Автор: Админ

В областной госпиталь инвалидов ВОВ провели кабельное телевидение. Власть постаралась. «Чтобы могли смотреть старые добрые фильмы времен своей молодости, а не боевики и криминальную хронику», — сказал областной руководитель Сергей Ларин. Очень правильное решение.

Навскидку в архиве попалась первой телепрограмма за 9 Мая 1976 года. Нельзя сказать, чтобы тогда была война на экранах с утра до вечера. Нашлось место и детской программе «Будильник», и передачам «Советский Союз глазами зарубежных гостей», «Наука сегодня», «Социалистический образ жизни и благосостояние народа» и другим. И были фильмы по всем трем тогдашним каналам — «В бой идут одни старики», «Летят журавли», «Красные курсанты». Для сравнения берем программу на 9 Мая 2012 года одного из известных украинских каналов: «Необъяснимо, но факт», «Крепкий орешек», «Колдун и Румба», «Невероятная правда о звездах», «Экстрасенсы ведут расследование». И уже в 2:30 ночи, очень вовремя и актуально, — хороший фильм о послевоенной жизни «Белорусский вокзал». А в прайм-тайм — сериал «СМЕРШ. Скрытый враг». Я понимаю ветеранов, почему они к губернатору обратились с просьбой о кабельном ТВ. Эфирные доступные каналы точно не для них.

Эти модные телеканалы предлагают в День Победы такие произведения о войне, как «Сволочи», «Диверсант-2», «Утомленные солнцем-2» («утомленным» №1 не нашлось места в сетке), «Апостол» и т.д. Смотри — не хочу.

Не хочется выглядеть эстетствующим снобом и брюзгой, но… Как же у нас ту войну, простите, засериалили! Советские сериалы о войне можно пересчитать по пальцам — «17 мгновений весны», «Освобождение», «Подпольный обком действует», «Секретный фарватер», «Долгая дорога в дюнах», «Щит и меч», «Долгие версты войны». Вроде все, может, еще один какой-то забыл. Не верится, но сериал «Освобождение» из пяти серий Юрий Озеров снимал четыре года! Сегодня среднестатистические 12 серий «смотрилова про войнушку» снимают за 3-4 месяца. А то и быстрее. Итог — за последнее десятилетие снято почти две сотни сериалов и две сотни полнометражных фильмов о войне. Качественных, пристойных из них — полтора.

Ну как можно всерьез воспринимать эту военно-полевую чушь, где гламурный боец, после трех дней скитания по лесам с чистым подворотничком и гладко выбритый, элегантно подрывает фашистский штаб изящной гранатой? А после куртуазно целует медсестру с салонной завивкой и тщательно выверенным макияжем, и идет на доклад к лакированному генералу, обитающему в пятизвездочной землянке в компании слащавых адъютантов…

Да завшивленные все они были тогда, и грязные, и в крови, если это были настоящие бойцы и офицеры, а не штабные крысы…

А сколько фактических, исторических нелепиц плодят авторы этих «а-ля война» поделок российского (и украинского отчасти тоже) производства! В Интернете существуют сотни сайтов, посвященных современным киноляпам. Естественно, встречались таковые и в «17 мгновениях весны», к примеру. Но было их на порядок меньше. Те фильмы — реальнее и правдоподобнее хотя бы потому, что их создатели по времени гораздо ближе были к показываемым событиям, а то и сами в них принимали участие. Да и консультантами фильмов тогда были фронтовики, а сегодня — политтехнологи. Сегодняшние сериалы о войне сняты не для фронтовиков, даже не для людей в возрасте. Они «заточены» под современную молодежь, призваны якобы воспитывать в оной патриотизм, почтение и уважение к советской империи, выигравшей ту войну. Помню, смотрел еще лет десять назад какой-то российский боевик про тупых и злых фашистов и умных, красивых и с большими бицепсами «наших» бойцов. Смотрел в компании ветерана и детей войны. Они все время переспрашивали — «а что происходит, не пойму, так все быстро». Слишком динамичный монтаж. Режиссеры современных сериалов почему-то считают, что все мыслят, как и они, — клипово, резко и рвано. Плавное размеренное течение киноряда сегодня не модно, логичность построения кинополотна также не актуальна. И кто сказал, что Тарантино и блокадный Ленинград несовместимы?

А еще как-то один фронтовик, глядя вполне приличный фильм «В августе 44-го», сказал: «Не так все было. Солдаты в сапогах заходят в воду, а в то время мы обувь очень щадили…» Что еще скажешь? С каждым годом военные фильмы становятся все дальше от реальности. Помнится, существовала мода потешаться над американскими фильмами, в которых они показывают русских или советских людей. В ушанках, с балалайкой и пьющих водку из самовара в обнимку с медведем. Увы, современные фильмы о войне уже не так далеки от этих образчиков жанра. С реальностью общего у них все меньше.

Примеров бездна. Навскидку — сериал «Диверсант. Конец войны». Там на партизанской базе в Крыму гордо развевается красный флаг с серпом и молотом. Это в Крыму 1943-го? Да немцы тогда практически полностью контролировали полуостров, и выжившие советские партизаны были настоящими гениями маскировки. Какой осел стал бы вывешивать красный флаг, который немцы могли легко засечь с самолета-разведчика? Да такой отряд и трех дней не прожил бы, погибнув в кольце немецких горных егерей. Но в фильме «партизанский колхоз» живет и здравствует, свободно общаясь по радио с другими отрядами. (А где же знаменитая немецкая служба радиоперехвата?) Прибывшим приносят бутыль самогона («ну, куда же, русским … без бухла?») — это я цитирую одного блогера — кинокритика, и выбрал самый мягкий фрагмент.

Просто отвращает, что в сериалы о тех событиях умудряются вплетать современную политику. В том же «Диверсанте» — глядя на прекрасный вид побережья Абхазии (кипарисы, горные кручи, синь теплого моря), герой произносит: «Красота, да не наша! А вот бы сейчас с удочкой на лесное озеро!» Это еще до войны России с Грузией было снято.

Кроме творения новых «шедевров» о войне, кинодеятели еще умудряются поиздеваться над сотворенным до них и не ими. Раскрасили Штирлица и Маэстро из «В бой идут одни старики», и все не угомонятся, еще к другим фильмам примеряются. Мы с женой решили принципиально не смотреть размалеванную версию «В бой…». Леонид Быков творил свой фильм черно-белой палитрой, зная, что делал, киноязык особенный применяя. А сейчас какой-то Пупкин (или Фифкин — ну кто знает, как зовут режиссера малевания чужого кино?) переиначил, приукрасил, испоганил знаменитый фильм…

Советские фильмы, конечно, идеологически честными до конца не назовешь. Не все так было правильно и честно, не такими уж безупречными были советские воины. Но относительно того, что называется «правда характеров» — с этим было все в порядке. Житейски, по бытовому, по-простому, тем героям веришь до сих пор. А нынешним — отчего-то нет.

Никуда не денешься — большинство из нас 9 Мая будет смотреть телевизор. И что смотреть? Неужто «Утомленные солнцем — 2. Предстояние» и еще раз «Утомленные солнцем-2. Цитадель»? Никита Михалков, кстати, с этими своими «кинами» просто чемпион по количеству полученной критики. Число несуразностей и откровенных глупостей в этих картинах некогда большого мастера просто зашкаливает. Героиня там плавает по морю на мине, героя в 1941-м допрашивает СМЕРШ, созданный в 1943-м, немецкий летчик бьет капитана корабля шасси своего самолета и т.д.

О, нашелся в программе фильм «Летят журавли», его, как и в 1976-м, покажут! Только тогда его показывали в 21:30 по «Второй программе». А сейчас покажут в 7:15 утра на «Интере». Просыпайтесь пораньше, ветераны…

Прикрываясь ветеранами и детьми войны, нам опять демонстрируют шоу, называемое «что-то про войну». Чем далее мы от тех лет, тем больше реальность подменяется качественной картинкой «про это». И наши дети, глядя на эту шоу-войну, начинают думать, что так оно и было. Что плечистые красавцы в приталенных полушубках, на которых для дела нанесено химическим способом три пятнышка как бы грязи, играючи побивают за секунду десятки врагов. Что война — это лакированный «Хорьх», на котором лихо рулит немецкий офицер в лайковых перчатках и фуражке с немыслимого размера тульей, пока его не подорвет партизан-богатырь своей могучей адской машинкой…

У нас очень любят критиковать компьютерные игры — стрелялки, что они деформируют психику людей, отрывают от реальности, смазывают грань между жизнью и игрой. Современные фильмы и сериалы о войне также искажают восприятие реальности. Их, конечно, не запретишь и не отменишь, но можно сделать свой выбор, и просто их не смотреть.

Геннадий Рыбченков, «УЦ».

В кратких промежутках между тостами праздничных маёвок изрядная часть украинцев разделилась на два лагеря. Нет, не трудящихся и их хозяев, не потомков красноармейцев или бойцов УПА. Тема для дебатов — стОит ли обижаться Януковичу на инаугурационный игнор Путина, среди трех тысяч гостей по старой дружбе пригласившего даже бывших европейских руководителей, но не ближайшего соседа…

Красный гламур

«Нам солнца не надо — нам партия светит!» — на днях лидер коммунистов Пётр Симоненко блеснул перед нищими, но убежденными сторонниками идеологии социальной справедливости изысканными аксессуарами. Холеный Петр Николаевич без лишнего стеснения пришёл поздравить свой электорат с праздником трудящихся в ремне с золотой пряжкой, украшенной бриллиантами, и золотых же швейцарских часах. Личный коммунизм вождя, как выяснилось, тянет никак не меньше, чем на 50 тысяч и 99 тысяч ненавистных денег дяди Сэма. Впрочем, живущих на минимальную пенсию приверженцев идеи всеобщего равенства наверняка больше порадовал тот факт, что их лидер подтянут и идет в ногу со временем. А сколько на самом деле стОит «красный пояс» и предмет, отсчитывающий время до наступления коммунизма — откуда ж им знать…

Гюльчатай, наклей личико!

Гораздо бОльшим скромником показал себя Николай Азаров. Премьер сообщил, что в обозримом будущем украинцы не увидят его изображение на билбордах. Лидер политической силы, чьи представители ежевыборно сплошняком заклеивают рекламные плоскости страны, считает такое самолюбование «нескромным». А может, дело в другом? Ведь вряд ли зловредные оппоненты устоят перед соблазном при случае и под настроение «украсить» изображение премьера лакокрасочными материалами…

Soldiers of Victory

Зато совершенно дремучий курьёз произошел с рекламой в России: на билбордах, расклеенных ко Дню Победы, солдат-победитель оказался…американским морским пехотинцем! Допускаем, что молодому и усердному дизайнеру, в чьей семье никто никогда не воевал, просто понравилось подходящее к случаю лицо воина. Допускаем, что американцы тоже определенным образом могут претендовать на роль освободителей в этой войне. Правда, как выяснилось, герой скандального плаката в иностранной форме и с иностранным же оружием и история снимка широко известны: воевал он летом 44-го на Марианских островах Тихого океана и был снят американским фотожурналистом…

«Война в Крыму — всё в дыму»

Как американец оказался советским солдатом, так и немецкие нацисты вместо соответствующих штандартов оказались снабжены вполне современными флагами! Оскандалились участники военно-исторической реконструкции в Крыму, где ко Дню Победы были воссозданы бои времен Великой Отечественной. Масштабное действо, панихида, демонстрация архивных документов и воспоминания очевидцев — памятное и добротно срежиссированное мероприятие пошло не так, когда неожиданно люди в форме нацистов двинули колонной с… флагами популярной в Крыму партии. Конечно, местная партячейка сразу открестилась от авторства запечатленного на фото дикого антуража — мол, провокация. Но удивляет другое: как попали к ним в руки «не те» знамёна, сами «артисты» толком пояснить не смогли…

Разговор окончен!

