Брати Капранови: «Українські письменники — це сексопатологи»

Ці двоє — найвідоміші близнюки України. Видавці, літератори, суспільно активні захисники української культури брати Капранови у Кіровограді вже вдруге за цей рік. Залюбки до нас їздять, вважають нас майже земляками, бо самі виросли у сусідній Миколаївській області. На запрошення обласної влади брати виступали перед студентами, відкривали нові полиці кіровоградського буккросингу (обміну книжками), презентували новий роман «Щоденник моєї секретарки» ну і дали ексклюзивне інтерв’ю нашій газеті.

Щохвилини — та, мабуть, кожні десять секунд — вони не те щоб перебивають, але додають «5 копійок» до думок іншого, коментують один одного, іронізують над іншим і собою. Тому відокремлювати у тексті слова Віталія від слів Дмитра немає жодного сенсу — вони одне ціле.

— То як звати цю вашу секретарку?

— У нас немає персональної секретарки. Є секретарі у нашому видавництві, офіс досить великий, дві дівчини працюють. І вони передають одна одній позмінно книгу із записами різних доручень і справ. І одного разу випадково ми побачили у цій книзі запис «Віталій Віталійович сьогодні пригостив мене яблуком. Я відмовилась. Я вважаю, що ми не у таких стосунках, щоб я могла приймати від нього щось». Таке неможливо вигадати. Ніхто не повірить у те, що в наш час у Києві існують дівчата, які вважають: для того, щоб взяти яблуко у чоловіка, треба дійти до певного рівня стосунків. Але вони є. Ми не знаємо навіть, хто з дівчат це написав, — секретарки в нас зазвичай студентки чи випускниці, часто міняються. І якась із цих дівчат колись у цій книзі здачі змін почала вести щоденник. Це було давно, в 2002-му році. Знову — не вірилось в таке…

От наша бабуся вчилась в інституті шляхетних панянок в Одесі на початку минулого століття. Якби ми в її щоденнику таке прочитали, то не сміялися б. А зараз це чомусь смішно — ці прояви такої куртуазності і гарного виховання. І тоді народився задум книжки — про сьогоднішні реалії у тій системі координат, коли не всі дівчата брали яблука у чоловіків. Наша бабуся не дозволила би з собою цього амікошонства, «дружнього свинства». З’явився задум, і книжка вийшла, хоча спочатку задумано було інше, ми навіть хотіли взяти у співавтори когось із жінок, зробити цю лінію глибшою — ми ж розуміли, що не можемо писати від імені вісімнадцятирічної дівчини. Ми б могли писати від імені тридцятирічного програміста (натяк на роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». — Авт.). До речі, коли вийшов роман Ліни Василівни, ми дописували свою книжку і були шоковані — настільки багато спільного є у книжок, ми вже уявляли нападки преси — списали, мовляв. Але, мабуть, щось таке віяло в повітрі…

— Про братів Капранових багато хто може сказати: «Капрановых не читал, но осуждаю (или одобряю)». Згодні?

— Так, ми усвідомлюємо те, що більше Капранових знають як публіцистів та громадських діячів. А взагалі у письменника є два етапи у житті. Перший — це коли тебе не знають, а другий — коли тебе не розуміють. Ми поки що знаходимося на першому етапі! Наша візуальна популярність як публіцистів значно випереджають популярність як письменників. Іноді навіть на виставках підходять люди: «Що це у вас — художнє? — ні, не буду читати. А ось те, що ви пишете на “Українській правді”, — це гарно». І після таких слів ми вирішили написати таку книжку, щоб її могли читати і читачі нашої публіцистики. Додати цю аудиторію. Тому ввели у книжку значну політичну складову, дія відбувається у 2004-му році. Попередні наші твори були зовсім романтичні, жіночі, навіть дитячі, тепер ми розширили коло своїх читачів, у першу чергу людей з Інтернету. І це дуже виправдало себе, першого накладу книжки вже нема, у кінці грудня вийде другий, наступного року, мабуть, буде і третій. Наклад, звісно, не 100 тисяч, усього 3, але за пару місяців вони розійшлись, для України сьогодні це непоганий результат.

