Іван Андрусяк: «Я б не ризикнув виховувати своїх дітей на чужій літературі»

Минулого тижня Кіровоград відвідав один із найвідоміших сучасних дитячих письменників Іван Андрусяк. Кілька років тому «Україна-Центр» вже брала інтерв’ю у знавця чупакабр та бабаїв, прабатька нової національної нечистої сили Чакалки, автора віршів і повістей для дошкільнят і школярів «Пінгвінік» та «Вісім днів із життя Бурундука». Цього разу Іван Андрусяк приїхав у Кіровоград як видавець – п’ять місяців тому він створив нове видавництво «Фонтан казок», яке вже надрукувало вісім дитячих книжок. Тому ми вирішили поговорити з ним не стільки про його творчість, скільки про стан сучасної дитячої української літератури.

Якщо у вас є діти і вони читають книжки, то ви, мабуть, самі можете написати поему про сучасну дитячу літературу. У нас вдома є ціла «бібліотека потвор»: книга «Вчимося рахувати», де на сторінці з цифрою «8» зображено сім каченят, абетка, у якій на «Д» намальований дикобраз, на «Ї» – їжак, а на «Є» – єхидна, і всі троє схожі між собою, як рідні брати дико-їже-хидни. А скільки геніальних дитячих віршиків на кшталт «сніг, як марево, летить»! Ці книжки не підкинули нам вороги, їх подарували друзі або мій син сам вибрав їх у книгарні. Невже той, хто це писав, малював, видавав, не рахував каченят і не замислювався над тим, як пояснити дворічній дитині, що таке марево?

– Здається, що деякі дитячі книжки написані «для дебілів», наче автор вважає, що для дітей і так зійде. Якість дитячої літератури, її зміст хтось контролює?

– Ні. І я не знаю механізмів регулювання цього процесу, крім цензури, яка неприйнятна. Але в демократичному, розвиненому суспільстві такі речі контролюють самі батьки. Я є великим прихильником сімейного читання, я переконаний, що батьки самі мають читати ті книжки, які читають їхні діти. Дитячі книжки не можуть бути без жарту, без сміху, без пригоди, без капості, але за всім цим має стояти щось корисне. Дитяча література має виховувати…

– Але, мабуть, має бути ще щось, чого немає у сучасних письменників. З усього різноманіття книжок діти все одно обирають, сотні разів перечитують, знають напам’ять Агнію Барто, Маршака, Чуковського…

– Мабуть, ваша родина російськомовна, і ваші діти ростуть у середовищі російської культури. Я не ріс на Агнії Барто та на Маршаку, вони мені чужі й навіть десь дикі. І мої діти на них не ростуть. Мої діти виростають на книжках Володимира Рутківського, Лесі Вороніної, пригодницьких повістях Марини Павленко – це високоякісна, колосальна, прекрасна дитяча література! Вона не те що не поступається Маршаку, вона взагалі інша, бо світовідчуття українське й російське – воно різне. Дуже добре відкривати для себе чужу літературу, мати змогу читати іноземних письменників в оригіналі, але виховувати своїх дітей на чужій літературі я б не ризикнув. Це дуже шкідливо. Це закладає серйозні проблеми, у тому числі й такі, які ми маємо зараз на Донбасі, де діти росли на книжках Маршака, а ми туди своїх книжок не приносили. Зрозумійте правильно: я не проти Маршака. Ясна річ: повинна бути повага, любов до інших культур, але база має бути своя, національна, рідна.

Іван Андрусяк змусив мене замислитися про свою й чужу літературу. Та чи є в українській дитячій літературі герої, здатні конкурувати з Айболитом і Мухою-Цокотухою, які стануть впізнаваними й улюбленими для кількох наступних поколінь? Чакалка, на мій погляд, недоросла. Хоча проза Андрусяка має надзвичайно важливу особливість – її цікаво читати дорослим, як «Вінні-Пуха», «Алісу в Країні Мрій» чи «Пригоди Каріка і Валі». Така «багатошаровість» дитячих книг, на мій погляд, дає змогу сподіватися, що сьогоднішні малюки (чи малявки, як каже Андрусяк) захочуть колись прочитати їх своїм дітям.

Ольга Степанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».