Автор: Админ

К сожалению, заключительный тур первой части чемпионата Украины по футболу для представителей Кировоградщины оказался неудачным. ПФК «Александрия» в родных стенах не смог одолеть терпящего финансовые проблемы МФК «Николаев» – 1:1. Не помогла землякам и «Зирка», которая уступила алчевской «Стали» – 1:3. После этого успеха «Сталь» вышла на первую позицию в турнирной таблице, потеснив александрийцев. «Зирка» же после фиаско в Алчевске опустилась на 6-е место.

А вот «УкрАгроКом» и порадовал, и разочаровал. Вначале головковцы выиграли принципиальнейшее домашнее противостояние у главного конкурента – донецкого «Шахтера-3» – 1:0, а затем сенсационно с таким же счетом уступили «Севастополю-2». Тем не менее, подопечным Юрия Гуры удалось сохранить за собой лидерство в группе Б второй лиги, но «горняки» снова отстают только на 2 очка.

В прошлом номере «УЦ» вы смогли прочитать интервью президентов ПФК «Александрия» Николая Лавренко и ФК «Зирка» Максима Березкина, которые подвели краткие итоги выступления своих команд и поделились планами на будущее. Сегодня мы публикуем обещанное эксклюзивное интервью с основателем ПФК «УкрАгроКом» Сергеем Кузьменко, в котором вы узнаете о задачах, стоящих перед командой из Головковки во второй половине сезона.

– Сергей Анатольевич, домашняя победа над донецким «Шахтером-3» гарантировала «УкрАгроКому» лидерство в первой части чемпионата. Надеялись ли вы перед стартом второго для клуба сезона на профессиональной арене, что будете выступать столь уверенно?

– Когда мы в прошлом сезоне попробовали свои силы во второй лиге, то поняли, что можем претендовать на большее, чем просто участие в чемпионате. Поэтому в межсезонье провели определенную работу для того, чтобы стать не «грозой авторитетов», как нас называли ваши коллеги, а лидерами и авторитетами для других. В стартовых матчах не все у команды получалось. Но затем удалось стабилизировать состав. Новички практически безболезненно влились в наш дружный коллектив, поняли требования тренерского штаба, и вместе мы добились положительного результата. Не стоит забывать, что мы очень достойно выступили и в Кубке Украины, где выбили из борьбы за трофей запорожский «Металлург» и во втором тайме дали настоящий бой одесскому «Черноморцу», который на данный момент входит в пятерку сильнейших команд премьер-лиги. Все это говорит о том, что мы двигаемся в правильном направлении.

– Можно ли сказать, что игра команды в данный момент вас полностью устраивает?

– Я не думаю, что даже игра «Барселоны» или других европейских грандов полностью устраивает тренеров этих команд и владельцев клубов. То что уж говорить о нашем молодом коллективе? Самоуспокоенность приводит к плачевным итогам. Поэтому нельзя довольствоваться сиюминутными успехами, а нужно смотреть в будущее. Скажу, что сейчас неплохо смотрятся наша оборона и полузащита, а вот форварды не всегда выполняют свою главную роль и порой не забивают, даже имея стопроцентные возможности. Вот и в игре с «Шахтером-3» из пяти реальных голевых возможностей мы использовали только одну. Да и то забить удалось после стандарта, а вот красивые комбинации, которые мы сегодня видели, не завершались точными ударами. В этом плане нам есть над чем работать. Нужно создать здоровую конкуренцию среди нападающих, чтобы они дорожили местом в стартовом составе и использовали свои шансы более эффективно. Впрочем, это касается всех линий, и селекционная работа будет вестись с учетом именно такого подхода.

– А лучшего игрока в составе своей команды назовете?

– Я никогда этого не делаю. Это прерогатива тренеров – определять, кто приносит большую пользу команде. Считаю, что мы сильны прежде всего командными действиями, где любой готов проявить себя в нужный момент. Хотя, конечно, есть свои симпатии, но пусть они останутся при мне.

– Ставите ли вы перед командой задачу выхода в первую лигу?

– Да, мы поставили перед собой такую цель. Напомню, что в этом сезоне чемпионат проводится по новой формуле, и весной нам придется сражаться только с шестеркой лучших команд нашей группы с учетом ранее набранных очков. Тем не менее, думаю, нам по силам сохранить за собой первое место и повыситься в классе.