Вряд ли что-то большее смогут сказать в эти дни и непосредственные участники героических событий Великой Отечественной. По крайней мере, в телефонную трубку. Ведь на бесплатные воспоминания о боях-пожарищах, о друзьях-товарищах им отведено…всего 10 минут. Звонить можно будет только с квартирного телефона или с переговорного пункта — в этом случае нужно не забыть захватить удостоверение и сделать…копию идентификационного кода. Конечно, подарок, который сделал солдатам-освободителям один из операторов связи (некогда государственный), и уместен, и актуален. А вот щедрым его не назовёшь. Особенно если учесть тот факт, что большинство абонентов в силу хотя бы возраста имеют проблемы со слухом и темпом речи — за 600 секунд много не наговоришь…

Культ неприЛичности

На днях СМИ анонсировали открытие сразу в четырёх городах Украины памятник человеку, с чьим именем на устах будущие победители шли на смертный бой. И действительно, позолоченные фигуры Сталина во Львове, Одессе, Днепропетровске и Киеве появились. Правда, вызвали возмущение как раз у сторонников одиозной личности вождя всех времен и народов и бурное веселье — у тех, кто его роль в истории оценивает полярно негативно. Всё дело в том, что изображен Иосиф Виссарионович, скажем так, справляющим малую нужду. Честно говоря, более человечным (как официально поясняют свой замысел креативные организаторы акции) он от этого не выглядит. Да и в другой версии — как параллель со знаменитым писающим мальчиком в Брюсселе — публично справляющий малую нужду на улице генералиссимус со спущенными штанами тоже не более убедителен. Неужели действительно мёртвые у нас сраму не имут?..

Нога человека

А вот ещё один великий (точнее — большой) человек не спустит штаны, а наденет ботинки. На днях самый высокий в мире хомо сапиенс примерит обувь самого большого размера — для американца украинского происхождения Игоря Вовковинского впервые сошьют «шузы» на заказ. 29-летний гигант прилетел с матерью в Америку ещё в семилетнем возрасте для лечения своего «огромного» заболевания и за это время дорос до 2 метров 30 сантиметров. Богатыря не вылечили, но обувку изготовят. Ходить придётся аккуратно — пара ботинок обойдется нестандартному клиенту в сумму от 12 до 20 тысяч долларов. Самый большой след украинца в мировой истории, пусть даже оставленный в Америке, — чем не повод для гордости, а?

Оксана Гуцалюк, «УЦ».

Несколько месяцев назад «Украина-Центр» писала о проблемах областного центра профилактики и борьбы с ВИЧ/СПИД. Одна из главных проблем СПИД-центра — это помещение, точнее его отсутствие. Найти подходящее помещение в Кировограде несложно, но вот какая беда: практически у каждого есть свой хозяин. И тут начинаются вопросы…

Сегодня это медучреждение занимает несколько кабинетов на территории кожвендиспансера, здесь нет даже своей биохимической лаборатории, не говоря уже о стационаре и узких специалистах, только два врача-инфекциониста и педиатр на полставки. И расширяться медучреждению некуда. На эту проблему обратили внимание власти, вопрос о помещении для СПИД-центра поднимался на коллегии минздрава. Местные средства массовой информации сообщили, что СПИД-центр планируется перевести в помещение областного наркодиспансера. В связи с этим в редакцию «УЦ» уже обратились и жители соседних домов, которые почему-то считают, что соседство с ВИЧ-инфицированными опасно для их детей, и работники наркодиспансера, которые боятся, что их медучреждение в таком случае переселят на пос.Новый.

«Уже не первый год коллектив лихорадит в связи со слухами о переселении нашего учреждения на территорию областной психиатрической больницы. Ситуация ухудшилась, когда часть нашего здания (570 кв.м) передали областному бюро медико-социальной экспертизы. После информации о том, что на площадях областного наркодиспансера планируется разместить Центр профилактики и борьбы со СПИДом, обстановка накалилась до невозможности. Сотрудники возмущены тем, что снова придется “уплотняться” или переезжать на территорию областной психбольницы», — говорится в письме коллектива. Это, конечно, понятно: переезжать из отремонтированного помещения в центральной части города в поселок Новый мало кто захочет. Но медработники приводят и другие вполне логичные аргументы: это единственное медучреждение в областном центре, где вообще есть врачи-наркологи и оборудование для токсикологических исследований. Специалистов из диспансера постоянно вызывают в другие больницы. Здесь работает круглосуточный кабинет осмотров на состояние опьянения, в который направляют участников ДТП сотрудники ГАИ. В наркодиспансере также есть вытрезвитель, куда пациентов привозит «скорая».

Замечу, наркодиспансер — сравнительно молодое медучреждение. До 1980 года существовало только специализированное отделение в составе психбольницы. Но в конце 70-х на государственном уровне было признано, что алкоголизм и наркомания — это все-таки болезни, а не вредные привычки, и во всех областных центрах СССР стали создаваться отдельные специализированные больницы. В 1980 году наркодиспансер переехал на ул. Академика Королева. Тогда здесь было четыре отделения на 310 койко-мест, сегодня — всего 120 коек и три отделения.

— Куда же нам еще уплотняться? — говорит заведующая стационарным отделением №3, где лечат хронический алкоголизм, Татьяна Гуренко. — В прошлом году нам сказали срочно освободить половину первого и половину второго этажа для бюро медико-социальной экспертизы. Мы освободили буквально за две недели, объединили отделения, сделали своими силами ремонт. Сегодня у нас в поликлинике, например, в каждом кабинете принимают одновременно два врача. А ведь это такие болезни, о которых чужим людям не рассказывают, — пациентам и их родственникам очень некомфортно. А кабинеты, которые мы освободили, вот уже год пустуют, там даже ремонт не закончен.

Уплотняться дальше мы просто не можем, это приведет к нарушению всех санитарно-гигиенических норм. Да, теоретически мы можем объединить «острое» отделение, куда поступают больные в состоянии «белой горячки», психоза и т.п., с «плановым», где проходят курсы лечения самостоятельно обратившиеся пациенты. Но тогда к нам вообще не будут приходить «плановые» пациенты. Ведь «острое» отделение — это не самый приятный запах, решетки на окнах, круглосуточное наблюдение, галлюционирующие пациенты. А в «плановом» отделении у нас лечатся люди, которые осознают свою проблему, многие из них когда-то уже пережили острую стадию и не хотят к ней возвращаться. У нас есть пациенты, которые, зная о своей болезни, ложатся в стационар после первой же рюмки, чтоб не запускать. У нас нет ВИП-палат, но мы стараемся, чтобы эти пациенты чувствовали себя комфортно. Иначе они просто не придут к нам, и через месяц их привезет «скорая» уже в остром состоянии.

— А амбулаторно лечиться такие пациенты не могут?

— Это очень рискованно. Мы знаем, что в Кировограде оказывают услуги по выведению из запоя на дому с помощью капельниц и т.п., но это огромный риск! Если мы с вами пошли на день рождения, выпили лишнего и назавтра плохо себя чувствуем, то капельница поможет. Но человеку, который несколько дней в запое, нужно серьезное комплексное лечение. У нас, например, недавно умер на приемном покое молодой человек, которого три дня капали на дому. Мы не только не проводим таких процедур вне больницы, но даже никогда не отпускаем пациентов во время лечения, потому что утром человек может прекрасно себя чувствовать, а вечером у него начнутся галлюцинации.

— А как официальная медицина относится к кодированию?

— В целом положительно. Оно основано на психотерапевтическом воздействии, а наши пациенты обычно очень внушаемые, и этот метод работает. Но перед кодированием все равно нужно обратиться к специалисту-наркологу, провести курс лечения. Пьяного кодировать ни в коем случае нельзя — как бы родственникам ни хотелось.

— И многие ваши пациенты выздоравливают?

— Алкоголизм — это хроническая болезнь, полностью вылечиться от нее невозможно. Смотрите, если у человека язва, то он соблюдает диету и нормально себя чувствует, но если нарушит диету, то может быть рецидив. Так же и у наших больных: пока человек соблюдает безалкогольную диету, он фактически здоров. Но первая же рюмка вызывает рецидив. Конечно, если человек выписался, приехал домой, а там мама самогон варит или жена наркотиками торгует, то шансы, что он вылечится, минимальные…

Сегодня наркодиспансер — это не только стационарные отделения и кабинет профилактических осмотров, который выдает сертификаты на отсутствие наркологических противопоказаний водителям. Здесь круглосуточно проводят экспертизы для ГАИ не только областного центра и Кировоградского района, но и нескольких других районов области, где нет нужного оборудования. Кроме этого, здесь есть так называемое ДДРП (дезинтаксиционно-диагностическое реабилитационное подразделение) — фактически это вытрезвитель, только пациентов сюда доставляют не милиция, а «скорая помощь».

— Скажите, ну как можно перевести ДДРП на поселок Новый?! — говорит Татьяна Гуренко. — Мы ведь не можем там держать пациентов насильно. После отрезвления они сразу же уходят. Куда они пойдут в поселке, ночью, без денег? Кроме того, примерно четверть пациентов ДДРП — это не наши больные. Пьяного или даже просто человека с запахом алкоголя и без сознания «скорая» всегда везет к нам, но у человека могут быть черепно-мозговая травма, инсульт, другие патологии. Скажем, первого января поступает много людей с обморожениями, в жару — с инфарктами. Наша задача в таком случае как можно быстрее перевести человека в другую больницу.

Ни успокоить коллектив наркодиспансера, ни подтвердить слухи о размещении на его территории СПИД-центра мы не можем. Поскольку официально этот вопрос вообще еще не рассматривался. «Вопрос о поиске помещения для СПИД-центра поднимался, — говорит ведущий специалист областного управления здравоохранения Виктория Забудько. — Но сегодня он остается открытым. Никаких конкретных проектов мы пока не рассматривали». Эту информацию подтвердил и председатель постоянной комиссии облсовета по вопросам здравоохранения Константин Ярынич:

— Информация о переселении СПИД-центра была озвучена на рабочей встрече представителей благотворительных организаций с властями. Обсуждались два варианта: поселок Новый и часть площадей наркодиспансера (о выселении этого учреждения речь не шла), но пока это всего лишь идея, конкретных проектов представлено не было.

Хотя дым, конечно, не без огня. — Нам необходимо расширяться, — говорит и.о. главврача СПИД-центра Валентина Лазарева. — Увеличивать штат врачей, открыть собственный хотя бы дневной стационар — здесь мы этого сделать не можем. Обсуждали два возможных варианта. Конечно, нам гораздо больше подходит ул.Академика Королева. Среди наших больных есть много очень тяжелых, которые, приехав на осмотр из района, просто не смогут еще на поселок ехать. Но среди ВИЧ-инфицированных есть много и здоровых, работающих людей, которые не хотят афишировать свою болезнь. Для таких больных вопрос удобного расположения тем более важен. В центре, как я его вижу, должны быть собственный гинеколог, стоматолог, биохимическая лаборатория, чтобы человеку не нужно было сдавать анализы в районной поликлинике или говорить другим врачам о своей болезни. Решит ли эту проблему стоматолог, принимающий на пос.Новом?

А что касается писем жителей микрорайона, то это, конечно, абсурд. ВИЧ передается только половым путем и через кровь. Наши пациенты — это обычные адекватные люди, они не представляют абсолютно никакой опасности.

