Свого часу, у далекій юності, коли читав роман Ернеста Хемінгуея «По кому подзвін», мене, як, напевне, й усіх читачів, вразив епіграф до нього з проповіді (на той час напівзабутого) англійського поета і священика Джона Донна (1572-1631): «Немає людини, яка була б, як Острів, сама по собі, кожна людина є частиною Материка, частиною Суші; і якщо хвилею знесе в море берегову Скелю, меншою стане Європа… Смерть кожної людини зменшує і мене, бо я єдиний з усім людством, а тому не питай, по кому подзвін – він по тобі».
Ці слова міцно закарбувалися в пам’яті й щоразу згадуються, коли чую звуки похоронного маршу, що розбурхують душу. Однак це переживання з приводу смерті незнайомої людини – лише чергове й абстрактне нагадування про те, що всі ми смертні. А от смерть Віктора Васильовича Петракова сприйнялася особливо гостро й болісно і наповнила вислів Джона Донна конкретним змістом: без нього я, як особистість, почуваюся збіднілим і змілілим.
Петраков був по-справжньому світлою людиною з потужною позитивною енергетикою, спілкування з якою надихало на краєзнавчі пошуки, дослідження та навіть відкриття.
А познайомив нас у 1995 році сумнозвісний чи славнозвісний (як кому подобається) колекціонер Олександр Борисович Ільїн. Я відгукнувся на його смерть і вилучення колекції двома статтями «Людина, яка спокусила місто» та «Скарби Ільїна: містика і КДБ», які власне й започаткували «ільїнознавство».
Віктор Васильович завітав до редакції газети, щоб «лично познакомиться с автором и наладить приятельские отношения». Мої публікації йому сподобалися («многое в натуре Ильина-собирателя, которого я знал не одно десятилетие, вы угадали поразительно точно»).
Потім запросив до себе на квартиру поспілкуватися «в непринужденной обстановке». Коли вийшли з редакції, Віктор Васильович здивував мене вперше. Він помітив, що на узбіччі дороги валяється старий номерний знак з будинку 60-х років минулого століття і… прихопив його з собою, пояснивши: «Это уже музейный экспонат!» Петраков взагалі мав дивовижну інтуїцію, «чуйку», нюх на старожитності, тому й став, не побоюсь цього слова, видатним колекціонером. Захоплююча розмова тривала годин шість. Петраков зауважив, що не поділяє моєї гіпотези про зв’язок Ільїна з КДБ. Адже я навіть припускав, що найцінніше з його колекції нелегально потрапляло на аукціони за кордоном, а кошти йшли на фінансування радянської резидентури. Десь колись прочитав, що таке практикувалося радянськими спецслужбами. Іншої думки про Ільїна був Петраков:
– Александр Борисович – классический тип коллекционера-маньяка.
– Вы слишком преувеличиваете всезнайство и всемогущество КГБ. Когда я почти три года работал в Лаосе, буквально влюбившись в эту удивительную страну, то познакомился в нашем посольстве с двумя «товарищами» из ГРУ. Так эти разгильдяи, когда нужно было писать отчет в Москву, прибегали ко мне с просьбой помочь его составить, ибо не сведения собирали, а гуляли напропалую.
Віктор Васильович, хоча й посіяв деякі сумніви, мене не переконав. Тим паче, ще до нашого знайомства мав місце один, більш ніж дивний випадок. Невдовзі після вилучення колекції до мене в обласний художній музей, де я тоді працював, добряче напідпитку з пляшкою горілки раптом завітав один член комісії, що цим займалася. Прийшов «миритися», бо я тоді почувався ображеним через те, що мене не включили до складу комісії. Він подякував за публікації та найбільше дивувався з того, як я здогадався, що Ільїн пов’язаний з КДБ. А потім як великий секрет повідомив, що під час вилучення вони знайшли якийсь папірець, з якого випливало, що Олександр Борисович…полковник КДБ! Зробили запит у Москву, але там цього не підтвердили.
Більше ми ніколи до цієї теми не поверталися. Невже, думаю сьогодні, той товариш усе вигадав? А як же тоді з приказкою: «Що у тверезого на умі, то у п’яного на язиці»?
Нині спостерігається певна ідеалізація та міфологізація особи Ільїна. Чудово, що нарешті зусиллями ентузіастів його могила впорядкована, але не варто твердити, що завдяки Ільїну наше місто отримало частку його книжкових і мистецьких скарбів. Цього Ільїн і в кошмарному сні не міг уявити.
Та хоч як там було, я особисто щиро вдячний Олександру Борисовичу за знайомство з Петраковим.
Надалі наші зустрічі з Віктором Васильовичем, коли він приїздив до рідного міста, відбувалися регулярно. Щоразу напередодні, зазвичай у вересні-жовтні, він телефонував з Москви:
– Еду к вам, как всегда, «на помидоры». Буду такого-то числа. Как они там, родили хорошо?..