– Вы являетесь не только создателем ФК «УкрАгроКом», но и почетным вице-президентом ПФК «Александрия». А ведь, как говорится: за двумя зайцами погонишься – ни одного не поймаешь. У вас нет опасений или сомнений по этому поводу?

– Это вполне логичный вопрос. Ведь неплохо, что мы предлагаем нашим болельщикам вдвое больше интересного футбола. Но футбол – это не только зрелище, но и немалые затраты. Поэтому мы сейчас вместе с акционерами ПФК «Александрия» ведем целенаправленную работу для того, чтобы выиграли оба клуба. Идеальным видится вариант, чтобы александрийцы выступали в премьер-лиге, а «УкрАгроКом» – в первой лиге. Но легко сказать, а вот реализовать намеченное гораздо сложнее. Пока скажу одно, что ФК «УкрАгроКом» намерен повыситься в классе. А если нам удастся привлечь новых инвесторов для того, чтобы и александрийцы снова шагнули в элиту, то это будет прекрасно. Поверьте, мы постараемся сделать все возможное, чтобы не разочаровать александрийских и головковских любителей футбола.

– А в плане инфраструктуры «УкрАгроКом» готов к покорению новых высот?

– Для второй лиги у нас, считаю, очень хорошие условия. У нас есть игровое и тренировочное поля, учебно-тренировочная база, где имеется все необходимое для нормальной работы команды и обслуживающего персонала. Клуб имеет собственный транспорт. По финансовой составляющей вроде также претензий не возникает. Если нам предъявят новые требования, то будем решать проблемы в порядке их поступления. В конце концов, александрийцы всегда готовы протянуть руку помощи, как это было во время кубковых поединков с запорожским «Металлургом» и одесским «Черноморцем». Так что при желании мы сможем совершенствоваться и двигаться вперед.

– Как планируете построить работу в межсезонье?

– Вначале нужно немного отдохнуть, набраться сил и снова заняться кропотливой работой. Тренерский штаб у нас хоть и молодой, но достаточно квалифицированный. И главный тренер Юрий Гура, и его первый помощник Сергей Лактионов прекрасно знают о том, какие изменения необходимы, чтобы команда играла еще лучше. Уверен, что массовых изменений не будет. Но я уже говорил о конкуренции, с этой целью планируем пригласить еще 5-6 квалифицированных исполнителей, которые внесут в наши действия свежую струю и помогут чувствовать себя еще уверенней в споре с главными конкурентами.

Что касается сборов, то особо шиковать не будем. Мы не можем себе позволить постоянно готовиться за границей. Возможно, отправимся в Крым, где футболистам и тренерам в прошлый раз понравилось. Но я не исключаю и одного из сборов в Турции. Главное, чтобы проделанная работа впоследствии принесла свои плоды и затраты оправдали себя победными результатами.

Юрий Илючек, «УЦ».

Для начала вопрос: если отсутствие плохих новостей — это уже само по себе неплохо, то как оценить отсутствие хороших новостей?

На самом деле новостей в нашей пост­выборной жизни хватает, но в большинстве своем они плохие и ожидаемые одновременно. А те, которые неожиданные, — совсем плохие и относятся, как правило, к разряду катастроф и криминала. Позитивные новости закончились за пару дней до выборов — все подарки от власти и кандидатов розданы, красные ленточки перерезаны, бесплатные концерты спеты. Потому-то таким исключением в ряду привычного негатива и смотрятся вполне рядовые события — открытие еще одной спортплощадки на набережной Ингула и высадка деревьев редакцией «УЦ» со товарищи в Ковалевском парке.

Главная новость: вполне ожидаемо после парламентских выборов началось переформатирование законодательной и исполнительной власти — кто в Раду, кто в Кабмин, кто в регионы, а кого и на берег спишут. Оппозиция не победила, власть не проиграла — каждый остался при своих. Кроме народа. Он традиционно остался не ПРИ, а НА своих, в смысле — на бобах.

