Праздничный концерт, организованый Благотворительным фондом Ярослава Бублика в шахтерском поселке Смолино, пришелся на День государственного флага, 23 августа, но, несмотря на будний день и полуденную жару (концерт стартовал в половине первого), на площади перед Смолинским ДЮЦем собралось немало народу. Многие приехали из близлежащих сел. Столь насыщенной концертной программы жители и гости поселка не видели давно: участники «Х-фактора» — группа «Триода», кировоградская команда КВН, «Авиатор», «ТіК». Гвоздем программы стали любимцы детей «Дзідзьо».
Бойцы идеологического фронта
Виктор Бронюк, более известный как лидер группы «ТіК», в прошлом году вместе со своей группой побывал на гастролях на Североамериканском континенте. О чем с огромным удовольствием рассказал журналистам. А также поведал о своем волонтерском опыте, впечатлениях от посещения зоны АТО (где артист, кстати, бывал неоднократно) и своем взгляде на культурную политику. Да, на сцене звучали все лучшие композиции «ТіКа» — и «Вчителька», и «Знову», и «Білі троянди», и «Свєта», и, конечно же, «Олені».
— Ви минулого року відвідали з концертами США й Канаду. Які враження привезли звідти? Як українську «тверезість і культуру» (саме так розшифровується назва гурту. - Авт.) сприйняли у Новому Світі?
— Про це можна довго розповідати. Ми два тижні були в США, тиждень — у Канаді, проїхали Штати зі сходу на захід. Досвід був справді цікавим, оскільки не завжди те, що ти бачиш по телебаченню, читаєш, уявляєш, відповідає тому, що там є насправді. Щось мене сильно вражало, щось, навпаки, розчаровувало. Якщо говорити про глядачів на концертах, то більшість із них були представники діаспори. Але й багато місцевих жителів було. Приємно було бачити афроамериканців, азіатів, які підтанцьовували разом з нами, хоча, як мені здається, вони не до кінця розуміли, що тут відбувається. Але всі залишилися в цілому задоволеними, ми вже отримали багато запрошень і, мабуть, будемо через певний час їхати знову, щойно назбирається достатньо запрошень і вибудується якась логістика.
— Читачам, які дізнаються, що артист побував у іншій країні, завжди цікаво, як нас сприймають там, що взагалі про нас знають.
— Я мав хорошу можливість поспілкуватися насамперед із представниками української діаспори, вони мають досить своєрідне уявлення про Україну. Більшість із них вибудувала собі такий ідеальний, ілюзорний образ. Не знаю, добре це чи погано, але не всі готові сприйняти правду. Я мав багато розмов, багато розповідав, як живеться в Україні, й стикався з тим, що деякі речі люди просто не хочуть або не можуть сприйняти. Тим не менш, це не заважає їм допомагати нам, зберігати традиції, мову, культурне надбання — те, що ми тут, на Батьківщині, мабуть, не цінуємо. Вони активно підтримують тих, хто постраждав внаслідок війни, вимушених переселенців, допомагають фронту. Ця війна навчила тамтешніх українців діяти разом, власне, як і нас. Українська діаспора дуже неоднорідна, всередині неї багато протиріч. Наприклад, старі й поважні громади не пускають у свою тусовку молодь, оскільки молоді люди, особливо ті, що недавно приїхали у США, мають великі амбіції й жагу до змін. А старі й поважні члени громади в цілому проявляють консерватизм у поглядах.
— Ви за два роки неодноразово були в зоні АТО і як волонтер, і як артист. Пісня «Запах війни» з’явилася завдяки цьому досвіду?
— Сама пісня була написана 15 років тому. Але якщо говорити про відеокліп до неї, то він цілком побудований на хроніках, відзнятих нашим хорошим другом і, на мою думку, видатним оператором Ярославом Пілунським. Він зробив багато цікавих робіт, зокрема знімав фільм «Вій», а ще робив відеохроніки разом з групою «Вавілон 13». Він сам родом із Криму й під час анексії навіть побував у полоні. Пісня «Запах війни» просувалася в той час, коли волонтерський рух був на своєму підйомі, успішні бізнесмени полишали свій бізнес, родини й з головою пірнали в цю роботу. Це мене дуже вразило. Тож кліп ми присвятили волонтерам.
— З останнім питанням я звертаюся до вас як до експерта: що ви думаєте з приводу нинішньої культурної політики, особливо стосовно численних заборон?
