотом поле Государственный Российский герб, а в нижней, в красном поле земляное укрепление, внутри коего вензель Императрицы Елизаветы Петровны; по сторонам же онаго 1754 год».
(Использован текст гербовника П.П.фон Винклера)
Фигуры герба необходимо рассматривает в единстве их логической,смысловой связи. Верхняя часть герба-Государственный Российский герб,(Городская военная предыстория неотделима от гражданской и сегодня, что стало причиной многих споров по выбору точки отсчета возникновения Елисаветграда-от крепости, либо от гражданского поселения. Вот почему в гербе Елисаветграда, утвержденного в августе 1845г., вместо наместнического герба был изображен государственный герб России, поскольку город находился в ведении Военного ведомства. ).Далее-факты реальной истории города-изображение земляных крепостных сооружений, дата начала строительства и вензель императрицы, которая санкционировала это строительство. Поэтому ни символика, ни название города никак не указывают на то, что город назван в честь императрицы. Герб, согласно правилам геральдики, указывает на факты реальной истории города, которые определили на века его специфику.
P.S.Если вензель императрицы рассматривать в качестве указания на то, что крепость названа в ее честь, то следует помнить, что она,крепость,называлась «св.Елизаветы»(части архитектурных сооружений крепости, как известно, также были названы в честь святых, то есть наименования выполняли функцию оберега).Но на гербе нет никаких знаков-символов святой, что позволяет заключить, вензель только обозначает имя правителя, по распоряжению которого началось строительство крепости.
» — А как не умели вы жить на своей воле и сами, глупые, пожелали себе кабалы, то называться вам впредь не головотяпами, а глуповцами.» — М.Е. Салтыков — Щедрин, «История одного города».
Можно еще — Святокиров. Или просто — Мироныч.
Это моя описка, а скорее даже исправление ворда, которое я не заметила. Панченко, конечно, говорил «полонська»
…кстати, как-то все забыли про годовщину слёта «вчЬОних», который был 11 июня прошлого года и который много создал шума из ничего по поводу переименования города… :mail:
Если ломают через колено 70% жителей города то мы не в демократическую Европу идем, а прямиком в тоталитарную путинскую росею. И ведет нас тудой бывший пламенный инструктор райкома компартии, а ныне пламенный «патриот» тов. Козубъ и Ко
В «Географическом лексиконе» 1773 г., сданного в печать в 1770 г., читаем: «Елисаветград – провинциальный город Новороссийской губернии, построенный в 1754 г. под именем крепости св. Елисаветы». Как видим,авторы словаря не связывают наименование крепости с императрицей,хотя могли бы,ведь Панченко утверждает: «: “Єлисаветград – це історія російського підлабузництва” «
Главная проблема переименования города, это политические амбиции Кировоградской элиты.
«Российская империя приняла самостоятельное решение…»
Вот именно,почему украинцы должны увековечивать решения империи которая она принимала в Украине в те времена, без учета мнения самих украинцев?
Кстати земли эти принадлежали Запорожской Сечи. Есть документ подтверждающий, что Запорожская Сечь согласна со строительством крепости?
Элита Кировограда выпестована на российской истории и мифологии, и в большинстве случаев от решения из Москвы зависело в 90-е, финансовый взлет нынешних тузов Кировограда ратующих за Еград.
Кировоградская элита просто боится всего украинского. Истории, этноса, мировоззрения и устремлений украинского народа. Поэтому всячески старается сохранить для себя статус кво, российского языка, топонимики, мировоззрения и преобладающей церкви.
Поэтому в первую очередь нужно сменить элиту города.
Как бы это кому не хотелось, но это будет сделано.
Парадигма майданеров-революционеров:их оппоненты,как они полагают, по природе своей ущербны(совки,вата и т.д.) и сами по-себе ничего не представляют и не значат.У них всегда есть поводыри-пастухи,которые все за них решают.Отсюда вывод,мнение городской общины-блеф,поскольку она,община,стадо под управлением элиты Кировограда.»Ценность»,»глубина анализа»,подобной парадигмы опровергается ежедневно. Но тем не менее,ее апологеты «волают» безудержно.Что делать,дуракам закон не писан.
Ну лучше всего об этой парадигме знает старый русский фашист Алекс из Кирововграда.