«Ребята, — разочарованно тянет народ. — Мы ж так надеялись на перемены к лучшему!» «Сами виноваты, — отвечает им дружный хор из 445 новоизбранных. — Вы ж проголосовали за всех понемногу, вот мы теперь ничем вам помочь не можем. Ни все вместе, ни каждый в отдельности».

Еще одна абсолютно ожидаемая новость — подорожание. Поствыборное (доллара и хлеба) и сезонное (овощей, одежды). В ближайшее время рост цен и тарифов только продолжится: во всем мире — рождественские скидки и распродажи, у нас — новогоднее подорожание газа и мяса. Что поразительно в этом печальном процессе — вся страна точно знает, что подорожание неизбежно будет. И только один человек — премьер-министр Азаров — искренне уверен, что оснований для роста цен нет никаких. Оснований нет, а рост есть. И рост этот не вызывает ни социальных потрясений, ни гнева народного. Это для греков и испанцев повод устраивать демонстрации, это для европейцев любое снижение уровня жизни — нонсенс. А на наших социальных фронтах тишь да гладь: пар на выборах выпустили, к подорожаниям привыкли — расслабились (без удовольствия) и ждем: куда заведет кривая очередного кризиса?

Пожалуй, самым большим событием поздней осени могла бы стать отставка Николая Азарова, уж она бы расшевелила наше сонное царство, вернула народу призрачную надежду на хоть какие-то перемены в жизни. Но что-то мне подсказывает, что Президент оставит Николая Яновича «на потом», прибережет такую «жертву фигуры» для более нужного случая. Для Кировоградщины событием подобного масштаба может стать усиление столичной команды Сергеем Лариным — он по-прежнему в картотеке ближайшего резерва и в любой момент может потребоваться Президенту. Но размышлять над подобной перспективой совершенно не хочется — как говорят, не буди лихо, пока оно тихо…

А теперь давайте вернемся к вопросу, заданному в начале колонки, немного его видоизменив: если плохие новости (о политической и экономической ситуации в стране) можно с большой долей достоверности расписать на два ближайших месяца вперед, то где взять и от кого ждать новостей позитивных? А может, стоит самим попробовать? Опыт в этом деле есть — и у наших читателей, и у редакции «УЦ». И детям-сиротам помогали, и «Кировоград в пеленках» затеяли, и деревья сажали, и деньги для нуждающихся в лечении собирали, и новогодние елки дарили…

Вот, кстати, а вы не забыли, что до Нового года осталось всего-то 5 недель? Самое время заняться добрыми делами — большими и малыми. А мы, со своей стороны, готовы освободить для хороших новостей первые пять страниц газеты. Думаю, для начала хватит.

Ефим Мармер, «УЦ».

Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» привезла кіровоградському глядачеві чергову антрепризу — комедію англійського автора Дейва Фрімана «Люкс для іноземців». Традиційно у залі обласної філармонії був аншлаг. Справу рецензування вистави залишимо для театральних критиків. Наші глядачі залишилися задоволеними: прекрасні актори, чудова гра, справжній український (не англійський!) гумор, гарний настрій. Трошки був змазаний фінал. Кіровоградський глядач поніс на сцену квіти, не дочекавшись музичного дивертисменту, який підсумовував комедію. Але актори з цим, напевно, стикалися не вперше, тому не розгубилися і продовжили свою захоплюючу гру.

Після вистави нам вдалося поспілкуватися з народним артистом України Богданом Бенюком. Усвідомлюючи те, що Богдан Михайлович тепер ще й народний депутат України, ми намагалися обійти тему політики під час інтерв’ю. Але у нас не вийшло. У підсумку — ми говорили про все.

— Богдан Михайлович, у вашому житті у відсотковому співвідношенні скільки комедії, драми, трагедії?

— Важко сказати. Життя настільки переплітається подіями, і ми навіть за день, не беручи до уваги роботу, стикаємося з такою кількістю речей, які є комічними, драматичними і навіть трагічними. Кожного дня ми це переживаємо, але не помічаємо. Нам здається, що тільки в квадраті сцени ми переживаємо певні проблеми. Ні, в житті, в побуті щоденно ця графа просто скаче. Але ми так звикли. І життя тим прекрасне, коли є такі моменти. І тому життя повноцінне. А інакше було б нецікаво.

