Региональная история от Владимира Босько

Вклад журналиста и краеведа Владимира Босько в изучение истории нашей области переоценить сложно. Работая в краеведческом музее, Владимир Николаевич много лет объезжал закрытые и разграбленные храмы области, подбирая и изучая все, что могло представлять художественную ценность. За годы работы ему удалось найти больше двухсот икон и религиозных книг XVIII-XIX веков, из которых потом и был сформирован отдел сакрального искусства областного художественного музея. Его же нужно благодарить за создание в нашем городе мемориального музея Осмеркина, он не только первым поднял вопрос о необходимости открытия такого музея, но и убедил вдову художника Надежду Григорьевну подарить городу его работы.

Но большинство из нас знают Владимира Николаевича как автора ежегодных альманахов «Исторический календарь Кировоградщины». Любой, кто держал в руках хоть один из этих календарей, уверена, согласится со мной: история от Владимира Босько совершенно уникальна. Она состоит из множества маленьких, кажется, вообще не связанных друг с другом главок: об императорах и народовольцах, о чекистах и их жертвах, о политиках и художниках. Но чем больше читаешь, тем яснее понимаешь: это и есть общий замысел одного большого труда – показать вблизи каждого, кто родился, жил, работал на этой земле и оставил след в истории.

Кировоград или Елисаветград?

В последнее время у всех на устах тема креативности Кировограда. Все ищут в нашей истории какие-то изюминки, которые могли бы стать визитной карточкой города. Владимир Николаевич считает, что прежде всего нам нужно раз и навсегда определиться с названием: все-таки Кировоград или Елисаветград? Город с названием Кировоград, по мнению краеведа, тоже может быть креативным, нужно только правильно расставить акценты.

— Кировоград — это «колыбель мировой революции» в прямом смысле слова, — рассказывает Владимир Босько. — Если углубиться в историю государственного переворота 1917 года, то можно сделать вывод, что его творцами были в основном уроженцы нашего края, к тому же связанные между собой родственными узами! Это не мои измышления, а выводы современных российских историков революции.

В первую очередь, конечно, Лев Бронштейн, который был во главе двух русских революций. Во время революции 1905 года он был председателем Петербургского совета рабочих депутатов и пользовался псевдонимом Яновский (от названия села в Бобринецком районе, где он родился). Кстати, псевдоним Троцкий, под которым Лев Бронштейн вошел в мировую историю, тоже местного происхождения – мне удалось найти документы о том, что Бронштейны арендовали вблизи Елисаветграда землю у помещицы Троцкой.

Во-вторых, Григорий Зиновьев — председатель Коминтерна, «хозяин Петербурга», ближайший соратник Ленина. В Кировограде, кстати, сохранился дом (на углу современных улиц Пролетарской и Кирова), в котором родился Зиновьев. Чем не место для музея истории революционного движения на Елисаветградщине? Ведь история эта чрезвычайно богата выдающимися именами!

О третьем творце революции родом из Елисаветграда до недавнего времени говорили мало. Но сегодня Александра Гомберга некоторые историки называют «теневым руководителем» и финансистом октябрьского переворота.

Процитируем статью из «Исторического календаря» на 2012 год:

ОЛЕКСАНДР ГОМБЕРГ ЯК ДЗЕРКАЛО РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ

(…) Одним з головних персонажів цієї невідомої широкій громадськості історії є також наш земляк Олександр Семенович Гомберг (1887-1939), який став відомим американським фінансистом, політиком і громадським діячем. Історики, які вірять в існування масонів та створеного ними надсекретного уряду, що час від часу організовує і фінансує всі революції та державні перевороти, вважають Гомберга агентом цих справжніх володарів світу.(…)

Народився Олександр Гомберг у 1887 році в родині єлисаветградського рабина, за іншими даними – учителя Талмуд-Тори Шльоми (Семена) Гомберга. Мав двох молодших братів Сергія та Веніаміна. До 1903 року Олександр жив у Єлисаветграді, де, очевидно, й підхопив «бацилу соціалізму», яка супроводжуватиме його все подальше життя.