— Мы не хотим, чтобы сложилось впечатление, что это конфликт между нами и СПИД-центром, — подчеркивает Татьяна Гуренко. — Мы тесно сотрудничаем и прекрасно понимаем, что центру необходимо помещение. Но почему за наш счет? И ведь, сами понимаете, ни наши, ни их больные не пойдут на митинги, чтобы отстаивать свои права. Но ведь это люди! И они имеют право на квалифицированную медицинскую помощь.

Ольга Степанова, «УЦ».

В середине ноября 2011 года «УЦ» сообщала о расследовании Прокуратурой Кировского района областного центра уголовного дела по факту растраты крупной суммы денег, выделенных мэрией на капитальный ремонт автомобильной дороги по улице Волкова, между улицами Героев Сталинграда и Межевой Бульвар. На днях Кировский райсуд завершил разбирательство по делу и вынес приговор директору фирмы «Унидор», занимавшейся «строительством» дороги.

Согласно договору между ООО «Унидор» и департаментом жилищно-коммунального хозяйства Кировоградского городского совета, капитальный ремонт дорожного покрытия по улице Волкова должен был быть завершен до 31 декабря 2009 года. На эти цели предприятие получило по перечислению почти 2,5 млн гривен. В конце 2009 года директор фирмы Владимир Б. предоставил заказчику пакет документов, якобы подтверждавших полное выполнение контракта. Заказчик поехал проверять состояние дорожного покрытия, но вся дорога была укрыта снегом. На тот момент сомнений в качестве работы вроде бы не возникло, но, когда весной следующего года снег растаял, оказалось, что дорога все еще не отремонтирована.

Как сообщил «УЦ» старший следователь Прокуратуры Кировского района Кировограда Артем Медведенко, занимавшийся расследованием обстоятельств «ремонта» дороги по улице Волкова, фактически «Унидор» полностью «сэкономил» на укладке основания из песчано-гравийных смесей, оснований из щебня, на шестисантиметровом по толщине покрытии из асфальтобетона на площади 1826 квадратных метров. Стоимость невыполненных работ составила 1,036 млн грн. В суде директор фирмы «Унидор» свою вину признал частично. С нарушением условий контракта по ремонту дороги между улицами Героев Сталинграда и Межевой Бульвар Владимир Б. согласился, однако заявил, что деньги не похищал, так как эти средства им использовались на устранение брака по капитальному ремонту «Унидором» других объектов, которые необходимо было сдавать заказчику еще в 2008 году.

Такое оправдание суд не удовлетворило. Судья Кировского райсуда Ю. Солопов признал Владимира Б. виновным в растрате чужого имущества (в особо крупных размерах) путем злоупотребления служебным положением и подделке официальных документов.

Поскольку 17 июня 2011 года директора «Унидора» уже осудили к одному году лишения свободы «условно» за невыплату сотрудникам зарплаты, по новому обвинению райсуд выбрал гораздо более суровое наказание: семь лет заключения с конфискацией личного имущества.

Кроме этого, Хозяйственный суд Кировоградской области отдельно принял решение взыскать с ООО «Унидор» в пользу Управления ЖКХ Кировоградского городского совета 416600 грн. (оставшиеся от общей суммы убытков деньги были распределены по взаимозачетам за выполненные предприятием ремонтно-дорожные работы).

Владимира Б. взяли под стражу прямо в зале Кировского райсуда. Осужденный имеет право обжаловать приговор в течение 15 дней.

Соб. инф.

Председатель Ульяновской райгосадминистрации Иван Кучер выиграл суд по иску о защите чести, достоинства и деловой репутации, опровержении недостоверной информации и возмещении морального вреда. Иск был подан к известному сайту «Обозреватель».

Тема выигрыша суда против СМИ редакции «УЦ» знакома, поэтому мы решили не ограничиваться цитированием официального документа, который имеется в нашем распоряжении, а связались с истцом с просьбой рассказать о предыстории решения суда.

По словам Ивана Васильевича, с его приходом в Ульяновский район, с назначением главой РГА жизнь в районе изменилась. «Ульяновщина — специфический регион, чисто сельскохозяйственный. Базовых сельхозпредприятий осталось мало, в основном фермеры и единоличники. Из промышленности — одна типография. Жизнь здесь была тихой, устоявшейся, без особых потрясений. И тут назначили меня», — рассказал глава РГА.

Вообще Кучер сам по себе человек неспокойный, энергичный. К тому же в новой должности каждый человек стремится проявить себя, доказать, что не зря назначили. Так было и в Ульяновском районе. Понятно, что перемены, в том числе и кадровые перестановки, понравились далеко не всем. И началось противостояние. Сначала это были листовки, распространенные на территории района. Поскольку в них содержалась информация негативного характера, касающаяся главы района, из области были направлены специалисты для проверки. Проверяли дважды, факты не подтвердились.

Несогласные с Кучером перешли в более масштабное наступление — в сети Интернет стали появляться объемные «разоблачающие» статьи. Иван Кучер терпел почти год, и в декабре прошлого года подал иск в суд. Исков несколько — к сайту, к журналисту Анатолию Шарию (сейчас якобы находящемуся за пределами Украины) и к лицам, на чьих комментариях построены несколько статей. Кстати, статей всего было двенадцать — достаточно объемных и с одним главным героем — Иваном Кучером.

«С сайтом “Обозреватель” мы в суде пошли на мировое соглашение. Руководство интернет-издания принесло мне официальные извинения и признало (после дополнительного журналистского расследования), что информация, изложенная в статьях, не отвечает действительности, — сообщил Иван Васильевич. — Кроме того, издание удалило из архива сайта все статьи, а по поиску фамилии “Кучер” осуществляется переход на единственную страницу, на которой размещено опровержение. Шарий из “Обозревателя” был уволен».

«Каждый должен отвечать за свои слова», — заявил Иван Кучер и пообещал держать нас в курсе продвижения оставшихся исков.

Елена Никитина, «УЦ».

Очередное заседание городской топонимической комиссии разочаровало количеством присутствующих. Членов комиссии было чуть больше, чем журналистов. Еле-еле обеспечили кворум. А если бы пришлось голосовать? Согласно положению о комиссии, решение принимается большинством голосов от всего состава комиссии, а не от присутствующих. Проблемка, однако…

На повестку дня было вынесено несколько интересных и важных для Кировограда вопросов. Большинство из них касались переименований. Так, кировоградцы в своих письмах и обращениях просят ускорить процесс переименования Кировограда в Елисаветград, поменять названия улиц Фрунзе и Калинина на Шульгиных и Чикаленко. Комиссия пока что подобные предложения только принимает к сведению. И будет это делать до тех пор, пока горсовет не утвердит единую концепцию топонимической политики Кировограда. Речь о концепции идет давно, но пока что имеются только два ее варианта. Председатель комиссии Игорь Волков надеется на то, что рядовые горожане, а также специалисты – историки, краеведы – активизируются и скажут свое слово в столь важном вопросе.

Было рассмотрено обращение инициативной группы, выступающей за сооружение мемориала памяти жертв Голодомора. Инициаторы предлагают установить мемориал на месте памятного креста, который стоит на Крепостных Валах с 1998 года и куда ежегодно приходят кировоградцы для возложения цветов. Но сначала должна быть окончательно решена судьба незавершенного строительства мемориала на набережной. Кроме того, могут возникнуть проблемы с Крепостными Валами, которые являются памятным комплексом. То есть для строительства еще одного мемориала, скорее всего, понадобится разрешение Кабинета Министров.

Были высказаны предложения установить мемориал на входе в Лелековское кладбище или на территории Маслениковского кладбища, которое возникло в 30-х годах и на котором наверняка есть захоронения умерших в голодные годы. Но инициативная группа настаивает на Крепостных Валах. В связи с этим топонимическая комиссия решила обратиться с письмом в отдел культурного наследия с просьбой рассмотреть возможность сооружения мемориала именно на Валах, дать соответствующее разъяснение и, по возможности, разрешение.

Члены топонимической комиссии дали предварительное согласие на установку мемориальной доски Ивану Микитенко на здании школы №33. Финансирует изготовление депутат горсовета Дрыга. Комиссия предварительно согласилась, но запросит для утверждения эскиз мемориальной доски.

Еще одну мемориальную доску, Ивану Ткаченко, несколько жителей области просят установить на здании старого корпуса педуниверситета. Иван Гурович с 1982 года до последних дней своей жизни работал доцентом кафедры педагогики Кировоградского государственного педагогического университета имени Владимира Винниченко. Члены топонимической комиссии резонно решили, что прежде, чем давать разрешение, необходимо услышать мнение по этому поводу ректората вуза.

Особое внимание было уделено письму кировоградки, проживающей на улице Тимирязева. Оказалось, что название улицы в украинском варианте пишется по-разному, причем в серьезных документах – паспорте, свидетельстве о регистрации предприятия. Учитывая тот факт, что разночтения встречаются и в написании других улиц, комиссия решила обратиться к специалистам кафедры украинского языка педуниверситета с просьбой дать грамотный и обоснованный перевод топонимических имен города.

Председатель облгосадминистрации в своем распоряжении попросил горисполком определиться с названием территории, прилегающей к музыкально-драматическому театру. Финансирование реконструкции площади взяла на себя областная власть, от города потребовали название. Согласно документам, которые поднял Игорь Волков, сквер слева от театра носил название Воровского, а перед входом – Театральный. Историки утверждают, что вся эта территория изначально называлась Дворцовой площадью, а после строительства театра стала называться площадью Театральной. Члены топонимической комиссии решили рекомендовать исполкому утвердить название всей территории, прилегающей к театру, площадь Театральная.

Дискуссию вызвала судьба памятника освободителям Кировограда, стоящего около театра. «Вопрос требует изучения и обсуждения», — согласились члены комиссии и сошлись на том, что авторы проекта реконструкции площади должны учесть этот момент, а окончательное решение должен принять градостроительный совет.

Елена Никитина, «УЦ».

Стартовавший весной этого года в области масштабный проект «Стоп радон!» начинает давать первые ощутимые результаты. Уже сегодня есть предварительный итог изучения обстановки с вредным газом в школах областного центра. Исследования проходят в рамках подпроекта «Радон в Кировограде: мифы и реальность». Причем работа не сводится к простой констатации цифр, она гораздо основательнее и важнее.

Получены такие показатели.

Уровень содержания радона в лицее №25 — 40 беккерелей на метр кубический воздуха.

В 5-й гимназии и Кировоградском коллегиуме — 50 беккерелей.

В школах-лицеях №№8 и 34 — 60 беккерелей.

В 6-й школе — 70.

В 16-й и 31-й школах — 80.

В 33-й школе — 140.

По требованиям Всемирной организации здравоохранения концентрация радона в помещениях не должна превышать 100 беккерелей на метр кубический. Как видим, в подавляющем количестве наших учебных заведений радон в норме. Лишь в 33-й школе надо работать над понижением содержания газа.

Кстати, анализ данных с наших школьных газоанализаторов делала шведская фирма Landauer Nordic — известный специалист в этой сфере, и ее услуги (даже с учетом географической удаленности) обошлись дешевле, нежели бы исследования делались в Украине…

«Результаты получены, но не это самое главное, — считает Наталья Чередниченко, координатор проекта «Радон в Кировограде: мифы и реальность». — На протяжении месяцев мы работали с учениками этих школ, и полученные ими опыт и знания уникальны, они помогут им в дальнейшей жизни. Школьники старших классов делали очень многое. Само собой, исследовали уровень радиации и содержание радона на территории своих школ. Интервьюировали своих родителей и население города насчет осведомленности с радоновой проблемой. Обсуждали результаты на круглых столах со специалистами МЧС. Посещали областной онкологический диспансер и управление здравоохранения города для ознакомления с воздействием радона на уровень онкозаболеваемости. Изучали опыт зарубежных стран. Проводили интернет-конференции с учениками других школ».