— Колись письменників наш земляк Юрій Олеша назвав «инженерами человеческих душ», а Сталін потім його цитував. Сьогоднішніх українських письменників можна назвати хоча б «слюсарями людських душ» чи хто вони за фахом?

— Сьогоднішній український письменник — це, скоріше всього, щось середнє між психоаналітиком і сексопатологом! Бо інженер — це той, хто щось творить, а письменник намагається розібратися з тим, що створено. Ну а взагалі ми знаємо, що найбільш кваліфіковані лікарі — це патологоанатоми. Наші батьки — лікарі, і батько наш ходив до патологоанатома за консультаціями з діагностики, хоча сам був терапевтом. Патологоанатоми краще розбираються, бо бачать наслідки. Українські письменники до патологоанатомів не дотягують. Але те, що вони не анатоми, а сексопатологи, не говорить, що вони погані, це каже про їхню громадянську і соціальну позицію. Це значить, що наша література ще не вийшла з таборів. Про що ми? У Радянському Союзі пристойному чесному письменнику було дві дороги: або у табори, або за Ленінською премією. Більшість інтелігенції взагалі нікуди не йшла — туди боялися, а туди совість не дозволяла, і тоді з’явилася така собі катакомбна українська література. Для себе, може, для друзів. Хоча навіщо для друзів писати?! Пам’ятаєте, як наприкінці 80-х відкрилися усі письменницькі шухляди, і звідти повалили ці томи спогадів і щоденників, відверто слабкі і нецікаві, але ними були забиті всі журнали, «Новый мир» та інші. Але згадайте — чи з’явилося тоді у цьому потоці хоча б щось з української літератури? А майже нічого, хіба трохи емігрантського. Нам Павло Загребельний розповідав, що тоді зібрав письменницький загал і сказав: «Давайте, хлопці, що у вас в шухлядах, зараз можна все надрукувати». А нічого не було… Бо наші люди великих форм у шухляду не писали — ні для кого. Всі пишуть для читачів, і Нестор-літописець писав для читачів…

Уся українська література початку і середини дев’яностих була літературою «анти-», антисоціальна, антиполітична, написана, аби «не так, як раніше», у спротив. Лише десь із двохтисячних почала виходити література інша, «нормальна». А попередній період для літератури — суцільний провал. Був злам епох, ментальний злам, переворот життя цілого народу, безліч подій планетарного масштабу — а літератури про це немає! Жодної художньої хроніки тих років! 750 років Україна боролася за свою незалежність, а написати про це нікому! І хто вже напише? Ось про 2004-й з’являється література, і наша книжка в тому числі, Ліна Костенко написала квазіпубліцистичну хроніку тих подій, і ще буде написано. А про дев’яності — немає! Є зовсім поодинокі твори, як «Кляса» Вольвача чи «Ворошиловград» Жадана, але вони фрагментарно про те. Масштаб того, що відбувалося, і масштаб його висвітлення в літературі — несумісні. Мають бути сотні томів. Але недопрацювали інженери.

— Ви слідкуєте, звісно, за сучасним літературним процесом в Україні. А от «Червону Атлантиду» Ганни Герман читали?

— Ні, ми не читали. Ми довіряємо колегам. Василь Шкляр сказав, що це геніально, і ми йому віримо. Що ще нам залишається? Хоча такі речі не мають залишатися безкарними. І ще згадуються слова одного колеги: «Тест на творчу вагітність не показав жодної смужки».

— Колись Генрі Лайон Олді в Харкові (дует письменників Громова та Ладиженського) розповіли, як пишуть книги. Одну главу пише один, другу — інший, потім електронною поштою главами обмінюются, ріжуть, правлять і знову обмінюються. Ільф та Петров писали разом. А як ви ведете своє «обобществленное литературное хозяйство»?