До речі, перший соціал-демократичний гурток виник в Єлисаветграді ще у 1897 році, а влітку 1902 року був створений Єлисаветградський комітет РСДРП. Як повідомляється у збірці спогадів та матеріалів з історії революційного руху на Єлисаветградщині «Красные вехи» (1925), у 1903 році в оптово-роздрібній крамниці Ізраїля Шполянського був створений так званий «Соціалістичний університет». Організував його не хто-небудь, а сам Григорій Радомисльський (майбутній голова Комінтерну Г.Зінов’єв). Проіснував гурток недовго – декілька місяців: того ж року після його розгрому Сіра шапка (партійний псевдонім Радомисльського) емігрував за кордон. Маємо вагомі підозри, що й терміновий від’їзд 16-річного Олександра Гомберга до США у 1903 році пов’язаний з цією подією. Тим більше що Радомисльські та Гомберги були родичами.

Напрочуд швидко Олександр Гомберг отримує американське громадянство. Уже в 1908 році він став ліцензованим фармацевтом, зайнявся бізнесом. Дива трапляються, але важко уявити, щоб юнак, навіть дуже талановитий, зміг на чужині досягти всього сам. Адже ми знаємо, що в США з 1884 року жила родина єлисаветградського купця Герша Гомберга, певно (це моє припущення), дядька Олександра Гомберга. Ці Гомберги також опинились в Америці, рятуючись від переслідувань за революційну діяльність. Син Герша Мойсей Гомберг (1866-1947) став геніальним американським хіміком. До приїзду родича з Єлисаветграда він у 1900 році уже зробив своє головне відкриття, за яке його називають «батьком хімії вільних радикалів». Очевидно, без допомоги та підтримки американських родичів Олександр Гомберг не обійшовся.

Та хоч як там було, Гомберг, крім справ бізнесових, займався й політичною діяльністю, зокрема був одним з керівників нью-йоркської радикальної газети соціалістів «Новый мир», з якою під час перебування у США (січень-березень 1917 року) активно співробітничав Лев Троцький. Зрозуміло, що земляки-єлисаветградці відтоді заприятелювали.

Після Лютневої революції 1917 року, яка стала повною несподіванкою для Леніна і Троцького, вони повертаються в Росію. Спочатку у квітні 1917 року із Швейцарії в опломбованому вагоні прибув Ленін із Зінов’євим та групою з 35 соратників, а в травні із США на пароплаві – Троцький з товаришами. Невдовзі, у жовтні 1917 року до земляків приєднався Олександр Гомберг. Він повернувся в революційну Росію як торговий представник відразу кількох американських компаній та секретар і перекладач місії американського Червоного Хреста в Росії, особистий радник її керівника Реймонда Робінса (1873-1954). Наш земляк виконував роль посередника та зв’язкового між Робінсом та урядом Радянської Росії. (…)

Водночас Гомберг мав дуже напружені стосунки з Джоном Рідом, який у знаменитій книзі «10 днів, що потрясли світ» (1919) незаслужено назвав Гомберга «боягузом», а його брата Сергія зобразив ворогом радянської влади. У свою чергу, Гомберг, дізнавшись про призначення Ріда радянським консулом у США, домігся зустрічі з Леніним і умовив вождя скасувати своє рішення. Як підкреслюють сучасні дослідники, «особиста неприязнь Ріда до Гомберга спотворила роль останнього в історії радянської держави першого десятиріччя її існування, а згодом він був викреслений з неї зовсім. Хоча у 1917-1918 рр. та й пізніше саме через Гомберга здійснювались всі контакти радянського уряду з американським посольством, неурядовими відомствами та громадськими організаціями США».

З 1923 року Гомберг — спеціальний кореспондент нью-йоркського відділення РОСТА та Інформаційного бюро Радянського Союзу. Москву він відвідував у 1927, 1928 та 1929 роках (…)

(…)Інтригуючий висновок зробив американський дослідник Дж.К.Ліббі, автор книги «Олександр Гомберг і радянсько-американські взаємини. 1917–1933 (1977): «Гомберг оказывал сложное, запутанное и тонкое влияние с “черного хода” в интересах более тесных советско-американских отношений. Временами он походил на невидимого режиссера спектакля. Он создавал сценарий, но уступал затем контроль нанятым продюсером актерам, исполнявшим главные роли».