Сегодня каждый из сотен школьников, участвовавших в проекте, стал практически квалифицированным специалистом по радону. Расскажет и порекомендует каждому, как уберечься от этого газа. Как правильно проветривать помещения — одной открытой форточки недостаточно, нужен хороший ток воздуха. «Дети в семьях уже влияют на меню всей семьи, они точно знают, что для выведения радона и прочих радионуклидов из организма нужна пища, богатая пектинами, — яблоки, цитрусовые. Требуют их, — говорит Наталья Чередниченко. — Дети теперь знают, какие строительные материалы безопасны в радиологическом отношении, знают, какие они и где их искать, и родителей инструктируют, как правильно делать ремонт».

Каждая школа, участвовавшая в малом проекте, подготовила свой информационный буклет на радоновую тематику, и как показал опыт, школьникам очень интересна эта работа.

Проект «Стоп радон!» давно вышел за рамки сугубо исследовательского. Он становится все больше социально значимым, причем с прицелом на будущее — ведь обученные дети понесут свои знания по жизни, и уже сейчас распространяют их в кругу близких и сверстников.

Геннадий Рыбченков, «УЦ».

Их так и называли — «чернопиджачники», на скорую руку мобилизованных мужчин призывного возраста из только-только освобожденных Красной Армией населенных пунктов, которым априори ставили в вину выживание на «оккупированной врагом территории». Их не гнушались бросать под немецкие танки, ставить лицом к лицу против вымуштрованной, оснащенной армии противника без оружия, без обучения, без снаряжения. Воевали они в «пиджаках» — своей гражданской одежде. Для многих таких солдат первый же бой становился последним…

Тема полевой мобилизации многие десятилетия являлась закрытой даже для профессиональных историков. Поэтому воспоминания любого, дожившего до наших дней «чернопиджачника», очень важны и ценны. В архиве краеведа из Онуфриевки Василия Сурмило хранится запись рассказа его односельчанина Ивана Михайловича Приходько (на фото), волею судеб и полевого военкомата оказавшегося в рядах «черной пехоты» вместе с четырьмя сотнями жителей Онуфриевки в конце ноября 1943 года. Этими архивными материалами краевед поделился с аудиторией «УЦ».

В середине 1990-х Василий Сурмило исследовал судьбы жителей Онуфриевского района, во время войны угнанных на принудительный труд в Германию. Жена Ивана Приходько была остарбайтером. Однажды, когда историк записывал ее воспоминания, к разговору подключился Иван Михайлович, рассказав о своем участии в войне. «Я сразу же записал его слова в блокнот, — объясняет Василий Сурмило, — чтобы сохранить рассказ дяди Ивана для истории (я с ним был давно знаком, мы даже одно время работали вместе). То, что он рассказывал, — сермяжная правда. У меня оба деда — “чернопиджачники”. Им было по сорок с чем-то лет, когда они погибли за Павлышом. У жены один дед тоже был призван “полевым военкоматом”, погиб и похоронен в самом Павлыше. Я знаю по рассказам односельчан, что почти всех “чернопиджачников” из Онуфриевки “положили” в первых же боях на территории Знаменского и Александровского районов. Выжила, может быть, пятая часть из четырех сотен. Ивану Михайловичу в какой-то степени повезло, что он получил ранение и сразу попал в медсанбат».

А вот сам рассказ «чернопиджачника» Ивана Приходько:

— Десь так, днів за три перед визволенням Онуфріївки почалося відкочування німецьких військ з прифронтової зони. Значна частина їх проходила через наше село. Почалися грабунки. Хапали німці все, що попадалося їм під руки. Крім корів, свиней та птиці, до солдатських ранців пішли полотна, вишивка, рушники та інші дрібниці, що були в жіночих скринях. Всюди на вулицях села господарювали німці, онуфріївчани ж без причини старалися на вулиці не показуватися, бо окупанти хапали та відправляли до Німеччини всіх, незважаючи навіть на вік та фізичні вади.

Німці й до нас додому навідувалися декілька разів. Одного разу, щоб забрати корову, і разів зо три, шукаючи мене. Я і так чудом уник відправки до Німеччини під час окупації. Довелося ховатися по всіх закутках. Ховався я спочатку в сараї, та коли німці стали нишпорити, перебрався під стріху сараю, зарившись у різний мотлох, зачаївся. Останню ж ніч ми з сусідом — Василем Кохном — пересиділи в купі кукурудзини.

Перших червоноармійців побачили ми вранці 23 листопада. Група їх саме спускалася з гори до села, ішли вони зі сторони Лангівки. Це були передові частини 53-ї армії. Онуфріївку зайняли вони без бою, німці покинули село ще вночі. Як тільки на вулиці з’явилися наші солдати, ми покинули свої схованки і повиходили на вулицю. Ми відчули якусь переміну, ще не знали, що це, але вже відчували якийсь невідомий до цього стан душі. А по вулиці йшли напружені, сторожко позираючи в різні боки бійці. З хат повиходили жінки, пригощали чим могли, розпитували, жаліли їх. І було чого. Забрьохані, голодні, виснажені, це були молоді хлопці, яким стільки всього прийшлося терпіти в житті…

До обіду Онуфріївка була повністю зайнята радянськими військами, і зразу ж почали діяти польові військкомати. Всі, хто підлягав мобілізації, а це були чоловіки від 18 до 50 років, до вечора того ж дня були зараховані до лав Червоної Армії. Попав під мобілізацію і я. На прощання з родиною у мене залишалась лише ніч. Рано вранці, построївши в колону, нас повели на Павлиш. Ішли ми дорогою разом з військовими частинами, що вели наступ. Вся дорога була забита солдатами, машинами, возами. Назустріч нам попадалося зовсім мало, і то, це були переважно біженці або військові, що виконували якісь доручення в тилу. Ми вже доходили до Павлиша, як декілька цивільних порівнялися з нами.

— Дивися, поліцай! Поліцай! — загукали з нашої колони. І дійсно, в групі селян ішов наш онуфріївський поліцай Каленик. Ішов, навіть не знявши поліційної уніформи, тільки куфайчина зверху накинута.

— Где полицай? — насторожилися військові і, роздивившись, вивели Каленика на узбіччя. В цей час коло них зупинився «джип», в якому сидів якийсь полковник. Каленика підвели до нього.

— Как же ты, мерзавец, Родину продал? Как пошел врагу служить?

Каленик стояв коло полковницької машини і нервово тереблячи руками полу куфайки спроквола пробував виправдовуватися:

— Та хіба я сам до них пішов? Заставили мене, а в мене ж сім’я. Ну кому було б ліпше, щоб мене німці вбили за непослух? А людям я зла не приносив. Спитайте в людей.

Та майже не дослухавши Каленика, полковник, не встаючи з машини, ударив його. Каленик не впав, а лише поточився, і шапка, злетівши з його голови, впала на землю.

— Бойцы, отведите его в сторону, — наказав полковник двом автоматникам і поїхав далі. Автоматники відвели Каленика в посадку і, поставивши над окопом, розстріляли…

Ми пішли далі. Через Павлиш, Браїлівку, на Свинаро-Павлівку. Надвечір, ввійшовши в село, розмістилися ми на ночівлю в порожніх, покинутих хатах. Людей було багато, а хат мало, то ж ночувати нам довелося, як оселедцям у діжці: хто сидячи, а хто лежачи, так і добули до ранку.

На світанку нас знову зібрали та повели далі. Ішли ми полями, балками, ярами, а навкруги були сліди недавніх боїв. Десь по обід добралися ми до Скелевої, де розмістилися на території якогось маленького заводу. Це вже була прифронтова смуга. Нас, всіх мобілізованих, зібрали і оголосили, що ми являємось учбовим батальйоном і тут таки привели нас до присяги. Зброю не видали і не перевдягли. Ми так і залишилися, хто в чому прийшов. Мені в цьому ще повезло, бо в мене з дому була червоноармійська шинель, а багато хто, розраховуючи, що в армії обмундирують, прийшли вдягнені по літньому, а на дворі вже був кінець листопада. В одному з приміщень лежала купа потрощеної зброї, що була зібрана з місць боїв. Це був наш учбовий клас. На цій зіпсованій зброї командири показували нам, як нею користуватися, і нею нас пізніше озброїли…

На четвертий день прийшов якийсь командир і, відібравши 90 чоловік, повів нас на передову. Суцільної лінії фронту не було, і бої точилися на окремих ділянках. На передовій нас спочатку використовували, як флангові прикриття, та німці не дивилися, де кадрові частини а де напівозброєні, роздягнені «чорнопіджачники». А можливо, ворог знав розташування і якісний склад частин, що були перед ним, бо ми з самого початку відчули «увагу» німців на собі. Тоді ж, в перші дні, ми і несли найбільші втрати. Крім того, що ми були не озброєні і не мали взагалі ніякої підготовки, до цього всього нами ще ніхто не командував.

Командирів своїх і кухню ми бачили дуже рідко, але вони про нас пам’ятали. Бо як тільки потрібно було йти вперед, то відразу ж знаходилися командири, які, розмахуючи пістолетами, бігали серед нас та з криками: «Вперед, хохлы, … вашу мать! Мы воевали, а вы под юбками отсиживались. Вперед!» підіймали в атаку. Німці відступали, але кожна складка землі піддавалася нам з боєм. Ми повільно просувалися вперед.

Десь в середині грудня підійшли ми до села Михайлівка (це Знамянський район). Німці зайняли оборону по буграх і с ходу вибити їх не вдалося. Довелося окопатися. Земля вже досить промерзла, тому окопів у повний профіль не було. Поряд з нами окопалися сапери з якоїсь кадрової частини. Два дні до нас ніхто не підходив — ні командири, ні піднощики патронів. Ці два дні пройшли для нас відносно тихо, та під обід третього дня на лінії наших окопів піднялася якась тривожна напруга і зразу ж за цим передали по ланцюжку: «Німці! Танки з тилу!» Муторно стало на душі, лежимо, крутимо головами на всі боки, а що робити, не знаємо. Запанував страх бути оточеними. А позаду нас уже дійсно наростав якийсь гул і чулися вибухи. Першими побігли сапери. Спочатку по одному, а потім групами і вже на повний зріст кинулися до балки. Ми ще якусь хвилину протрималися, та страх переміг. Вискочивши з окопів ми також кинулися шукати рятунку в балці. Ми наївно думали, що якщо не будемо у німців на виду, то це нас врятує. Та ми помилилися. Не встигли ми відсапатися від нашого бігу, як німецька артилерія накрила нашу рятівну балку. А ми як раз збилися в купу, як стадо овець. Короткочасний був той обстріл, але для німців вдалий — багато онуфріївчан після цього ми не дорахувалися.

Після артобстрілу до нас прибіг якийсь офіцер, зібрав тих, хто лишився, та повів займати оборону. Вискочили ми з балки. «Окопаться!» — пролунала команда. А окопуватися немає чим. Лопаток нам не видавали. Гребемо землю, хто чим, а земля мерзла, не піддається. Добре, наші хлопці знайшли десь лопату з перебитим держаком. Нею і шкребли землю по черзі. Та не встигли ми як слід окопатися — в мене окоп вийшов по коліно, як побачили німецькі танки. Їх було всього два, але і цим двом ми не могли нічого протиставити. У нас не було на цей випадок нічого: ні рушниць протитанкових, ні гранат, ні навіть пляшок з запальною сумішшю.