— Скажіть, буває вічна любов?

— Буває і є, але ми звикли говорити про любов у вигляді кохання між представниками протилежної статі. Але є ще материнська любов, любов до Батьківщини, є ті величезні відчуття, які тримають тебе на цьому світі, а це теж любов.

Ми, як правило, говоримо про любов між чоловіком і жінкою. І ця любов теж існує постійно, але ми, люди, не вміємо тримати полум’я цього кохання. Полум’я вимагає весь час підкидати дрова. Коли ти не вмієш цього робити, коли ти остиваєш внутрішньо, пропадає це відчуття. І це, на жаль, своєрідне випробування, яке ми проходимо.

— Кажуть, що заради кохання людина здатна на божевільні вчинки. Хіба розумна людина може робити те, що поза розумом?

— Історія людства показує різні приклади. Ми маємо нескінченний ланцюжок всіляких стосунків, все залежить від психіки людини. Та людина, яка має ранену психіку, і врівноважена, вони по-іншому реагують на ті самі обставини. І слава Богу, що немає однакових моментів. Бо якби вони були, ми б з вами просто вивели формулу кохання і нею користувалися. Але чи була б вона нам цікава, та формула? В тім-то і кайф, що є любов в чотирнадцять років, в двадцять, дурість, неймовірні вчинки… Бо, коли тобі п’ятдесят років, відчуття стають інакшими. Хоча ніхто не може сказати, яка любов краща, бо із шаленого кохання виникає потім любов, яка пов’язує тебе родиною, дітьми, онуками. Це величезне перевтілення любові.

— А як щодо вислову «сивина у бороду — біс у ребро»?

— Знаєте, якщо біс у ребро, то добре, коли ти маєш «молодого помічника» свого. Бо ти ж розумієш, що коли тобі певна кількість років, то ти повинен думати про те, щоб не тільки народити дитину, а й з ким народити. Якщо ви ровесники — це одне. А коли ти гульнув з двадцятирічною — це зовсім інше. Але коли в тебе мозок не варить, тобі стільки-то років, а ти ж не знаєш, скільки будеш жити на цьому світі, то це інше, якщо ти лишаєш цих дітей. Так що біс у ребро — голова в сивину…

— Давайте поговоримо про дружбу. Чи є її формула?

— Немає також. Ми цих людей не обираємо, вони самі приходять. Якась сила зверху дає однакове душевне звучання. Я, наприклад, не можу похвалитися, що у мене величезна кількість друзів. Їх у мене одиниці, але це ті люди, яких я розумію з півслова, і вони мене розуміють. Вони навіть не з моєї професії, не з моєї галузі, але ми «однотемні», ми звучимо однаково. Мені не треба багато їм пояснювати, і мені хочеться з ними говорити, от що цікаво. Хочеться з ними бути. А те, що говорять, що вони повинні приходити на виручку в екстремальних умовах… Не дай Боже, щоб були ті екстремальні випадки, де треба випробовувати друзів. Краще, щоб цих речей не було, а були люди, які тебе розуміють, з якими тобі добре.

— Що для вас важливіше у дружніх стосунках: щоб вам було до кого звернутися по допомогу, за порадою, чи щоб було кому звернутися до вас?

— Я колись підвозив свою сусідку, і ми побачили жебраків, які «працюють» на світлофорах. Це одні й ті самі люди, тільки міняють точки, переходять із району в район. Іноді трапляються такі, яким дійсно потрібна допомога. Коли я через вікно давав якісь гроші, сусідка сказала дуже гарну фразу: «Краще давати, ніж просити».

— Все ж таки хочеться поговорити…

— Про політику! Нарешті! Давайте, «Україна-Центр», про політику!

— Ні, не про політику.

— Тоді я нічого не буду говорити.

— Про вашу виставу.

— А це що, не політика? Ви побачили, що українці зробили з усією Європою?

— Кіровоградський глядач не дав вам закінчити виставу, люди пішли на сцену з квітами. В усіх залах так себе поводять, не розуміючи, коли буде фінал?