— А какой яркий «украинский след» в событиях тех трагических лет, — продолжает рассказ Владимир Николаевич. — Владимир Винниченко, Владимир Шульгин, Евгений Маланюк, атаман Николай Григорьев!

Поразительно, но и первым человеком, который еще в 1920 году предсказал, чем закончится «большевистский эксперимент» и даже указал место, где это событие произойдет, был тоже наш земляк — поэт и пророк Дон Аминадо (Аминодав Шполянский):

…О, Господи,
ты только вездесущ

И волен надо всем
преображеньем,

Но чую:
вновь от беловежских пущ

Пойдет начало
с новым продолженьем.

И вкруг оси
опишет полный круг

История, бездарная,
как бублик,

И вновь по линии
Вапнярка-Кременчук

Возникнет
до семнадцати республик…

Если же мы говорим о Елисаветграде, то его уникальность – в количестве выдающихся уроженцев (не буду снова всех вспоминать – об этом уже сказано и написано немало).

Кроме этого, стоит вспомнить, что первая типография гражданского шрифта в Правобережной Украине появилась в 1765 году в Крепости Св. Елисаветы, где, кстати, была напечатана и первая книга светского содержания – перевод пьесы французского драматурга Жана-Батиста Руссо «Кофейный дом». В креативном Елисаветграде стоит делать акцент на завод Эльворти, знаменитые учебные заведения: кавалерийское училище, земское реальное училище (с вечерними рисовальными классами и метеостанцией), ремесленно-грамотное училище и др.

«История есть всегда воскрешение, а не суд»

— Я не люблю термин «краеведение», — говорит Владимир Николаевич. — Мне больше нравится называть это региональной историей. Та история, которую имеем сегодня, это преимущественно «взгляд из столицы». А в идеале историю государства должны составлять истории регионов, а столичные ученые должны их только обобщать.

— С чего началось ваше увлечение?

— Такое совпадение: я бы, наверное, и не вспомнил, если бы «Украина-Центр» недавно не опубликовала большой материал об Амшее Нюренберге. Но началось именно с него. В 1976 году я устроился на работу в Кировоградскую картинную галерею и занялся краеведением, так сказать, по долгу службы. Тогда в экспозиции галереи, в разделе «художники-земляки», были представлены только картины Феодосия Козачинского и нескольких его учеников: Александра Осмеркина, Петра Покаржевского и Александра Фойницкого. В музейной библиотеке я нашел книгу Амшея Нюренберга «Воспоминания. Встречи. Размышления об искусстве», изданную в 1969 году. Она произвела на меня огромное впечатление! Удивился, почему работы Нюренберга не представлены в экспозиции. Коллеги объяснили, что они довольно слабые в художественном отношении (преимущественно зарисовки на бытовые темы), вот если бы заполучить его живописные произведения. Тогда я решился, не зная жив ли художник, поздравить его с 90-летием, поблагодарить за интереснейшую книгу и деликатно попросить его подарить картинной галерее родного города еще несколько работ. И Нюренберг, к моему удивлению и радости, откликнулся теплым письмом. Написал, что охотно примет в Москве «земляков из любимого Елисаветграда». В Москву на встречу с художником поехал не я, а заведующий картинной галереей Николай Федотов. Вернулся он очень доволен приемом и привез более ста работ Амшея Марковича.

А по-настоящему я заболел региональной историей, когда в 1982 году выменял у художника Игоря Смычека книгу «Философия общего дела» одного из самобытнейших российских мыслителей Николая Федорова. Если коротко и упрощенно, то еще в XIX веке Федоров писал, что все люди, когда-либо жившие на Земле, должны воскреснуть – в физическом смысле, с помощью науки, которая рано или поздно победит смерть, конечно, места им не хватит, поэтому будет освоен космос. Философия Федорова оказала огромное влияние на Циолковского и Королева. Но я о другом, Федоров писал: «История есть всегда воскрешение, а не суд, так как предмет истории не живущие, а умершие… то есть понесшие уже высшую степень наказания, смертную казнь». Эта мысль меня поразила. Мы ведь имели и имеем сейчас (только с другим уклоном) совсем иную историю, которая «есть суд», которая выпячивает одно и стыдливо прячет другое.