Я був озброєний автоматом ППШ, з якого міг стріляти тільки одиночними пострілами, бо не було до автомату а ні диска, а ні як його вставити: зброя була зіпсованою. (Патрони я носив в кишені шинелі і заряджав по одному.) Так озброєні були майже всі наші «чорнопіджачники». Танки наближались повільно, але впевнено, та чомусь по нас не стріляли. Знову тривога і страх стисли нам груди.

«Огонь! Бить по смотровым щелям!» — кричить офіцер. І ми, швидше зі страху, ніж виконуючи команду, починаємо стрілянину. Де ті «смотровые щели»? Які вони? Хто з нас їх бачив? Лупимо, куди прийдеться. Та що тій залізяці наше цьвохкання, ідуть, навіть не озираються. Ще від першого страху зашпори не пройшли, а тут знову… Не втримались… Побігли. Повискакували ми з так званих окопів і бігом під прикриття села.

До ближнього танка було вже метрів з двісті, коли більшість з наших вже добігли до села. Недалеко від мене сидів в окопі і, зігнувшись, читав молитовник один з наших. Підповзши до нього, гукаю: «Закривай книжку й побігли, бо зараз нам німці “амінь” проспівають!..» До тями прийшли вже в селі. Я до цих пір дивуюсь, як залишився в живих. Чому німець не стріляв? Ми ж були, як на долоні, бігли, петляючи поміж окопів, мов зайці.

В селі троє наших командирів з «кадрових» попали до особливого відділу, де з них позривали погони і відправили під трибунал. Ми ж пішли на нові позиції. Через декілька днів під час бою біля села Федвар (з 1945 року — Підлісне) я отримав поранення.

Ми зайняли оборону в балці по коров’ячих стежках. Окопів не вириєш — земля мерзла, та і не було вже коли. На нас наступали власівці, було чути, як вони, перебігаючи, перегукувалися та матюкалися. Поприпавши до землі, ми вели вогонь по наступаючих. Перед цим нам видали нові карабіни, але вони під час стрільби не викидали гільзи. Доводилося весь час користуватися шомполом, а це затримувало стрільбу. Земля вже була припорошена снігом, тому нас на схилах балки було добре видно. Нас же так і не перевдягли. По цих помітних цілях німець і вдарив з мінометів.

Я сидів навпочіпки і вибивав застряглу гільзу, як в декількох метрах від мене вибухнула міна… Коли почала вертатися свідомість, спробував підвестися. Все тіло пронизав нестерпний біль — де гострий, а де тупий, ниючий. Знову потьмарилося в голові, та все ж таки я зумів підвестися. З великою напругою, декілька разів натикаючись на кущі, що відкидали мене на землю, я все ж вибрався з балки. Бій затих, а по голосах я зрозумів, що наші відходять. Бачити я міг, мов крізь туман, і, опираючись на карабін, мов на милицю, шкутильгав на ті голоси. Найбільше боявся потрапити до ворога живим, тому про всяк випадок на гранаті (після Михайлівки нам уже видавали гранати) розігнув чеку — щоб була готова. В полон вирішив не здаватися за всяку ціну. Як відносилися до полонених, ми вже знали, та і про відношення до тих, хто був у полоні, також. Тож йдучи, як в мареві, навіть не помітив, як мене хтось взяв за плече. Кволо повернувшись, побачив силует людини з протитанковою рушницею на плечі. Свій!

«Браток, быстрей, власовцы на пятки наступают», — підтримував мене солдат, який допоміг дійти до своїх, де мене поклали до медсанбатівської землянки. До двадцяти осколків нарахували санітари, перев’язуючи мене. Через декілька днів мене відвезли до госпіталю в Знам’янку, а ще через місяць до Кременчука. Але ні в одному з цих госпіталів осколків так і не видалили. Лікування тяглося довго, рани ятрилися і погано гоїлися, особливо одна на правій руці біля ліктя. Вона так і залишилась незагоюваною на все життя. Пролікувавши майже рік, до осені мене поставили на ноги…

Наші війська були вже в Румунії, і мене в групі виздоровлюючих направили в місто Брашев. Там на нас чекав запасний полк, з якого ми пішли по різних частинах. Після відбору мені випала доля нести службу в розвідроті мотострілецької бригади. Офіційно наша рота рахувалася як рота танкової розвідки. Спеціалізувалися ми на забезпеченні наших танкістів інформацією про стан шляхів та доріг на напрямках вірогідного наступу. Та, крім пошуку танкових проходів, доводилося ходити і за «язиками», і коригувати артилерійським вогнем, і взагалі робити все те, що і інші.

При цьому ми носили обмундирування всіх армій світу, з якими тільки мали контакт. Найбільш різношерстно одягалися розвідники. У нас в роті, мабуть, тільки вишиваних сорочок не носили. Ми повністю були поставлені на «самоінтендантство». Пам’ятаю випадок, що трапився зі мною у Австрії. Повертаючись зі штабу, куди носив якесь донесення, забрів на залізничний вокзал. Німців тільки-но вибили. Під’їзні колії були забиті залишеними німцями вагонами. Мене розібрала цікавість, і я зазирнув до декількох вагонів. Чого там тільки не було: і зброя та боєприпаси різних калібрів, і обмундирування, і навіть різні дрібниці, як от запальнички. Дріб’язок мене не цікавив, а у вагоні з обмундируванням я підібрав собі два комплекти — моя форма видом своїм давно вже бажала бути кращою. Ввечері, відпоровши орлів, зразу ж обновку і надів. Вранці на построєні командир поставив мене в приклад і похвалив за винахідливість. Та коли наші хлопці за наказом нашого ротного пішли на вокзал, щоб таким чином одягти роту, їх чекав уже пустий вагон. Мабуть, якась друга рота помарширувала далі бити німця в німецькій уніформі.

…Війна для мене закінчилася в Чехії за два тижні до офіційного її закінчення. Наші війська готувалися до штурму міста Брно. В частинах проводилась відповідна робота по розвідці околиць міста. Ми якраз проходили в районі приміських дач, як в нашу групу влучила ворожа міна… Медсанбат, польовий госпіталь і Будапешт, де закінчив я лікування. Повернувся з війни без лівого ока та з покаліченою правою рукою, збільшивши свою вагу на двадцять осколків по всьому тілу та з медаллю «За бойові заслуги».

Умер Иван Михайлович Приходько в середине 2000-х. Похоронен на гражданском кладбище в Онуфриевке.

По записям Василия Сурмило подготовил Александр Виноградов, «УЦ».

Наша прогулка по кировоградским улицам с архитектором Натальей Соловьевой вызвала бурное обсуждение читателей. Понятно, что архитектурный беспредел затрагивает каждого горожанина. На этот раз мы решили пройтись по областному центру с рекламистом, ведь вывески, «борды» и «лайты» портят лицо города даже с большей скоростью, нежели здания, и бороться с этим уродством можно меньшей кровью, чем с незаконными пристройками.

В качестве гида мы пригласили Ирину Саенко, генерального директора хорошо известного рекламного агентства «Антураж А», председателя областного союза рекламистов. Прогулку мы начали от аэропорта, и вот он, бич всех населенных пунктов, – билборд, на котором изображена устаревшая информация. Пасха давно прошла, и поздравление с ней месячной давности выглядит, мягко говоря, неэтично. Ирина Саенко говорит, что за содержание отвечает тот, кому принадлежит конструкция. С рекламодателем заключается договор, в котором учтены сроки. И это «просроченное» поздравление, конечно же, работает против того, кто его заказывал.

За поворотом с моста мы остановились возле супермаркета «Авоська». «Красивое здание, выполненное в красно-бежевых корпоративных тонах. Но зачем заклеили окна рекламными постерами? Можно ведь вынести штендер или установить конструкцию, на которой разместится вся необходимая информация! И покупателю все понятно, и реклама работает, и здание будет выглядеть респектабельно », — прокомментировала Ирина Анатольевна. Здесь же, на пятачке, установлена стела «Укрсиббанка». На взгляд профессионала эта конструкция удачна, она украшает территорию, ночью красиво светится.

По всему пути следования мы то и дело «спотыкались» о рекламные щиты и указатели разных размеров и конфигураций , изготовленные кустарным способом. «Настоящей бедой для нашего города, — считает директор рекламного агентства, – стало то, что рекламные конструкции все реже изготавливаются профессионалами, которых у нас достаточно, а делают их буквально в гаражах и подвалах и самостоятельно устанавливают. Между прочим, монтировать подобные конструкции имеют право лишь предприятия, имеющие лицензию на строительные виды работ».

Во время прогулки нас буквально преследовали рекламные конструкции самых разнообразных форм с надписью «Аптека». Порой их чересчур много, по три-четыре около одной аптеки. «Я не понимаю, какую цель преследовал владелец, загромождая вывесками как свои аптеки, так и заведения вокруг них, – прокомментировала Ирина Саенко. – Полное отсутствие чувства меры. Очевидное желание затмить все, что находится рядом. И это во вред не столько соседствующим заведениям, сколько всему городу!»

По поводу магазина «Мелодия» была произнесена лишь одна фраза: «Это просто ужасающе». Рядом – несколько, как сейчас говорят, бутиков. Расположены они преимущественно на первых этажах многоэтажных жилых домов. Но оформлены все вразнобой, нет единой концепции. В результате – кич, а не привлекающая клиента реклама.

Ирина Саенко обратила наше внимание на вывеску бутика Eugen Klein: «Закон о рекламе гласит: если размещена надпись на иностранном языке, рядом обязательно должна быть эта же надпись на украинском. Закон, наверное, никто не читал, Кировоград напичкан иностранными вывесками».

На фасадах зданий осталось много баннеров еще, наверное, из прошлого века. Они выцвели, многие не несут никакой информационной нагрузки. Их необходимо демонтировать как морально устаревшие конструкции. Но до этого почему-то никому нет дела.

Ситилайты – это отдельная и не менее грустная тема. У нас же они натыканы беспорядочно. На некоторых кварталах в центре города они так близко друг к другу, что сложно увидеть, что именно изображено на соседних конструкциях. Хотя в Правилах размещения наружной рекламы прописано, что расстояние между ними должно быть 20 метров. Но почему-то все равно выдаются новые разрешения на их установку. Согласно типовым правилам, на каждом должна быть размещена информация о владельце конструкции. Если таких данных нет — это тоже нарушение договора , который заключается между владельцами конструкций и горисполкомом.

Центр города – исторический центр! Именно сюда едут наши гости, чтобы сложить впечатление обо всем городе. Два года назад рекламистов заставили освободить от маленьких сити-лайтов квартал напротив площади Кирова, с намерением засадить этот участок цветами и пихтами. Но почему-то забыли о двух огромных железобетонных билбордах, которые вряд ли являются украшением самой площади у фонтанов. Обращает на себя внимание здание торгового центра «Манхеттен». Жалко, что такое красивое здание немного потеряло свой стиль из-за обилия рекламных постеров. Что касается красивых зданий с удачными вывесками и стильно наружной рекламой, то директором рекламного агентства были выделены несколько: «Салон гардин» на Гоголя, «Модный дом» и «Монте Кристо» в переулке рядом. «Эти здания как будто из другой страны. Аккуратно и стильно, ничего лишнего, по-европейски. Владельцы понимают, что чем сдержаннее наружное оформление, тем более привлекательно заведение и тем более оно влечет посетителя». В связи с этим подумалось: а ведь действительно перечисленные заведения отличаются высоким уровнем обслуживания и качеством товара. Видимо, связь все-таки есть.

