Гетьманець Григорій Васильович 1931 року народження
народився в сім’ї колгоспника в селі Березівка Маловиськівського району, де прожив все життя до дня смерті.
Видатною людина визначається не по кількості нагород, титулів, звань і тому подібне, а по кількості видатних справ, які вона зробила на користь суспільству і саме люди це цінують, поважають і пам’ятають.
Унікальністю є те що люди не народжуються талановитими, вони такими стають. Звання, титули, відзнаки – це ні що порівняно зі справжньою оцінкою в серцях і відгуках людей.
Завдяки любові до техніки, майстрування та вдосконалення, наполегливої праці, душевної доброти, Григорій Васильович зробив дуже багато різноманітних корисних речей, ставши дійсно «золотим» майстром.
А все почалося з того, що в тяжкі повоєнні роки повної розрухи, особливо в селі, саме завдяки прихильності до техніки, вмінню її робити, ремонтувати, вдосконалювати і так би мовити відчувати, коли інші механіки були безсилі перед проблемами, колгоспна сільськогосподарська техніка була роботоздатною. В його руках металобрухт перетворювався на трактор, сівалку, культиватор, причеп та інші механічні пристрої для полегшення щоденної праці. В Березівці технічний прогрес розпочинався з подвір’я Гетьманців. Коли все село користувалося керосиновими лампами і чекало на електрифікацію, то в Гетьманцівській хаті була електрика від саморобного генератора і всі сусіди збиралися дивитися телевізор із саморобною телескопічною десятиметровою антеною з механічним регулюванням, який також появився один із перших в селі. Де б не працював і щоб не робив Григорій Васильович, на водокачці, на пилорамі в майстерні, в гаражі, завжди забезпечував виробничий процес необхідними інструментами, пристосуваннями виготовленим власноруч, що забезпечувало зручне і продуктивне виконання даних робіт. Коли в будь-кого із трактористів, механіків, інженерів траплялася складна технічна проблема, то зверталися саме до Григорія Васильовича за допомогою, через що калітка на подвір’я Гетьманців ніколи не зачинялась, на подвір’ї завжди було людно, його діяльність та невідмовність в допомозі була відома на всю округу і до нього приїздили звідусіль. В особі Гетьманця люди вбачали досвідченого фахівця з механіки, але цього рівня досягнув маючи лише 4 класи середньої освіти та завдяки самостійному отриманню знань із технічної літератури і невтомного бажання працювати, робити, творити і вдосконалювати. Доброта в серці, блиск в очах даної людини, успішне вирішення проблем будь-якої складності, ініціативність, безкорисність заслуговувала велику вдячність та пошану з боку не тільки людей, чим саме завоював авторитет та визнання серед односельців і всіх тих хто його знав, підтвердженням є те, що коли на 60-му році життя пішов із життя, то люди понад три кілометри від хати до кладовища несли домовину на руках, відмовляючись від транспортування на автомобілі як це буває зазвичай.
Визнання видатної людини полягає не в тому що вона зробила, чого досягла, а в тому як це вона робила і яке відношення в результаті вона отримала з боку інших людей.
Такий життєвий шлях може слугувати прикладом і вектором для виходу з складної ситуації — яка склалася на даному етапі в нашій державі, для кожного з нас. Потрібно жити і творити в тій сфері де ти сильніший.
Визнання людини виданою має багато критерій, але найголовніший на мій погляд це здатність людини досягати вищій рівень свого розвитку та діяльності ніж той на якому вона знаходиться зараз. Мотивом вибору полягає те, що людина по справжньому може бути видатною не тільки за нобелевські премії, гучне ім’я та армію шанувальників, а за те що вдосконалюючи свої здібності і вміння, корисний результат від цього отримали і оцінили в першу чергу люди. Такі люди мені імпонують, а саме у величезному бажанні творити, досліджувати, нести користь та добро суспільству змінюючи речі які навколо тебе і при цьому не гнатися за великою славою. Не регалії нас прикрашають, а щирі відгуки людей.
Такі люди — «сіль» нашої землі.
Так, а скільки таких самородків народилось, жили і працювали на нашій землі, які своїми діяннями, нестандартними підходами давали можливість задуматься іншим — «Як це можна було зробити?!» і просто жили і творили не задумуючись про велику славу. Більшість геніїв визнали великими тоді коли їх вже не було в живих.
Здравствуйте!
Слава Богу наша страна полна такими самородками. Но вот, почему то, никто не осмеливается отдать им должное. Ведь именно тиакие «золотые руки» поднималь нашу, израненную войной страну, на ноги. Наши с вами бабушки и дедушки жили в то время, когда человеческий фактор много значил. Они были сильными и выносливыми, что важно, не только физически но и морально. Они брали инициативу в свои руки и сами вершили свои судьбы, тем самым, непосредственно, влияя на наше будущее. Нам остаётся лишь учтиво снять пред ними шляпы, и сожалеть что таких людей, с каждым днём, всё меньше и меньше.