История должна быть паритетной – это мое кредо, и я стараюсь всегда ему следовать, хотя за это меня очень часто ругают. Одни за то, что я слишком много пишу о евреях (но куда деться, если Бобринец, Златополь, Александровка — это еврейские городки). Другие — за то, что я упоминаю антисемитов, но теоретик антисемитизма Алексей Шмаров, атаман Григорьев – это тоже часть нашей истории. Участников ВОВ обижает персонификация в календаре немецких воинов. Кто-то считает, что я слишком много внимания уделяю коммунистам, коммунисты, в свою очередь, ругают меня за то, что я пишу о националистах, и т.п. Но, повторюсь: для истории все равны: и хорошие, и плохие.

Архивные находки

Исторические календари Владимира Босько, которые мы еще не раз будем цитировать, – это только сливки многолетней работы в архивах и библиотеках. За 35 лет кропотливой работы Владимир Николаевич и сам сделал немало краеведческих открытий.

— Я бы не назвал это открытиями, — говорит краевед. — Я ведь работаю с готовыми, доступными документами – в архиве, в библиотеке. Скорее, это удачные находки.

В 1988 году мне в архиве совершенно случайно попала в руки папка с подробнейшим материалом о Елисаветградском концентрационном лагере 1920-1921 годов (адрес, который был указан в документах, — ул. Карла Маркса, возле моста). Мы тогда как раз все прочли «Архипелаг ГУЛАГ», где Солженицын писал, что ГУЛАГ формировался еще в первые годы советской власти, но документов лагерей того времени найти не удалось. А тут такая удача!

Мне удалось выяснить, что после Первой мировой войны это был лагерь для военнопленных, а когда их распустили, то стал местным концентрационным лагерем. Причем там содержались и серьезные преступники, и люди, например, опоздавшие на работу. Среди документов я нашел письмо, в котором работодатель просил посадить своего рабочего под стражу на три дня за систематические опоздания на работу – и его просьба была удовлетворена. Очень много было детей, осужденных якобы за безбилетный проезд (скорее всего – просто беспризорники), в лагере была даже своя школа, в которой преподавали осужденные учителя. Эту информацию я публиковал только один раз – тогда же в конце 80-х, в одной из местных газет. Как ни странно, большого резонанса она не имела и больше нигде не использовалась…

Одно из самых интересных для меня исследований связано с историей исчезнувшей картины Волкова «Император Петр І навещает в темнице наказного гетмана Полуботка в 1724 году» («Петр и Павел»), судьба которой много лет занимает историков. Об этом я тоже не раз писал.

Позволим себе объединить отрывки из нескольких статей Владимира Николаевича, посвященных судьбе этой картины:

Всі полуботкознавці, як один, твердили, що доля картини після її написання та експонування на виставці Товариства передвижників у 1901 році невідома. Погодитись з цим я не міг, оскільки задовго до «полуботківського буму», досліджуючи історію художнього життя Єлисавета, виявив не тільки слід цієї картини, а й натрапив на речі сенсаційні: про сорочку гетьмана Полуботка, яка належала мешканцю міста В.Дроботківському та експонувалася на Першій Єлисаветградській виставці 1913 року. Так і з’явилась на світ попередня публікація, яка доводила, що наш Єлисаветград, можливо, є тим містом, котре допоможе розкрити таємницю скарбів Полуботка. (…) Тепер – щодо картини. Місцевий колекціонер І.Ф.Анастасьєв розповідав авторові цих рядків, що уже в наш час (років 35 тому) бачив у однієї старенької жительки міста картину, вельми схожу на розшукувану.