— Знаєте, найбільше ілюструє значення культури, а особливо мовлення й інформаційної політики, ситуація на передовій. Ви знаєте, що там немає жодного українського теле- чи радіоканалу? За відсутністю вітчизняного мовлення бійці мимоволі сприймають російську пропаганду й задаються питаннями «а чи те я роблю?». В цьому сенсі ми — бійці ідеологічного фронту. Я, коли приїжджаю на передову, часто чую: «От варто послухати «Любити Україну», й знову впевнений, що я на своєму місці й роблю все вірно». А якщо говорити про заборону певного продукту в ефірі, то будь-яка заборона — це недобре. Заборона викликає протидію. Але в реальності ми бачимо дуже цікаву ситуацію: щойно ти даєш свободу на розвиток якогось явища, так чи інакше пов’язаного з Росією, рано чи пізно тут з’являється «Руській мір» і починаються розмови про те, що ми когось «ущємляємо». Росія провадить дуже планомірну інформаційну політику, розставляючи свої маркери. Типовий випадок на тій же передовій — хлопці взяли в полон російського військового, питають його, навіщо він сюди приїхав, а він відповідає: «Это же русская земля! Елисаветград и Катеринослав — русские города». Тож в Україні давати свободу «Руському міру» не можна. Скочуватися до авторитаризму в цьому плані не слід, але той розгул і вседозволеність, які ми спостерігаємо зараз, не є демократією. До речі, США є дуже показовими в цьому плані, бо там видно, що реальна демократія — то дуже чітка й контрольована річ, що базується на законі, відповідальності й моральному обов’язку.
«Тре навчитися слухати»
С творчеством «Дзідзьо» многие из нас знакомы намного хуже, чем с «ТіКом». Первое впечатление — «кого-то они напоминают». Где-то на третьей песне концерта пришло озарение: конечно же, это если не прямые, то неосознанные последователи известного персонажа украинского шоу-бизнеса образца 90-х, носившего псевдоним Левко Дурко. Их объединяют фриковый имидж, веселые, часто бессмысленные песни на основе всяческих бытовых историй, и обожание детей (несмотря на то, что в репертуаре есть и песни только для взрослой аудитории). Ребятня, как только был объявлен выход «Дзідзьо» на сцену, стала массово пролезать между прутьями заграждения поближе к своим любимцам, сдержать их было просто невозможно. Мальчишки и девчонки хором пели вместе с артистами, создавая невероятный драйв. Те отвечали своим маленьким поклонникам взаимностью, по крайней мере, в селфи и фото с бородатым солистом на память не было отказано никому. В беседе с представителями СМИ Михаил Хома (таково настоящее имя Дзидзьо) был ироничен и многословен — настоящая находка для журналиста.
— Дзідзьо активний не лише на сцені, а й на телебаченні. Чи буде щось цікаве в новому телесезоні?
— «Дзідзьо» має багато проектів. По-перше, ми зараз готуємо великий тур, він стартує наступного року. А цього року будуть нові пісні, нові кліпи й нові фільми. До речі, Дзідзьо зіграє в повнометражному фільмі, виконає в ньому цікаву й повчальну пісеньку. А ще я хочу зняти фільм разом з режисером Любомиром Левицьким. Зараз ми працюємо з ним над кліпом на пісню «108».
— Скажи, в тебе не виникали думки про зміну сценічного іміджу? Не боїшся, що борода «приросте», як образ Вєрки Сердючки до Андрія Данилка?
— Застигати в одному образі ніхто не планує, треба розвиватися. Зараз ми співаємо надсянською говіркою — це жива вулична мова. Але Дзідзьо буде вчитися, він вивчить літературну мову. Не можна бути вічно селюком. Українське село — чудове й велике явище, це традиція, не варто стидатися того, що ти з села. А от рагулем не треба бути.
— На початку кар’єри ви тісно співпрацювали з Кузьмою Скрябіним. Можна назвати Кузьму батьком «Дзідзьо»?
— Він дуже багато зробив для «Дзідзьо». Коли я показав Кузьмі «Старі фотографії» у стилі «Дзідзьо», йому дуже сподобалося. Він спитав: «А чи може «Дзідздьо» розповідати історії?». Я розказав йому одну з історій, яку написав, ще коли працював у гурті «Друзі». Цитувати не буду, вона не для дітей. Після того ми почали працювати. Але згодом проект «Дзідзьо» було закрито, бо в нього ніхто не вірив, не вірили, що людина з села може стати популярною. Кузьма створив інший проект, але це вже не було моє, й у 2012 році ми потисли один одному руки й «Дзідзьо» став працювати сам.
— Звідки беруться у «Дзідзьо» всі ці кумедні історії?
— Щоб почати писати власні історії, Дзідзьо мав навчитися слухати. Я відпочиваю, коли слухаю розмови людей у магазинах, на вулицях, у транспорті. Тре лише навчитися слухати й люди самі розкажуть такі історії, що не лише пісні — книги писати можна.
После Смолино артистам и музыкальным коллективам в тот же день предстояло выступить еще и в Ольшанке. КВНщики после столь насыщенного праздника, не распаковывая чемоданов и даже не заезжая в Кировоград, двинулись в Одессу на съемку очередного выпуска «Лиги смеха». В общем, для кого День независимости — праздник, а для кого — работа.
Виктория Барбанова, фото автора, «УЦ».