— Взагалі цю виставу добре приймають. А тих глядачів, що виходять на сцену з квітами до фіналу, береш, ведеш за куліси, цілуєш там і залишаєш. Справа в тому, що люди ідуть з великим бажанням і з хотінням зробити якісь приємні речі. А буває ж і таке, коли грає симфонічний оркестр, і останні акорди якоїсь симфонії бувають губляться, глядачі мажуть цей фінал, не дослуховують до кінця, піддаються на передостанні акорди.

Тут так само. Але нічого страшного, залежить від залу, від глядачів, як вони запалюються один від одного. Комедія — це дихання зали і акторів, які знаходяться на сцені.

— Станіслав Садальський у нещодавньому телеінтерв’ю сказав, що глядач усюди однаковий, різними бувають актори.

— Він абсолютно правий. Глядач приходить, як покупець у магазин за товаром. Це ж ми товар привезли, і глядач дивиться: або він його приймає, або він його абсолютно не чіпає, і він вдруге сюди не прийде. Садальський — талановитий чоловік, і він це прекрасно розуміє. Фібри душі ти не спіймаєш, коли в тебе немає цього божого дару, божої іскри, коли не перелітає через рампу бажання, коли глядач бачить, що ти працюєш, а не відбуваєш номер, що ти захищаєш якісь інтереси… І коли він включається у цю гру — все стає до ладу.

— У вашій виставі прозвучали слова: «Життя — це мить і це безкінечність». Як ви вважаєте, що таке життя?

— Нам кажуть, що це безкінечність. Наше фізичне життя — це одне, а душа живе в інших вимірах. Якщо душа все-таки живе в інших структурах, то це безкінечність.

— Я вам дякую. Обійшлися без політики. Чи, можливо, ви щось хотіли сказати на тему політики?

— Ні. Я коли там, в політиці, побуваю, мені буде що сказати.

— А ви готові до політики?

— Піонер, до боротьби за справу Комуністичної партії будь готовий! Завжди готовий! Та робота, що чекає в парламенті, — це не нагорода, це обов’язок. І коли ти туди дійшов і отримав можливість переінакшити наше життя, ти не будеш перетворюватися на «тушку», «шмушку», не чекатимеш, коли тобі «бабло» дадуть, не будеш продаватися, багато речей не будеш робити.

В нас будь-яку посаду сприймають як нагороду і починають доїти ту країну. А ми з вами розуміємо, що в театр приходить середній клас, якого у нас практично не існує. Тому наше мистецтво трошки відірвано від того «бабла», яке є десь там, де ми його не бачимо, але відчуваємо, що воно є. А держава наша бідна, і люди бідні. Але не бідні вони, слава Богу, духовно, і ми це відчуваємо. Духовність тримає нас на світі, хоча ми стали черствими, стали зовсім іншими. Як би не казали, що в нас пісні гарні, що ми можемо відгукнутися на чужу біду, ми все більше і більше закриваємося у свою шкаралупу і боїмося вийти з цієї хатинки, тому що навколо існує неправда, брехня, і вона людей зробила черствими.

Є недовіра, бо немає впевненості у завтрашньому дні. І що найгірше, це те, що життя кожного з нас не цікавить нікого, не цікавить країну. Чи будемо ми завтра, чи не будемо — байдуже. І чим нас буде менше — тим краще, не треба буде думати про робочі місця.

— Вас не насторожує, що у новому парламенті ви один такий будете?

— Чому ж один? Я і Шаров. (Сміється. — Авт.). Я мушу вам сказати, що Шаров, який зараз є у Партії регіонів, набагато глибший, ніж ми його знаємо зовні. Справа у тому, що усі думають, що в «Ударі», «Свободі» і «Батьківщині» захований великий потенціал для того, що Регіони будуть перетягувати людей до себе для створення більшості. Я вважаю навпаки: в Партії регіонів я знаю величезну кількість людей, які готові в будь-який момент покинути ту партію і перейти. І тільки ситуативно станеться таке — побачите, як воно зрушиться. І виявиться, що оті всі речі, як монстри, гроші, страх, неймовірні переживання від того, що це величезна сила, повалиться в будь-який момент. Тим більше, що у нас є приклад: Радянський Союз розсипався, і ми навіть палець об палець не вдарили.

