Дмитро Гонтар
Легенда про «Україну».
1.
Я тягнув вєліка пішки нагору з вулиці Дімитрова до себе, на Котовського. В корзині на багажнику товар з ринку «Світанок». Аж раптом, обігнавши мене, зупиняється скутер, водій якого, мужчина середнього віку, не знімаючи з голови шолому звертається до мене;
– Стій! У тебе мій велосипед. Його вкрали в мене з гаража.
Від несподіванки зупиняюсь:
– Ти не правий. Це вєлік батька мого друга, Стеценка Михайла Опанасовича, його адреса — Леніна, 29 квартира 35.
– Ти можеш казати мені що завгодно – наполягає на своєму скутеріст. – Я бачу, що це мій вєлік, тільки вже замінено передню вилку та сідло.
– Слухай, давай я тобі все розкажу про себе – намагаюсь заспокоїти збудженого чолов’ягу. – А що до вєліка, то вилку я дійсно замінив, а сідло у нього рідне. А взагалі цей велосипед був ще 1938 року випуску, бачиш он зафарбовано емблему «ХВЗ».
– Мені все рівно, я бачу цей вєлік мій. Його в мене вкрали, потім продали тобі. – але потім пихато додав. – Але він мені вже зараз вже зовсім не потрібен, можеш їздити на ньому скільки завгодно.
Промовивши сів на свого скутера та й рушив далі. На цьому й розійшлися, але на душі було трішки паскудно. Авжеж, хвилину тому мене звинуватили у придбанні краденого транспортного засобу.
2.
– Cкільки можна тобі, Афанасій, утовкмачувати. Прийшла на район телеграма з Полтави, здати через місяць триста яєць, а курей держати ніде. – голова Настасівського колгоспу имені Леніна* Степан Нетеса вже не кричав, а лише шипів як вуж на чолов’ягу років п’ятдесяти, що сидів в конторі на лаві біля стіни.
– Ну то й побудуйте курник – дуже спокійно, з глумливою посмішкою крізь густі вуса, відповідав Афанасій, він же Опанас Григорович Стеценко.
– Знову глузуєш? – втомлено образився Нетеса. – З ким я його побудую? З бабами, чи з такими каліками як я ? – кивнув на палицю, що стояла біля стіни. – А в тебе хата яраз на краю Настасівки, краще для курника й не вигадаєш. Не клей дурня, підпиши заяву, що передаєш колгоспу добровільно. Тобі ж краще. Допоможеш нам і ми тобі допоможемо, на осінь щось придумаємо, а доки поживеш у родичів, у Гудовичів.
В конторі дим висів коромислом, Нетеса знову запалив самокрутку. Афанасій мовчав, На ногах у нього були черевики, перероблені з ялових чобіт. Афанасій шив такі всьому селу на на своїй швейній машинці «Зінгер». Нетеса вже давно хотів замовити Афанасію такі самі, але соромився. Майже пошепки додав:
– Холоша казав, що хату можуть і так забрати, ти ж при Гітлерові ії будував. Зрозумів?
– Так ви ж д стару хату забрали. Го-го-го… – Афанасій чи то глухо закашляв, чи то засміявся.
– Та перестань ти кашляти, теж мені «гогало»! – просичав Нетеса. – Не забрали, а «експроприірували», коли ти утік на Донбас.
– Не втік, а відправився на передовий рубєж пятілєтки. Ти що забув? – відповів, не перестаючи кашляти. – По зову сєрдца. Го-го-го…
Двері контори рвучко відчинились:
– А от і Холоша!
На порозі виріс маленький на зріст та кругленький, наче м’яч, секретар Покровсько-Багачської районної ради Іван Холоша і, хекаючи від поспіху, заторохтів:
– Ох, і дурило ти Нетеса! Доки ти тут з цим куркулякою теревениш, його жінка вже й хату розкрила. Буде тобі курник, як же!
Далі пішли матюччя на адресу Афанасія від обох. Тільки, що битися не лізли, бо миршаві обидва проти нього, в минулому шахтьора.
– Ну то я пішов. – Афанасій, рвучко піднявся.
А що з ним зробиш…Від свіжого повітря сперло в грудях. Сонечко травня сорок четвертого року було особливо теплим. Перша весна після німців. Афанасій гордовито йшов по селу. Декілька бабів, що були на вулиці, мовчки з осторогою кивали головами на його привітання. На селі вже знали, що у Стеценків відбирають хату, та що на ній вже немає даху. Раптом, з-за рогу на велосипеді не виїхав, а вилетів, син Мишко. Зупинився:
– Батьку! Мати хату розкрили! – в очах подив та розгубленість.
– Так треба, сину. – Афанасій поклав руку на плече Мишку. – Який же ти худенький. – і додав. – А хату ми ще збудуємо. Ми ж не злидота. Ще кращу!
Біля хати з такою ж як у чоловіка стриманою, але з присмаком гіркоти, посмішкою їх зустрічала дружина Опанаса. Феодосія, або, як її називали на селі, Федоска.
– Допоможіть снопи скласти. Потім виносьте все з хати та комори у сарай.
А що вона могла вдіяти? Не вперше їм, Стеценкам, наказала доля кинути свою домівку, щоб потім поневірятись, та знову будувати чи знаходити нову оселю. От і сьогодні вранці, коли його знову викликали до контори, Афанасій з ранку наточив ножа та наказав дружині:
– Якщо за півгодини не повернусь – лізь на стріху та ріж перевесла** на снопах.
———
* Настасівський колгосп имені Леніна — У 1950 р. колгосп «Нове життя» с.Покровська Багачка і колгосп імені Леніна с.Настасівка були об’єднані в одне господарство «Червоний прапор».
** перевесло на снопі – перев’язка на снопі, що складається з двох або більше жмень соломи, сплетених між собою, як жіноча коса.
3.
Було вже опівночі, коли діти вже спали, Федоска збиралися пекти коржі навпіл з борошна та висівок. Вдень розпалювати піч було небезпечно. Хто топить піч, той пече хліб. До того можуть прийти з обшуком.
Раптом хтось постукав в шибку. Трохи злякалася, але потім заспокоїлася, адже Білан не гавкав, значить свої. Відсунула лампу від вікна, щоб побачити нічного гостя… Дмитро, рідний брат. Невже щось сталося з чоловіком?
– Ні, про Опанаса нічого нового не знаю, але тепер треба втікати і тобі? Завтра прийдуть арештовувати. Так що збирайся, підете зі мною на станцію.
– Кого арештовувати? Опанаса ж немає. – розгублено промовила Феодосія,
– Вони вже знають, що його немає, але є ти. А у них план. Сьогодні п’яні Попенко та Холоша вихвалялися, що завтра знов з району приїдуть. Кажуть, що не всіх куркулів ще вигнали на сєвер! А Стеценків, кажуть, обов’язково.
– Та хіба ж ми куркулі, одна з трьома дітьми на руках. – Федоска майже плакала. – Оленка ще й досі кашляє.
– Ви самозобов’язання* на посівну виконали?
– Та його ж ніхто не виконав. Два з половиною центнери зерна! Де ж його взяти?
– А невже ти забула, що ці троє давно розправитись з вами мріють? – Думаєш, що забули, як їх родичі за те борошно з млина сиділи? А тепер вони – власть! А тобі, сестра, треба зберегти дітей. Тебе арештують, а дітей на вулицю, як собачат, або, якщо пощастить, у Хорольский патронат.
«Так, саме зберегти. Опанас ніколи не пробачить, якщо з ними щось станеться».
– Ваню, Мишко, Оленко** – мерщій збирайте речі, їдемо до батька. – наказала дітям, що вже полягали на печі та на лаві.
– Ура! Їдемо до татка! – радів шестирічний Мишко.
– А як же Білан? Його Хрущиха не з’їсть? – хлюпала слізками Оленка. По селу вже давно ходили плітки, що Хрущі з голоду з’їли свого собаку.
Федоска заспокоювала:
– Не плач доню! Білана та Зірку візьме до себе дядько Дмитро. Їм у нього буде добре.
– Тихше! Скоріш збирайтесь. – сердито пробубонів сонний Іванчик.
———————————
* Самозобов’язання – зобов’язання, що підписували селяни здавати посівні матеріали до колгоспу на початку 1933 року. Невиконання самозобов’язання пррівнювалося до утайки насіння та зрив посівної кампаніі.
** Ваню, Мишко, Оленко – ім’я маленької сестрички родини Стеценків вигадано.
4.
Ще у громадянську радянська влада наділила подружжя Стеценків гектарами землі у Настасівці. Як вдалося Опанасу, коли вернувся після довгого німецького полону не воювати, ні за «красних», а ні за «білих» — майже дивина. Правда, червоні ставилися до нього підозріло. Мовляв, не є добре, що за царя воював. До того ж, не з бідноти, а значить – «ненадьожний». Ну то й нехай інші шашками махають, а його до землі тягне.
На початку батьки та брати Феодосії давали коней та волів для оранки. Потім придбали вже свої. Потім корів, овець. Так, вкупі з сім’ями родичів, Стеценків та Гудовичів ставали на ноги, допомагали один одному, ділилися.
Старший син Іванчик народився у двадять четвертому, ще через три рочки світ побачив Мишко, а ще через три найменша – Оленка. Була ще й старша сестричка, але невдовзі померла, ще до народження Мишка*.
А й зовсім міцно їх сім’я стала на ноги після того, як Опанас притяг кіньми від родичів з Хільківки розібраного дерев’яного млина, потім його зібрав і налаштував на роботу. У німецького бауера, коли був в полоні, працював майже на такому самому.
На Настасівці це був перший млин був першимі. Такий самий був лише в іншій частині на Федіївці**, у Лапків, таких самих одноосібників як Стеценки та Гудовичі. А нащо їм було йти до комуни, якщо там не можуть дати ладу бувшим землям поміщика Квітки?
Працювали на млину по черзі з братами Опанаса та Федоски. Плату за роботу брали у людей помолом. Старші люди поважали Стеценків. «Такі ще молоді, а вже справжні господарі!». Але були й ті, хто недобре заздрив…
Одного разу вночі біля млина зупинилася підвода з кіньми. Собака, що сторожував на млині зчинив ґвалт, але злодіїв це не зупинило.
Серед ночі Опанаса розбудив брат жінки Дмитро. З ним побігли до млина. У темряві угледіли, як крадії, а їх було троє, виносили з млина та вкладали на підводу мішки з борошном. Замість того, щоб боронити своє майно, Опанас з Дмитром, ще зовсім хлопчиною, вирішили вистежити злодіїв, ховаючись в темряві.
