Письменник Артем Чапай приїхав у Кропивницький, щоб презентувати свою нову книгу «Тато в декреті». Це не гумористична проза (хоча книга доволі весела) і не збірка порад із виховання. Сам Артем каже, що за жанром це автобіографічний роман.
Артем Чапай – надзвичайно різноманітний письменник. Перша його книга «Авантюра» – це так званий тревел, тобто докладний опис його власної подорожі автостопом по Мексиці. Роман «Червона зона» – фантастичний. «Понаїхали» – цілком реалістичний художній твір. Він був також військовим кореспондентом, і його статті увійшли до книги «Война на три буквы». Не можна сказати, що якась із цих книжок сьогодні надзвичайно популярна, проте у Артема в кожному жанрі досить багато шанувальників. І ось тепер – «Тато в декреті».
— Для мене принципово не повторюватися, – пояснює письменник. – Коли вийшли перші дві мої книжки про подорожі, то почали казати, що в нас з’явився тревел-райтер. А я не хочу бути тільки тревел-райтером. Написав книжку фантастичну – сказали, що ось і в нас є представник антиутопії, але я не збирався писати тільки антиутопії. Я хочу робити різні речі.
Коли я писав «Тато в декреті», то орієнтувався на «Свято, яке завжди з тобою» Хемінгуея. Мені близький його стиль. Хоча, якщо для Хемінгуея «Свято, яке завжди з ним» – це молоді роки в Парижі, розмови в кафе і т.п., то моє «Свято» – це перші роки батьківства. Я впевнений, що саме про них я буду згадувати все своє життя.
Ця книжка передусім про стосунки. Тут не так багато про дітей, як можна уявити з назви «Тато в декреті». Тут немає порад. Я не психолог і не педагог і не можу вчити людей, як виховувати дітей. Книжка, мабуть, про несправедливість, яка існує між чоловіками і жінками, хоча не завжди чоловіки це усвідомлюють.
У передмові до книги Артем Чапай пише: «Іронія в тому, що, навіть пішовши в декрет, чоловік усе одно опиняється в кращому становищі, ніж жінка. Узяти за приклад хоча б цю книжку. По суті, мільйони жінок в Україні та мільярди у світі можуть розповісти приблизно те саме. Але чи хто надрукує? Зате коли описати свій досвід пропонує чоловік — це інтригує за замовчанням: екзотика!
У мене брали інтерв’ю аж для «Української правди», ха! Хоч у повноцінному декреті я лише рік із хвостиком. У моєї матері, яка виростила чотирьох синів, паралельно працюючи інженером, інтерв’ю з цього приводу не брала навіть районна газета.
(…)
Зрозуміло, що цю книжку читатимуть академічні фемініст(к)и. Боюся, хтось із них критикуватиме автора за непослідовне вживання фемінітивів, тобто жіночих форм слів: «соціологиня» замість «соціолог» на позначення Оксаниної професії тощо. І хоч, як люди сімейні, ми обоє вважаємо, що одна помита чоловіком тарілка робить для рівноправності статей більше, ніж один раз ужите слово «мисткиня», а десятеро татів із немовлятами – більше, ніж десять осіб на круглому столі про фемінітиви, – я все ж таки визнаю, що й жіночі форми слів важливі. Оксана тут більша «скепткиня»».
– Для багатьох сімей в часи кризи тато в декреті – це необхідність чи просто економічно обґрунтоване рішення. У мами краща робота, вона більше заробляє…
— В нашому випадку це не була необхідність, заробляли ми однаково. Це був принцип. Коли ми одружились, Оксана закінчувала магістратуру за кордоном. Заради того, щоб бути зі мною, вона повернулася в Україну, хоча могла продовжувати навчання в Сорбоні. Було б дуже шкода, щоб у неї припинилася кар’єра і будь-який особистий розвиток через те, що вона народила дітей. Ми намагалися зробити по справедливості. І ще задовго до народження дітей вирішили розділити декрет, запланували, що з кожною дитиною перший рік буде сидіти Оксана, бо єдине, чого чоловік не може дати дитині, – це грудне вигодовування. А другий рік – це вже може робити тато.
– Ви дуже багато чого встигли зробити в житті: і подорожували автостопом, і були військовим кореспондентом, і посиділи в декреті. Що було найцікавішим?