Так валиться багато чого. Але дуже важливо, коли є внутрішній стержень, який нас тримає, та неймовірна чесність перед собою. Ніхто не відміняв відповідальність за вчинки предків сьомого коліна. Я дивлюся на своїх онуків і думаю: а як Бенюку вести себе у цьому житті, щоб мої внуки не розгрібали за дідуся? Ця думка часто приходить в голову.

Ми розуміємо, що ці речі відносні, бо це випробування своєрідне. І для тих людей, які офшорні зони пакують, не розплачуються з працівниками, люди ходять безробітні, у них крадуть, їх обдурюють. Вони роблять великий гріх, бо у Біблії написано, що за будь-яку роботу, коли ти когось наймаєш, обов’язково потрібно розрахуватися.

Коли ми робимо нечесні поступки, ми живемо тимчасовими вигодами, не думаючи про те, що над нами є сила, яка спостерігає, як ми пройдемо це випробування. У мене в родині складаються татова і мамина лінії так, що з обох сторін були бідні люди. Я зараз маю хату, машину, дітей, здоровий, слава Богу. І я розумію, що це своєрідне випробування, як я поведу себе з цим: буду намагатися це збільшувати? В ім’я чого? Бо людині мало треба: прокинутися і знати, що завтра ти будеш мати роботу, будеш мати своїх рідних, от і все. І коли нам стає страшно, коли ми чуємо того, хто стоїть з косою над нами… Мені дуже гарний анекдот розповіли на цю тему. Помирає крупний бізнесмен і потрапляє прямо в чистилище. Петро стоїть на воротах, а бізнесмен іде прямо в рай. Петро каже: «Стривайте, як ваше прізвище?» Той називає. Петро подивився списки: «Ви знаєте, вас у списках немає». — «Не може бути. Я стільки хороших справ зробив, стільки дитячих програм підтримав, стільки допомоги школам, дитсадкам. Сім храмів від фундаменту до хреста побудував за свої кошти. Запитайте головного, це якась помилка, я повинен бути у раю». — «Не хвилюйтеся. — каже Петро. — Я зараз запитаю головного». Повертається і каже: «Ви знаєте, ми порадилися з головним і вирішили повернути вам гроші…»

Під Києвом, де я живу, стоять церкви, побудовані за гроші бандитів, яких повбивали в кінці дев’яностих. І ці церкви не функціонують. Вони просто стоять. Щоб очистити душу, треба не тільки сповідатися. Існує сила, яка робить тобі випробування твоїми рідними. Це дуже є важливо, і це треба розуміти.

Ми зараз бідна нація, хвора нація, тому що і голодомори, і війни, і знищена була українська еліта. Ми не можемо похвалитися великою кількістю тих, хто може претендувати на Нобелівську премію чи ще щось. Значить, нам треба пройти відродження. Зараз з’являється неймовірно талановита молодь, яка має талант, освіту і, що найголовніше, внутрішню чесність.

Ми усі народжуємося гарними дітьми. Ніхто не народжується з печаткою на сраці, що він буде депутатом Верховної Ради. Усі голі, з пупчиком перев’язаним, зеленкою замазаним. Потім вони ростуть і перетворюються або на хороших людей, або на монстрів. Не дай Боже цей момент пропустити. А політика цей момент дає, бо люди, стаючи народними депутатами, приходять під купол. А там кояться дивні речі, бо приходять нормальні люди, а потім стають українськими буржуазними націоналістами.

Рано чи пізно це має закінчитися. І ми в це віримо. Інакше чого туди пертися, коли ти будеш думати про майбутні пільги? Доторкніться до мене зараз, бо скоро я стану недоторканним.

— Вас купол не змінить на гірше?

— Там спочатку треба все висвятити, бо там пороблено. Я представляю «Свободу». На нас казали, що ми дурні, рогаті, бандити, що у нас руки по лікоть у крові, фашисти. Виявляється, той, хто захищає свої інтереси в будь-якій країні, є патріот. Тільки у нас така людина має інше коріння — профашистське або ще якесь. Євреї передають на увесь світ: жінка на танку захищає свою країну. І правильно робить! Вона патріотка. Уявляєте, якби українець на танку так їхав, що б сказали? До нас фашисти прийшли! Або російський президент каже: «Я русский националист в хорошем смысле этого слова». І правильно він говорить. А коли я кажу, що я націоналіст? Мене питають: «Чого ви йдете у ту партію? Від вас глядачі відмовляться». Це мені казали десять років тому. Коли та чи інша особистість має громадянську позицію, хіба люди цього не відчувають? Відчувають дуже добре.