Опечалил Художественный салон на углу Гоголя и Дворцовой. «Восемнадцать лет нашей компании, столько же лет этим наклейкам на окнах. Мы их еще вручную вырезали. Можно ведь поменять за столько времени на что-то более современное», — рассказала рекламист.

Задержались напротив дома с колоннами. «Здание горисполкома, площадь перед ним – с газонами и памятником. Замечательно, – начала разговор о наболевшем Ирина Анатольевна. – Напротив – великолепно отреставрированное здание “Реала”. Очень гармонично сочетаются оба строения, глядящие друг на друга. Они вписываются в архитектуру центра. И рядом с “Реалом”, выдержанным архитектурно-стилистически, “Камелия”. Это сплошная безвкусица. Козырек красивый, цветы в горшках тоже. Но эти жуткие постеры на окнах, ядовито-зеленого цвета… а рядом еще интересней – витрины следующего магазина “украшают” постеры с полуобнаженными девушками. Кстати, а есть ли разрешение на эту “красоту” (паспорт фасада на наружную рекламу)?»

И еще о выдаче разрешений. Совсем недавно, а именно 5 апреля нынешнего года, Кировоградский горисполком принял решение установить мораторий на размещение рекламных средств (билбордов, ситилайтов, малогабаритных переносных или выносных рекламных щитов, указателей и других конструкций) вдоль улицы Большой Перспективной, Преображенской (от Пашутинской до Калинина), Дворцовой и на площади Богдана Хмельницкого до утверждения комплексной схемы размещения рекламных конструкций в центральной части города. Кажется, что такому решению должно предшествовать иное – начать все с нуля. Очистить бы центр от рекламы вообще, а затем «украшать», согласно закону и типовым правилам. А так перегруз выходит. К примеру, на углу Преображенской и Большой Перспективной, как раз там, где люди переходят дорогу, стоит вращающаяся конструкция. Она представляет опасность уже потому, что препятствует пешеходам. А человек ростом метр восемьдесят рискует зацепить головой этот «шедевр». «Не город, а базар-вокзал какой-то», — в сердцах сказала рекламист.

Можно ли что-то сделать, чтобы прекратить этот рекламный хаос?

«Конечно, – оптимистично заявила Ирина Анатольевна, — для начала нужно возобновить работу художественного совета, на котором будут рассматриваться предложения по оформлению фасадов, с особым подходом к памятникам архитектуры. Необходимо выработать концепцию, единую для всех, чтобы реклама, была стильной и эстетичной, не только в центре города, и немаловажный факт – отвечала нормам и правилам.

Я много лет возглавляю союз рекламистов, и очень жаль, что сегодня вынуждена расписаться в собственной беспомощности.

Однозначно нужно подключить депутатов горсовета. Надо разделить существующую комиссию по вопросам архитектуры, строительства, регулирования земельных отношений и рекламы. Ну не может одна комиссия решать столько глобальных вопросов! Мы должны объединить людей, которые действительно болеют за город, и разработать с ними план действий. Надо навести элементарный порядок. Не для кого-то же будем делать, а для себя и своих детей».

В заключение очень хочется сказать несколько слов о здании, в котором расположено рекламное агентство «Антураж А». Это образец стиля и вкуса. И объемные фигуры, и шикарные растяжки на фасаде, и совершенно удивительная клумба в виде перевернутого зонтика. Подумалось: такие бы зонтики да по всему городу. Вот это был бы стиль!

Елена Никитина, фото Павла Волошина, «УЦ».

Максима Кідрука часто питають – він подорожуючий письменник чи мандрівник, що пише? Йому ще немає тридцяти, а він вже побував у 28 країнах, та й ще примудрився, наприклад, бути в Каїрі під час революції, в Сирії — підчас заворушень. Обирає письменник екзотичні країни, і в кожній проводить не кілька днів у готелі, а живе тижнями й місяцями, об’їжджає країну вздовж і поперек. На сьогодні він автор чотирьох художніх книжок, п’ята готова до друку. А раніше він писав книжки про програмування, складав власні комп’ютерні програми, за що виграв грант на навчання в аспірантурі в університеті Стокгольму! (До того був аспірантом у КПІ).

У Кіровоград Кідрук приїхав не вперше, але в перший раз як письменник, зустрівся зі студентами, «відпустив» свої книжки у «Єлісаветградський книговир». А ще довго оповідав про свої мандри кореспонденту «УЦ».

Про мандри

— Ти у такі небезпечні місця забирався, мабуть, робив десятки щеплень від різних хвороб?

— Насправді все це не працює. Є такі таблетки, які приймаєш за тиждень до того, як їдеш, і інші, що ковтаєш три тижні, поки ти там, і трохи після. Основна загроза в Африці, і не тільки, – це жовта лихоманка амарильоз. Проти неї треба вакцинуватися. А проти усього іншого – просто мати голову на плечах. По-перше, дбати про особисту гігієну і знати, яку воду ти п’єш. Проти головної іншої загрози — малярії — реальної вакцинації не існує. Хоча якісь таблетки пропагують, але я їх не вживаю, бо вони мають дуже багато побічних ефектів. З печінкою щось страшне робиться, особливо якщо ти там два місяці знаходишся, то треба стільки ковтнути! Плюс від них запаморочення постійне. Для мене основна пересторога проти малярії та такого іншого — це репелент, яким змащуєш усі можливі частини тіла, і… алкоголь. Як це дивно не звучить! Я подорожував Африкою з одним лікарем з Росії, що там вже вісім років працює, так він порадив. Яким чином потрапляє малярія в кров? Коли малярійний комар хоботком залізає до тебе у вену, разом зі слиною потрапляє в організм збудник. Він проникає усередину еритроцитів і починає їх руйнувати (бачите, як я про це багато знаю!). А алкоголь якимось чином не дає цим плазмодіям потрапляти до еритроцитів. Звичайно, якщо закинутися півлітром віскі та упасти мордою в канаву, то вже нічого не допоможе, коли триста комарів тебе усю ніч будуть їсти. А ось грамів двісті якраз є такою собі профілактикою. Я таке не раз робив і в Анголі, і в Бразилії, і в Еквадорі – рятувало.

Але одного разу в Бразилії мене щось таке укусило! Ми спали в бунгало з двошаровою протимоскітною сіткою, плюс окрема сітка на гамаку, але якась тварюка все одно вкусила за руку. Я прокинувся, а в мене рука — від долоні і вверх до ліктя — уся почала покриватися плямами і терпла. Це тривало аж чотири місяці, хоча я давно повернувся з Бразилії. Що це було – ніхто не зміг сказати…

— 28 країн в тебе за плечима. Ти хочеш відвідати усі 195 країн, що зараз є у світі? Чи десь на сотні зупинишся?

— Ніякої планки чи плану стосовно кількості країн, звичайно, я собі не ставив. Галочок не ставлю. Але хочеться ще побувати у максимальній кількості країн.

— Наскільки я розумію, у благополучній Європі з її ідеальними шляхами, мережами готелів і путівниками тобі не цікаво?

— Насправді у Європі залишилося лише дві цікаві речі – це Колізей і площа Сан-Марко в Венеції. Звісно, у Європі з її готелями та ресторанами і загальним сервісом дуже зручно, але хіба це можна порівняти з Мексикою або Перу?! Де є сельва, є Амазонка, руїни будівель інків, малюнки пустелі Наска, Мачу-Пікчу. Це не іде в ніяке порівняння.

— Я так далеко не був, нажаль. Але розумію. Наприклад, коли давно вже вперше побачив Червону площу в Москві, в мене виникло відчуття якоїсь заяложеності цього місця. Мільйони ніг тут ступали, мільйони пар очей це все озирали, і від цього воно багато втратило…

— Абсолютно згоден, сто відсотків підписуюсь під твоїми словами. Є і в тій же Мексиці відомі туристичні місця, коли ти приїжджаєш до храму, а там завжди тисячі людей, ти не можеш зробити жодного фото, щоб у кадр не потрапила сотня чиїхось голів! Це такі попсові місця, і вони мені менш цікаві. Не відчуваєш вже нічого особливого. А я ось був у місці під назвою Йашчилан, це руїни міста майя на кордоні між Мексикою і Гватемалою, абсолютно відірвані від цивілізації. Нас там було сім чоловік. За весь рік там буває усього кілька сотень людей. Ти сам, тільки з провідником, там немає людей, немає лавочок для перепочинку, немає кіосків з різним сувенірним барахлом. Майже нічого від цивілізації. В цьому є своя справжня романтика. Ти один з кількох сотень на рік, що бачили цю красу, – і це круто.

І я по усьому світові шукаю такі місця, де як можна менше людей.

— У тебе свій стиль мандрування. Ти не береш попутників з України, знаходиш їх собі вже на місцях. Чому так?

— Так легше. В мене був досвід мандрівки в Бразилію з компанією. Народ «прохавав», що це круто – Макс пише книжки, подорожувати з Максом круто, може, у наступній книжці твоє ім’я з’явиться, можна класні фотки у соцмережах розмістити потім, а може, з письменником їздити дешевше, бо йому нібито усюди гарний прийом… Я людей чесно попереджав – там, де ми їдемо, немає умов для проживання, складно з харчуванням, багато складнощів і трудностей. Страшенна спека, кожної ночі — страшенна злива, що просто прибиває тебе, мільярди комарів. Це не узбережжя Бразилії з пляжами та нічним життям. Люди: та нічого, це ж круто! І у Бразилії вони витримали усього два дні. І поміняли квитки на літак та повернулися.

Тому тепер я подорожую тільки сам. Знаходжу собі попутників у хостелах, де ночую. Так дешевше, наприклад, найняти машину для подорожі. І головне, що ніхто нікому нічим незобов’язаний, можна будь-якої миті розбігтися і подорожувати далі окремо. І це прикольно. І це нові люди з різних країн. Лише одну мандрівку я провів разом з компаньйоном, з яким ми разом навчалися у Стокгольмі, і то ми посварилися, не дуже сильно, але посварилися.

Ще коли ти з компанією, ти дуже мало заводиш нових знайомств. А ось коли ти сам, ти просто змушений звертатися до людей. І я вже звик просто заходити в хостел: Hello, I from Ukraine, nice to meet you, знайомитися. І це спілкування з новими людьми в нових умовах – це також те, що мене дуже приваблює.

— Якими мовами володієш?

— Українська, російська, англійська, трохи іспанська. Англійської мови цілком вистачає для таких недорогих подорожей, як мої. Якщо не володієш англійською, це просто тобі набагато дорожче обходиться.

— У тих глухих місцях Південної Америки також знають англійську?

— У ті місця ти просто не потрапиш без провідника, це неможливо. Вони, як правило, знають англійську, бо цим заробляють собі на життя. За останній десяток подорожей в мене не було жодного випадку, щоб не було навколо людини зі знанням англійської.

— За усі твої поїздки були такі, що найбільше тобі вдарило по мізках, чи потрапляв у зовсім вже критичну ситуацію?

— Такого було чимало. Із останніх – у Каїрі, де я потрапив якраз у розпал революції. І сльозогінний газ понюхав, на свої очі бачив, як стріляли по демонстрантах… Я тоді мав угоду з нашою інформаційною агенцією УНІАН, для них робив звідти репортажі. Півтора тижні там я пробув і надивися багато чого. У одному селі мене заарештували, потрапив до в’язниці і просто мав дати хабара, бо інакше Бог його зна, що могло бути, люди там губляться назавжди просто.

— І великий був хабар?