Віктор Васильович виступив ініціатором та організатором наших поїздок на батьківщину геніального художника-земляка Івана Похитонова. За сприяння заступника голови обласної державної адміністрації Якова Андрійовича Бондаря ми спочатку відвідали село Мотронівку поблизу Кіровограда. Село виявилося «мертвим», з двома десятками напівзруйнованих хат. Поки я розмовляв з Бондарем, Віктор Васильович часу не гаяв: знімав сільські краєвиди, а потім хутко обнишпорив покинуті житла й повернувся з «трофеями»: керамічний посуд, фотоальбоми тощо.
Відвідали ми також село Микільське, маєток приятеля Похитонова Угриновича, який він, як і Мотронівку, увічнив у своїх живописних мініатюрах. Як і інші «похитонівські місця», це село давно припинило своє існування. А розташовувалося воно поблизу села Піщаний Брід Новоукраїнського району. За допомогою місцевих жителів ми приблизно визначили його місцезнаходження. Жодних слідів маєтку виявити не вдалося, однак невтомний Петраков здивував мене в черговий раз: добряче побігавши полем, він таки знайшов декілька уламків дореволюційної кераміки.
Потім, уже з Москви, Петраков зателефонував з проханням більш ретельно дослідити питання, де ж насправді народився Похитонов. Мовляв, з’явилися сумніви: схоже на те, що ми побували не в тій Мотронівці. Вона, виявляється, належала поміщику Крижанівському, а маєток Похитонових називався Мотроно-Андріївкою (нині у складі села Новопавлівки Новоукраїнського району). Так вдалося виправити помилку в біографії видатного митця. А ще Віктор Васильович мав надію привезти в Кіровоград велику виставку творів Похитонова з приватної колекції відомого російського банкіра Отара Марганії. Мав з ним попередню домовленість, проте, на превеликий жаль, щось не склалося.
Віктор Васильович був одним з організаторів виставки французького художника Жана Песке (насправді митця польсько-українського походження Яна Пескевича ) (1870-1949) в Україні. І хоча місцем його народження названо містечко Голта Ананіївського повіту, Петраков порадив мені уважніше поставитися до цього живописця, на його можливих зв’язках з нашим краєм.
І Віктор Васильович мав рацію. В деяких джерелах, як місце народження Жана Песке, фігурує наш Голованівськ, а дитинство його взагалі минуло в маєтку батьків Новосілка поблизу Голованівська.
Віктор Васильович від самого початку був палким пропагандистом та агітатором моїх щорічних «Історичних календарів Кіровоградщини» (світ побачили вже 12 альманахів). А для мене найвищою оцінкою стало його визнання: «Читаются, как детектив».
Книга без автографа автора, вважав Петраков, – неповноцінна. Тому, даруючи йому календарі, я намагався робити присвяти оригінальними та нестандартними. Згадав навіть, що у молодості трохи займався «рифмоплетством». У пам’яті, щоправда, застрягли лише дві віршовані присвяти, можливо, через те, що виявилися більш-менш вдалими. Так, після виходу книги Петракова «Маленький Париж. Елисаветград в старой открытке», даруючи йому черговий випуск «Історичного календаря», я відгукнувся на цю подію таким чином:
Ни к чему вам мои советы –
На любое согласен пари,
Что град святой Елисаветы
Предпочтительный, чем маленький Париж!
Річ у тім, що я був не в захваті від назви «Маленький Париж», нагадував Віктору Васильовичу, що вона не оригінальна, адже ще у 1986 році в СРСР великим накладом була видана книга російського письменника Віктора Лихоносова про столицю Краснодарського краю місто Катеринодар (Краснодар) під назвою «Наш маленький Париж». Однак Петраков занадто довірився авторитетному місцевому краєзнавцю, у недавньому минулому викладачеві російської словесності, про ефектний вислів Миколи Добролюбова, який буцімто після відвідин Єлисаветграда назвав його «маленьким Парижем». Звісно, недоброзичливці та заздрісники скористалися цією похибкою сповна, виливши на автора та книгу не одне відро помиїв.
Тому Віктор Васильович мріяв її перевидати у виправленому та доповненому вигляді під назвою «Град Святой Елисаветы». Не судилося!
Ще одна моя присвята Петракову була такою:
Когда-нибудь, быть может,
И нас вспом′янут тоже
За воскрешение былого
И доброго, и злого.
За то, что град святой Елисаветы,
Поэтами воспетый,
Который невозможно не любить,
Пытались все же воскресить,
За то, что были столь наивны
В попытках возвратить святое имя!