Підвода рушила повз Багачку на дальні хутори. Прислідивши, по яких хатах злодії розвезли борошно, Опанас вернувся додому, та й відразу на коні подався до Хорола до міліції.
На ранок дільничний з понятими були вже на хуторах. Крадіями виявилися місцеві ледарі та п’яниці Холоша, Попенко, та Хрущ ***. Навіть борошно з мішків не встигли висипати… Злодіїв судили. Своє майно Опанас тоді повернув, але нажив ворогів на довгі роки життя…
———————————
* Була ще й старша сестричка, але невдовзі померла, ще до народження Мишка — данні не точні.
** на Федіївці – Федіївка — частина Покровської Багачки.
*** Холоша, Попенко, Хрущ – прізвища змінено, насправді це Голота, Христиченко та Цвіркун.
5.
А от і настав страшний тридцять другий рік – голод, посуха…
Почалася «хлєбопоставка». Уповноважені з району ходили по хатам та забирали зерно. Якщо не в комуні, а одноосібник, то тобі – норму. А як тільки виконав норму – тобі одразу ж нову! Як не даєш, то обшук! Тоді забирали все. То ж краще, все що маєш здай в колгосп. І самому, звичайно туди. Он вже і Гудовичі всі там. А хто не вступив, агітувати не будемо! Розкуркулити! А як же, народ пухне від голоду, а ці ділитися не хочуть!
А потім настав тридцять третій, ще страшніший…
Обшукували тепер всіх, і в колгоспників і в одноосібників. Приїздили на конях навіть вночі. Загони «буксірів»*, чоловік до десяти, ходили з залізними шпицями, якими протикали землю, бува не прикопали хазяї зерно або борошно. Лізли на дах, у погріб, навіть в колодязь. Тими ж шпицями шукали в стрісі, чи не бува не приховані там качани кукурудзи. Потім заходили в хату і штирхали в печі, може там є торбини з зерном.
Свою єдину корову Зірку Опанас вдень ховав далеко у посадці, приводив додому тільки на ніч. А коней забрали ще восени минулого року, коли ті були в табуні на випасі.
Ще взимку разом з Федоскою перетрушували та обмолочували минулорічні снопи сіна. Частину зерна зсипали в мішки з половую та складали в повітці. Іншу ж, щоб ніхто не бачив, перетирали вручну на борошно.
А потім…
Шостого квітня Іванчик ще вранці повернувся зі школи. Вчительки, Єлизавети Хомівни, зовсім юної, сімнадцятирічної дівчини на уроці не було і казали, що невідомо коли й буде.
Того ж дня, та наступного за ним, «розкуркулили» шестидесятирічного Мусія Лапка та його племінника Макара. Конфіскували млин, та побили на ньому ломами камінні жорна, щоб бодай хто не зміг змолоти й зернини.
Потім арештували синів Ілька Цвіркуна, Бориса та Івана, вкупі з ними ще й Андрія Мотогуза, Опанасового товариша. Кажуть, що цих, як і вчительку, взяли взяли агітацію…
А от самого Опанаса вже в Настасівці не було. Пощастило, що брат Феодосії Дмитро працював у сільраді. Низький йому уклін, напередодні попередив:
– Тебе Опанасе, в першу чергу… Прийдуть завтра ввечері. Тікай.
А втікати можна було лише на Донбас, з Полтавщини туди вже була натоптана доріжка. Прощаючись, наказав жінці:
– Як буду на місці, дам вісточку. Тоді збирайся і їдь до Макіївки на шахту яка називається «Іван». Буду там.
Отож, вночі тихо вийшов з дому та й подався на роз’їзд що біля Ковтунів, та й ускочив у товарняк, що йшов на Ромодан.
Вже неділю Феодосія жила у страху. У страху за дітей, за себе, за чоловіка. Коли йшла на Майорщину** до рідних з торбиною, в якій був глечик з молоком та окраєць хліба, ховала голову від поглядів односельців.
– Бач, виступає як пава. Вже одна йде, без свого Опанаса. – голодними та хижими очима вслід дивилася стара баба Хрущиха. – Мабуть вже арештували… Мироїди…
«Не спіймаєте, незаможні!» – пригадувала слова чоловіка, а сама боялася…
—
*Загони «буксірів» — буксирами селяни називали колгоспних активістів, що забирали у селян хліб зерно для виконання плану хлібоздачі, а також і худобу, птицю та майно.
** Майорщина – частина Покровської Багачки.
6.
На Хорол йшли вдосвіта позавгородами. Настасівка спала в тиші. Дядько Дмитро держав на руках Оленку, мати тягнула за руку Мишка, Іванчик крокував сам. Було моторошно, особливо коли йшли повз пустки, в якх замість людей тепер здається жили тільки сичі.
До станції треба було здолати більш ніж тринадцять верст. Сонні діти, особливо Оленка, вередували. Але чим далі Феодосія Стеценко віддалялася від рідного села тим певніше себе почувала. Свіже повітря квітневого ранку легко входило в легені, а схід сонця супроводжувало ще поодиноке весіннє цвірінькання пташок. Федоска з дітьми втікали від минулого життя, від щоденного страху…
Від станції, ледь вона замаячила у видноті, йшов приємний теплий запах вугілля. Поволі до нього додався ще один, не менш приємний. Над колією, кружляла зграя сірих гав, що напевно знали що то за запах.
Борошно… Це був запах борошна. Так воно пахне, коли його багато, одразу після помолу…Але зараз це було борошно, яке з підвозили в мішках на підводах з кіньми до вагону, на якому майорів прямокутник червоного кумача з написом білою фарбою: «Даёшь хлеб рабочим Петрограда!». Біля вагону, з різних сторін, майже нерухомо, вартували шестеро військових у будьонівках та довгих шинелях та з гвинтівками за плечем. Ще шестеро, в самих гімнастьорках, знімали з підвод мішки та вкладали їх у вагон. А ще двоє військових, видно що з командного складу, обидва в френчах, в хромових чоботях та в картузах з малиновим верхом, про щось голосно розмовляли.
Втомлені Федоска з дітьми вмостилися на лаві біля будівлі станції та мовчки за цим всім спостерігали. Інших пасажирів на станції не було. Дмитро відлучився на станцію, щоб набрати води.
Молодший за віком з офіцерів, на чистій російській мові, розпікав більш старшого:
– Товарищ Пономаренко! Вы же еще на прошлой неделе получили телефонограмму из Харькова, с приказам отправить вагон на Ромадан не позднее двенадцатого апреля! А сегодня уже тринадцатое! Из-за одного вашего вагона мы не можем собрать весь состав! Это что – саботаж? Я немедленно телеграфирую в Харьков!
– Не безпокойтесь товариш уполномочений, через час отправім! Ще дві підводи! Ви ж понімаєте, дорогі погані, коней мало – виправдовувася, всім відомий у Хоролі начальник транспортного відділу ОГПУ Степан Пономаренко. – А вот і паровоз подходіт, товариш уполномочений.
На станцію, весь у пару, наближався невеличкий, майже іграшковий, потяг з двухвісним вагоном-теплушкою. За пів години останні мішки борошна були завантажені, і вже машиніст потягу з помічником чіпляли вагон з кумачем до потягу .
Тим часом обидва офіцери ОГПУ рушили до вокзалу, проходячи саме повз Федоски з дітьми. Щойно вони наблизились, малий Мишко рвучко сплигнув з лави, витягнувся, наче за командою «струнко», та приклав руку до кашкета.
– Кто такие? – запитав, сміючись, молодий, майже ще хлопчина, «уполномочений».
Діти відповіли майже одноголосно:
– Я — Мишко.
– А я — Оленка.
– Ми їдемо в Макіївку до свого батька. Він працює на шахті «Іван». –відчеканив Іванчик.
– А тебя как зовут? – звернувся військовий до нього.
– Іван Стеценко.
– Иван едет на шахту «Иван» — продовжув сміятись військовий. – Так вот знай Ваня, что шахта «Иван» в Макеевке уже давно называется не «Иван», а шахта «Ильич». Мне мои товарищи-комсомольцы с Донбасса писали. А ты, когда вырастешь, будешь комсомольцем?
В цей час підійшов дядько Дмитро, та щодуху випалив:
– Товаришу командире! Візміть, будь ласка, сестру з дітьми до Ромадана. Кременчуцького поїзда ще довго чекати довго, а діти малі. Ми заплатимо, у нас гроші є.
Пономаренко, що досі мовчав, раптом почав гримати, багровіючи лицем аж до бурякового кольору:
– Який Ромадан! Ви що порядку не знаєте? Хочете виїхати з району – беріть дозвіл в райвідділі. Там провірять, чи здали норму на посівну?
– А-а-а-тставить! – втрутився «уполномочений». – Гражданка Стеценко направляется с семьей к своему мужу-шахтеру, который трудится на передовом рубеже борьбы за выполнение плана пятилетки.
– Но єсть распоряженіє… – пробурмотів, виправдовуючись, Пономаренко.
– Какое еще распоряжение? Вы что здесь газет совсем не читаете? А постановление наркома тяжелой промышленности товарища Орджоникидзе в последнем номере «Правды»?
Скоро Феодосія з дітьми вже сиділи в теплушці потяга що рушив на Ромодан. Команда військових була з самого Ленінграду. Тут на Полтавщині вони формували потяги з борошном у північну столицю. Свого молодого командира солдати називали просто Серьожою.
Військові весело спілкувалися з дітьми. Ті, спочатку, насторожено причаїлися біля матері, але потім вже пожвавішали. Хлопці просили солдат доторкнутись до справжніх рушниць та вдягали на свої маленьки голови їх будьоновки.
Мишко був на сьомому небі від щастя! Сьогодні він вперше в житті їхав на поїзді, вперше бачив справжніх солдат, та навіть держав у руках справжню зброю!
7.
А справжня казка для Федоскиних дітей почалася, коли вже прибули до Ромадану.
Висока будівля центральної частини вокзала подіяла на Мишка вражаюче. Майже від самого її даху було здоровенне вікно, розділене рамою на пять вертикальних частин. Внизу центральної з цих частин висів круглий циферблат годинника. Нижче від вікна, справа та зліва висіли за склом два портрета якихось дядьок:: один в капелюсі, а інший з вусами. А у приміщенні самої станції розкішно та затишно. Прямісінько у великих горщиках на підлозі росли чудернацькі кущі та дерева. Сама ж підлога була не менш дивовижною: у блискучих квадратиках кахлі — жовтих та коричневих. Не підлога – а велика шахова дошка.