— Не розуміємо, як це у них так виходить. У юності, коли у нас була друкарська машинка, то це відбувалося так: один друкує, другий ходить за спиною. Але ми зрозуміли, що це непродуктивно. Ми повинні працювати вдвічі ефективніше. Тому тепер ми спочатку замислюємо, обговорюємо детально те, що будемо писати, характери, мотивацію героїв, композицію, багатоплановість, і пишемо окремо, тільки без електронної пошти, бо ми знаходимося поруч. Коли герой продуманий, добре прописаний, то він сам веде за собою, ми розуміємо, що він може зробити, а що ні, що сказати , а що ні, як і коли щось вчинити. Ми складаємо план, по епізодах, комусь це може здатися не дуже творчим, бухгалтерією, а не літературою.

— Звісно, а як же Божа рука, що водить?!…

— Це вже все потім в тексті з’являється! План планом, але без натхнення нічого не буде. Вигадати щось оригінальне — це одне. А написати це так, щоб тобі повірили, — це вже інше. Був такий відгук на цей наш роман — дочитав до кінця, а потім закрився на кухні і плакав… Значить, повірили. Так що муза була, коли писали! Чи ось ще — музикант гурту «От винта» Юрко Журавель прочитав і намалював ілюстрації до книжки. Його ніхто про це не просив! Ми питаємо: навіщо? А він каже — прочитав, ніч не спав, і ось таке вийшло. Зачепило. І друге видання книжки виходить з його ілюстраціями.

А та друкарська машинка взагалі унікальна! Ми самі з Очакова, зростали в російськомовному середовищі. А маминої подруги чоловік був якимось енкаведістом в минулому і свого часу воював з УПА, Українською повстанською армією. І як порядний боєць НКВД він брав трофеї. І привіз трофей додому — німецьку друкарську машинку «Еріка» з українським шрифтом. На ній упівці друкували свої листівки та документи. У той час машинка була дуже дорогою річчю, тому і взяв, вона не була ніде зареєстрована (а тоді всі машинки були на обліку). І цей дядько віддав нам цю машинку — все одно вдома у нього нею ніхто не користувався. І наше перше оповідання російською мовою було надруковане на цій «бандерівській» «Еріці», і замість літери «ы» ми друкували «ьі». Але наша кар’єра російських письменників дуже швидко закінчилася. Ми зрозуміли, що не відчуваємо глибоко цієї культури, ми не можемо нести її сенс, можемо хіба що поганенько когось наслідувати. Хоча були публікації, десь нас вже починали вважати за перспективних, але тут якраз вийшов «Град обреченный» братів Стругацьких, і ми все зрозуміли, що досить, не піде. Спитали себе: а що піде? І зрозуміли — попри усю нашу російськомовність, піонерське виховання та інше, ми — не «чирки». Що таке «чирок»? Це в Одесі так казали колись — «чилавек русской культуры», «чирок»! І ми визначилися з собою. Бо коли ставиш перед собою якісь задачі у культурі, то відповідаєш на два питання. Перше — на фіга? І друге — звідки? Ми зрозуміли, що маємо спиратися на грунт під ногами. Ось у вас у Кіровограді такі красиві дівчата. Чому? Бо грунт такий під ногами урановий, це вони від радіації. А ми виросли на справжньому українському грунті в Очакові, не дивлячись на російські моменти. У нас в класі у школі було усього троє росіян (тоді чомусь у класному журналі і національність дітей писали)! Троє! І то ми дивувалися — та які ви росіяни?

— А як воно взагалі — писати удвох? Не складно?

— А ми по-іншому не пробували. Тому не знаємо. Ми думаємо, що це вам складно: як це — писати самому?!

— Є такий термін «зросійщені українці». А ви — яскравий приклад зворотнього — «зукраїнізовані люди», хоча у вас більше російської чи болгарської крові.

— Стати українцем дуже просто. Ми ж знаємо, що чітких генетичних ознак українства немає. Український етнос — це великий котел, у якому зварилися сармати, скіфи, половці, хазари, татари і ще сто народів. Зробити аналіз і сказати: «Це українець» — неможливо. Українство — це поняття суто культурної самоідентифікації. Ким ти сам себе відчуваєш, як думаєш, якою мовою розмовляєш (хоча й це не обов’язково) — то ти і є.

— Питання напередодні свят. Чому в Україні сьогодні практично відсутній жанр різдвяної історії, святочного оповідання — як у Діккенса, Гоголя, Чєхова? Чи ми помиляємося?

