Мабуть, після того, як нас покинув Богдан Ступка, немає в українській культурі більш шанованої, авторитетної, знаної у світі людини, ніж Анатолій Авдієвський. Навіть великий голос України Ніна Матвієнко свого часу приймала участь у конкурсі, щоб потрапити до хору імені Верьовки, яким вже тоді керував Анатолій Тимофійович. Авдієвський — єдиний уродженець Кіровоградщини, що носить звання Героя України. І ось на відкриття чергового сезону кіровоградської філармонії до нас завітав Національний заслужений академічний український народний хор України імені Верьовки під його керівництвом. «Україні-Центр» митець дав ексклюзивне інтерв’ю.
— Як батьківщина зустрічає?
— Не все можна словами сказати. Є такі речі, де ти хочеш, щоб душа заговорила словами вдячності тій землі, яка тебе народила. Але це щось святе, і передати свої почуття словами майже неможливо. Це щось всередині, що десь і лоскоче, і наповнюється душа світлом…
— На рідній землі виступати легше чи навпаки?
— Творчість — то інша справа. По великому рахунку, від місця вона не залежить, залежить від іншого. Це інші почуття, а без почуттів вона, творчість, не може відбуватися. Якщо ви хочете подарувати якийсь унікальний, довершений… зараз таким негарним, несвятковим словом називають це — «продукт», то треба вкласти дуже багато роботи, серця, душі, вміння. Сказано, що талант — це 99 відсотків праці й лише один — обдарованості. Мистецтво є велика праця, але поза тим без любові воно не відбувається. А до праці й любові ще потрібен інтелект. Людина, обмежена в своїх знаннях, культурі, не стане мистецьким явищем. Якусь копійку може заробити. А ось стати над собою, подарувати іншим радість мистецтва — чи голосом, чи пластикою у хореографії, — це все потребує і таланту, і великої роботи.
Для мене вся Україна — рідна земля. Вже скоро півстоліття, як я керую хором імені Верьовки. А до того заснував поліський народний хор «Льонок» у Житомирі, керував черкаським хором, а під час навчання в місті Одесі я створив шість, з моєї точки зору, непоганих хорових колективів.
— Ви маєте усі мислимі та немислимі звання — лауреат, академік, професор, Герой України. Не давлять усі ці регалії? Не бронзовієте?
— Чесно вам скажу — воно ніби й приємно. Отримати Героя України, найвище звання у державі… Сказати, що все це для мене проходить непоміченим, не можна. Сказати, що їх настільки багато, що це має аспект вже комедійний, буде зневажливо, сподіваюся, все це мені щиро давали, і те звання, і те.
Коли я став членом-кореспондентом академії педагогічних наук і мати моя, яка народила мене в селі Підлісному, була жива, то я їй кажу: «Поздоров мене, я отримав член-кора». А вона відповідає: «Ну що таке член, я чула, а що таке «кор»?» Кажу «кореспондент». «А-а». А вже буквально за кілька місяців мені присвоїли звання вже дійсного академіка. Розумієте, це все, будемо говорити, дає розуміння перспективи, що ти й твоя робота потрібні, не є непоміченими… Ще юнаком, коли я не мав навіть паспорта, мене вже називали Анатолій Тимофійович, і мені було приємно.
З часом розумієш, що це нагороди не тобі, а колективу, з яким працюєш. Головне, що вони не заважають далі працювати й віддавати в міру можливостей всі свої уміння на користь талановитого українського народу і своєї держави України.
— А як вам нинішній рівень музичної освіти? (Питання задавалося в той час, як до філармонії сходилися на майстер-клас від Авдієвського студенти музично-педагогічного факультету педуніверситету та музучилища. — Авт.)
— Я викладав у школі, тоді були уроки не музики, а співів. Тоді більше розуміли важливість естетичного виховання дітей. Зараз проводиться експеримент, не в Україні, на жаль, і сум повиває мою душу з цього. За його результатами там, де дитинка займається співами й бере участь у інших мистецьких, творчих процесах, у цій країні рівень підліткової злочинності знижується.