На одній з стін висіла велика агітка, на якій молодий хлопець у військовій формі, схожий на Серьожу, держав у руках щось схоже на кулемет. Внизу плаката було написано російською: “Овладеем техникой!”. А на іншій стіні висіли ще декілька портретів.
– Це, що святі? – пошепки запитав у матері Мишко, пригадавши ікони, що висіли в хаті бабусі Горпини.
Серьожа наказав черговому на станції напоїти Федоску і дітей чаєм та посадити на наступний з поїздів в напрямку Полтави і став прощатися:
– Передавайте привет героям шахтёрам от пролетариата Ленинграда!
За півгодини зі станції рушив потяг з товарними вагонами, що були в кумачевих плакатах. Знову запахло хлібом.
Чай пили зі справжніх солдатьских кухлів, та ще й з головкою цукру, якою пригостили пітерські солодати .
Ще ранок не скінчився, коли черговий потяг Федоску та малих до приміського поїзду Ромадан-Полтава. Посередині чотирьох темно-зелених дерев’яних вагончиків поїзду виблискували металиві ембелеми з зображенням двуголового орла у короні*.
Розштовхуючи інших пасажирів, черговий передав Стеценків хазяйці вагону – провідниці, яка дітям Федоски здалася справжньою красунею, у темно-синіх спідниці, піджаку та косинці, та блакитній блузі, з круглим жовтуватим жетоном з номером на ньому. Красуня всадила малечу на дерев’яні лави з загнутими спинами, що стояли парами одна проти одної. У вагоні почувався легкий запах гасу, що йшов від трьох ламп, що висіли в кінці та посередині вагону.
У віконце Мишко побачив, як той самий черговий по вокзалу, здоровенний дядько, підійшов до маленького металевого дзвонику, що висів на на стіні вокзалу та задзвонив ним, наче збираючи дітей на шкільний урок. Потяг рушив.
Коли брат з сестрою вляглися на лаві, та втомлені заснули, Мишко ще довго дивився у вузеньке віконце вагонуі. Хати, дерева, річки швидко з’являлися а потім зникали у вікні вагону… Потім задрімав і сам, крізь сон слухаючи, як красуня-провідниця пояснювала матері:
– … а на станции Никитовка пересядите на рабочий поезд до Макеевки.
———————————
* з зображенням двуголового орла у короні — у 30-их роках на старих вагонах ще досі висіли емблеми старих російських залізниць — сокира і якір на перехрест під царським гербом.
8.
Чорний від вугільного пилу сніг ще тільки починав танути від яскравого квітневого сонця. Замети цього чорного снігу всюди: вздовж залізничної колії, біля низеньких хатин шахтарських сіл, та на териконах.
Гори вугілля були насипані біля самої вантажної платформи шахти «Ільич», до якої Феодосія зі своїми малими крокували по шпалах залізничної колії. Неподалік платформи старенька будівля шахтної контори. А за конторою саженів на десять над землею височіла металева споруда з барабаном на горі, і канатами натягнутими на тому барабані, зовні нагадуючи велетенського журавля.
Раптом спиці на барабані закрутилися і «журавель» загуркотів, підіймаючи над землею якийсь короб. Потім нижня частина короб відкрилася і з нього посипалося чорне каміння прямісінько у вагон, що стояв поряд на рейках.
– Мамо! Це що — вугільний млин? – з подивом запитав Мишко.
– Женщина, сюда посторонним нельзя. Отойди от копра*! Ты что не грамотная? Видишь, написано «Опасно!», а ты еще и с детьми. – несподівано перед ними виріс переохоронець. – Ты что, в ствол упасть хочешь?
– Пробачте, а Ви не знаєте, де знайти мого чоловіка ? Опанасом звуть. Він недавно тут у вас працює.
– Оставь детей здесь, а сама иди в контору. Там скажут…
– Какой такой Опанас? Тут таких Опанасов… Ты хоть фамилию скажи. – відповідали в конторі. – Что значит, не знаешь? Ну ты даёшь. Натворил небойсь чего.
Федоска пам’ятала, що чоловік заборонив їй називати їх прізвище, не дай бог його вже шукають.
– Ну хоть скажи как выглядит твой Опанас?
–У нього кулаки здорові, як у Вас голова – відповідала літній жінці, мабуть учьотчиці.
– А-а-а! Такой с усами? – відкрила великий зшиток. – Вот! Афанасій Стеценко. А ты говориш, Опанас! Наш новый стволовой на старом стволе. Афанасий Григорьевич. – Значит, так. Он сейчас на смене. Здесь его не жди. Выйдешь из шахты, иди на Ивановку, это недалеко. Найдешь общежития, там и жди.
Старенькі одно та двоповерхові цегляні бараки – це і були гуртожитки для шахтарів та їх сімей.
Загальна кімната в бараці – кухня. В ній жінки-шахтарочки з малими дітьми. Гамір, сміх. Російська, українська, інші мови.
– Звідкіль будеш землячка? З Полтавщини? Тут ваших багато. Якщо твій чоловік тільки неділю на «Івані»*, то мабуть був поселений у нас. Чекай кінця зміни.
Було вже поночі, коли двері барака відчинилася і, грохочучи важкими чобітьми, ввалилися чоловіки. Один з них зупинився:
– Федоска! Діти!
– Опанас! – одразу не пізнала, бо обличчя та руки були чорними від вугілля.
Діти взагалі злякалися, та почали ревіти. Заплакала і Феодосія, від радості, та від того що довелося пережити з того часу як втікла з дітьми з Покровської Багачки. Після того, як Опанас відмився від вугільної пилюки, полягали спати прямо на долівці у кімнаті, де юрбилося ще аж три шахтарських родини.
Вже вранці росказувала Федоска чоловіку про те, чого вона з дітьми натерпілися доки дібралися до нього. Про те, що Оленка й досі кашляє. Про пітерських червоноармійців та їхнього командира Серьожу, що допомогли їм доїхати до Ромадана.
А ще й росказала про те, як у Полтаві, коли манівцями перебігали з Київського вокзалу на Південний, щоб сісти на поїзд до Лозової, десь вже на Подолі стрілися з хлопцями та дівчатами з червоними пов’язками на рукавах. Швидко тоді змикитила що робити, та першою запитала у тих комсомольців, де тут «Торгсін»***. Начебто хоче виміняти за золоті прикраси хліба для дітей. Ті й повірили.
– Ти не думай, я нічого не продавала. Все, і дитячі ланцюжки з хрестиками, і наші обручки і Оленчені сережки – все на місті.– наче виправдовувалася перед чоловіком.
А в Лозовій їх підібрав до себе в теплушку загін харківських комсомольців, що їхав будувати нову шахту. Усього були в дорозі майже дві доби. Головне, тепер всі разом.
——————
* — копёр (рос.) – наземна будівля шахтного стволу, служить для підьому зі стволу клєті.
** — «Іван» — Шахта «Іван» знаходилася ще раныш на місці старої шахти Леніна, де тепер розташовується автобаза «Макіїввугілля
*** — «Торгсін» – магазин так званого Всесоюзного об’єднання у справах торгівлі з іноземцями, яке скуповувало у громадян СРСР золотовалютні та ювелірні цінності, пропонуючи дефіцитні або критично необхідні товари за спекулятивними цінами. Наприклад, золота обручка чи сережки оцінювалися у Торгсіні за ціною 100 грамів хліба чи крупи. Існував в період з 1931 – 1936 рр.
9.
– Стволовой* (мать-перемать), а ну открывай клеть! Да поскорей, сегодня талоны** в конторе выдают! Ты что, заснул там (знову мать-перемать)?
Зміна відробила своє та преться на гору. Всі з чорними обличчями, не зрозуміло — чи то веселі чи то злі.
– А ну відійди від клєті! Перегруз, що не бачиш? Пів бригади в цю ходку, інші потім! Успієте за карточками!
– Ты что укзывать будешь (мать-перемать)? Мне – забойщику? Спишь здесь, пока мы добычу даём! Да я тебя! – і з кулаками до стволового…
– Га-га-га! Ну и стволовой, ну и Афанасий, смотри как бригадира уделал! Ну и кулачища…
– Ну що за народ! Плюнеш в пику – битись лізуть. – скрізь вуса майже спокійно посміхається Афанасій Стеценко. – Теж мені, ударніки! Сказано, перегруз! На той світ хлопці завжди вспієте.
А клеть таки падала. Коли канат намотувався на шків, а потім обривався, летіла «орлом» вниз. Головне для підземного стволового – мати вуха, щоб вчасно почути гурктіт цього «орла»… Потім прилипнути до стіни вантажного майданчику, та чекати поки клєть не впаде вниз в зумпф***.
А взагалі робота проста: сотня саженів вгору, стільки ж вниз: люди, обладнання, вагонетки з породою.
Треба тільки вірно поставити себе серед шахтьорської братви, щоб поважали. А братва тут різна: у кого ще дід на «Івані» робив, кого партія та комсомол мобілізували, хтось, як Афанасій, втік від голоду та ОГПУ із села, а хтось і від криміналу.
——————————————————
*стволовий (підземний) – шахтна професія, рабочий, що регулює рух клєті у шахтному стволі .
**талоны – у 1933 році сама привілійованана частина робочих в СРСР, в т.ч. шахтарі Донбаса, отримували по талонам: 3 кг м‘яса, 2 кг риби, 1,2 кг цукру, 2,4 кг крупи и 0.4 кг масла в місяць.
***зумпф — (нім. Sumpf) – частина шахтного стволу, що розташована під горизонтом нижнього колоствольного двору, на якому працює стволовий. Використовується для розміщення клєті під час загрузки або розгрузки.
10.
– Что Афанасий, сегодня на работу один? А как же, слыхали про твою геройскую жену. Как она? Сильно зацепило?
Вчора «швидка» привезла Феодосію додому. Невеликі забої та струс мозку. Зачепила вагонетка, що злетіла з рейок. Таке трапляється в роботі плитової*. Тепер — постільний режим.
Вже п’ять як вони перебралися з Івнівки в Ханжонково. Майже стільки часу пройшло і с тих пір, як не стало Оленки. До першої осені їх життя в Донбасі протрималася бідолашка, після того як застудила нирки ще в Настасівці. Літом ще кой-як трималася, а восени… Хронічне захворювання, як сказали лікарі. Поховали в Калиновому. Федоска враз тоді посивіла. «За що боже ти нас випробовуєш? Чим ми тобі завинили?».
