25 жовтня в театрі ім. Кропивницького — чергова прем’єра, вистава «За двома зайцями» за п’єсою М.Старицького. Поставив її режисер Тернопільського академічного українського драматичного театру ім.Т.Шевченка В’ячеслав Жила. Природньо, ми не могли прогавити можливість прогавити з ним про життя та майбутню прем’єру.
— Для початку розкажу вам цікаву історію. Справа в тому, що моя родина тут колись мешкала, в Кіровограді. Мій дід був начальником кіровоградського вокзалу. В 1940 році трійка засудила його, потім його на Соловках розстріляли за агітацію й пропаганду, а мою бабцю з дітьми, в тому числі й з моєю мамою, в 24 години виселили з Кіровограда. Тому я з вашим містом дещо пов’язаний. Тут похований старший брат моєї мами, тобто мій дядько, але де — невідомо, адже це було у 40-му році, він помер маленькою дитиною, йому було чотири рочки. Так що якось так склалося, що, коли Євген Васильович Курман мене запросив сюди на постановку, мені одразу згадалася така цікава історія.
— Отже, можна вважати, що ви — майже наш земляк?
— Мабуть, так…
— Ви заслужений діяч мистецтв України, лауреат багатьох міжнародних та всеукраїнських театральних фестивалів. Ваша вистава в Англії, у Ліверпулі, на театральному фестивалі була визнана перлиною фестивалю. Наскільки я знаю, це був ваш дебют як режисера…
— Так, це був мій дебют. Мою виставу за п’єсою Славомира Мрожака «Застілля» запросили на театральний фестиваль «Брюха-ха», який проходить у Ліверпулі, й після того ми ще чотири рази їздили туди, тому що всіх, хто займає призові місця, запрошують знову й знову. Перший раз нам було складно, а потім вже нашу поїздку оплачувало ЮНЕСКО. З тернопільським складом акторів ми проїхали практично по всій Європі. Пізніше мене почали запрошувати за кордон ставити вистави, і я багато співпрацював і продовжую співпрацювати з польськими театрами, також багато працюю в Україні. Це переважно західний регіон, а в центрі України я вперше, хоча побачив тут дуже багато знайомих облич. Гадаю, така плідна співпраця корисна і для театру, і для мене, тому що мені дуже цікаво працювати з акторами і, сподіваюсь, акторам зі мною, бо ми робимо трохи незвичну для виконавців виставу. Вона, передусім, передбачає багато музики, багато співу, танців — все це наживо, з живим оркестром. Це такий мікс класичного та сучасного. Багато буде кумедних ситуацій, актори на сцені виконуватимуть сольні номери — тобто буде цікаво і для акторів, і для глядача. Роль Голохвастова буде трошки несподіваною.
Розумієте, коли вийшов на екрани фільм на каналі «1+1» з Пугачовою, Галкіним, він мене, чесно скажу, дратував. Ця переробка, мені здається, виявила дещо неповажне ставлення до Старицького. Це геніальний драматург, він написав прекрасну п’єсу, але справа в тому, як до неї підійти. Вона ж актуальна на всі часи для всіх народів!
— Цю п’єсу, дійсно, знають усі — і за чудовим фільмом з Олегом Борисовим у головній ролі, і в Кіровограді вона не один раз ставилася. Скажіть, будь ласка, не було побоювання, що глядач не піде на виставу, — мовляв, я це напам’ять знаю, що нового мені покажуть?
— Це дуже популярна п’єса, дуже касова. Але такого побоювання в мене немає. Ми не відкриваємо Америку, ми дивимося на все з позиції сьогодення. Дуже багато алегорій, які є на сцені, відповідають тому настрою, який є у глядачів, які приходять і отримують море задоволення від того, що відбувається на сцені. Усі фрази, текст шикарний вже давно в народі ходять, багато хто цитує репліки з п’єси… Тому ніяких побоювань немає, і це для акторів шикарна робота для тренінгу їхнього акторського. Ми робимо не так традиційно, як це робиться завжди, не робимо якийсь спалах мистецької якості, але те, що глядач отримає задоволення, я гарантую.
— Скажіть, будь ласка, коли ви їдете ставити виставу в інше місто, хто обирає репертуар — ви чи сторона, яка вас запрошує?