Там обов’язково вивчають класичну музику Баха, Бетховена й наших українських композиторів — Лисенка, Леонтовича — композиторів світового класу. Ви знаєте, що президент Франції де Голль називав Леонтовича Бахом сучасності?
Співи, музика — це те, що очищує, формує духовну сферу дитини, а це ж наше майбутнє.
Я пам’ятаю, як у школах були спеціальні хорові класи, як дивувалися всі, хто приїжджав до України, коли чули дитячий спів! Берліоз визнавав, що нічого кращого у світі він не чув, ніж українська народна пісня у виконанні дитячого хору! Павло Алепський, син патріарха Макарія, так описував український дитячий спів у XVII сторіччі: «Я ніколи не чув таких солодких голосів! Такі голоси можуть бути лише у тих, хто чистий перед Богом, родиною, матінкою, батьком і своїм народом».
Зараз ми втрачаємо це. Хочемо вирішити матеріальні, економічні проблеми за рахунок духовності, позбавляючи дитину можливості напуватися чистої джерельної води мистецтва, пісні, яка бере початок у глибині віків.
Кожний великий народ став знаним у світі в першу чергу завдячуючи своїм великим митцям. Бах уславив Німеччину. Моцарт — Австрію. Лисенко — Україну. Чайковський — Росію та Україну, бо коріння його тут, від роду козаків Чайків з Полтавщини. Неподалік від Кіровограда, у Кам’янці, з’явився найзнаменитіший його концерт, в якому прямо цитується українська веснянка. Я знову це відчув, будучи в гостях у сестри в Кам’янці…
— Чи є сучасні автори, у яких може замовляти й ставити твори такий колектив, як ваш?
— У нас є такий твір, який, на превеликий жаль (і це ознака неповаги з боку держави до мистецької сфери) не оцінений як належить. Це твір Євгена Станковича, який, як не дивно, був написаний у середині сімдесятих років, вже пройшло майже 35 років, а він не був жодного разу виконаний. Це «Цвіт папороті», який ми поставили. Йому в радянські часи приписали, хтось угледів, якийсь націоналізм, тоді було це нерідко.
— Вас також звинувачували у цьому.
— Так, і мене звинувачували. На щастя, завдяки тому, що хор користувався й користується великою популярністю не тільки в Україні та СРСР, а й у всьому світі, це не дало можливості розправитися зі мною. Були такі зазіхання — «А чому ви співаєте тільки українські пісні?» Так у нас назва — український державний хор! Уявіть — приїхав би до нас російський державний хор імені Пятницького і заспівав би нам народні киргизькі чи узбецькі пісні! Та навіщо мені ходити на хор імені Пятницького з такою програмою? Я хочу від них почути, відчути часточку душі саме російського народу! Оспівану Шаляпіним, Неждановою, Образцовою та іншими. А щоб почути узбецьку пісню, я піду на їхній народний хор.
Потім хтось у ЦК партії став закидати нам, що у цій опері Станковича забагато чортівщини. Папороть, відьми, чорти — а кого ви мали на увазі? Я їм кажу: «А ви кого мали на увазі?» Після цього якось претензії замовкали. І все одно держава неспроможною виявилася дозволити виконання. Не повірите — і зараз іноді такі питання виникають, хоча ми вже відсвяткували більш ніж двадцятиріччя нашої незалежності. Якийсь Дамоклів меч висить над цим твором. Хоча він блискучий, унікальний, він модерний, йому аналогів немає у цілому світі. В інших країнах і близько не можуть наблизитися до такого рівня.
— У студентів наших музичних учбових закладів є шанси потрапити до складу хору імені Верьовки?