– А що мені дома сидіти, хлопців підіймати треба. – невдовзі повідомила чоловіку, що піде працювати на шахту. – Інші жінки йдуть, чим я гірша. Та й серед людей побуду.
Афанасій спочатку був проти, а потім здався — «нехай іде, може розвіється». Тепер вдвох раненько, доки хлопці сплять, пішком рушають на шахту імені Кірова.
Кімната, в якій живуть на посьолку шахти, простора. Ще є сарайчик, в якому тримають кіз. А ще й город завели. Земля звісно – не чорнозем як в Настасівці, а мішанина з породою, але дещо на ній росте.
Плитова – професія для сильних жінок. Крутить вагонетками тільки так! Чіпляє їх до плити, а плита далі рухається до стволу, тобто прямісінько до Афанасія. Як почує плитова дзвоник, то значить зійшла вагонетка з рейок та летить некерована по штреку. Тоді, ховайся в закуток, щоб не зачепило.
Сьогодні Мишко в школу не йде. Доглядає за хворою матір’юї. А мати вчить його готувати справжній кандьор**.
Брат Іван, розумничка, зараз на начанні в медучилищі, буде фельдшером на шахті, як сусіда по гуртожитку Григорій Гаврилович. Земляк, теж з Полтавщини.
Старший брат кандьор готувати вже вміє. А от Мишко ще пустує, грає з хлопцями у футбола десь на териконі. Смокче головку цукру та ганяє м’яча зшитого із ганчірок. Та так ганяє, що гуля виросла на кістці ноги. Коли вже подорослішає?
Мишко невміло чисте та нарізає картоплю та моркву , потім кидає їх з пшоном в чавун з окропом, що стоїть на буржуйці. Потім мати навчає його робити засмажку на салі та цибулі. Виходить не дуже, але Федоска нахваляє сина:
– Молодець! Не гірше ніж у Іванчика. А ще додамо трохи тушонки, щоб смачно було!
Хліб, крупи, макарони, цукор, та навіть тушонка і м’ясо – все необхідне придбано по талонам, що їх отримують батьки на шахті. Живуть – не бідують. А ще взуття, матерія, мило… Все за нормами.
Під вечір Афанасій вже дома, ще раніш з навчання прибув Іван:
– Мамо, не вставайте, при струсу мозку – не можна.
– Слухай, слухай доктора. – посміхається Афанасій.
Перший раз вечеряють Мишковим кандьором. Батьки нахваляють, мовляв давно такого смачного не їли.
– Казали в конторі, що випишуть грошову допомогу – повідомляе Афанасій жінці. – Якраз на швейну машину.
– Краще хлопцям велосипеда. Давно просять.
– Що ж, буде й велосипед, але якщо будете допомогати матері.
З того дня брати по черзі готували на вечір кандьор або варили картоплю. А скоро в шахтарській родині Стеценків з’явилися ножна швейна машинка та велосипед. «Зінгер» та ХВЗ, або «Україна». Обоє чорного кольору, аж виблискують на сонці.
——————————-
* плитова – шахтна професія, робоча на поворотній плиті в шахті, вручну розвертала вагонетки.
** кандьор –суп (або рідка каша), переажно з пшона, засмажений салом.
11.
Коли вранці одного дня, на початку червня сорок другого, двоє війскових вдерлися вранці до кімнати Стеценків в шахтарському гуртожитку шахти імені Кірова, в ній нікого не було окрім Феодосії, що саме сиділа за швейною машинкою.
Тепер ця машинка «Зінгер» стала для їх родини «годувальницею». Федоска, та й навіть Афанасій, шили на ній одежу, в основному сорочки та білизну з тієї матерії, якої вдосталь було придбано ще з довоєнних часів. Потім це шиття міняли на хліб, молоко, картоплю у самому Ханжонкові і його околицях, або й навіть на ринках в сусідніх Макіївці та Харцизську. А ще Стеценки обшивали сусідів, теж в обмін на харчі, або тканину.
– Прошу, аусвайс! – закомандував поліцай, молодий хлопець, не з місцевих, не з Ханжонково.
Перед очима Федоски все наче поплило. Тремтячими руками дістала з шухляди столика, на якому стояло дзеркало, документ.
– Феодосія Стеценко! Фельдшер Іван Стеценко — є Ваш син? – запитав поліцай.
– Та який же він фельдшер, медичне навіть не закінчив.
– Де він є зараз?
– Пішов з батьком десь до Кринки міняти шиття на хліб. – відповіла тремтячим голосом Федоска.
– Чому не з’явився за повідомленням десятого травня до управи?
– Хворий був. Дезинтерія. Тільки два дні як одужав.– ще більш хвилювалася Федоска. Рапом запропонувала.– Свіжих яєчек не бажаєте? У сарайчику в мене є трохи курей.
Поліцай щось запитав на німецькій свого супутника, німецького солдата, більш старшого за роками. Той ствердно кивнув головою:
– Гаразд.
Федоска прожогом вискочила з кімнати. На порозі гуртожитку побачила сусіда Гавриловича.
– Дядь Гришо! Благаю, попередьте Мишка, щоб додому не йшов! Він дрова збирає біля терикону. Німці у нас! Івана шукають, а Мишка можуть взяти в заручники. Вони завжди так роблять. Нехай забіжить десь, доки німці тут.
Коли повернулася до кімнати, то побачила дивну картину. Німець строчив на «Зінгері» рукава сорочки, яку починала шити вона. Натягнувши на вуха окуляри, здоровенними пальцями притискав клоло лапки тканину та кумедно крутив ногою педаль. Старанно клав один відріз матерії на інший, строчив разом, потім аккуратно згортав у смужку на шві, знову строчив. Виходило два стіжка: внутрішній та зовнішній. Так шили гімнастьорки. При цьому вираз його обличчя виказував явнее задоволення. Щось там мугикав, чи то співав. Згодом, щось заторохтів по своєму. Федоска зрозуміла лише два слова: «фрау» та «мутер».
– Пан єфрейтор каже, що на такій самій машинці ш’ють його жінка та мати. – пояснив Федосці поліцай. – Завтра ми прийдемо знов і принесемо тканини. Треба буде шити сорочки офіцерам. А Ваш син Іван Стеценко повинен прибути до управи щоб стати на службу санітаром. І негайно! В разі непокори буде відправлений на примусові роботи до Райху. Зрозуміло?
Тільки зараз Феодосія угледіла на капелюсі поліцая тризуб. Німецьке начальство брало на службу в поліцію багато саме західно-українців, тих що були переселені на Донбасс з Галичини у тридцять дев’ятому.
Коли непрохані гості пішли серце Федоски знов затьохкало, адже Івана вже три неділі як не було вдома…
12.
Тоді, ще в травні, отримання повістки Іван навідріз відмовився від примусового вербування:
– Служити німцям! Нізащо! Краще піду в партизани!
– Авжеж, підеш, але спочатку відправимо тебе до тітки Ганни* в Шишаки, а відтіля можеш хоч в партизани. – відповів Афанасій. – Хто ж то доніс, що ти вчився на медика?
Слово батька – закон. Почали збиратися. Про майбутню подорож Афанасій повідомив лише Гавриловичу, а той візьми та й набийся в супутники:
– А що мені старому одному тут лишатися. Хоч перед смертю побачу своє Дніпро. Німці, кажуть, тим кого совєтьська власть обідила ще й землю дають. Пробіжуся з вами до Кобеляк. Там родичів покійної жінки багатенько. А далі розстанемось. Ви на Хорол, а я до свого Кременчука.
Старого Григорія Гавриловича Бєльченко**, фельдшера з наддніпрянського села Білецьківка, що на правому березі Дніпра біля Кременчука, заарештували в тридцять п’ятому. На три роки вислали до Казахстану, де пропахав на вугільному розрізі під Павлодаром. Після заслання до рідних місць так і не вернувся, бо не було вже а ні домівки, а ні жінки, що померла ще у тридцять третьому від голоду. Тоді забрали до колгоспу все: коней, худобу, хліб. А діти вже давно десь, чи то в Харкові, чи то в Москвіі.
Отож і вирішив із заслання податися на Донбас. Влаштувався на шахту імені Кірова. Там і заприятелював з Афанасієм. Потім і вся родина Стеценків для самотнього старого стала мовби другою сім’єю. Вечорами грав з Мишком та Іваном в шахи.
А як прихилить чарчину, то й почне розповідати Мишку та Івану про майже казкове життя на Надднірянщині. Розказував про широкий Дніпро. Про те як фантастичного розміру соми б’ють хвостами на плесі. Про те, як вночі світиться пісок на його берега від малих рачків, що вилазять з води. Про те як переливали його на човнах селяни з лівого берегу, щоб косити траву у Білецьківських плавнях. Як потім на човнах переправляли сіно назад. Про те яке дивне птаство та звірина водяться в тих плавнях. Як вночі, після покосу, варили юшку, або смажили линів та карасів. Як взимку жінки плели кошики з лози, а потім везли ці кошики в місто на Паску. А які великі дахи на хатах! Не з соломи, а з очерету. Ото життя! Купайся в Дніпрі, лови рибу, паси худобу. А взимку катайся по льоду на санках!
Утрьох за тиждень пішої ходи дісталися Лозової. Далі йти по старій Кобеляцькібй дорозі. Але серце Афанасія розривалося від думки, що Феодосія з Мишком лишилися в Ханжонково самі. А якщо німці самі прийдуть за Іваном? За чотири роки полону добре взнав германців. Вони нічого не забувають. Виходить, що рятуючи старшого сина, він ризикує молодшим та жінкою. Хіба мало за останній час стало пропадати людей в Донбасі у таборах? А в них полонених стріляють та скидують в шахту «4-біс» у Сталіно.
Гаврилович, ніби відчуваючи тревогу Афанасія, сам запропонував:
– Чого тобі йти далі? Бачиш все спокійно. Вертайся в Ханжонково, а ми з твоїм орлом почимчикуємо на Кобеляки. Якщо все буде гаразд, зупинимося у мого племінника, у Миколи Реви. Ви ж не проти, колего, відпустити Вашого батечка додому? – звернувся вже до Івана.
– Батьку, не хвилюйтесь, все буде гаразд. Ви ж бачили, жодного разу ніхто нас не зупинив. Ні німці, ні поліцаї.