Окрема й велика тема – Петраков-колекціонер, невтомний збирач єлисаветградських старожитностей, унікумів і раритетів. Якось я запитав його, чи перевезе він їх до Москви. Віктор Васильович навіть образився: «Я, наоборот, все, что нахожу интересного по елисаветградской тематике в России, препровождаю сюда – в Кировоград. Мечтаю о создании музея истории города Елисаветграда – он этого заслуживает».
Більшу частину свого життя Петраков досліджував у архівах і збирав матеріали з історії Єлисаветградського кавалерійського училища, мріяв написати серію книг про славнозвісний військовий заклад.
Якщо трохи пофантазувати й уявити, що Кропивницький знову стане Єлисаветградом, то, на моє глибоке переконання, більш гідної кандидатури на звання «Почесний громадянин Єлисаветграда», ніж Віктор Васильович Петраков, годі й шукати.
Петраков відзначений багатьма високими державними нагородами Російської Федерації. Якось я його запитав, а чому він і досі не заслужений працівник культури РФ. Напівжартома Віктор Васильович відповів:
– Предлагали несколько раз, но я отказался: уж больно оскорбительная аббревиатура: не хочу быть «засраком». Так у нас, в России, называют «заслуженных работников культуры».
Петраков побував у багатьох країнах світу, зустрічався з видатними особистостями, був чудовим оповідачем, тому я настійно радив йому в одній з присвят у календарі писати мемуари. «Да, рановато еще», – говорив він.
Віктор Васильович ніколи не скаржився на здоров’я. Лише після операції на серці я помітив, що він уже не такий жвавий, енергійний та бадьорий. Я запитав його, настільки нагальною вона була. Чомусь, майже дослівно, запам’яталася його відповідь:
– Врачи сказали: «Желательно сделать. К тому же, пока вы работаете, для вас – государственного советника I класса – она будет бесплатной. Выйдете на пенсию, придется выложить 1 миллион рублей. Подумайте хорошенько».
Потім, уже після операції, стався нещасний випадок: на дачі Петракова вдарив струм, і він казав, що чудом залишився живий. З цього приводу ми ще й жартували, чи не з’явилися у нього екстрасенсорні здібності.
Віктор Васильович по суті створив і очолював організацію, повну назву якої запам’ятати було проблематично: «Федеральная служба по надзору за соблюдением законодательства в области охраны культурного наследия». Тому називали її просто – «Росохранкультура».
На цій посаді Петраков пережив і тріумф, і драму. Він пишався серією каталогів «Внимание, розыск» та «Внимание: возможно, подделка!», які у 2006 та 2007 році були удостоєні національної премії «Лучшая книга года». Ці сенсаційні видання, випуск яких ініціював Віктор Васильович, за колір обкладинок і за викривальний зміст називали «чорними книгами». У першій мова йшла про викрадені з музеїв, приватних колекцій, бібліотек і храмів твори мистецтва та рідкісні книги. У другій – викривалася технологія підробок картин відомих російських художників, які заполонили художній ринок. Могутня художньо-мистецька мафія намагалася будь-що перешкодити виданню цих книг: від спроб підкупу до погроз фізичного знищення. Тому, поки книги друкувалися, Петракова та його команду цілодобово охороняв спецназ. Ці книги називали «бомбами». Спалахнули грандіозні скандали: чимало приватних колекцій, в які було вкладено шалені гроші, складалися з підробок.
А драма сталася через конфлікт з губернатором Санкт-Петербурга Валентиною Матвієнко. Губернаторша поскаржилася на «Росохоронкультуру» Медвєдєву і Путіну: мовляв, не дають дозволів на знесення старих будівель, а значить, заважають розвитку міста, інвестиціям у будівництво. Матвієнко навіть просила президента і уряд РФ позбавити місто Санкт-Петербург статусу «исторического поселения». Все закінчилося тим, що «Росохоронкультуру»… ліквідували, приєднавши до міністерства культури, а Матвієнко стала третьою особою в державі: головою Ради Федерації Федерального Зібрання РФ.
От і подумалося, яке серце після пережитих потрясінь витримає такі удари долі!
Віктор Васильович помер у день свого народження. Містики вважають, коли таке трапляється, то це означає, що людина повністю виконала свою місію, своє призначення на землі. Якщо дати життя і смерті співпадають, то людина покидає цей світ з просвітленою душею. Такі пояснення, м’яко кажучи, не втішають.
Невже Віктор Васильович більше ніколи не зателефонує:
– Я вас приветствую! Собираюсь к вам, на помидоры. Как они? Хорошо родили? Ждите. До встречи.
Володимир Босько.
P.S. Здається, понад усе Віктор Васильович любив дарувати книги. За роки спілкування з ним у мене зібралася невелика бібліотечка книг з його дарчими написами. Стаття й проілюстрована обкладинками книг, автором яких є Петраков.