— Аналог 12 баксів, це у них доволі серйозні гроші. Хоча дуже розлючує їх безпардонне вимагання грошей, настільки нахабне! Тільки тому, що ти іноземець.

— Розкажи більш детально про ці пригоди.

— Коли їхав до столиці Єгипту з віддалених оазисів, де немає жодного зв’язку з зовнішнім світом, я й гадки не мав, що потраплю в Каїр всього за кілька годин до початку найбільш кривавих зіткнень між демонстрантами і поліцією.

Я прибув в єгипетську столицю з оазису Сива рано вранці після тривалих мандрів по Сахарі. Ясна річ, перебуваючи в пустелі, я практично не мав зв’язку з цивілізацією, а тому навіть не підозрював про заворушення, які назрівають в Каїрі. Лише на ресепшн в готелі (який, до речі, зовсім поруч з площею Тахрір) я дізнався про масові виступи, які повинні були початися після обідньої молитви.

Перші кілька годин демонстрація проходила цілком мирно. Єгиптяни збиралися на вулицях у великі групи, наспіх робили транспаранти і, викрикуючи антипрезидентські гасла, йшли до центральної площі. Першими почали агресивні дії саме поліцейські. Без яких би то причин спецназ спочатку пустив сльозогінний газ, а згодом взагалі відкрив вогонь по демонстрантам. Стріляли переважно з травматичної зброї гумовими кулями, проте, як виявилося, навіть така зброя може наносити смертельні поранення. На моїх очах куля потрапила молодому демонстранту в ліву скулу, сильно деформувавши обличчя. Рана була однозначно несумісна з життям: кров безперестанку юшила …

Вітру майже не було, і сльозогінний газ не розсіювався, заповнюючи квартали навколо центральної площі туманом. Постраждалих від газу щогодини ставало все більше і більше. У якийсь момент в готель, де я зупинився, демонстранти занесли п’ятирічну дівчинку в непритомному стані з червоним опухлим обличчям. На щастя, за кілька хвилин її вдалося привести до тями.

Зрозуміло, після такого натовп озвірів. Противники Мубарака закидали спецназ камінням, палили чорні поліцейські автомобілі, намагалися взяти штурмом поліцейські дільниці. Причому через це нерідко страждали цілком безневинні люди. Скажімо, незабаром після початку зіткнень у готель заскочив регулювальник, звичайний постовий, який стежив за рухом на сусідньому перехресті. Затинаючись, він пояснив, що ледве зміг вирватися і втекти від розлюченого натовпу. Чоловік крізь сльози благав власника готелю заховати його. Господар змилувався і виділив поліцейському одну кімнату, в якій той і ховався цілий тиждень, переодягнувшись у цивільне, не показуючи носа на вулицю.

Іншим разом величезний натовп зупинив автомобіль «швидкої допомоги», в якому везли в лікарню пораненого полісмена. За лічені секунди правоохоронця витягнули з мікроавтобуса. Мені не було видно, що з ним зробили в натовпі, але, схоже, натовп просто затоптав чоловіка. Замість цього в машину завантажили кілька поранених демонстрантів, і тільки після чого дозволили «швидкій» поїхати в лікарню.

Як наслідок — в суботу вранці на вулицях Каїра більше не було ні одного поліцейського (крім спецназу, зібраного на площі Тахрір). Відразу з’явилися мародери, яким протистояли озброєні загони самооборони. Натовп трохи заспокоївся після того, як у другій половині дня в Каїр увійшли війська. Демонстранти радісно вітали появу військових, закликаючи їх приєднатися до виступів. Однак армія зайняла нейтральну позицію, певною мірою виконуючи миротворчу функцію.

Наступні два дні зіткнення в центрі єгипетської столиці тривали, проте ситуація залишалася відносно спокійною. Правду кажучи, іноземцям нічого не загрожувало до тих пір, поки не з’явилися прихильники Мубарака (як на мене, то була перевдягнена поліція). Прихильники президента не приховували свого агресивного ставлення до іноземців, особливо журналістів, звинувачуючи їх у несправедливому висвітленні подій, надмірній прихильності до заколотників і, як наслідок, ескалації конфлікту. Кілька журналістів побили і пограбували.

— Як ти вибрався з Каїра?

— У середу після декількох агресивних випадів на свою сторону, я зрозумів, що залишатися в Каїрі не просто безглуздо, а й небезпечно. Незважаючи на те, що мені вдалося перенести свій виліт з неділі на п’ятницю, я вирішив відправитися в аеропорт на день раніше — в четвер. Перед стійками реєстрації служби безпеки аеропорту поставили додатковий кордон, пускаючи всередину лише тих, хто мав квиток на найближчий рейс. Я показав свій e-ticket охоронцям, які, на щастя, не помітили, що мій виліт в п’ятницю, а не в четвер, і пропустили мене всередину. Після того я чекав біля check-in desk’у завершення реєстрації пасажирів на рейс в Дамаск, сподіваючись, що хтось не з’явиться. Мені пощастило — одне місце виявилося вільним. Я пояснив свою ситуацію менеджеру Egypt Air, і мені дозволили сісти у літак. Таким чином я вилетів з Каїра ще на день раніше.

А от коли у Сирії мене заарештували, то тільки завдяки втручанню нашого МЗС мені вдалося звільнитися. Там дуже моторошні тюрми, була реальна загроза потрапити у рабство. Не дивлячись на те, що усім вже тоді здавалося, що Башар Асад піде. Це на їх систему не впливає. Якби не МЗС, Посольство України в Сирії, що зреагувало просто миттєво, за двадцять хвилин після першого дзвінка, то я навіть не знаю, що б було, можливо навіть фізичне знищення.

— Може, вплинуло те, що ти медійна постать, відомий в Україні?

— Можливо, а можливо просто добре працюють люди, за що я їм дуже вдячний. Аташе Посольства України в Сирії — людина мого віку, я бачив, що він просто кидається допомагати, визволяти свого співвітчизника. Тому що наших щемлять! Він так активно почав діяти, підняв посла, ті підняли МВС тієї країни, випустили нарешті, тільки я підписав якісь папери, що не маю претензій до Сирії.

— Слід чекати на нову книжку про це?

— Книга буде. Це точно. Але візьмусь за неї не раніше, ніж у 2013-му. Зараз описую свої мандри початку 2011-го. В одній книзі будуть зібрані враження від єгипетської революції, мій арешт у Дамаску та перипетії довкола нього й акція «На Зеландію!», організована разом із Сергієм Притулою. Усі ці події втиснулися буквально у два місяці, тому вийдуть під однією обкладинкою. Основний акцент буде саме на новозеландській авантюрі. А от у «африканській» книзі «родзинок» буде кілька. Вже зараз можу сказати, що поїздка в Намібію стала однією з найбільш насичених за останні три роки (включаючи острів Пасхи). Історій ціла купа: пригоди у пустелі Наміб, спалений двигун у орендованій машині, безпосередній контакт із дикими гепардами, три дні в нацпарку Етоша серед слонів, носорогів, левів тощо.

— Ти мандрував багато по Близькому Сходу, відчував себе у колисці цивілізації? І до чого мандрівникам, які їдуть туди самостійно, потрібно бути готовими?

— У країнах Близького Сходу вас ніхто не буде грабувати, проте скрізь і постійно вас будуть намагатися розвести на гроші. Це як ніби якийсь національний вид спорту.

Крім того, я більше не вірю в слово welcome, сказане на Близькому Сході. Можливо, колись все було інакше, але в даний час там знаменита арабська гостинність — це лише порожній звук. (Я не маю на увазі готелі чи фірми, де від ставлення до іноземців безпосередньо залежить дохід.)

А того, хто скаже мені, що збирається з’їздити до Сирії, я, безперечно, не буду відмовляти. Однак тихенько зауважу, що світ великий, і в ньому є безліч інших прекрасних місць, де слово welcome все ще не втратило свого змісту.

— Як реагували люди в кожній з країн на твою появу?

— Скрізь по-різному. Навіть в межах однієї країни ставлення різне. У туристичних місцях всі посміхаються, ляскають по плечу, намагаються завести розмову (у той же час, не залишаючи надії розвести вас на гроші). Далеко від туристичних шляхів іноземця найчастіше просто ігнорують, але нерідко проявляють відверте нехтування.

— Яка з країн найдорожча, а яка найдешевша?

— Всі чотири близькосхідних країни, в яких мені довелося побувати — Ліван, Сирія, Йорданія і Єгипет, — напрочуд різні. Найдорожчим виявився Ліван, який здавна служить перехрестям торгових шляхів, своєрідною буферною зоною між Заходом і арабським світом. Майже всі європейські компанії, які мають бізнес на Близькому Сході, тримають головні офіси в Бейруті, столиці Лівану, а це відчутно впливає на рівень цін. Недешевою виявилася Йорданія, яка, як на мене, є найбільш сучасною, розвиненою і, як люблять говорити самі йорданці, найбільш «озападненною» серед згаданих країн. Найдешевшою виявилася Сирія. Ціни на житло, їжу та проїзд тут нижче навіть єгипетських.

— А що ти в кінцевому підсумку шукав на Близькому Сході і чи знайшов?

— Я їхав туди у пошуках слідів давно зниклих розвинених цивілізацій, які населяли ці місця задовго до єгиптян або фінікійців. Мої тривалі мандри по світу поступово переконують мене в тому, що сучасне бачення історії стародавнього світу нерідко не відповідає дійсності. Я натрапляв на безліч неузгодженостей з офіційною історією на руїнах Теотіуакана (Мексика), в Саксайуамане і Ойянтайтамбо (Перу), на острові Пасхи і тому подібне. Для того, щоб звести всі ці розрізнені «пазли» разом, я повинен був власними очима побачити Баальбек, Пальміру, храми в Дендарі і Абідосі. Правда, для того, щоб все це викласти, однозначно недостатньо одного інтерв’ю. Тому незабаром планую взятися за книгу, яку обмірковую протягом останніх півтора років.

— Тебе називають професійним мандрівником. Що це означає, як це?

— Професійний мандрівник – це радше жарт… Означає щось типу того, що замість того, щоб переплачувати тур агенціям, я роблю, організую все сам.

— Порадь: от якби мені, сорокарічній людині з Кіровограда, захотілося би трохи екстриму, кудись поїхати за пригодами, але такими, щоб насправді було безпечно, – куди можна їхати?

— Я порекомендував би Перу, — це країна хоча і бідна, але туризм розвинений, і там туристам спокійно, все на мандрівників орієнтовано. І насправді туди можна потрапити дуже не за дорого, якщо планувати подорож заздалегідь і купувати квитки за півроку. Країна дуже цікава, де в одній країні і пустеля, і гори, і сельва, і історія.

З другого боку, поближче, я би порадив Намібію. Країна українцям майже не відома, на жаль. До неї не потрібна віза. Вона дуже велика і з дуже малим населенням, але з цивілізованою структурою для мандрівників. А природа там просто неймовірна! Дуже багато цікавих місць! Це одна з найцікавіших країн, мандрівка якою приносить найменше проблем.

Про книги

— Як ти прийшов у літературу? Як молодій людині з Кіровограда чи рівнозначного йому твого рідного Рівного пробитися у літературу?

— По-перше, я дуже багато читав, у батька була просто величезна бібліотека, 5 тисяч томів. І зараз читаю по п’ять книжок паралельно. І як професійний письменник я маю читати усе, що виходить, щоб бути у курсі сучасного літературного процесу. Мушу, навіть якщо мені не подобається, це частина роботи.