На тому й порішили.
– Будьте обережні. Дай бог ще побачимось Гавриловичу! – попрощався Афанасій.
А тепер скоріш на Ханжонково…
—
* до тітки Ганни — ім’я тітки вигадане.
** Бєльченко – ім’я вигадано.
13.
Три дні як побув Афанасій вдома, вернувшись з Лозової, як знову треба тікати. Добре хоч встиг. Хоч і плакалась Федоска, що зоставив старшого сина одно зі старим Гавриловичем, а от бач, виходить що правильно вчинив.
Добре й те, що з Кринок привіз на велосипеді достатньо на перший час хліба, квасолі та картоплі.
З Ханжонково виходили вдосвіта. Ще з ночі на возика, що стояв у сараї поклали одежу, посуд, та інше. Потім батько завів до кімнати велосипеда і прилаштував на ньому «Зінгера». Для цього попередньо зняв «головку», тобто саму швейну машинку, з чавунної стании, а саму станину поклав на багажник, частково зачепивши нею сідло, ще й добре прикрутивши до багажника проволкою. Головку ж розташував в середині рами. Підкачав колеса.
Серед ночі прокинулися. Час рушати. Батько й мати потягли возика, а Мишко покотив велосипеда, саме покотив, бо їхати на ньому з важким «Зінгером» було неможливо: станина затуляла сідло, а головка закривала педалі. Треба якнайшвидше подолати терикон шахти «13-біс» в іншу сторону від залізничної колії, щоб часом не натрапити на німців, або поліцаїв.
По рівному і вєлік і возика було котити легко. До того ж, колеса на саморобному возику були на підшипниках. А от на підйомах на териконі було важкувато Афанасій декілька разів змінював Мишка, по черзі пхаючи то вєліка, то разом з матір’ю возика. Тепер треба йти повз Мар’ївку та Буроз на північ, на Горлівку.
Ще не зійшло сонце, а Ханжонково вже було десь там за териконом.
«Не знайдуть» — промовив про себе Афанасій. Хоча знав, як німці вміють шукати…
14.
«А все ж таки гарне це діло — мандрувати» — думав про себе Мишко. «Котиш того вєліка по грунтовій дорозі, а навкруги така краса. Від посадки й до посадки. І кругом ні душі». Йшли ж бо повз села, аби не зустрітись бува з німцями, або з поліцаями. Стомлені сідали десь у посадці, розпалювали багаття та пекли картоплю. Від втоми та полудневої спеки очі самі закривалися до сну. Потім знову дорога. Біля якого небудь маленького села або хутора, де навряд чи є поліцаї, мати й батько посилають Мишка за водою. Хазяї наповнюють Мишкові битноник, а іноді ще й дають окраєць хліба.
Вже в сутінках знов зупиняються. Знов печуть картоплю, а мати готує узвар з вишневого листя. Рвуть траву, стелять на неї брезентовий плащ та стару ковдру, що лежать на возі. Лягають, вкриваючись іншою одежиною з возу. А на небі ні хмаринки, ледь-ледь подихує свіжий вітерець, та приємно дзисчать цвіркуни.
– Батьку, а хіба німці всі такі погані?- питає, засинаючи, Мишко у батька…
– Гей, гросс, давай спробуємо усе-таки одягти колесо. Підважимо один бік тєлєги дрючками та допоможемо коням викотити її під нахилом он на той бугор. А на бугрі й насунемо колесо. Ферштейн?
Гросс, тобто бригадир сезонних найманих поляків в гсподарсті місцевого бауера Отто Шольца, глузливо відповідав:
– Тобі, що, йолопе, за роботу гроші платять чи жандарми шнапсу в таборі наливають? Нехай герр Отто іншу справну підводу притягне, на неї й перетягнемо мішки. Відпочивай!
В полон до німців Опанас Стеценко потрапив у кінці серпня 1914 під час битви під містечком Танненберг у Східній Прусії. Нездари-командувачі 2-ої російської армії навіть не спробували вивести свої війська із оточення. Скінчилось тим, що командир 13-го корпусу генрал Клюєв взагалі наказав кинути зброю та здатися німцям. Отож і підняли білу сорочку, добре що не кальсони, замість білого прапору. Може й на краще. Самотужки продиратися з щільного оточення через пруські ліси та мазурські озера та болота напівголодній солдатні було вкрай важко. А гинути на чужій землі за царя-батюшку двадцяти однорічному рядовому 30-го Полтавського піхотного полку Опанасу Стеценку дуже не хотілося. І не йому одному. В полон здавалися тисячами.
Хоча в концлагері, що біля поморського містечка Хаммерштайн теж було ой як не солодко! Полонених держали як скот в бараках, збитих з досок, без вікон. Підлогою служила гнила солома на голій землі. Годували тільки гидким як тирса хлібом з половою, а пити давали якусь бурду заварену на ячменю. А ще з ранку охоронці виганяли на роботу. Команди полонених мостили камінням дороги, копали торф, вантажили ліс, або працювали на фермах та на зборі врожаю у бауерів, пруських поміщиків. За невиконання норм та найменші порушення на порядку на роботах знущалися: били гумовими батогами, прив’язували до стовпа мотузками на декілька годин, або підвішували за руки до тих же стовбів.
Саме у господарстві бауера Отто Шольца працювала команда, в якій був Опанас. Збирали картоплю разом з сезонними робочими з Польщі. Осінні дощі затопили Східну Прусію, поля були схожі на болото. Поляки вже давно воліли б податися з заробітків додому, але кайзер видав наказ про їх примусове затримання до кінця збору врожаю, тож вони були теж по суті полоненими, хоча й отримували за свою роботу хоча й мізерну, але платню, десять-п’ятнадцять пфенінгів на день.
– Чого стоїте як бидло? А ну допомогай! – сам Отто Шольц неідомо звідкіль підкотив на поле на бричці і вже, непевними, та, здається, нетверезими кроками шкутильгаючи та лаючись наближався до працюючих. – А ну налягай! – Вже сам вчепився за воза і почав його штовхати, допомогаючи Опанасу та двом його товаришам. – Чортова грижа!
Поляки враз підірвалися з лантухів з картоплею, на яких сиділи, приєдналися теж.
– А ну надівай на вісь, доки тримаемо! – командував Опанас, підпираючи плечми разом з товаришами край воза. – Та тільки ж іншою стороною, там де зубці ще не стерті!
Вже коли колесо було на місці Отто витяг з брички бляшанку й покликав Опанаса:
– Здоровий бугай! Бітте, шнапс!
Шнапс був якраз доречним, бо починався дрібний вересневий дощ. Вже захмілівший Опанас з ненавистю згадав свій смердючий табірний барак, в який прийдеться знову повертатись на ніч, кахикаючих та шмаркаючих від застуди полонених побратимів.
А вже за три дні бауер знову з’явився на полі, підійшов до Опанаса і ткнув пальцем у груди:
– Ти – гросс!
Потім підійшов до охоронця, та щось йому пояснював…
Ту ніч Опанас ночував вже не в табірному бараці, а в бараці у Шольца на фермі разом з поляками, лежачи на дерев’яних нарах, під ватяною ковдрою. В приміщенні вже розтоплена буржуйка, а на вечерю горхова каша.
Яким чином Отто Шольц домовився з табірним начальством про те що він буде мешкати у нього на фермі, Опанас довідався пізніше….
15.
Днів за десять з початку подорожі вже стало важкувато. Картоплі вже майже не зосталося. Вимінювати по селам одежу та матерію на хлібі виходило не дуже. Мишко, хоча й держався молодцем, але виглядав доволі стомленим. Спека зростала, дні ставали довшими. Матері з батьком теж було непереливки. Афанасій все більше від кашлю бухикав. Денний раціон вже поповнювали кінським щавлем та кленовим листям. Навіть смажили на вогні ще зелені реп’яхи.
– Все, зупиняємось! – наказав якось опівдні Афанасій. – А знаєте чого я зараз хочу? Не повірите – справжнього борщу! Мишо! А ну візьми німецький карбованець* та спитай на селі квасу**. Натремо лободиного листя з сіл’ю, замішаємо з борошном, та й зваримо борщ з кльоцками, як поляки.
Пощастило, що довго шукати квасу на ближньому селі не прийшлося. Скоро Мишко вже ніс в руках повний бідон, з якого йшов духмяний запах настояного буряку. Як тут не спробувати. Приклався раз, другий…
Коли розгублений Мишко вже стояв перед батьками з напівпорожнім бідоном, ті не лаялись, а лише посміхалися…
Три підводи Отто Шольца неквапливо тягнулися з Хаммерштайну на ферму. Першою керував сам Отто, іншими молодший син Отто, Франк та їх найманий працівник на з чудернацьким іменем Афанас. Відвозили пшеницю, овес та ячмінь в управу. Врожай цього року на зерно добрий. А цей руський, сміється:
– Хіба ж це врожай? От у нас на Полтавщині пшениці! Стебло високе вище пояса. А зерно в колоссі от таке! Чернозем! Не те що ваші суглинки.
– Полтавсціна… – повторював це дивне слово Отто. Що ж то за земля така де все так родить? А цей Афанас? Такий молодий, але вміє геть все: і за худобою наглядати, і за кіньми, але більш усього розбирається на млині: все як треба полагодить та налаштує. Золоті роки в хлопця, а ще сила в руках. Ніколи й не скиглить і все робить з посмішкою. В поліцейській управі Хаммерштайна Отто Шольц Афанаса зареєстрував як найманця з Польщі. А з табірним начальством домовився за шнапс та пів смаленого кабана.
І кому ця клята війна потрібна? Кайзеру хіба що. Старший син на фронті, а щоб ще й молодшого не забрали і виконує Отто Шольц рознарядку на зерно та фураж для армії.
