Знавець чупакабри та бабая Iван Андрусяк

Коли Іван Андрусяк селився у кіровоградському готелі, то у реєстраційній картці у графі «Мета приїзду» написав — «Робити капості». Аж не віриться, що цей добрий великий дядько, якому незабаром виповниться 44 роки, пише блискучі дитячі книжки, бо у чомусь сам залишився дитиною. Його твори вивчають у шкільному курсі української літератури. За накладами своїх дитячих книжок він наближається до непереможного українського дитячого класика Всеволода Нестайка з його «Тореадорами з Васюківки». У більшості дитячих садочків Кіровограда малечі читають його вірші та казки. Він сам себе називає «малявчим письменником». На днях малявчин письменник побував у Кіровограді, поспілкувався з читачами усіх вікових категорій.

— Мене важко чимось здивувати, але ваш Кіровоград таки здивував. Перше, що мені потрапило на очі у місті, це була реклама — «Козацькі меблі». В мене розігралася уява одразу — як це так, «козацькі меблі»? Це щось у вигляді шматка дерну чи пня якогось — на чому ще могли сидіти козаки? Так до кінця не додумав, але зрозумів, що у вас тут живуть творчі люди.

— Чому ви почали писати для дітей?

— Це почалося після того, як народилася моя найменша донечка Стефа, — тепер їй уже скоро шість. То були такі собі домашні приколи — жартівливий поетичний «супровід» її перших слів, перших кроків:

Принесу сестричці кицю,

будем разом гладити —

лиш скажи мені, сестричко,

як іти й не падати…

Відтак я побачив, що мої старші діти і їхні друзі дуже прихильно на це реагують, тож вирішив дещо оприлюднити. І якраз тоді Леся Воронина запропонувала мені дати кілька текстів для «Соняшника» (то був найкращий український дитячий журнал; на жаль, зараз такого немає). Ну я і «втягнувся», і писання для дітей мене все дужче почало захоплювати…

— Що ви вважаєте найважливішим у дитячій книзі?

— Усе! В дитячій книзі не може бути нічого неважливого — йдеться ж бо про дітей! Та все ж най-най-найважливіше — щоби вона була написана, намальована, відредаґована, відкоректована, зверстана, видрукувана, зшита — одне слово, геть усе, що з нею робиться, робилося б ІЗ ЛЮБОВ’Ю!!!

— Чому всі ваші книги більше адресовані дівчаткам, а не хлопчикам, адже у вас дві доньки та син?

— Ну, син у мене найстарший, він уже скоро з татом буде коньячок попивати (жартую)…

А якщо серйозно, то вся справа, напевно, в мені — у тому, що, коли народжувалися мої старші діти, я сам ще був у душі «малявкою», «пацаном», мені потрібен був час, щоби психологічно зростися з роллю ТАТА. Виходить, що вони — Івась і Ліза — не лише вчилися в мене тому, чому зазвичай діти вчаться у свого тата, але й самі вчили мене бути по-справжньому татом. І вже коли народилася Стефка, я до цього виявився більше емоційно — і творчо — готовий. Тому так природно й вийшло, що, скажімо, повість «Стефа і її Чакалка» писалася насамперед для старших дітей, але її героїнею виявилася саме Стефа — бо вона найменша, а отже, і найвередливіша, і найкумедніша…

— Чи читаєте ви дитячі книги інших?

— Безперечно! Незважаючи навіть на те, що я працюю випусковим редактором дитячого видавництва і читати дитячі книжки є моїм службовим обов’язком, — я все одно їх читаю і поза роботою! Бо цікаво…

— Які з ваших книжок найбільше подобаються вашим дітям?

— Івася останнім часом найдужче цікавлять мої «дорослі» вірші, так що найперше я щойно написані тексти читаю дружині та йому. Лізі, здається, найбільше імпонує «Стефа і її Чакалка». А Стефа завжди обирає «новеньку» книжечку і вимагає читати їй доти, доки практично весь текст не запам’ятає. Зараз у неї період захоплення моїми перекладами чудових поезій найкращого, здається, сучасного російського дитячого поета Михаїла Яснова. Тим паче у Стефи якраз випав перший молочний зуб, і вона все повторює:

Ура! Відпав зубисько мій!
Тепер я більше не малий!
Ж минулим рожпрошчавшя.
Дорошлий я, на шчаштя…

— Що вас стимулює та надихає до творчості?

— Любов. І батьківська, і в значенні «кохання», і природна людська любов до світу, який нас оточує, — до кожної билинки, листочка, пташки… Останнє насправді дуже важливе для людини — жити в єдності з природою. На жаль, місто цьому дуже мало сприяє, але природа є й тут; і хай вона, може, не така ефектна, однак усе одно — жива…

— Як ви зазвичай проводите відпустку?

— Моя сім’я наочно ілюструє органічну єдність України: я гуцул, родом з Косівщини, а моя дружина — харків’янка, рід якої походить із мальовничих країв неподалік від Охтирки. Відтак половину відпустки ми традиційно проводимо в Карпатах, а половину — на Ворсклі. Карпатську половину відпустки — з походом на Криворівню — ми цього року вже «відгуляли»; а Ворскла з її пташками та з неодмінними мандрівками по древньому Гелону ще на мене чекає…

— Ви чітко плануєте свої книжки?

— Я, власне кажучи, нічого не планую, а пишу те, що мені цікаво, що мені хочеться, що з мене «йде» саме, і такий підхід до писання маю за єдино можливий. Узяти себе «за жабра», посадити за комп’ютер і змусити писати художній текст — це для мене дикунство! Перекладати (не поезію) чи редаґувати — так і слід, але то робота, а ось писати власний текст можна тільки тоді, коли текст сам береться «писати мене». Якщо можу не писати, то не пишу.

— Хто, на ваш погляд, є героєм нашого часу, про якого було б варто писати книгу?

— Справжній герой нашого часу — це чупакабра. Дивіться — коли немає особливих новин — ні поганих, ні добрих — усі телеканали починають показувати чупакабру. Тільки приходить літо — в усіх новинах з’являється чупакабра. Не минув це найважливіше українське явище і я.

ДОБРЕ ЗНАТИ ІНОЗЕМНІ МОВИ

Чупакабра — лютий звір —
причвалав до нас у двір.
Він принипав зоддаля —
хоче знямати кроля.
Ми кроля не віддамо,
крикнемо: «Иди домой!»
Адже монстри й змії
так лиш розуміють.
Правда ж, це чудово,
дорогі малята, —
іноземні мови
досконало знати?!

— А якщо більше серйозно?

— Якщо більш серйозно, то немає нічого важливіше бабая. Є він чи немає, — змалечку мене дуже непокоїть ця проблематика. Про бабая я написав вже десятки віршів. Наприклад, такий:

РОДИНА БАБАЇВ

Бабай грозиться бабаю:
— Ото по попі надаю!
Відповіда йому бабай:
— Ти тільки спробуй надавай!
А бабаїха: — От якби
обом потріпати чуби!
А бабаята, бабаята
як узялися лупцювати —
по чім попало, чим знайдуть
тузають, буцають, деруть,
гамселять, грьопають — ого! —
по два, по три на одного!
А бабаїха і бабай
гукають їм: — Давай! Давай!
Оце і я недавно стрів
таку родину бабаїв
і дивувався — так і знай, —
чого їх не бере БАБАЙ?!

Геннадій Рибченков, «УЦ».