(…)

Прокопенко пише таке, що у нас може тільки посмішку викликати: «Мій подив, сподіваюсь, читачам стане зрозумілим, коли скажу, що цією приватною особою, котра придбала картину Волкова, був англієць. І це в Єлисаветграді на початку століття!» Звідки шукачеві скарбів Полуботка знати, що у Єлисаветграді з 1874 року мешкали англійські піддані – брати Роберт і Томас Ельворті? Тобто, були у Єлисаветграді свої, так би мовити, місцеві англійці, і тим англійцем, котрий придбав у Єлисаветграді картину, міг бути саме Роберт Ельворті».

(…)

На попередню публікацію у 1996 році відгукнувся 71-річний Борис Павлович Сєгін, ветеран, учасник війни, історик за освітою, закоханий у рідне місто. Вік не позначився на його пам’яті, яка викликає щире захоплення. «Ознайомившись з вашою публікацією та репродукцією з картини, я відразу її впізнав; можу показати навіть місце, де картина висіла у передвоєнні роки в нашому краєзнавчому музеї (тоді він називався історичним). Це велике за розмірами полотно історичної тематики, майстерно виконане, було чи не найцікавішим експонатом у музеї. Чимало людей, у тому числі й ми, хлопчаки, неодноразово бігали “на побачення” з картиною. (…) А знаєте, що найцікавіше? На картині не було етикетки, і ми не знали ні справжньої назви твору, ні імені автора. Та й хто у ті часи чув про Павла Полуботка та інших українських гетьманів, крім, звісно, “зрадника” Мазепи? Через те сюжет картини нами тлумачився зовсім інакше: ми щиро вважали, що на картині зображений Петро І, який відвідує у в’язниці свого сина, царевича Олексія (чомусь, щоправда, не дуже молодого)».

(…)

Достеменно відомо, що під своєю справжньою назвою картина експонувалась під час окупації Кіровограда у краєзнавчому музеї, відкритому, як, до речі, й театр ім. І. Карпенка-Карого, українськими патріотами. Музей, розповідають, було пограбовано, коли мінялась влада, і навряд чи німцями, які вивозили з України переважно твори західноєвропейського мистецтва, а мешканцями міста. Коли б картину вивезли за кордон націоналісти, напевне, за роки незалежності вона давно була б повернена в Україну. Залишається припустити найгірший варіант її долі: картину міг поцупити хтось із місцевих жителів, далеких від мистецтва, за звичкою наших людей тягнути додому все, що погано лежить. і тоді з нею могло трапитись усе що завгодно: її могли продати, обміняти (це в кращому випадку), через деякий час викинути як непотріб на звалище або спалити.

(…)

А нещодавно (самому не віриться!) кіровоградський колекціонер Іван Федорович Анастасьєв показав мені картину, про яку я стільки писав. Бачив я, щоправда, якщо бути точним, один з етюдів до неї з підписом «Волков». Певно, Ельворті тоді придбав у художника разом з картиною і всі підготовчі роботи до неї (етюди та ескізи)…

Неизвестный Елисаветград

Впрочем, для нас, читателей, Владимир Николаевич открыл гораздо больше. Пусть это не материалы, найденные им в первоисточниках, но он был первым, кто опубликовал их в Кировограде. Остановимся на тех публикациях Владимира Босько, которые, на наш взгляд, можно объединить рубрикой «Неизвестные известные елисаветградцы»

Георгiй Бострем: народжений на Рiздво

«Исторический календарь Кировоградщины на 2009 год»

Аби не публікація про Георгія Бострема в Одеському літературному альманасі «Дерибасовская-Ришельевская» (№ 10, 2002), то невідомо, коли б ми дізналися про ще одного видатного уродженця Єлисаветграда. А тим часом, повідомив цей часопис, нещодавно у Сімферополі відкрито музей сучасного християнського мистецтва імені Георгія Бострема (1884-1977). Його називають «видатним православним художником, іконописцем та реставратором». (…)

Авторові цих рядків прізвище Бострем, яке запам’яталося завдяки своїй унікальності, зустрілося лише одного разу, коли збирав матеріали про визначні пам’ятки архітектури нашого міста. Однією з найцікавіших споруд, вирішеній у перехідних стильових формах пізньої еклектики та раннього модерну, визнано двоповерховий особняк на вулиці Двірцевій (нині вул.Леніна, № 23, «Формула смаку»). Ось яку інформацію вдалося про нього зібрати: «Точна дата побудови та автор проекту – невідомі. Вперше згадується в архівних документах 1889 року. Фундатор – Бострем».