Опанас лежить на возі під променями вересневого сонечка. Вся вулиця на виїзді з Хаммерштайну в жовтих яблуках. Вони вже налилися і висять на гілках над самою підводою. Такі самі як в рідній Багачці. Рука сама собою тягнеться щоб зірвати. І такі ж смачні як і вдома. Як там зараз? Чи чекає на нього Федоска? Під обіднім вересневим сонечком накочується приємна втома і очі самі закриваються. В напівсні у свідомість приходять теплі спомини з минулого…
Феодосія — не проста сільська дівчина, а справжня панна зі славного роду Гудовичів. Роду саме тих козацьких старшин Гудовичів**, яким ще Катерина Друга подарувала титул графів. Хоча, які вони графи, ці Гудовичі з Покровської Багачки? Просто потужний хазяйновитий селянський рід. Лише «графська» гордовитість так і випирає. Не так просто свататись до Феодосії парубку хоча й не з бідної та поважної, але не такої шляхетної сім’ї Стеценків. Не встиг Опанас із сватанням, клята війна. Пройшло вже майже чотири роки. Чи чекає на нього? Адже клялися один одному…
Якщо згадати табір, то у Отто Шольца Опанасу Стеценко взагалі жити як у раю. В перші роки війни місцеві мешканці ледь не щодня чули постріли. Зараз пострілів не чути, бо у німців в самих багато синів в полоні в Росії. Але, все одно, чому німці так не люблять нас, слов’ян?
Тільки не Отто. Спочатку, коли Опанас ще жив у нього на фермі, тричі пробував втекти. Але місцеві поліцаї тричі ловили. І всі три рази, замість того, щоб запроторити Опанаса в буцигарню або назад в табір, Отто забирав йог знов до себе. Добрий бауер. Хоча, який він бауер? Одна назва. З ранку до ночі на хазяйстві. Ледарів не терпить, а тому Опанаса поважає. Як вип’є так і починає патякати:
– Добрий ти парубок Афанас. Добрий хазяїн. Віддаю тобі свою дочку! Анхель! – кличе свою молодшу дочку. – Ти згодна? І не сперичайся! Афанас – розумний та сильний. Де ти кращого знайдеш?
Спочатку Опанас гадав, що Отто шуткує. Але коли Отто перетяг його речі з ферми до флігеля, що біля хазяйського будинку, а дворова прислуга почала називати його не інакше як «наречений Анхель», то зрозумів, що, мабуть, Шольц не дуже то й жартує.
Анхель вже майже шістнадцять. Єдина дочка та наймолодша дитина у Шольца. Дружина померла вже сім років тому. Дівчинка росла кволою та хворобливою, але для Отто є може єдиною втіхою, не те що лобуряка Франк.
Але, що вона проти Федоски? Та в такому ж віці була ставна та висока, а зараз, мабуть, взагалі справжня панна, а Анхель виглядає наче ще дитина. Опанас до Анхель відносився як до молодшої сестри, а вона теж горнеться до нього наче до брата. Ходить за ним слідом. Він вчить її їздити верхи на коні, а вона його шити на швейній машинці «Зінгер». Дивно! Здоровий хлопець, а вчиться шити, неначе дівчина.
——-
* німецький карбованець — грошова одиниця Рейхскомісаріату Україна Третього Рейху в 1942—1944 роках.
** квас для борщу — Буряковий квас готується так: нарізається буряк, заливається холодною кип’яченою водою, додається цукор і та дріжджі. Після тог як перебродить ставиться у погріб.
*** Граф Іван Васильович Гудович (1741-1820), генерал-фельдмаршал, московський головнокомандувач (1809-12), член Державної ради,одружений на графині Парасці Кирилівні Розумовській. У 1797р. Іван Васильовичу Гудовичу був наданий титулом графа, який 12 років тому був поширений і на його чотирьох молодших братів. Рід графів Гудович внесений до V частини родовідних книг Чернігівській і Московської губерній, а рід дворян Гудовичів (потомства Степана Павловича Гудовича) — в VI частину родоводу книги Чернігівської губернії. (з вікіпедії).
16.
– Потерпи ще трохи синку. Завтра знімемо головку з велосипеда, й перекладемо на возика. – заспокоювала стомленого сина Федоска.
Вже була ніч і йшов сильний дощ. На ніч зупинилися в маленькій будці коло пустого загону для скоту. Було сухо, але голодно: з їжі були тільки черстві сухарі. Такі самі сухарі з макаронами батьки відсилали в посилках в Покровську Багачку та Шишаки ще у тридцять третьому, коли був голод.
«Ех, як хочеться зараз тих макарон» — мріяв Мишко.
– Мамо, а довго ще нам йти?.
– Скоро синку Кобеляки, потім Псел, потім Хорол, а там і вдома. Треба чекати. Спи синку.
– Мамо, а правда, що Ви шість років ждали батька з полону?
– Ждала, ждала синку. Майже шість років. І як в Германії був, і як у Швеції. – зітхнула мати. – Все вірила та чекала.
– І заміж ні за кого не виходили?
– Не виходила, хоч і сваталися. Такими красивим кіньми приїзжав один, такий багатий, а я вийшла, глянути на нього – а він горбатий. – розсміялася мати. – Зібралася уся наша рідня, щоб радитись, а я плачу. Чоловік старшої сестри тоді мене захистив. Каже про мене – «Це зараз вона так молода та здорова, що мішки тягати може. А як постарішає, то хіба той горбатий їй допоможе. От Опанас –зовсім другоє діло».
Доки розсказувала Мишко й заснув…
Вже й доїхали до садиби. Доки Опанас розпрягає коней Франк щось емоційно розказує батькові. Той кличе Опанаса. Виносить з сарая корзину з яблуками, потім другу, третю. Каже:
– Я тобі даю їжу, відношусь до тебе як до сина, а ти крадеш чужі яблука. Хіба так можна. Якщо хазяї чи їх сусіди донесуть в поліцію – буде великий штраф! Невже ви всі такі там у себе на Полтавсцина?
Ех ви, німці, чудернацький народ. Наш українець на що вже теж буває жадібним, але ж не на стільки, щоб з-за одного яблука. Ну скуштував, так і ти в мене скуштуй. Подивимось у кого краще!
Раптом Опанасу стало страшно. Страшно не від того, що на нього образився Отто, а від того що може ще надовго, якщо не назавжди, зостанеться на чужій йому землі. Вже обмінюються полоненими Росія та Німеччина після того як війна всім набридла, а в Росії вже немає царя, а у влади якісь більшовики, які, нібито, роздають землю селянам. А він ще тут…
Анхель вже помітила, що Афанас став сумним та наче відстороненим. Невже з-за батька? Запитала. Каже що ні. Пізніше зрозуміла:
– Сумуеш за рідним краєм, за батьками, братами, сестрами? Тому невеселий?
– Рідня завжди є рідня.– нехотячи відповів Опанас.
– Слухай, Афанас! А може в тебе там наречена зосталася? – продовжувала цікавитись невгамовна Анхель. – Чому почервонів? Мабуть, що так! А ну відповідай, я наполягаю. Як її хоть звати?
– Феодосія.
– Як, як ? Те-о-до-сі-я? Наче якусь грецьку царицю? А вона гарна? Чи схожа на справжню царицю?
– Схожа. – зітхнув Афанас.
– Бідненький… Тепер все зрозуміло.
Після такої розмови Анхель не тільки співчувала Опанасу, але навіть почала вигадувати як тому вдало здійснити втечу з Німеччини. Тож одного разу й відпросилася у батьки в гості до своєї страенької тітки, що мешкала в сусідньому містечку Нойштеттін, а в супутники собі випросила Опанаса.
У тітки Анхель була недовго, з пів години. Коли вже верталися додому, біля залізничної станції в Нойштеттіні Анхель раптом наказала Опанасу зупинити коней, а сама швиденько побігла до будівлі вокзалу. Скоро повернулася:
– Тримай! Це квиток до Штеттина. Сказала, що беру для брата, бо наймані працівники без хазяїв пересуватися залізницею не мають права, так що тепер ти – Франк Шольц. Поїзд вже за десять хвилин.
Отакої! Ну і Анхель! Така розумна! Знає, що шведи з «Червоного Хреста» переправляли російських полонених, тих які хворі, з Хаммерштайнівського табору до своєї Швеції паромом з острова Рюген. А туди з Хаммерштайна краще діставатися саме через Штеттін.
Вже сидячу у майже іграшковому вагончику поїзду, що неквапливо котився по такій же, майже іграшковій, вузькоколійці, Опанас побачив як бричка з Анхель віддалялася від станці. Ех, Анхель… ангел, його маленький ангелочок.
17.
– Був у мене твій хлопець з моїм дядькою. Все з ним добре. Два дні відпочивав, та й пішов далі. В Кобеляках не світись. Німці лютують. Якісь партизани на станції насипали в букси піску, тепер у воєнному поїзді вагони не гальмують. Чекайте тихо біля переправи. Надвечір пришлю вам перевізника. – майже шепотів Афанасію племінник Гавриловича Микола.. – Довго ж я на вас чекав.
Через Ворсклу перправлялися на човні майже поночі і за три рази. Спочатку Мишко з велосипедом, потім возик, потім Афанасій з Федоскою. Старому діду перевізнику Афанасій дав аж п’ять карбованців:
– Гарний в тебе паром, дядьку!
Острів Рюген з материком з’єднує лише тоненька коса, по якій йдуть дві дороги: кам’янка та залізнична. І ця коса охороняється прикордонниками.
Отож двоє старих рибалок Гюнтер та Олаф з маленького рибацького села Мукран був єдиною надією для Афанасія.
– В країні немає порядку! Кажуть, революція буде, як в Росії. Страйки, роботи немає. Хліб на острів не возять, в артілі молодих чоловіків немає. Всі на фронті. – бідкалися діди.
Отож і мандрують своїм баркасом до материку, щоб спродати рибу, та купити хліба. А що цей Франк, скоріш за все, не той за кого себе видає, то це їх не обходить.
На Рюген дібралися в сутынках. Обігрівшись та відпочивши в маленькій хатині Гюнтера, Афанасій вранці вирушив до порту Засніц, з якого йшли пароми до Швеції.
Коли вибрався на кручу за Мукраном та подивився на північ, то очманів від краси, яка відкрилася йому. Стрімкі кручі, що майже висіли над морем на північ за портом, були абсолютно білими. Від Анхель Афанасій вже знав, що називалися вони Королівський трон і були із крейди. Біля підніжжя цих крейдових скель ледачо плескалися хвилі, а за ними йшов різнокольоровий осінній ліс. Такої казкової краси він ще ніколи не бачив.
Майже добу чекав Афанасій на горі коло Засніцького порту, доки за молом не з’явився здоровий пароплав — паром. Й ожив сонний Засніц. На залізничних коліях порту заманеврували два паровозики, тягаючи за собою вагони з вуглем та пшеницею. А коли прибув паром, то з нього витягли декілька вагонів з лісом та з чимось червоним всередині, мабуть то були окатиші залізної руди. Одночасно, працював кран, що витягував з палуби парому залізні та дерев’яні ящики, та ставив нові.
На Афанасія, що вештався біля парому ніхто особливої уваги і не звертав. Дув вітер, неприємно крапав холодний дощ. Робітники порту зосередженно бігали по коліях.
Аж раптом один з потягів підтягнув до пірсу теплушки, з намальованим червоним хрестом. Серце Афанасія гучно закалатало.
– Братіки! Дорогенькі мої! – ледь вимовив, побачивши як з вагонів повалив натовп в арештанських робах, дехто накульгуючи, а де кого й виносять на ношах. Щосили рвонув до них:
– Хлопці! Рядовий Полтавського піхотного полку Афанасій Стеценко. Візьміть…
– Берьите носилки и помагайте. Ви под защитой международного Красного Креста. – почув жіночий голос на ламаній російській…
18.
– Ой боже, зжалься, за що ти забираєш у мене дитину! – волала Федоска, звертаючись до небес.
Що ж то за кара така. Тридцять чотири дні що тікали від німців на батьківщину так знесилили сина, що той впав і не ворушиться. Ні мальовниче Запсілля, ні прохолода від річки Хорол в останні дні дороги Мишка вже не радували. Камери на велосипеді були вже пробиті, тож штовхав вєліка на ободах.І от накінець дісталися батьківщини, а в хлопця геть ноги попухли чи то від важкої ходи, чи то від голоду. Ще й ледве диха. За що їй, матері, така кара?
І бог таки її почув. Виходив Мишка сусіда ветеринар. Щось там колов, та заливав у рота. Повна дистрофія, каже. Три дні підносив дзеркальце до рота Мишка. Лише на четвертий день воно запітніло. Шуткував:
– Жити, слав богу, буде ваше теля.
Доки відходили Стеценки Мишка, то взнали що вже сталася інша біда. Не встиг син Іван прибути в Шишаки до тітки Ганни, як загребли його поліцаї. Та й погнали в гурті іншої молоді в Ромадан на станцію. Далі по вагонах, та на Німеччину. Тітка ледве встигла речі зібрати. Так і не побачив Іван ні батьків, ні брата після повернення.
А тих підтримували родичі, яких було немало у Покровській Багачці та Настасівціі, бо не мали Стеценки власного житла. По ним і поневірялися. Стара ж бо хата, з якої тікали на Донбас була давно вже не їхня. Було, як піде Мишко зазирати до родичів, то й підгодовують його потроху, хто що дасть.
А батьки в цей час працюють з односельцями у громадському господарстві, у яке німці перетворили Настасівський колгосп. Й робота така сама, як і при радянській владі. З врожаю забирали в налоги не все, трохи більше половини. А ще й німецька влада дала наділ в гектар та й дозволила нову хату будувати. Всі родичі допомагали вкривати дах соломою та місити глиняний лампач* на стіни.
Так і прежили сорок другий, а потім і до визволення у вересні сорок третього. Правда лютували німці в кінці. Вже збирали молоко та яйця не тільки з колгоспу, а й особистих господарств. Та багато людей ще повивозили до Німеччини, і вже не тільки молоді а й більш старших односельців. А ще страшні чутки ходили про Хорольську яму**. Як тоді казали – «Пішов Микола до Хоролу», то значить не стало людини. Як визволили Хорольщину радянські війська, то страшну правду про цей концтабір взнали…
——
*лампач – або саман – блоки або валики з глини, змішаної з соломою.
*«Хорольська яма», (Дулаг №160) — нацистський табір полонених Червоної Армії у місті Хоролі, що існував з 20 вересня 1941 по 15 вересня 1943. У шести з відомих братських могил покоїться прах від 91,5 до 100 тис. радянських громадян. За кілька днів до окупації Хорола фашистські літаки-розвідники сфотографували місцевість. Вони виявили величезну яму — кар’єр, з якого десятиліттями місцевий цегельний завод брав глину. Його обгородили колючим дротом і створили табір.
19.
В армію Мишка призвали у січні сорок п’ятого у віці сімнадцяти років та чотирьох місяців. Спочатку в Лубенському госпиталі відкормлювали від дистрофії. Потім на Харків в учебку піхотинцем. А в кінці березня з такими ж необстріляними пацанами — на фронт, в ешелонах із Змійова.
По дорозі висадили десь на Західній виручати «енкевидістів», яких позаганяли у болота оуновці. Повкидали гранати по бандерівських схронах та й знов по вагонах, і на Берлін.
1-й Український фронт в кінці квітня штурмував Берлін з півдня**. В першому ж бою, вже за Шпрее, під Котбусом, коли Мишко піднявся в окопі на повний зріст, щоб бігти за патронами, його гепнуло об землю вибуховою хвилею так, що втратив свідомість. Прийшов у себе, бачить як санітарка тягне іншого пораненого, той розтуляє рота, наче кричить, а він, Мишко, нічого не чує. Контузія. Знову втратив свідомість. Коли отямився — весь в бинтах зі зламаним носом, а у фронтовому госпіталі всі радіють та з нього сміються: «Проспав, ти солдате нашу перемогу!».
Оклигав лише у Вінницькому госпіталі. Саме там отримав звістку від батьків, що знайшовся його брат Іван. Коли везли на роботу до Німеччини, вночі на одній з станцій біля Житомиру хтось вкинув щипці та невеликого лома у вікно вагону. Отож з товаришами скрутили проволку на дверях та збили засов. Повискакували, блукали по лісу, поки не знайшли партизанів. Воював в Поліссі. А як наші прийшли, то став на службу фельдшером у польовому госпиталі. І воював за Берлін як і Мишко, тільки на іншому фронті, на 1-ому Білоруському.
Невдовзі після ціэї радісної новини, до палати у госпіталі зайшов старший лейтенант у формі повітряних сил. Картуз з блакитним верхом та такі ж блакитні погони, та лацкани на френчі. Справжній красунчик!
– Ну, что, ребята, хотите настоящими летчиками стать?
Ну так хто ж не хоче. Мишко в першу чергу:
– Мене запишіть!
Еге ж, хіба так просто з піхотинців, та в льотчики. А от у інженерний батальон на аеродромі – будь ласка! І то не погано. Відлікувався Мишко і в «строй».
—
* В кінці квітня штурмував Берлін — Берлінська стратегічна наступальна операція — одна з останніх стратегічних операцій радянських військ на Європейському театрі військових дій, в ході якої Червона Армія зайняла столицю Німеччини та переможно завершила Велику Вітчизняну війну і Другу світову війну в Європі. Операція тривала 23 дні — з 16 квітня по 8 травня 1945.
20.
– Ну что «герои», допрыгались! Скажите спасибо, что отмазал. Сидели бы сейчас на гарнизонной гауптвахте. Из части ни ногой! – давав розносу Мишку та його товаришам начальник батальону капітан Солоненко. – правильно говорят: «Где начинается авиация, там кончается порядок».
Отож, позавчора ця братія новачків, ледь прибувши до частини, та ще навіть не отримавши нової форми подалася в «самоход» у місто. А чого його сидіти в душній казармі, коли на вулиці вирує справжнє літо. Перше після війни вінницьке літо. Місцеві до молодих солдатиків ставляться доброзичливо, пригощають. Ввечері в парку лунає оркестр, та пахне липа. А які гарні вінницькі дівчата!
І раптом, патруль.
– Ваши увольнительные или другие документы! Почему одеты не по уставу?
– Та пішли ви, тилові криси. Пороху понюхайте з наше. Зараз будуть вам документи. Партізани – ми!
Патрульні не встигли отямитись, як були розброєні. «Партизани» витягли патрони з рожків автоматів та повикидали на землю.
Слава богу, що вранці здогадалися повідомити про цю «веселу» подію своєму капітанові. Той, очікуючи неладне, з ранку вигнав всю цю братву в кукурудзяне поле, що було біля аеродрому. То ж, коли прибула перевірка з комендатури і вишукали всіх бійців на плацу, то Мишка з іншими «партізанами» не знайшли.
А вже скоро зі штабу округу прийшла рознарядка на Далекій схід, де ще вовали з японцями. І вирушив батальон капітана Солоненка у далеку дорогу.
21.
В кінці серпня перекинули на Південний Сахалін, після того як наші війська вибили відтіля японця. Три дні чивгикали через Татарський пролив пароплавом.
Солдатські палатки поставили біля бувшого японського аеродрому у містечу Камисикука*. А вже в одну з перших ночей потужний вітер зірвав їх з землі. Та так, що ті разом з солдатськими штанями на ранок висіли на деревах.
– Хто добре володіє пилками та топорами – вийти з строю! – наказав на ранок комбат Солоненко. – будете за старших.
Казарму, кухню, баню – все будували з деревини. Завалювали чотирохметрові листвениці у лісі, обтесували, робили зруб. Всередині з гілок робили дранку та обмазували глиною.
А ще постійно латали злетно-посадкову смугу, що була з дерев’яних колод, з’єднаних металевими скобами. Ці скоби часто зривалися, а колоди вгрузали в грунт під тяжінням важких десяти та двадцяти тонних бомбардувальників Туполєва**. Правда, пізніше перестилили американськими металевими плитами, скріплених між собою замками, але ті замки теж рвалися.
Але головним в службі охоронної роти, в якій належав Мишко було ловити японських диверсантів, що унадилися вночі підбиратися до літаків та обливати кислотою троси, що крутили закрилки на крилах . Багатенько було таких самураїв. Підпалювали порти, аеродроми. Так було навіть після сорок сьомого, коли біля трьохсот п’ятидесяти тисяч японців не депортували з Південного Сахаліну, який вони називали Карафуто, у рідну Японію.
Тоді вже стало спокійніше. Злетно-посадкову смугу забетонували та подовжили до тисячу двіств метрів, і на ній вже сідали реактивні винищувачі.
Роки служби на Сахаліні перетворили худорлявого Мишка в міцного парубка, що займається спортом, є душою компанії. От тільки на постійну службу йти не хоче. Агітували йти нанавчання у школу офіцерів – не хоче. Готують наказ про надання звання сержанта – навмисне йде в самоволку, тому що знає, що сержантів залишають на надстрокову. Бешкетник та й годі. «Де починається авіація, там закінчується порядок». Хоч і служив – не тужив, але душа все одно рвалася додому.
Чекав звільнення в запас єфрейтор Стеценко аж до п’ятдесят першого. Та й то, не просто дався йому цей дембель. Ротний писарь, до якого з легкої руки Мишка причепилося прізвисько «Зюзя» прописав у загальному демобілізаційному наказі прізвище «Стаценко» замість Стеценко. Добре що у секретній частині полку служив Мишковий друг Альоша Бодня. Так що демобілізувався Мишко окремим наказом…
——
*Камисикука – у 1945р. Перейменовано на Леонідово.
** бомбардувальники – ТУ-2 та ТБ-3.
22.
Того дня, 31 сернпя 1975 року, аккурат перед початком, останнього для мене та мого друга Миколи Стеценко, десятого шкільного року, я проводжаю його з батьком у Покровську Багачку. Вчора, вже вночі, Стеценки отримали термінову телеграму. Помер Миколин дід, Опанас Григорович. Це вже друга сумна звістка з Покровської Багачки. Лише три тижні як не стало бабці Феодосії.
На старій Світловодській автостанції, що біля колгоспного ринку, чекаємо автобусу на Кременчук. А далі, до Хорола вже Ромодановським дизель-поїздом.
У дядька Мишка червоне лице, задумливий та трохи відсутній погляд. Потім Мишко мені розкаже, що після сумної звістки батько всю ніч проплакав.
Щоб якось розрядити невеселу атмосферу, починаю з Миколою обговорювати останні події, так званого, «тайожного» серіалу «Тіні зникають опівдні»*, який зараз дивиться вся країна.
– Ну і гад же цей Фрол Курганов! – обурююсь діями одного з героїв фільму, сільского гультяя та п’яницю, посіпакою братів-кулаків Меншикових, які у вчорашній серії по звірячому вбили голову колгоспу Марію Воронову.
– Ех, Діма, не все в житті так просто. – раптом озивається дядько Мишко, що досі ані пари з вуст. – У людини всяко буває в житті.
Оце так! Я, свідомий комсомолець, ніяк не розумію чому дядько Мишко виправдовує классового ворога? Запитливо дивлюсь на Миколу, а той мовчки піддакує батькові, киваючи головою. Мабуть вони знають щось таке, чого мені ще невідомо…
——
*«Тіні зникають опівдні» — «Тени исчезают в полдень»(рос.)- радянський телесеріал-сага за однойменним романом Анатолія Іванова, знятий кіностудією «Мосфільм» в 1970-1971 роках. Історія невеликого сибірського села стала віддзеркаленням долі всієї Росії і Радянського Союзу за 70 перших років XX століття: останні роки царської Росії, громадянська війна, колективізація, Велика Вітчизняна війна, післявоєнні роки..
23.
Про що тоді згадував дядько Мишко?
Може про те, як вернувся зі служби й не одразу знайшов нову батьківську хату на Новоселівці*?
Ще на весні сорок п’ятого дозволили таки Опанасу Григоривочу в Покровсько-Багачській райраді збудувати нову, замість тієї, що була розвалена у Настасівці. А як же, хоч і вважає його дехто бувшим куркулем, так у нього оба сини – справжні герої, обидва в армії!
А потім Михайло працював комбайнером у районній МТС де мучився з отим буряко-збиральним комбайном, який ламався майже кожного часу.
Тоді ж і подався знову на Донбас у рідне Ханжонково, де брат Іван вже давно працював фельдшером у гірничо-рятувальній службі*. Тільки ж от батько дав наказ старшому брату:
– Ти Мишка під землю не пускай. Досить того що сам ризикуєш.
Слово батька – закон! То ж влаштував Іван брата автослюсарем на автобазі.
– Ось тобі рама п’ятого «зісу». Як збереш на ній повніст’ю автомобіля, тоді й побалакаємо. – відповів наставник Мишка, коли той чергового разу канючив перевести його із слюсаря на водія.
Подумаєш, ЗІС-5. Теж мені «студебеккер». Зібрав його в два счьота. А скоро і отримав свою першу машину, теж ЗІС, але вже п’ятидесятий. Оце машина! Розвозив на ній людей по шахтах на роботу, з роботи. А ще вчився в автортанспортному технікумі.
І знову слово батька стало законом! Роки йшли. І батько і мати вже на пенсії. І недобре, як вважав Опанас Григорович, що обидва сини так далеко від дому. А ще сусідів син Петро, що працював на будівництві нової ГЕС біля Кременчука, і був як і Михайло у відпустці, провів агітацію:
– Приїзжай! Молоді в нас з усього Союзу! Весело! А яка природа на Надніпрянщині!
Поїхав Михайло спочатку подивитися. Сподобалося. Домовився з завгаром Новогеоргієвської** автотранспортної колони.
– Кажеш, людей возиш. Значить добрий шофер! Такі нам і потрібні.
Отак і опинився Михайло аккурат з січня п’ятдесят шостого року на ударній комсомольсько-молодьожній стройці. Возив на своїй бортовій людей. Власівка, Крюків, Маламівка, Павлиш, Подорожнє…
А от Григорія Гавриловича, сусіда по Ханжонково, в селі Білецьківка вже не знайшов. Був тут такий стариган, кажуть. Працював вже на пенсії на крюківському вагонному в санчасті санітаром. А потім син забрав у Москву.
А ще Михайло майже одразу й оженився на бригадирші дівочої будівельної бригади, вінничанці Антоніні на прізвище Непийвода. Вже у п’ятдесят сьомому народилася у подружжя донечка Любочка, а через два роки син Микола. Ще до народження діточок Антоніна у самого начальника стройки Новікова**** «вибила» кімнату в комуналці у містечку будівельників та енергетиків під назвою Кремгес *****.
А стройка кипіла. Греблю загатили на півтора роки раніше плану. Нову технологію застосували. КРАЗами сипали не готовий бетон, а суху суміш щебня, піску та цементу, яку потім заливали водою. Мабуть тому, коли наповнили нове Кременчуцьке море, з греблі навіть сочилася вода. Нічого, спустили воду, підлатали, тоді стало все залізобетонно. Вже у п’ятдесят дев’ятому запустили перший агрегат ГЕС.
Жили Михайло з Антоніною не те щоб душа в душа. Всякого в сім’ї бувало. Це в родині Опанаса Григоривоча суперечити батьку не міг ніхто. А тут два командира. У Антоніни енергії – хоч збавляй. Завжди серед людей, така активна. Переживає, а якщо треба то й воює за правду.
Було, Михайло Опанасович на роботі, а Антоніна Терентіївна на мітингу, що зібрав депутат-письменник Яворівський на міському стадіоні, свої вірші читає! А вдома борщу не наварено! Сміх та й годі! До скандалу доходило!
Ех, а все одно, одне без одного ніяк. Одне слово, слов’янська любов.
– Може, як вступив би Михаїл в партію, то й був би майстром в гаражі. І «Жигулі» б ми тоді получили. І квартиру може отримали трьох, а не двокімнатну трамваєм, та ще й з холодною підлогою над підвалом. – жалілася іноді тітка Ніна.
Але не хотів дядько Михайло вступати до лав КПРС. Возив й далі людей на свойому ГАЗоні. Градіжськ, Максимівка, Недогарки, Кіндрівка…
Завжди серед людей.
Тітка Ніна померла у дев’яносто п’ятому. Довго до того хворіла. А під вікном їхньої двушки на Леніна росте та родить солодко-терпкими яблуками її антонівка, за якою вона так наглядала…
—-
* Новоселівка – нова частина Покровської Багачки, заселена після вітчизняної війни.
** працював лікарем у гірничо-рятувальній службі – данні не точні.
*** Новогеоргієвськ – районний центр Кіровоградської області, що був затоплений Кременчуцьким водосховищем у 1959 році.
**** Новиков Ігнатій Трохимович – видатний радянський державний і партійний діяч, міністр будівництва електростанцій СРСР, колишній начальник Кременчуггесстроя. Герой Соціалістичної праці. Кавалер п’яти орденів Леніна.
***** Кремгес – перша назва сучасного міста Світловодськ.
22.
Червневого вечора, коли жарюка вже спала, я їду на зустріч з Михайлом Опанасовичем та його сином Миколою, моїм однокласником і другом по життю, що вже давно мешкає у Харкові. Їду, звісно на «Україні». Її, тобто велосипеда, Михайло Опанасович, або як я його називаю, дядя Міша, надав мені у безстрокове користування. Це сталося невдовзі після того як він з нього впав та зламав колесо, коли віз картоплю зі свого городу на Ревівці. Вєлік котить легко, мабуть відчуває, що їде на зустріч з хазяїном.
Дядько Мішко у білій сорочці та білому капелюсі з Миколою чекають мене біля затишного ресторану на дніпровській кручі, над невеликою, огороженою прірвою, який в роки нашої юності мав назву «Ластівчине гніздо». Михайло Опанасович зовні схожий на артиста Ульянова, того самого, що грав в кіно маршала Жукова. Вірніше, як я кажу, це артист Ульянов схожий на нашого дядьку Мишка. Гучний голос, рішучий погляд. Ніде взяти – справжній маршал.
— Дядя Міша, пізнаєте свій транспорт? – далі починаю вихваляти велосипеда, на якому вчора, щоб розвіятись від життєвих та побутових проблем, прокотив п’ятдесят кілометрів до Миронівки та назад.
— Що ти хочеш, раніш на совість все робили, не те що зараз. Сімдесят год вже йому, а бачиш ще їде.
— Ну то що , може по пивку – згодом, після нетривалої розмови пропоную батьку та сину Стеценкам. З затишної веранди ресторану привітно звучить музика.
— Ні хлопці, ви йдіть, а я посижу тут трохи на лавочці, та й піду додому. — каже дядько Мишко і з сумом додає. – Давлєніє…
Дядькові Мишкові вже вісімдесят п’ять. Щойно прибув з Харкова, де лікувався в одній з сучасних клінік, в яку влаштував його син.
Прощаємось. Я ставлю вєліка біля веранди ресторану. За келихом пива неквапливо розмовляємо «за життя». Вже дев’ята година, а сонце все ще догорає у довгій червневій добі. Саме такими червневими днями й ночами котив свою «Україну» по Старо-Кобиляцькій дорозі дядько Мишко, тоді ще чотирнадцятирічний хлопчина, у далекому сорок другому.
Старі родинні речі – це те що поєднує нас з минулим, в якості німих свідків життя наших предків, є такими собі каталізаторами пам’яті про них, та трансляторами їх душ в стрімкому ефірі часу. Можливо тому й самі ці речі мають душу. «Україна» родини Стеценків — це точно. Душу тверду й нескорену, пронизану любов’ю до життя.
Запоріжжя – Світловодськ
2013р.