— Зазвичай — та сторона, яка запрошує. Вони знають свою трупу, знають, чого в них немає, і режисер питається: а що б ти міг нам запропонувати для того, щоб був глядач у залі? І я пропоную декілька назв. Тоді головний режисер, який запрошує, вирішує, що театру буде корисніше.
— У вашому творчому доробку — найрізноманітніші вистави: і «Ніч перед Різдвом», і «Політ над гніздом зозулі», і «Глитай, або ж Павук», і «Фігаро», і «Квартет для двох», і п’єси Чехова за його короткими оповіданнями, які ви ставили у Польщі… А що вам більш подобається ставити — класичні вистави чи більш сучасні, модернові?
— Я ставлю те, що мені сьогодні болить. Тоді я намагаюся знайти матеріал, який саме в цей момент буде для мене цікавий. Ось, наприклад, зараз я повернусь до Тернополя — просять, щоб я відновив «Ніч перед Різдвом», тому що це теж касова вистава, і, коли наступають різдвяні свята, немає ліпшого матеріалу. Колись ми у Тернополі за два місяці зіграли її п’ятдесят чотири рази — і все на аншлагах. Народ хоче свого, рідного, але, знов-таки, з позиції сьогодення.
Потім мене запросили до івано-франківського театру теж здійснити постановку «Ніч перед Різдвом» — і це буде інакша вистава, інакша задумка, інше рішення. Але п’єса — та ж сама! Наступна постановка, яка у нас вже в роботі, — це «Народний депутат» Броніслава Нушича, про вибори. П’єса написана у 1883 році хорватським драматургом, але на сьогоднішній день там не треба міняти жодного слова. Від ситуації 1883 року ми відстаємо більш ніж на сто років — Європа все це вже пройшла. Абсолютно наша ситуація, наш менталітет! П’єса шикарна, і її ніхто в Україні ще не ставив. Наш сьогоднішній день — не треба навіть фамілій міняти! Музика буде Бреговича і стиль Кустуриці. Буде дуже цікаво, як родина йде на вибори — коли в одній родині й опозиція, і провладна партія: що відбувається, методологія виборів, і фінальна фраза головного персонажа — «Я не пройшов до Верховної Ради як народний депутат, але я пройду як тесть народного депутата!». Шикарна й дуже актуальна на сьогоднішній день п’єса.
— Вам зручніше та комфортніше працювати десь на виїзді, в інших містах, чи хотілося б більше ставити вдома, у Тернополі?
— Це треба суміщати, тому що в Тернополі багато моїх учнів працює, і мені цікаво за ними спостерігати, їх розвивати, але, коли ти приїздиш в інший театр, ти завжди маєш змогу порівняти свою роботу зі своїми акторами та що ти зміг зробити з іншими. Завжди якісь відкриття! Тут, у Кіровограді, просто шикарні актори, їх перелічити по пальцях неможливо, вони всі шикарні! І слава Богу, що люди ходять до театру, бо набридло дивитись телевізор, який постійно продукує якусь фальш, вже обрид Інтернет. Я, наприклад, коли дивлюсь телевізор, — то це канал Discovery.
— Наскільки комфортно вам було працювати в нашому театрі?
— Мені здається, сьогодні театр набирає потужності. У вас працюють два професіонали високого ґатунку — Володимир Єфімов і Євген Курман, і театральна спільнота України (а ми ж всі знаємо один одного) дуже рада за Євгена Васильовича, що він нарешті має свій театр, може втілити свої задуми тут. Це дуже дорогого коштує, і влада місцева повинна його оберігати, щоб він тут мав змогу працювати. Це не кожному місту під силу! Кіровоград має радіти, що такі митці тут працюють.
— Ви хотіли б ще щось поставити в нашому театрі?
— Так, я вже натякав на це. Подивляться прем’єру й, може, запросять ще, якщо вона не буде провальною (сміється).
— Що би ви побажали нашим кіровоградським глядачам?
— Побажаю їм частіше ходити в театр — він поганому не навчить. Любити свій театр, своїх акторів, допомагати їм по можливості. Бажаю, щоб влада була прихильна до театру, бо це мистецтво багато дає для душі людської. Мені здається, мистецтво в першу чергу має формувати національну ідею. Тим більше що гарне українське слово для глядача — як ковток свіжого повітря.
Розмову вела Ольга Березіна, фото Олени Карпенко, «УЦ».