Спасибо автору за прекрасную статью, приятно осознавать, что о наших гениях ещё помнят!..
Дякую тобі alsaqqa за розуміння та повагу, але на мій погляд потрібно не тільки знімати капелюха перед такими людьми, а прямувати до того щоб бути такими і навіть краще наших видатних попередників.
Такий життєвий шлях потрібно приймати за приклад, кожному слід задуматись що ми можемо зробити хорошого в цьому житті!
Я з Вами цілком погоджуюсь
Мне кажется, что мы должны учиться у Григория Васильевича развивать свои таланты, и направлять их на помощь окружающим.
Очень приятно видеть что люди помнят не только о таких известных личностях как Винниченко, Пашутин, Шимановский, которые и так уже известны общественности, но и о таких простых людях с народа, которых помнят, любят и уважают! Григорий Васильевич хороший пример для современной молодежи, как даже не имея образования можно достичь признания людей пускай и не на весь мир, но хотя бы в своем родном уголке.
Человек с большой буквы и достойный уважения!
Патріотичне відношення до всього того що ти робиш веде до самодостатності і гроші в цьому не є запорукою щастя, головне чітко розібратися в собі — ДО ЧОГО ТИ ПРАГНЕШ В ЖИТТІ, ЧОГО ХОЧЕШ.
Хотів би відкрити Вам Гетьманця Григорія Васильовича з іншого боку, як мого дідуся. Помер дід Гриша, так я його називав коли мені було лише 11 років, в самому як то кажуть розквіті свого життя. Для мене це була величезна втрата. Коли з родиною йшов за труною дідуся, то проклинав ті кляті цигарки, які він не дивлячись на емфізему легень крадькома курив. В ті миті пролетіло в пам’яті все, що разом з ним робили, як замість іграшок я розбирав різні механізми допомагаючи тим самим дідусю, і це було настільки цікавим та корисним, що я й не уявляв тоді, якою користю дані захоплення стануть мені подальше у житті. Пам’ятаю як разом з дідусем клепали коси, сапи, притирали клапани до головок автомобілів, як садив мене дідусь за кермо 401 москвича, саморобного трактора, як разом майстрували човен, культиватори, велосипеди. Ще мені що дуже запам’яталось і вражає до нині, так це те як дід Гриша спершу витрачав час на приготування всіх необхідних інструментів, пристроїв та інше для того щоб виконання роботи відбулося не на протязі тижня, а на протязі одного дня. Як мені і досі його не вистачає.
Я знал Гетманца Григория Васильевича не понаслышке. Дядя Гриша был мне не только соседом, но и родственником. А руки у него действительно были «золотыми». Плотник и механик он был от Бога. Такого «мастера на все руки» надо было еще поискать. И не только в Березовке, но, может быть, и во всем районе. Автолюбители и мотолюбители приезжали к нему со всей области. И никто не мог сделать все так качественно и быстро, как дядя Гриша.
Даже сейчас спустя много времени после его смерти, у меня часто спрашивают мужики: «А не знал ли ты Гришу Гетманца — мастера на все руки». И я с гордостью отвечаю: «Не только знал, но и жил по соседству с ним». Жаль только, что такие люди уходят очень рано.
Я особисто не знав цю людину, але я бачу в ній себе. З розповіді Тетяни він був хорошою , вічливою, доброю і безкорисною людиною. Таких би людей нам до влади заселити і я думаю країна б процвітала. А так ніхто про таких гарних людей крім села мабуть ніхто і не дізнається ніколи. Я думаю Григорій Васильович не дарма пішов з життя так, як люди його пам’ятають і цінують його працю. Дякую Таню вам за розповідь.
Людина живе доти, допоки її пам’ятають!!!
Я дуже вдячна автору за пам’ять і добрі слова про Гетьманця Григорія Васильовича.
Скоро минає 20 років, як нестоло цієї дорогої та шанованої людини. І ця згадка буде йому вдячністю від тих, хто його пам’ятає.
Гетьманець Григорій Васильович-мій батько. Про нього мені згадувати і боляче, і сумно, і радісно. Він був і батьком і другом і порадником і вихователем та учителем однієї з найскладніших наук — НАУКИ ЖИТТЯ.
Пам’ять про цю чудову людину живе в сердцях всієї нашої родини. Зараз, такі любимі та близькі серцю батькові риси я впізнаю в рисах обличчя, повадках мого брата Сашка, сина Івана. Батькову присутність та тепло я відчуваю від того, що було зроблено його руками в нашому будинку на Вінниччині. Батько був для мене і залишається прикладом у спілкуванні з людьми, у досягненні мети, у вихованні сили волі та наполегливості. Батька знали й шанували багато людей, а особливо односельчани з села Березівка на Кіровоградчині. Вічна пам’ять цій людині.
С замиранием сердца я прочел статью о Гетманец Григории Васильевиче и горжусь, что я его сын. Да руки у отца были действительно «золотые». За что не возьмется, то всё у него получалось. С железом был на «вы». Что задумает, то и сделает. Двигатель отремонтировать — пожалуйста, трактор сделать тоже. Свой «Москвич» — 401 1957-го года выпуска, он постоянно держал на ходу, практически всегда ездил на нем и на работу, и по делам, и по гостям.