Наважимося припустити, що в цьому будинкові 25 грудня (за старим стилем) 1884 року на свято Різдва Христового й народився Георгій Едуардович Бострем. Певно, навчався він у Єлисаветградській чоловічій гімназії, відвідував вечірні рисовальні курси при реальному училищі, що являли собою громадську художню школу – єдину в Російській імперії. (…) Відомо, що подружжя Бострем мало ще й дочку, котра була на початку XX століття досить знаним скульптором, але померла у похилому віці забутим митцем. Після закінчення гімназії 1902 року Георгій Бострем вступає до Одеського художнього училища, потім навчається в Мюнхенській Академії мистецтв. Тут він потрапляє під вплив свого приятеля Василя Кандинського – основоположника абстрактного живопису у світовому мистецтві, бере участь у численних виставках абстракціоністів, вивчає філософію, займається музикою. Що раптом подвигло молодого художника на відречення від того, чим захоплювався, на відмову від спокус світського життя, залишилося загадкою. Він спалює свої живописні полотна і стає паломником, відвідує святі місця Німеччини, Франції, Греції, Персії та Росії.

Після кількарічної духовної подорожі Бострем вирішує присвятити себе служінню православній церкві. Він поселяється в Загорську, реставрує шедеври іконопису Троїце-Сергієвої лаври, проповідує Слово Боже, веде аскетичний спосіб життя. Відтоді Георгій Едуардович не з’їв жодного шматка м’яса та риби, лише двічі на рік дозволяв собі випити склянку молока та на Світле свято Воскресіння поласувати однією крашанкою. Серед його співрозмовників були видатні філософи Павло Флоренський і Василь Розанов, письменник Михайло Пришвін та інші.

У 1937 році після закриття лаври Георгія Бострема за релігійні переконання було репресовано, у концтаборах та на засланні у Середній Азії він пробув майже чверть століття. У 1967 році Бострем поселяється у селі Зарєчному під Сімферополем, де жила його прийомна донька. Жив художник у напівзруйнованій хатині з вибитими вікнами та дірявим дахом, серед густих хащів лопуха та бузини. Це «помешкання» відразу стало центром паломництва всіх, хто прагнув духовного просвітління. (…)

Серед шанувальників Георгія Едуардовича – видатний співак XX століття Іван Козловський. Мешкаючи на своїй дачі в Алушті, він часто на кілька годин приїздив поспілкуватися з Бостремом, якого називав «людиною найвищої та найчистішої душі». Мемуаристи відзначають, що цих геніальних людей об’єднувала любов до музики, захоплення українською піснею та поклоніння перед іконописом. Бострем вважав Козловського кращим співаком світу новітніх часів. У свою чергу, Іван Семенович не сумнівався, що релігійні картини та ікони Бострема – шедеври християнського мистецтва. Декілька творів Георгія Едуардовича зберігаються в Будинку-музеї Козловського у Москві, він написав також портрет співака, який належить доньці художника Галині Бострем. (…) До останньої миті життя Бострем нарікав на свою гріховність. Він помер зі словами молитви на вустах: «Навчи мене, Господи, виправданням твоїм».

Навiть «Бог погоди» – наш земляк

«Исторический календарь Кировоградщины на 2012 год»

Ще за життя уродженця Єлисаветградщини Анатолія Віталійовича Дьякова (1911-1985) шанували і поважали у всьому світі: за неймовірну точність прогнозів (справджувались на 95%, Гідрометцентр вгадує лише 58%) його називали Чарівником, Сонцепоклоником, Пророком і навіть Богом погоди. Це він, єдиний у світі, передбачив виникнення в Карибському морі урагану Інесс у 1969 році, про що заздалегідь сповістив телеграмою Фіделя Кастро. Дякуючи цьому, сотні кораблів були виведені із небезпечного району. Дьяков передбачив засуху та аномальну спеку у 1972 році, нечувані морози у Франції і т.д.