— Власне кажучи, у нас це було набагато раніше за Діккенса, який вважається засновником жанру! Трохи в іншій формі, але у нас все це було у вигляді вертепу, водіння кози на Маланку та інше. Наше язичество не настільки було в нас задавлене, як у європейців. У нас християнство дуже рано погодилося з тим, що не може цього в людях переробити на свій лад, і просто абсорбувало в себе ці всі обряди, адаптувало їх. Коли ще митрополит Могила освятив усі ці обряди, за походженням абсолютно поганські — посвята хат, вуликів, якихось справ. Цього ж усього в християнстві не було. Тому в нас є своя різдвяна, так би мовити, творчість, і задовго до Діккенса.

Ми, до речі, щороку беремо участь у так званих зоряних вертепах, що їх заснував наш товариш Юрій Луценко, з яким ми, скажімо так, вже рік не бачились. Ми їздили з цими вертепами в Яремче, Івано-Франківськ, в Києві робили. Зоряний вертеп — це різні творчі відомі люди грають різдвяну п’єсу. Її пише завжди нову Сашко Лірник, ми всі — творчі ж бо люди — завжди якось під себе ролі переписуємо і потім це все граємо. І дуже цікаво виходить! Ми зазвичай пастушків граємо. А ось цього року нас запросили гуцули на вертеп, і ми вже будемо Ірода з чортом грати. Так що кар’єру зробили — виросли вже з пастушків.

Все у нас є, тільки в іншій формі. Крім того, вистачає у нас казок — Малкович дуже багато видає таких «янгольских» казок. Хоча з казками окрема тема. У нас як почали їх погані видавати, то, як і у багато чому іншому, всі погані. Завалили поганими казками країну. Дискредитували жанр, як свого часу, на початку дев’яностих, дискредитували історичний роман. Тоді історичний роман був синонімом поганого роману, потім таке ж сталося з казкою. Тому що слово «казка» колись саме себе продавало. Але скінчилося, має пройти час, щоб з’явилося багато гарних казок. На Сашка Лірника тут велика надія, він добре творить, а що він робить зі своїми казками серед люду! Це треба бачити, це такий хеппенінг, він призначає людей з натовпу — ти козак, ти чорт, ти піп, і люди втягуються, так грають ці здорові дядьки!

— Чи є у вас своя різдвяна історія?

— Просто розкажемо, як це у нас було. Не знаємо, як у вас на Кіровоградщині, а у нас на півдні ніхто не колядує. У нас носять вечерю. Хустка, в ній калач. В нашому райцентрі ніколи калачі не продавали, а під Різдво — завозили! Чергу за ними вистоїш, береш двадцять чотири штуки. І йдеш відносити вечерю. Йде перший секретар райкому партії і несе вечерю у кошику. А назустріч йому — головний лікар районної лікарні з кошиком. І обоє ховають їх за спину, щоб не побачили — бо ж завтра на бюро зустрінуться, а там дістанеться! А не нести вечерю не можуть, бо ж батьки дружин не пробачать, сама дружина не пробачить! І ось усе місто несе вечерю, а діти ходять посівати, піонер — не піонер, а інакше не можна.

— Як зустрічаєте Новий рік?

— Новий рік і Різдво, хоч нас багато куди кличуть, зустрічаємо тільки вдома. Приїжджає батько, приїжджає брат із родиною. Обов’язково робимо кутю. В дитинстві нашим передріздвяним обов’язком було побити пшеницю. Тобто потовкти її у ступі макогоном. Мак також потерти і горіхи потовкти. І це сидіння над макітрою є обов’язковим для нас і по цей день. Ніякої кавомолки! Це традиція, це святе. Єдине погано, що у Києві дуже складно знайти цільну пшеницю, треба спеціально цим займатися, і ми займаємося пошуками. Взагалі — ці свята для нас найкращі та найулюбленіші. Вітаємо Кіровоградщину зі святами! Хай все буде добре!

Спілкувалися Юхим Мармер, Геннадій Рибченков, фото Павла Волошина, «УЦ».