У нас багато перевернутих речей, які треба зараз по-новому доказувати. Так само як є слово «мама», але воно має різні відчуття. Є мама, яка зозуля, що підкидає своє дитя, а є мама, яка пре плуга все своє життя, і пісні про неї складаються.

— У нас все буде добре?

— Ми ж не можемо жити з відчуттям, що все буде погано. Надія, ми знаємо, помирає останньою. Сподіватися треба, без сумніву. Треба не просто сподіватися, а здобувати. «Хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Пам’ятаєте? «Вічний революціонер». Франко написав. Це правда, і її треба здобувати, відбивати. І будемо це робити в парламенті. Будемо воювати. А ви казали, що про політику не будемо говорити…

Олена Нікітіна, «УЦ».

Новость из разряда местных сенсаций: журналист, сценарист, продюсер Юрий Смирнов открывает бесплатные курсы для начинающих сценаристов. Один из авторов сериала «Синдром Дракона», прославившего наш Кировоград в масштабах страны и за ее пределами, решил поделиться своими опытом и знаниями.

— Юрий, расскажите о вашем новом проекте. Чему и как будете учить?

— Учить — громко сказано. Буду делиться накопленными знаниями и навыками. Не только о том, как написать сценарий, но и о том, как оформить, кому отправить. То есть будем вместе осваивать не только теорию сценарного дела, но и практику. Всех секретов открывать не буду, но я серьезно поработал над учебным планом, он емкий и интересный. Цель у меня простая — я хочу, чтобы в этом городе было свое кино, а основа любого кинопроцесса — это сценарий. Если из этой первой группы получится хоть один настоящий сценарист — буду безмерно рад. Но я верю в потенциал наших людей и верю, что таковых будет больше. Курсы бесплатные, хочу выбрать людей, с которыми буду четыре месяца грызть теорию и писать учебные сценарии.

— Наши читатели до сих помнят ваши статьи в «УЦ», но в качестве сценариста вас знают, уж простите, только по сериалу «Синдром Дракона». Сколько сценариев на вашем боевом счету и сколько из них пошли в работу?

— Ну, надеюсь, что и сериал «Костоправ», который в этом году шел на канале «1+1», многие видели и заметили. Сейчас я хедрайтер проектов «Костоправ-2», «Синдром Дракона-2», «Доктор Анна». Готовлю также новый остросюжетный сериал «Реквизитор». В прошлом году написал три сценария полных метров, весной — «Нестерова петля», который вместе с режиссером Николаем Хомерики представляли на Одесском кинофестивале и который, даст Бог, будем делать в 2013 году, летом и осенью — «Лекарство от смерти» и «Африканская Чума», которые сейчас начал показывать режиссерам. В прошлом был соавтором (вместе со своими друзьями по команде КВН «Скиф») сценариев фильмов «На белом катере», «С днем рождения, королева» и «Пушкен».

— Как можно попасть в состав вашей первой группы курсантов?

— Если у вас есть желание стать сценаристом кино- и телефильмов, сериалов — пишите мне на почту urasmi13@ukr.net, рассказывайте о себе, о том, зачем вам это нужно, ну и ровно 100 (сто) слов о том, какое кино любите. Набор группы до 1 декабря, занятия начнутся незамедлительно, количество мест ограничено — больше 20 человек набирать не буду, не сможем плодотворно работать. Занятия будут проходить по выходным, будут достаточно продолжительными, каждое будет заканчиваться практическим занятием — поэтому соизмеряйте свои желания и возможности.

— И последний вопрос: «Синдром» будет показывать Первый канал России?

— Да, премьера «Синдрома Дракона» на Первом канале — 28 ноября. Надеюсь, что эфир будет не таким безумным, как на канале «Интер»…

Беседовал Ефим Мармер, «УЦ».