(…)

Все життя Дьяков пропрацював на створеній ним же єдиній у світі геліометеорологічній станції у далекій Гірській Шорії (Кемеровська область), яку він назвав на честь свого кумира – знаменитого французького астронома Каміла Фламмаріона. Звідси Анатолій Віталійович розсилав власним коштом (!) телеграми зі своїми прогнозами про прийдешні катаклізми за 15 днів до їх початку по всьому світу й на багатьох мовах.

(…)

Допитливі читачі знайдуть в Інтернеті предостатньо інформації про життя і наукову діяльність Дьякова. Розміщено у мережі навіть автобіографічний нарис «Как я стал астрономом и метеорологом», підготовлений Дьяковим на прохання редакції журналу «Сибирские огни» у серпні 1968 року. Анатолій Віталійович досить детально розповідає про свої дитячі, шкільні та юнацькі роки на Єлисаветградщині. Переповідати спогади Дьякова не будемо, спробуємо лише дещо уточнити, доповнити або прокоментувати. Насамперед, це стосується місця народження вченого.

Він пише: «Я родился 7 ноября 1911 года на Украине, близ села Онуфриевки Кировоградской области в семье Народных учителей. Кроме меня в семье были брат Борис и сестра – Ольга Дьякова – в настоящее время советская писательница». (…)Щодо батьків, то є сумніви, що вони були простими народними вчителями. Адже мати дворянське походження у радянські часи було небезпечно. Анатолій Віталійович досконало володів французькою мовою, писав на ній доповіді і виступав на міжнародних конференціях: «Дело в том, что с детства, а затем и в школьные годы, я хорошо усвоил французский язык, который стал для меня как бы вторым родным языком, так как на нем совсем свободно говорила моя мать, получившая образование в женской гимназии в г. Елисаветграде». А журналіст Юрій Рост, який включив нарис про Анатолія Дьякова у свою книгу «Груповой портрет на фоне века» відзначає, що у розмові з ним Дьяков говорив про батька як дуже освічену людину, яка була директором Єлисаветградської гімназії, а мати викладала французьку та англійську мови.

А далі був Єлисаветград, місто, в якому й визначилася доля юнака: «После окончания мною семилетки в 1924 году, моя семья перебралась в город Елисаветград. Там я поступил в профтехшколу, в которой учился по 1926 год. Именно там, в городе Елисаветграде, в 1925 году, четырнадцатилетним подростком, я принял твердое решение – стать астрономом и метеорологом, чтобы проникнуть в тайны движений небесных светил, воздуха и воды, и получить возможность предсказывать погоду и особенно такие стихийные бедствия, как засухи, губящие урожай на огромных территориях».

(…)

Хтозна, як би склалась подальша доля Анатолія Віталійовича, якби не арешт та заслання у 1934 році. Дьяков мав необережність прочитати у студентському середовищі свої дорожні нотатки «Путешествие из Ташкента в Москву», в яких змалював картини розрухи і злиднів. За доносом засуджений на три роки ув’язнення. Сидів у Бутирській тюрмі, а потім у 1935 році був засланий на будівництво залізниці Новокузнецьк-Таштагол. Оскільки Гірська Шорія, на території якої велося будівництво, була у кліматичному відношенні абсолютно недослідженою, то офіційна метеослужба відмовилась давати прогнози погоди щодо неї. Тоді керівництво Гірськошорського табору створило мережу метеостанцій вздовж траси, а Дьякову, як найбільш освіченому в’язневі, запропонували очолити місцеву метеослужбу.

От за яких драматичних обставин Анатолій Віталійович знайшов своє наукове покликання. (…) Парадокс! Прогнози Дьякова визнавали уряди всіх країн, навіть СРСР (він у 1972 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора!), крім офіційної метеослужби.