— Чому ж ні? Тут справа не йде про те, що саме до хору імені Верьовки. Мені часто намагаються закинути, що ми забагато співаємо академічних творів. Академічний твір — це вершина мистецтва найвищого рівня, який потребує й найвищого рівня підготовки виконавця. У нас високі вимоги до виконавців. Ми ще за радянських часів отримали звання академічного. Лише два колективи з України мали таку честь — ансамбль танцю під керуванням Вірського та хор імені Верьовки. Міністр культури СРСР Фурцева особисто приїжджала, щоб вручити нам це звання.
Є академічні твори, але немає академічного жанру. Академічною може бути і оперна, і народна пісня. Уявіть українське село у будь який час, хоч сьогодні, хоч двісті років тому. Звучала українська пісня? Так. Звучав хор у церкві? Так. А хто співав? Ті ж самі українці. Вони співали молитви. А що таке молитва? Це те, де ми тихими голосами щось у Бога просимо, не вимагаємо. Або ж прославляємо Ісуса, Діву Марію. І ці твори академічними вважаються. Але співали їх ті ж люди, що після церкви удома співали народних пісень, і у їхнє виконання привносили академічність церковного співу.
Я багато разів був членом журі різних. І приїжджає, наприклад, академічний хор колгоспу «Завєти Ілліча». І примітивні речі співають. А звуться — академічний. Не у назві справа. Скрипку може тримати у руках багато людей. Троїсті музики були у кожному селі. А чи знаєте ви, що скрипку часто називали в народі «сукою»? Бо у невмілих руках вона звучала паскудно. А в руках віртуоза… Я на Полтавщині знав одного діда Дмитра з села, який грав краще багатьох заслужених.
Можна співати й грати у академічному колективі, а можна у простому клубові сільському. Головне — душу прикладати.
— Дякую за розмову. Приїжджайте до нас частіше.
Ми спитали у директора Кіровоградської обласної філармонії Миколи Кравченка, чи складно було привезти до Кіровограда хор імені Верьовки.
— Це збіг сприятливих обставин поміг, і Господь Бог допоміг. Але цей збіг обставин був, так би мовити, продуманий. І нам дуже приємно, що це збіглось із подвійним ювілеєм нашого героя — 80 років та 50 років на чолі хору імені Верьовки. Ми відійшли від традиційного як для відкриття чергового сезону гала-концерту усіх наших колективів, щоб мав змогу виступити хор під керівництвом Анатолія Тимофійовича.
А напередодні він виступав в Олександрівці, до якої зараз відноситься село Підлісне, колишній Федвар, у якому народився наш Герой України. Відкрили пам’ятну дошку на ветлікарні, де працював його батько, бо хата, де вони жили, на жаль, не збереглася. Є окрема кімната у музеї.
Концертний зал там вміщує чотириста чоловік, але місць не вистачало, люди приходили зі стільцями. Зі всього району з’їхалися, голова райдержадміністрації Валерій Авксентьєв зробив так, що навіть з найвіддаленіших сіл люди мали змогу потрапити на концерт свого великого земляка. Планували концерт на півтори години, вийшло більше двох. Люди стоячи співали «Реве та стогне…»…
— Мабуть, складно приймати колектив, у якому більше ста людей.
— 110. Так, непросто, це розміщення, харчування, транспорт, добові. Це не дешево, але це настільки знакова подія, що економити не можна. Повірте, пройде час, і ті ж студенти, що прийшли на майстер-клас до Авдієвського, будуть у своїх резюме та автобіографіях писати — «був на майстер-класі Авдієвського».
— Сцена не затісна для такого хору?
— Затісна. Але ніхто не нарікає, бо їм доводилося працювати у різних умовах по всьому світові. В нас ще й опалення не підключене, але це з тої причини, що ми робимо капітальний ремонт з повною заміною опалення на сучасне, тому ми не нарікаємо. Допомагають Андрій Ніколаєнко, Микола Ковальчук, депутатський корпус… Та це, мабуть, не головне. Головне, що така подія відбулася.
Геннадій Рибченков, «УЦ».
P.S. Сам концерт просто неможливо описати. Це треба бачити та чути на власні очі й вуха. А аншлагу не було. Це ж не Григорій Лєпс чи Стас Михайлов…
