«…Щоб про нашу країну захотів дізнатись весь світ»

Кировоград в этом году принимает VІІІ Международный конкурс украинского языка им. Петра Яцика, в рамках которого в нашем областном центре собралась литературная элита Украины. Гостеприимный хозяин этого знакового для Центральной Украины мероприятия, ректор Кировоградского педуниверситета им. Винниченко Григорий Клочек обратил наше внимание на одного из основателей этого конкурса, исполнительного директора Лиги украинских меценатов, известного писателя, лауреата Шевченковской премии Михаила Слабошпицкого, с которым корреспондент «УЦ» встретилась в областной филармонии за несколько минут до торжественного открытия конкурса.

Справка «УЦ»: Михаил Федотович Слабошпицкий — прозаик, критик, литературовед, публицист, общественный деятель. Много лет посвятил журналистике в качестве заведующего отделом критики газеты «Літературна Україна», главного редактора газеты «Вісті з України» и журнала «Вавілон». Избирался секретарем Киевской организации Союза писателей Украины. С 1995 года — исполняющий директор Лиги украинских меценатов, директор издательства «Ярославов вал». Сопредседатель координационного совета Международного конкурса им. П. Яцика.

Автор романа-эссе «Марія Башкирцева», издававшегося во многих странах, книг «Не загублена українська людина — 55 портретів з української діаспори», «Українські меценати», «Пейзаж для Помаранчевої революції». Один из авторов «Історії української літератури ХХ століття (нариси про Тодося Осьмачку, Ігоря Качуровського, Ліну Костенко, Бориса Нечерду і Романа Федоріва)», ряда романов, художественных и документальных повестей, книг для детей.

За роман-биографию «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)» был удостоен Национальной премии Украины им. Т.Шевченко за 2005 год.

Сам Михаил Федотович называет себя коллекционером судеб и считает, что каждый интересный человек — это еще один ненаписанный роман. Сегодня в его «коллекции» — сотни человеческих биографий, а многие из «экземпляров» стали друзьями писателя на долгие годы.

Григорий Клочек, его «литературный крестник», который знаком с нашим героем уже очень давно, характеризует Слабошпицкого так:

— Це один з найпотужніших українських інтелектуалів. Ми с з ним спілкуємось вже …і не пам’ятаю, скільки років. Познайомились ми на ниві літературної критики, яка за радянських часів, коли телебачення не мало такого впливу, як зараз, була дуже популярною. Ми читали відомих українських письменників, поетів — Івана Драча, раннього Павла Тичину, Загребельного. В той час Слабошпицький набирав обертів як блискучий критик. Він мене, сільського вчителя, фактично ввів в літературу. Я надрукував декілька статей в «Літературній Україні», де Слабошпицький керував розділом, — і мене помітили, прийняли в Спілку письменників.

Михайло Федотович віртуозно пише в рідкому для сучасних літераторів жанрі есеїста. Цікаво розповідає про наших відомих письменників періоду «Розстріляного Відродження», під нестандартним кутом характеризує їхню творчість.

Якийсь час ми разом жили в Ірпені, в Будинку творчості, спілкувались вечорами, розмовляли про літературу, мистецтво, історію. Ми були вільні, турбувались тільки про майбутнє України… В один з таких жовтневих вечорів в одній з кімнат Будинку творчості зібралось п’ятеро осіб — Слабошпицький, Брюховецький, екс-ректор Київо-Могилянської академії, Анатолій Шевченко, відомий літературний критик і письменник, наш земляк, чудовий поет Терен і я.

Під час звичайної розмови ми прийшли до висновку, що треба створити дієвий національний рух. Так з’явилась ідея Народного руху України, який був народжений саме в той вечір, в тій кімнаті, цими людьми. Наша зустріч потім увійшла в історію. Через декілька днів відбулись збори Спілки письменників, цю думку підтримали, і вона охопила велику частину України. Я щасливий, що був причетний разом зі Слабошпицьким до цієї великої події…

В той час Слабошпицького примітили в українській діаспорі в Канаді, він познайомився з багатьма нашими земляками. Тоді Михайло написав книгу про одного канадського мільйонера, політика, українця за походженням Петра Яцика і познайомив Україну з цією неординарною особистістю. Яцик «інвестував» частину своїх доходів у розвиток української мови в Україні та за її межами, а Слабошпицький активно прийнявся за організацію популяризації українства. Так і народився цей конкурс…

Эти удивительные подробности, рассказанные другом и соратником, подтверждает и сам Слабошпицкий:

— Мені завжди таланило на цікавих людей. Думаю, заради цього варто жити, щоб зустріти таких персонажів, як Петро Яцик, Павло Загребельний, Володимир Берсенєв, одне тільки знайомство з якими робить життя прекрасним. Часто, коли я розповідаю зі сцени про Загребельного, переходжу з Загребельного-письменника на Загребельного-людину… Або той же Яцик — натура «єретична», він був обдарований незвичайними якостями бачити події, людські почуття під новим кутом зору… Або ваш Коротков. Він взагалі для мене став відкриттям. Якби на кожні 10 тисяч українців в політиці, освіті, громадському житті був би один такий Коротков, країна стала би набагато кращою. Хай він проживе ще 100 років, але, вважаю, ця людина заслуговує бути в центрі герба Кіровоградщини.