— Якщо казати про щастя, то, мабуть, для мене цей рік у декреті найщасливіший. Але водночас він і найважчий. Дуже важко від активного соціального життя переходити до цього абсолютно однакового розпорядку дня, коли зранку зварив кашку, потім пішов на майданчик і т.п.
Але зараз я б не хотів повертатися до іншого. Мені важко уявити, що я б зараз бомжував по Мексиці півтора роки. В 23 роки – це нормально, а в тридцять п’ять вже хочеться тепла й комфорту. Мені, звичайно, не хотілося б повернутись на війну. А от у декрет я б міг і повернутися.
– А ви вже вийшли з декрета?
— Важко сказати. Молодшому зараз 2,5 роки . Він ходить у садочок з перемінним успіхом вже півроку, але поки що постійно хворіє. А я собі уявляв, що вихід з декрету буде одномоментним… У понеділок він пішов у садочок, а я поїхав презентувати книжку.
– А якщо він захворіє, покинете все й повернетесь?
— Ні, зараз до нас приїхала бабуся. У моїй книзі є окремий розділ – «Ода бабусі». Бо якщо б якась соціологічна контора порахувала б, то вийшло б, що середня бабуся проводить з дитиною більше часу, ніж середній тато.
– Можливо, простіше було найняти няню?
— Можливо, але нам здається, що це неправильно. Моя попередня книжка – «Понаїхали» – була про українських заробітчанок в Італії. Це художня книжка, але я жив деякий час в Італії, досліджував, як це працює. Там я побачив, що італійські жінки дуже емансиповані. Але вони емансиповані за рахунок того, що в них є албанські кухарки, які за 300 євро в місяць їсти варять, є українські «баданте», тобто доглядачки і т.п. Звичайно, ми з Оксаною можемо займатися кар’єрою за рахунок того, що на нас буде горбатитись хтось інший. Матеріально це було б вигідніше, ніж сидіти в декреті. Але ми прийняли свідоме рішення цього не робити.
– До речі, щодо матеріального. З чого живе письменник, адже більшість з нас давно не купує паперових книжок?
— Я й сам не купую. Дітям купую, а собі краду з Інтернету. Але мені здається, що уявлення, що письменник має заробляти своїми книжками – це просто такий наш утопічний погляд на захід, де захищають авторське право і т.п. А якщо починаєш розбиратися, то розумієш, що навіть в Америці, ну, може, 5% письменників – такого рівня, як Стівен Кінг, – насправді живуть з продажу своїх книжок. Ну, може, там Пауло Коельо в Бразилії. Всі інші мають інший заробіток. Дуже часто письменники викладають в університетах і т.п. Це нормально. Так само і у нас. Я заробляю як журналіст, наприклад, Сергій Жадан їздить з концертами. Та й сьогодні достатньо грантів, програм, які дозволяють задовольнити творчі амбіції. Наприклад, роман «Понаїхали» я писав за рахунок міжнародної стипендії «Європейська ініціатива» для молодих письменників з різних країн світу. Треба шукати ці стипендії, гранти. В цьому немає нічого поганого – Ганс Хрістіан Андерсен, наприклад, все життя жив за рахунок королівської стипендії.
– Чи може сьогодні українська література конкурувати на міжнародному ринку? Чи будуть читати нашу літературу в Америці?
— У нас є чудові письменники! Мені дуже подобається Володимир Рафієнко. У нас його мало знають, бо він російськомовний автор, свого часу багато друкувався в Росії, отримав навіть премію для російськомовних зарубіжних письменників. Я б радив ще почитати Тараса Антиповича, Маркіяна Камиша. Якщо говорити про жанрову літературу, то Андрій Курков, безумовно, дуже сильний письменник. Але… Розумієте, не тільки українська, але й сучасна європейська література сьогодні дуже програє американській. Це дуже помітно. Американський письменник середньої руки, якого на батьківщині, може, ніхто й не знає, пише якісніше, ніж більшість метрів європейської літератури. Чому? Тому що в будь-якому університеті США навчають письменництву. Тобто люди мають можливість цьому вчитися, дуже багато людей пробують писати, і відбувається своєрідна селекція. У нас письменників дуже мало, їх ніде не вчать, і кожен пише, як собі розуміє…
– А ви самі вчилися?
— Ні, але я б дуже хотів!
Записала Ольга Степанова, «УЦ».