Досить часто мої друзі запитують мене чому я пішов у політику. Чому я не можу, як звичайні люди, щодня ходити на звичайну роботу, не вв`язуючись у політичні баталії і суперечки. Загалом, жити так як усі. Багато хто може не повірити в ці слова, але в перервах між виборчими кампаніями, я дійсно жиму майже звичайним життям. Я працюю вантажником, продавцем будівельних матеріалів, електромеханіком з обслуговування ліфтів і т. д. і т. п. Але з часом, життя в якому я не можу впливати на зміни в суспільстві стає нецікавим. Ви знаєте, вибори, для політика який присвітив своє життя ПОЛІТИЦІ, а не політиканству, це як фінальний забіг кінських перегонів для азартного гравця. Ти начебто знаєш фізичні можливості і досягнення кожного з учасників, і майже впевнений що твій кінь не прийде останнім, але все-одно ставиш на свого улюбленця. Десь глибоко в душі вірячи у його перемогу. Я прийшов у політику в далекому 2000-му році. Році, який напевно назавжди визначив моє подальше життя. Тоді, того буремного літа, я вперше побачив роту спеціального призначення з автоматами навперейми, яка приїхала на кордон Черкаської та Кіровоградської областей зустрічати автобус школярів. Тільки через те, що вони їхали в табір організований Товариством сприяння збройним силам та військово-морському флоту України «Патріот України». Той табір, «Соколине гніздо 2000», по суті, так і не відбувся. Старшина табору прийняла рішення не наражати на небезпеку юнацтво та повернутися в Кіровоград. Потім був рік 2002-ий. Вибори до Верховної Ради України. Перша виборча кампанія. Перші наліпки Блоку Юлії Тимошенко «Вихід є», перші сутички з міліцією і впевненість у своїй перемозі. 2003-ій. Перші помаранчеві намети. Страх. Так, тоді дійсно було страшно. Страшно не від того, що боявся за себе. Від того що під двором регулярно чергували хлопці зовсім не інтелегентної зовнішності. А старша сестра досить пізно поверталася додому. Феєричний 2004-й. Громадянська кампанія «ПОРА». Помаранчева Революція. Я стояв на Майдані Незалежності в перший день цієї, без перебільшення, однієї з найбільш значущих подій новітньої української історії. І я пишаюся тим що брав у ній участь. Від першого до останнього дня. Потім були вибори 2006-го. В той час я проходив строкову службу в лавах Збройних Сил України (але це вже інша і не менш цікава історія:-)). Не зважаючи на це, я примудрився участь і в цій виборчій кампанії. (Азарт:-)). На кінець березня припала відпустка. Вибори 2007-го. Перше кандидатство. 357-й у виборчому списку ВО «Свобода». Результат Вам, напевно, відомий:-). 2010-й. Вибори до органів місцевого самоврядування. 15-й у списку. 4,5 %. 3 депутати Кіровоградської міської ради. Досвід. Чому? Чому кожного разу змінюється команда з якою я беру участь у виборах? Тому що в той самий момент коли я бачу, що команда разом з якою я здобував перемогу ступає на шлях зради, я залишаю таку команду. Для мене не важливі посади і посадові оклади. Хоча мені їх ніколи й не пропонували. За дванадцять років в політиці, я пишаюся найголовнішим своїм досягненням: я ніколи не зраджував тих хто повірив у мої слова і не продавав своїх переконань. Сьогодні я 145-ий у виборчому списку партії «УДАР Віталія Кличка». І я знаю, що не стану народним депутатом восени 2012-го року. Але я знаю, що сьогодні це єдина команда, яка зможе змінити Україну. А кожний з нас, незалежно від місця в списку чи посади в партії, частина великого механізму, який вдосконалюється з кожним наступним днем своєї роботи. Який прийшов у політику для того, щоб створити країну в якій не соромно буде жити нашим дітям. Країну, яку не соромно залишити у спадок онукам. Дай боже кожному з нас наснаги у боротьбі. Слава Україні! Героям Слава!