На пересечении улиц В.Терешковой, Киевской и Салтыкова-Щедрина, возводится Вознесенский храм Свято-Елисаветинского мужского монастыря. Это единственный в областном центре храм, посвященный покровительнице города Елисаветграда.

В 1996 году на Новой Балашовке, в помещении бывшего магазина наглядных пособий, был основан приход Святой Праведной Елисаветы. Здание было в ужасном состоянии: крыша текла, стены разрушались, помещение просто не было приспособлено к ведению служб, на заднем дворе находились полуразрушенные гаражи. В то время и священников не хватало, просто некому было проводить службы. В 2005 году наместником назначили отца Мануила, а вскоре, в январе 2007 года, решением Священного Синода на базе православного храма с домовым помещением открыт Свято-Елисаветинский мужской монастырь – первый мужской монастырь в области. У храма появились помощники, меценаты, и благодаря общим усилиям процесс пошёл. Стоит заметить, что без благотворительного участия такое грандиозное строительство было бы невозможным. Например, территория, на которой возводится храм, была безвозмездно передана семьей известного в Кировограде предпринимателя Александра Варванского, Кировоградский карьер бесплатно помог песком. Да и сам храм строится благодаря бескорыстной помощи трёх братьев-фермеров из села Верблюжка Новгородковского района.

Размеры строящегося храма впечатляют: общая высота около 40 метров, ширина стены около метра, что позволит зимой хранить природное тепло, а летом – отдавать прохладу, пять куполов, рядом планируется строительство колокольни. Только на создание лесов внутри храма пошло три вагона дерева. Само здание строится по всем канонам храмовой архитектуры, предусмотрена и внутренняя облицовка известковой штукатуркой, которая предохранит стены и потолок храма от копоти и плесени. Купола храма будут видны жителям многоэтажек Попова, Жадова, Беляева, центра и Новониколаевки!

На сегодняшний день мужской Свято-Елисаветинский монастырь действует. Пять человек монашествующих (монастырская братия) ведают всеми проблемами монастырского хозяйства. А оно немаленькое: на попечении монастыря находятся «трудники» — люди, попавшие в тяжелую жизненную ситуацию или решившие отойти от мирской жизни, сейчас их шестеро, но двери храма всегда открыты перед страждущими. По словам отца Мануила, за всё время существования монастыря через него прошло более трёх сотен таких постояльцев. При монастыре работает кухня, где готовят еду для всех желающих, любой человек, который нуждается в добром слове или тёплой пище, всегда найдёт в стенах монастыря и то и другое. Каждое воскресенье после службы трапезная открыта для всех желающих. Кстати, такие традиции чтятся во всех монастырях, но здесь это пока несколько затруднительно из-за строительных работ. Хотя, судя по размерам трапезной, она может вместить до сорока человек одновременно.

Монастырь — это фактически общежитие, однако для его обитателей он становится семьёй, которая имеет единый устав, единый комплекс богослужебных, жилых, хозяйственных построек, ей принадлежащих. Здесь все обязанности выполняются по очереди и по возможности: живущая рядом женщина приходит приготовить пищу, готово помещение для выпечки собственного хлеба (в скором времени ожидается оборудование), уборка, служба в храме, сейчас еще и ремонт – всё на плечах его обитателей.

А в строящемся храме службу уже проводили: на Троицу среди возведённых лесов прибрали пыль и строительный мусор, постелили свежескошенную траву. Как раз к службе прошёл небольшой дождь, всю оставшуюся пыль прибил и особой влаги не оставил.

При любом монастыре есть храм, и этот не исключение. В старом здании проходят службы, которые для всех прихожан одинаковы, соблюдаются все каноны приходской жизни. Здесь находится икона святой праведной Елисаветы, матери Иоанна Крестителя. Она имеет особую благодать: помогает в зачатии и родах. По евангельской истории, праведной Елисавете было за 70 лет, когда она зачала и родила Иоанна, Пророка, Предтечу и Крестителя Господня. А новое здание готовится к богоугодному делу: по словам наместника Свято-Елисаветинского мужского монастыря архимандрита Мануила, храм будет готов проводить постоянные службы уже через год-два. А лет через пять предстанет во всей красе перед гостями и жителями города.

Алексей Гора, фото Павла Волошина, идея Андрея Флоренко, «УЦ».