— Как вы считаете, сейчас в украинской литературе какая ниша более востребована — «автентичний» жанр или аналоги мировой масс-культуры, что-то наподобие Паоло Коэльо…

— По-перше, Паоло Коельо — це звичайна «попса». Її читають тільки в країнах третього світу. Я знайомився з рейтингом популярності Коельо — це Ірак, Іран, країни пострадянського простору. І довго пояснював в Америці, Канаді, хто це такий. Про нього в цивілізованому світі ніхто не чув взагалі. Там читають Фаулза, Кундеру… Один з наших критиків чи журналістів назвав того, про кого ми балакаємо, «новим Маркесом». Я вважаю, він, може, і «Маркес», але для люмпенів. Не тільки по фінансовим можливостям, а й по рівню інтелектуального розвитку…

Тому українським письменникам я б радив писати про Україну, розповідати про український побут, українське життя очима українця. Треба підібрати такий регістр, настрій, стиль, щоб про нашу країну захотів дізнатись весь світ. І самого письменника тоді впізнає весь світ. До речі, ніхто не цікавився б такою країною, як Колумбія, якби не Маркес. Я впевнений, чим письменник національніший, тим він інтернаціональніший!

Зараз підростає потужне літературне покоління. Проблема лише в тому, що останнім часом дуже звузилось коло україномовних письменників. Молодь не пише и не читає українською. Правда, половина з них не читає взагалі… При цьому ми маємо літературу такої чудової якості, на яку сучасне українське суспільство не заслуговує… Хочу відмітити ще один момент — нарешті в Україні з’явилась якісна проза.

— Людям творческим необходимы новые впечатления. Многие европейские писатели живут поочередно в разных странах. Доступно ли это удовольствие украинским писателям?

— В більшості випадків недоступне. Як правило, туди попадають гучні імена. Наприклад, Оксана Забужко и Юрій Андрухович, які часто бувають за кордоном за гранти. В той же час російські письменники, наприклад Татьяна Толстая, живуть собі в різних країнах. Це говорить про те, що українська література ще не завоювала світ так, як російська. Треба багато працювати, щоб про Україну, наших творчих особистостей заговорив світ. Коли представник якоїсь там «колоніальної» країни, скажімо, стає лауреатом Нобелевської премії — це резонансно! Візьмемо південноафриканця Кудзеє — і світ раптом почув про ПАР. І люди стали цікавитись цією країною, літературою зокрема…

— Михаил Федотович, а как вам Кировоград? И почему именно наш областной центр выбран местом открытия Международного конкурса им. П. Яцика в этом году?

— Я люблю Кіровоград. Тут живе багато моїх друзів, Григорій Клочек, мій «літературний хрещеник», тут жив покійний Леонід Куценко… Город дуже специфічний. Незважаючи на те, що він розташований в центрі, у вас багато українського. Подивіться, які у вас корні: і Маланюк, і Чижевський, і Карпенко-Карий. Мені до вподоби така самобутність краю.

А проведення церемонії відкриття Кіровоград заслуговує, тому що ваші діти — постійні лідери конкурсів минулих років, до того ж Коротков, який зробив постановку дійства, — це взагалі бренд…

— Расскажите немного о самом конкурсе.

— Конкурс заснували Міністерство освіти и науки України, Ліга українських меценатів та Освітній фонд Петра Яцика (Канада) в 2001 році як дитячий конкурс для школярів 3-11 класів загальноосвітніх навчальних закладів. Він схожий на шкільні олімпіади. Спочатку проходять регіональні етапи конкурсу, потім їх переможці зустрічаються на всеукраїнському фіналі.

В минулому році в конкурсі взяли участь школярі з багатьох країн. На сцені столичного театру ім. Франка були підняті прапори 23 держав — Польщі, Узбекистану, Казахстану, Аргентини, США, Португалії, Іспанії.

Це масовий проект. Подібні конкурси проходять в багатьох країнах, наприклад, в США — по англійській мові. Павло Загребельний розповідав, що бачив аналогічний конкурс в Китаї!

Я вважаю, що такі заходи — символічні акції солідарності. Ми не шукаємо лінгвістичних геніїв, а намагаємось підняти престиж української мови, виховувати повагу до неї і української культури в цілому. Хочу, щоб наші політики були україноцентристами і розуміли, що мова — це те, що нас повинно об’єднувати, як та земля, на якій ми живемо…

Справка «УЦ». Конкурс финансируется исключительно меценатами. Победители региональных этапов и Всеукраинского финала получат денежное вознаграждение. На общенациональном уровне — от 1 тыс. гривен в третьем классе до 7 тыс. грн. в 11-м классе. Премия за первое место на местном уровне для школьников составит 100 гривен, за второе — 75 гривен, третье — 50.

— І це чудово, коли свої перші гроші дитина заробила своїм умом, своїм інтелектом, — справедливо считает Михаил Слабошпицкий.