«Самашедший» — это идущий сам по себе

Когда-то при попытке трудоустройства в одно столичное престижное издательство мне в качестве испытания сказали: «Возьмите интервью у человека, которого можно было бы назвать совестью нации. Вот кого вы считаете совестью нации?» Меня этот вопрос убил наповал, и больше в этом издательстве я вообще не появлялся. Потому что тогда, с десяток лет назад, ответить на вопрос о совести нации просто не смог. Теперь, кажется, могу…

Еще ни об одной книге в Украине не говорили так много, притом, что почти никто ее еще не читал. Самая известная украинская поэтесса современности Лина Костенко в семьдесят лет написала книгу прозы. Первую в жизни. «Начинающий прозаик» — так ее назвал издатель книги Иван Малкович.

«Записки українського самашедшого» сразу стали событием культурным и даже общественным. О книге говорят и за ней охотятся — такого в украинской литературе не было давно, когда-то так гонялись, на моей памяти, лишь за «Собором» Олеся Гончара. В Кировограде «Записки…», увы, пока просто недоступны, в книжных магазинах еще не появились, сказали в одном книжном супермаркете, что ждут к февралю.

Для многих сам факт возвращения Лиины Костенко в культурный контекст дня сегодняшнего говорит даже больше, чем сама книга. Лина Васильевна молчала больше двух десятков лет, так, выходили небольшие сборники, но ее не было видно, она принципиально не давала интервью, не «тусовалась» по всяким околотворческим мероприятиям. Хотя, как автор первого украинского исторического романа в стихах «Маруся Чурай», лауреат Шевченковской и множества других премий, могла бы и имела бы право. Но не ее это. Сейчас же, видимо, подошло такое время, что уже и она молчать не может…

«Закономірно, — говорит герой “Записок…”. — Коли починається смерть культури, настає культура смерті».

«Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг».

Вот она, летопись «самашедшого» очевидца:

«2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну.

У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби.

Скандинави схрестили телефон з комп’ютером.

Шотландці — картоплю з медузою.

Китайській миші відростили людське вухо.

Таїландська принцеса бачила мамонта».

«Ось і проминуло 5 місяців (п’ять!) нового століття… Часом мені хочеться закричати до всього людства: “Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт…”»

«…Люди дивляться серіали, трилери, детективи, переймаються життям вигаданих персонажів. А реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми — хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості?

Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал».

«Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: “Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу”. Тепер би він її тричі трахнув по дорозі».

«У нас є два крени в не-істину. Крен апологетичний і крен в негації. Одні запевняють, що український народ найкращий, історія — найгероїчніша… А інші вправляються в протилежному. Нації ще нема, є недолугий етнос».

«Але що вдієш, реклам тепер більше, як дорожніх знаків, то колись був Ленін на кожному перехресті, а тепер тампакси й снікерси, шоколад “Корона” і презервативи “Дюрекс”. Рекламні щити, білборди, мигтючі літери світлових реклам: “Дихай вільно, живи мобільно!” — а чому й ні?».

Лина Костенко писала свои «Записки…» почти десять лет. Текст написан от лица мужчины — компьютерного программиста, который сумел защитить диссертацию, но не смог стать счастливым да и просто адаптироваться к этой жизни. И он сумасшедший в своем одиночестве, как и весь этот мир.

Сумасшествие здесь — вовсе не негативный диагноз, не приговор. Автор никому из персонажей не выносит приговор: ни г-же Гламур, ни мерзавцу Льву, ни главному герою, ни его жене, ни Борьке… Они все — живые, хоть и существуют в пространстве мертвецов, которые никак не могут насытиться… Мировыми государствами правит Мефистофель; Воланд снова летает над планетой. «Мефістофель дуже реготався б: люди гинуть не за метал — за металобрухт. Когось убило струмом. Когось підстрелив сторож з мисливської рушниці. На хуторі біля Диканьки новітні Вакули літали на зеленому змії, залишивши без тепла і світла тисячі абонентів».

«Мужчини зникають як явище. Іхнє місце посіли круті — ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера. Словом, еволюція вспак».

Не обошлось в книге и без политики: «Зараз обливають віце-прем’єр-міністра. Це у нас молода гарна жінка, “газова принцеса” леді Ю. Щойно вона взялася за цю нежіночу справу, паливно-енергетичний комплекс, зробила перші рішучі кроки, як одразу ж її почали викликати в прокуратуру… Чого з неї роблять “Соньку золотую ручку” вже аж тепер? Чи не тому, що вона завжди в опозиції, хоч і при владі, а все одно в опозиції?..»

Книга может показаться очень пессимистичной: «Україну докотили до прірви… Мені дуже шкода було свою рідну, незалежну державу, не хотілося писати чогось прикрого. Але коли я побачила, що ми її втрачаємо, що це моральна катастрофа і винуваті не тільки вороги, а часто самі українці, і навіть патріоти, і навіть з вусами, я свідомо на це пішла, бо колись треба просто скинути з себе останні ілюзії і втримати свою державу над краєм прірви».

По словам самой Лины Костенко, «вона здійснила неймовірно величезну роботу, майже десятиліття відстежуючи найгучніші події не лише в Україні, а й в усьому світі і намагаючись проаналізувати їхню проекцію на життя звичайного українця». Обычного украинца она зовет «самашедшим». И специфика украинского безумия в том, что оно тихо помешанное, от которого, увы, невозможно вылечиться, ибо даже в медицинской практике берутся лечить лишь буйно помешанных. Но Лина Костенко пытается осуществить невозможное, потому как верит, что лечить таких людей надо. В этом и есть специфика нового романа, которая отличает его от гоголевских «Записок сумасшедшего», уверена автор.

Что говорят о книге?

Іван Малкович, издатель:«Я сподівався на подію, а з’ясувалося, що це — вибух. Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх».

Іван Дзюба, академик: «“Записки українського самашедшого” — вражаюча хроніка душі інтелігента в світі абсурдів — українського і планетарного. Стаючи індивідуально пережитими, вони створюють високий емоціональний та інтелектуальний градус твору. Дуже бажано й важливо, щоб цей роман було перекладено іншими мовами, це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима».