В преддверии Дня Победы редакционная почта была, как никогда, богата письмами. Наши читатели вспоминают о страшных днях войны, поздравляют боевых товарищей, рассказывают удивительные истории. С такой необычной историей пришло к нам и письмо из Александрии. К сожалению, его автор не написала свои имя и отчество. И все же спасибо вам, уважаемая Сокуренко-Костенко Г.С., за ваше письмо, которое мы с удовольствием и публикуем.
«Добрий день, шановна редакцiя “Украины-Центр”. Пише вам постiйна читачка з мiста Олександрiя. Якось у газетi “Столиця” прочитала статтю “Дiвиця-кавалерист” – про дворянку, що нарiвнi з чоловiками захищала свою країну в вiйнi 1812 року. А я хочу розповiсти про подругу дитинства Євдокiю Зосимiвну Федоренко, бiдну сiльську дiвчину, яка в роки Великої Вiтчизняної, не дивлячись на тортури, що пережила її сiм’я в роки колективiзацiї, теж пiшла захищати свою Батькiвщину.
Жили ми з Дуняшею поруч. I в нас, i в сiм’ї Федоренкiв були одноосiбнi господарства. Мали ми по однiй коровi та коняцi, яких ми, малеча, водили на пасовисько. Батько Дуняші навчив її їздити верхи з п’яти рокiв. Вона не їздила, а лiтала на своїй молодiй буланiй, була вiдважною та смiливою дiвчиною.
Прийшов час колективiзацiї, почали громити церкви. Ми якраз жили навпроти церкви у нашому невеличкому селi Мартоiванiвка. То був дуже гарний Божий дiм. У 1906 роцi його побудував пан Іван Горнович. Так от, коли прийшли закривати церкву, з усього села позбiгалися люди, плакали, просили не робити цього. Дуняшін батько Зосим Костянтинович вийшов уперед i сказав: “Якщо молодi не хочуть Богу молитись, хай не ходять до церкви, а лiтнiх людей ображати не можна”.
На другий день пiсля цiєї “агiтацiї” дядька Зосима не стало. Нiхто так i не дiзнався, що сталося в сiм’ї тiєї ночi. Тiльки тiтка Параска лишилася розуму, Дуняша довго не говорила, а її менша сестричка теж була нiби не своя. Можете собi уявити, яке було щасливе дитинство у Дуняші з хворою матiр’ю на руках. В селi сiм’ю “ворога народу” цькували, кидали в спину камiнням. Корову i кобилу вони вимушенi були тримати у хатi. Не раз хотiли колгоспнi активiсти забрати у них коняку, та тiтка Параска з вилами стояла на порозi. Родичi умовили тiтку продати кобилу — вона була племiнна…
Розлучилися ми з Дуняшею у 1940 роцi. Я поїхала за призначенням на Захiдну Україну, а подруга пiсля семирiчки пiшла на курси медсестер. Коли почалась вiйна, в перший же день вона була призвана санiнструктором в одну з вiйськових частин, що вiдходили на схiд. Але трапилось таке, що до села, де стояла частина, увiйшов кавалерiйський полк. Тут i вирiшилася Дуняшина доля. Зi своєї частини вона втекла i приєдналася до кавалерiї — стала солдатом-кавалеристом Федоренко.
Довго в полку не знали, що в атаки разом з чоловiками ходила дiвчина. У боях з фашистами вона була двiчi поранена, контужена, а через третє тяжке поранення у 1944 роцi її демобiлiзували. Повернулася кавалерист Федоренко до рiдного села, де її чекали сестричка i хвора мати. А по закiнченнi вiйни кохану жiнку знайшов командир кавалерiї Iван Федорович Пташкiн. Поселились вони з Дунею в Олександрiї, на вулицi Санiтарнiй, 5.
Iвана Федоровича Пташкiна вже немає. Тяжко хвору Євдокiю Зосимівну донька Люба перевезла до себе в Кременчук. Так що я не знаю, чи жива Дуняша, чи, може, i її вже немає.
Вiдправляю вам фото. Тодi Дуняшi було десь п’ятнадцять чи шiстнадцять рокiв. Подружки гарно одягли її та заплатили за цю фотографiю.
От така iсторiя. Багато написано про жiнок пiлотiв, медсестер, танкiстiв, партизан, а от не довелось читати про дiвчат-кавалеристiв. В нас же на Кiровоградщинi була – а може, i взагалi тiльки одна в Українi…