«В Интернете есть что-то мистическое»

Еще одна удивительная особенность краеведа Владимира Босько — он легко и с удовольствием делится своими находками со всем миром. Стоит набрать в интернет-поисковике имя любого выдающегося уроженца нашего края — и обязательно найдешь статью Владимира Николаевича. Его не обижает, что кто-то использует его находки, часто даже не ссылаясь на него. Говорит, что работает исключительно ради удовольствия, а не ради денег или славы, и поэтому только рад, если результат его работы кому-то пригодился.

Владимир Босько с улыбкой сознается, что сам освоил компьютер всего три года назад, предыдущие свои книги написал шариковой ручкой, сидя в библиотеке Чижевского и используя для работы только печатные источники.

— Интернет, конечно, очень облегчает работу, — говорит Владимир Николаевич. – Я доволен, что там представлены мои статьи, да и сам много беру оттуда. Знаете, в Интернете, по-моему, есть что-то мистическое. Иногда ищешь-ищешь какую-то информацию, формулируешь и так, и эдак — и ничего! А через время та же самая информация вдруг находит тебя сама.

Лет двадцать назад, работая в архиве, я наткнулся на следственные дела Зиновьевской окружной прокуратуры 1926-1927 годов. Речь шла о молодежных сионистских организациях, которые были в округе. Тогда мне показалось интересным, что большинство членов этих организаций, еврейских девочек и мальчиков 15-18 лет, наказывали… «высылкой в места, где нет евреев». Я опубликовал статью об этом в «Народном слове» и забыл об этой теме. А недавно наткнулся на свои записи и решил поискать в Интернете информацию о тех самых мальчиках и девочках. Что сталось с ними «в местах, где нет евреев»? Среди осужденных был восемнадцатилетний Аарон Шулов, который, по документам, «в продолжение нескольких лет, вел активную антисоветскую работу, втягивая в таковую еврейскую молодежь, имея целью разложение комсомольских организаций и подрыв школьной политики советской власти». Набрал имя в поисковике. Оказывается, родители мальчика обратились к жене Горького Катерине Пешковой, которая была председателем Комитета помощи политзаключенным. И благодаря ее заступничеству Аарону разрешили выехать в … Палестину! Впоследствии он стал великим ученым. Но главное – он придумал и создал Библейский зоопарк в Иерусалиме! Еще в 1928 году он выдвинул идею собрать в одном месте всю флору и фауну, которая упоминается в Ветхом Завете. В 1940-м такой зоопарк был открыт и до самой смерти (57 лет!) профессор Шулов был его бессменным директором. Сегодня в Иерусалиме есть улица, названная в честь нашего земляка.

Владимир Николаевич рассказал, что если бы не был ограничен ни в средствах, ни во времени, то издал бы серию тематических краеведческих словарей:

— Сначала я думал, что хорошо бы переиздать книгу «Визначні постаті Степової Еллади», которая вышла в 2004 году. Я ведь писал ее больше для себя, коллега просто так, из интереса, взялся набирать ее на компьютере. Я тогда даже не думал, что она когда-то увидит свет. Но потом мне предложили ее издать, корректором был студент, кажется, первого курса, я сам вносил правки после работы, для чего каждый день ездил к этому самому студенту. Издание получилось не самым лучшим и с точки зрения вычитанности, и с точки зрения полиграфии. К тому же книга называется «Визначні постаті Степової Еллади. Частина 1», то есть с самого начала туда вошло далеко не все, но средств на вторую часть так и не нашлось. Я много лет лелеял мечту переиздать эту книгу в полном объеме. Но недавно ко мне обратилась летная академия с просьбой собрать для них информацию обо всех выдающихся авиаторах, которые жили на нашей земле. Получилось 150 персон. И я подумал, что так, наверное, было бы лучше: отдельно о художниках, писателях, политиках, юристах. Ведь если включить в словарь все 3000 статей, которые сегодня у меня готовы, книга выйдет слишком громоздкой, нечитаемой. Мы вот издали к семидесятилетию области книгу «Кіровоградщина. Історія. Традиції. Сучасність» (я был одним из ее авторов) – прекрасная книга, но годится только для любования, читать ее, лежа на диване, никто не будет. А хочется, чтобы все-таки читали…

Ольга Степанова, «УЦ».