А почався шлях у літературу так. Ще будучи на другому курсі університету, я написав комп’ютерну програму, що вирішувала одну інженерну проблему, таку, що чомусь вона вважалася не вирішуваною. Мені вдалося. Надіслав свою програму у російську компанію, яка розробляла системи, де була ця проблема. Вони були в шоці, і одразу запропонували мені контракт. Потім я написав статтю про цю програму, і вони надіслали її в іноземний технічний журнал. Запропонували ще писати технічні статті для них, я протягом 1,5 років написав два десятки технічних статей. А потім подзвонили з санкт-петербурзького видавництва «Пітер» і запропонували мені написати книгу про програму «Компас», для якої я найшов рішення свого часу, це я вже був наприкінці п’ятого курсу.

Дали пробну главу, я написав, після цього підписали зі мною контракт. І таким чином вийшло аж чотири мої книжки, суто технічні комп’ютерні. А з художньою літературою як вийшло? Я поїхав до Мексики, потім розповідав товаришам про всі свої пригоди, і вони мені кажуть – це треба книжку робить. Я вже знав, що можу це зробити, видати рукопис на-гора, але я не знав, наскільки він буде вартісний, чи зацікавить читача. Надіслав рукопис у шість видавництв, з усіх отримав відмову. Тоді інший товариш мені сказав, що у нас за не розкрученого письменника ніхто не візьметься, ніхто не видасть. І розповів про конкурс «Коронація слова», де у будь-кого рукописи приймають. Надіслав, і був дуже здивований, коли у підсумку отримав друге місце. Коли серед 14 тисяч рукописів визнають саме твій – це вау! І пішло. І всі шість видавництв, що мене відшили раніше, вишикувалися у чергу за цим рукописом.

І цю книжку, «Мексиканські хроніки», видано вже учетверте. Пішли пропозиції від різних журналів писати статті. У серпні 2010 року я остаточно покинув свою стаціонарну роботу і с тих пір живу виключно на заробітки від літератури. Це не дуже великі гроші, але саме головне – це те, що дає свободу. Я не маю вставати ранком на роботу, не маю звітувати перед босом. Зібралося грошей – і я поїхав собі мандрувати. Це найбільший плюс у моїй праці.

— Читав, що ти написав технотриллер. Вже затісно у рамках одного жанру про мандрівки? Також знаю, що ти захоплюєшся Майклом Крайтоном (за його книгою, наприклад, знято «Парк Юрського періоду». – Авт.). Для мене його книга «Штам “Адромеда”», видана ще в радянські часи, була відкриттям. Радянська наукова фантастика була зовсім іншою. Під впливом Брайтона взявся за новий жанр?

— Так, для мене «Штам “Андромеда”» — одна з улюблених книжок! До речі, саме вона зробила його відомим світові, до того в Крайтона було кілька книжок, але маловідомих, а ця вибухнула. Це саме технотрилер, а не чиста фантастика. Наукова фантастика описує зазвичай те, що буде колись, а в технотрилері мова йде про сьогодення чи про завтра. І ґрунтується жанр строго на науковій базі, на наукових даних.

— У Крайтона більшість дії відбувається десь на екзотичних островах. Ти також по островах мандруєш. Де відбувається дія твого технотрилера? Невже в Україні, в Чорнобилі, чи де ще?

— По-перше, це мій найулюбленіший жанр. Хоча я увійшов у сучукрліт з тревел-логами, але зараз підхожу до написання того, що мені найбільше подобається. Я перечитав дуже багато технотрилерів, усього Крайтона, звісно, і я відчуваю, що можу вже щось і сам. Які мої переваги для цього? Подорожі, бо я знаю дуже цікаві місця, характери та звичаї людей у багатьох куточках світу. А по-друге, я маю технічну освіту, пройшов наукову кухню, аспірантуру і знаю багато. Але сама ідея книжки зародилася у мене у пустелі Сахара, читаючи роман Крайтона, дія якого відбувається саме в пустелі. Мене так пройняло! І виник задум. Сам він нічого спільного не має з тим романом Крайтона, але однозначно виник з захоплення цим автором.

Я до роботи залучав експертів, наукових консультантів, зокрема, лікаря-нейрофізіолога, бо у мене там багато пов’язано з мозковою діяльністю людини. А також психіатра. Для написання книжок такого штибу мало багатої уяви, треба ще й наукове підґрунтя.

Я на цю книгу покладаю дуже великі сподівання. Я мрію з нею вийти вже серйозно за межі України. Я скоро їду до Німеччини, там буде презентація моєї книги «Навіжені у Мексиці», і також там вже є цей рукопис, його читає зараз агент, і можливо, що книжка побачить світ раніше у Німеччині, ніж в Україні. Мій перекладач Ютта дуже допомагає у цьому, вона прочитала усі мої книжки, допомагає у просуванні. Тревел-логи свої є у кожній країні, в Німеччині сотні письменників пишуть про подорожі. А ось на технотрилер маю великі сподівання, у них цього майже немає. І вони дуже на роман сподіваються.

Роман з самого початку створювався як геополітичний. Там є герой — українець, але він не головний. Є ще росіянин, двоє американців, двоє японців, чилієць, південноафриканець, француженка та бразилійка. Всі події відбуваються у пустелі в Чілі, де я багато бував, знаю усі реалії, пишу про те, що бачив. Це історія саме технічна, про техногенну катастрофу. Має бути цікавим усім у світі. До того ж Крайтон, нажаль, помер ще у 2008-му році, і його ніша у світі ніким не зайнята. Може, мені вдасться? Не вважайте це зірковою хворобою, просто здоровими амбіціями. Я відчуваю, що роман піде, восени має вийти, і я приїду до вас у Кіровоград вже його презентувати.

— А чи є для тебе такий принцип, як «ни дня без строчки»?

— Це така ж сама робота, як інші. Її потрібно виконувати. Ти щось маєш тільки тоді, коли ти пишеш. Так в усіх геніїв було – будь ти хоч сам Хемінгуей, треба писати щодня. В мене є норма, десь 12 тисяч знаків на день сирого тексту (12 тисяч – це трохи менше за обсягом однієї сторінки в «УЦ», десь 2 тисячі слів. — Авт.). Після роботи над цим текстом залишається тисячі дві. Коли натхнення, я видаю дві тисячі слів за три години. Це норма. Я багато їжджу, багато бачу, багато вражень і ідей. Навіть відомі критики хвалять мої діалоги, бо вони взяті з життя, не надумані. Це непросто, але втягуєшся у цей ритм, і з роками стає простіше. Та все одно кожного ранку встаєш, ніякого Інтернету, ніякого телевізора, сідаєш та працюєш.

— Записуєш цікаві думки та ідеї у подорожах?

— Так, обов’язково, завжди з собою нет-бук, куди я все записую.

— Як гадаєш, як найліпше охарактеризувати твої тексти? Адже за жанром це все ж частіше подорожні нотатки мандрівника, нерідко написані дотепно й захопливо, добре ілюстровані, – однак все ж не романи, як їх називають видавці.

— Подорожні історії, хай як добре вони написані, — це завжди подорожні історії. В кожну книгу про мандри я вплітаю якусь основоположну думку, на якій закручую сюжет (у «Хроніках» — це шлях до втілення мрії, в «Подорожі…» — віра в те, що варто не боятися кидати все, якщо йдеш за покликом серця, в «Любові і піраньях» — співвідношення між мандрами та особистим життям). Це додає книгам художності. Робить їх схожими на роман. З’являються зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка, а не просто «поїхав-побачив». Утім вони все ж залишаються подорожніми історіями. Давайте почекаємо виходу техно-трилера. Тоді можна буде щось характеризувати.

— Як ти ставишся до критики, зокрема негативної? Кому насамперед із рецензентів, критиків і читачів довіряєш?

— Стараюсь лишатися байдужим. За змогою – тупо ігнорую. Для того, щоб враховувати чиюсь думку, я мушу поважати цю людину. Це може бути хтось близький (батьки, найкращі друзі тощо) або ж людина, яка своїми досягненнями заслужила на повагу. Ті, хто дійсно чогось досяг, не критикують, вони дають поради. Я апріорі не сприймаю критику від людей, які прочитали і написали книг менше, ніж я. Щоправда, це стосується лише критиків. Читачів слухаю завжди. Їхнє слово — закон. Вони — мій роботодавець. Саме вони дарують мені можливість жити тим життям, про яке я завжди мріяв. Читачі — не критики. Наскільки я знаю, критики не платять за книжки… крім тих, які видають за власні кошти.

— Спробуй охарактеризувати свого читача. Адже, як помітно з тієї ж книги «Любов і піраньї», ти чітко ділиш своїх читачів, як мінімум, на «хлопчиків» і «дівчаток».

— Мій читач — активна людина будь-якого віку, статі та соціального становища з почуттям гумору і потужним бажанням дізнаватися щось нове. Це читач, якого цікавить не те, як слова зібрані у речення, а те, що це речення несе у собі. Для нього й пишу.

— Ти міг би мешкати у Швеції. А чому ні? Така благополучна спокійна країна…

— Я будь-коли можу продовжити навчання, але це, натомість, вимагає захисту в Швеції. Потім я мусив би залишитися там викладати. Можливо, це якась перспектива, але не для мене… Розумієш, я просто занурююсь у рутину, матиму там цю лейбочку PhD у шведському ВУЗі… Мені краще повернутись сюди, де все значно складніше. Тут є виклик, і тут я буду рости. Тут важче, гірше, але в цьому є якась своя романтика.

Країна може бути благополучною. Але як же там скучно! Розумієш, ти коли там народжуєшся, ти з дитинства знаєш, у скільки років підеш і куди підеш навчатися, ти знаєш, скільки тисяч євро буде твоя перша зарплатня, знаєш, у скільки років ти купиш будинок, а у скільки – машину, і у скільки підеш на пенсію. Все чітко розподілено. Це не для мене!

Та й чужинцем там ти будеш завжди. Мої діти, можливо, вже не були б чужинцями…

В Україні набагато важче. Купа проблем. Але, з другого боку, в нас набагато цікавіше! І я б ніколи не зміг стати письменником у Швеції. Мене можуть сприйняти в Швеції лише як українця, що напише класний міжнародний роман, що потім буде перекладено шведською мовою, все!

У нас набагато більше перспектив. І я просто люблю Україну. Я не розумію наш народ і особливо молодь, яка скиглить, що в нас погано. Натомість, наприклад, палестинці в Лівані не мають жодних прав. Люди мого віку, хоч би які розумні вони були, хоч би що мали – елементарно не мають паспорта. Ти можеш піти в школу, університет, але ти не можеш знайти собі роботу, не можеш виїхати з країни. Розумієш, у чому іронія? Хоч би як було в Україні, але ми маємо перспективу. Маєш голову – вперед, іди працюй, досягай! А там навіть перспективи немає. Тому я дуже не люблю тих, хто скиглить. Насправді в нас усе нормально. Я думаю, що ми на правильному шляху. Років через двадцять у нашій країні все буде нормально.

Цiкавi факти про себе вiд Максима Кiдрука

Під час однієї мандрівки за океан, враховуючи всі пересадки та внутрішні перельоти, я здійснюю по 8-10 авіаперельотів, а загальний час, проведений у повітрі значно перевищує одну добу.

Найдовший переліт «Сантьяго-де-Чилі — Мадрид» тривав майже чотирнадцять годин. Середня вага наплічника, який я беру в дорогу, не перевищує 7 кг (з урахуванням ноутбука та бінокля).

Загалом по Латинській Америці (враховуючи мандри Бразилією, Еквадором, Перу, Чилі та Мексикою) пройдено більше 10000 кілометрів. Загальний час, проведений у Латинській Америці, — 3,5 місяці.

Питав Геннадій Рибченков, «УЦ».