Да, действительно, калитка нашего двора практически не закрывалась. Всё что соседи просили его, он им помогал, то заточить ножи, сапы, топоры, просверлить отверстие или что-то послесарить. Люди были благодарны за его бескорыстный труд и многие до сих пор вспоминают его теплым словом.
Спасибо Татьяне за эту статью.
Григорія Васильовича я знав, і можу засвідчити, що це проста сільська людина, яка була здатна надати мудру пораду і готова серед дня та ночі прийти на допомогу. До нього йшли і за порадою, і за допомогою.
Уже сама риторична назва свідчить про креатив автора статті. Не питання чи знали ми конкретно Григорія Васильовича. Проблема в іншому, чи в таких як він ми можимо пізнати себе, чи можимо самовіданно служити людям тим даром, який ми маємо.
Кількаразові контакти з цим чоловіком залишили в моїй пам’яті глибокий слід на все життя. Нетрадиційний підхід автора статті дає можливість по іншому дивитися на людей, які є поряд з нами, помічати їхні дарування і таланти, старатися бути схожими на них, приносити людям добро. В.Рябокінь
Таких людей потрібно пам’ятати. Вони залишаються в пам’яті надовго.
Я не знаю кто такой гетьманець Григорий Васильевич, но из этой статьи узанл и что-то ёкнуло, действительно ведь сколько такого простого народу, который умеет творить чудеса, а о них ничего не знают, только Татьян как вы думаете выбороть победу с таким человеком среди всей той знати которую туту выставляют?
Гетманець Григорій Васильович прожив скромне і недовге життя, тяжка недуга рано забрала його від нас. Але в пам»яті нашій залишився самим добрим, щирим, чуйним і надійним батьком, дідусем і просто Людиною з великої букви.
Взагалі Григорій Васильович — людина, про яких говорять: «На таких тримається земля наша».
І дуже хотілося, щоб про таких простих невтомних трудяг пам»ятали і шанували не тільки рідні. Саме на таких людей варто рівнятися і зараховувати до видатних Кіровоградців.
Розповідь про Гетьманця Григорія Васильовича дивує своєю сміливістю і простотою в одночас. Читаючи рядки,одразу навіює минулим і в пам’яті пробуджуються спогади про своїх пращурів (були вони хорошими чи видатними людьми?), деякі питаня вже не піднімеш. Але автор цієї розповіді не забуває, що нас оточують люди які не світять обличчям в газетах, телебаченні, їх імена можуть не звучати по радіо, а вони просто роблять свою справу і гідно віддаються своїм
вчинкам.
Я вважаю, що нам потрібні еталони людяності, які в сучасності заломлюються з допомоги ЗМІ. По прочитаному можу зробити висновак, що Гетьманець Григорій Васильович був людиною, яка підтримувала гармонію добра і працьовитості в суспільстві, тому заслуговує на статус видатного Кіровоградця.
В Гетьманці Григорії Василіойвичі кожен з нас може побачити себе, адже в нас, в середені, також є велике бажання бути кращім ніж є зараз, зробити більше ніж є зараз, бути гідним ніж є зараз і т.д. Тому я вважаю, що в даній людині є дуже багато переваг бути «по простому» Видатним Кіровограцем.
Дуже дякую і я цілком погоджуюсь з тим що такі люди як Гетьманець Григорій Васильович заслуговують мати статус Видатного Кіровоградця.
Шановний Lemkov я думаю що ви помилково написали Гетьманець з маленької літери.
Дякую і Вам за такі чуйні слова.
Так не вистачає, але все що він дав можна використати у власному саморозвитку і бути кращім за дідуся.
Якщо постійно нести в широкі маси інформацію про видатну людину, про її досягення не тільки в рамках даного проекту «Видатні Кіровоградці», то люди обовязково дізнаються.
Я не знав Григорія Васильвича, але судячи з розповідей та відгуків про нього від його рідного онука та інших людей, котрі знали цього визнаного людьми чоловіка, хочу сказати одне: таких би людей нашій державі побільше. І певно була-б величезна користь і країні, і людям котрі поруч з такими самородками. Я завжди цінуватиму таких людей як Гетьманець Григорій Васильович і старатимусь перейняти від них усе найкраще. Отже можу без роздумів сказати, що такі люди заслуговують бути Видатними Людьми своєї країни, Видатними людьми з великої літери!
да, много есть людей, о которых можно и нужно знать, писать и рассказывать. Описание Гетьманца Григория Васильевича свидетельствует еще одним доказательством, что на нашей Кировоградщине были, есть и, надеюсь, будут люди, которых мы будем знать, уважать, гордиться ними, ценить и помнить
Мені дуже приємно, що стільки людей підтримють таку просту постать але велику за тим що дана людина зробила для суспільста, що він спромігся на більше.