Знайомтесь, кропивничани!

Продовжуємо знайомити кіровоградців з трупою театру ім.Кропивницького. Дуже хочеться сподіватися на те, що в нашому театральному місті відродяться кращі традиції й люди будуть відчувати необхідність приходити не тільки на прем’єри, але й на улюблені вистави, а головне – на улюбленого актора. Впевнені, що в тому числі й завдяки нашому проекту у кожного кропивничанина вже є або з’явиться в найближчий час свій фан-клуб. Ну а зараз – як завжди, слово головному режисерові театру Євгену Курману.

– Валентину Іванівну мені представляти й не годилось би, тому що для Кіровограда це знакова персона, знакова актриса, навіть не просто актриса… Знаєте, було колись слово таке – його зараз забули, замилили – в старій лексиці: «деятель». Зараз ми його часто розуміємо в іронічному сенсі, але, я пам’ятаю, у Достоєвського в «Ідіоті» хлопчик, який хворів на туберкульоз, звинувачував світ і казав: «За что мне это? Ведь я мог быть деятелем». І це дійсно активна позиція актриси – і громадська, і людська. Це не високі слова. Це, безумовно, відображається у сценічній діяльності Валентини Іванівни. Ми говорили, що театр – дуже складний організм, в ньому багато нюансів, причинно-наслідкових зв’язків, але є актори, які самим фактом свого існування стверджують те, що театр є. Безумовно, Валентина Іванівна до цієї когорти належить.

Продовжуючи нашу рубрику «Фан-клуб», ми представляємо артистів, тому що кожен повинен бути для глядача індивідуальністю. Адже актор на сцені й людина в житті – це дві абсолютно різні іпостасі. І глядачеві цікаво, які ж вони, наші сценічні кумири, у звичайному житті. Сьогодні ми представляємо Валентину Литвиненко, заслужену артистку України. Прошу любити й жалувати.

Євген Васильович, як звичайно, залишив нас наодинці. До речі, хочу нагадати, що розмова з кожним з акторів проходила без присутності режисера, та й колеги по театру сказане Євгеном Курманом про своїх партнерів по проекту вперше прочитають тільки сьогодні.

– Розкажіть, будь ласка, як стала актрисою Валентина Литвиненко.

– Та дуже просто. А взагалі ні, не зовсім просто. Я дуже рано почала писати вірші, статті, і мені пророчили журналістське майбутнє. Але чомусь я стала перед дилемою, чи мені піти в університет (я народилася в Дніпропетровську й багато там друкувалася, ще будучи школяркою, і продовжувала писати в театральному училищі, бо дуже любила цю справу, і в театрі), чи стати акторкою. Я про акторство навіть і не говорила. Батько мій казав, що це не професія. Журналісткою бути – це добре, а ось акторкою – ні. А мама – вона в мене була вчителькою, дуже демократичною – сказала так: «Не заважай дитині вибирати свою дорогу. Вона вже доросла, хай вибирає сама». Я сказала, що буду вступати до університету, а сама побігла швиденько й понесла документи до театрального училища. Я дуже гарно вчилася, мала срібну медаль, тому складала тільки творчі іспити. Добре їх пройшла й була зарахована, тоді як всі ще писали диктанти та здавали загальні предмети. Закінчивши училище, я поїхала сюди, в Кіровоград. Направлення в мене, до речі, було в Чернівці, але це було так далеко й так страшно їхати туди. Мені було тоді 20 років. Я пам’ятаю, тато посадив мене на літак, заплакав і сказав: «Все, доню, ти вилетіла з гнізда». І я полетіла в Кіровоград.

– Ви поміняли направлення?

– Ні, я просто попросила дозволу відмовитись від розподілу та полетіла в Кіровоград, тому що сюди поїхав мій майбутній чоловік. Так я тут і опинилася. Думала, попрацюю трошки, а тоді знайду кращий театр. Але ж не буває нічого постійнішого, ніж тимчасове. І так я вже 44 роки тут, у Кіровограді. З одним записом у трудовій книжці.

– Коли ви отримуєте нову роль, чи одразу уявляєте собі, як її будете грати, яким буде цей персонаж? І чи завжди ви згодні з баченням цієї ролі режисером, чи іноді наполягаєте на своєму?

– Це велике щастя, коли з режисером ідеш в одному напрямку й довіряєш йому. Коли отримуєш нову роль, незалежно від того, чи то головна, чи епізод якійсь, до неї приходиш поступово. Зразу іноді навіть страшно робиться: а раптом не вийде, буде щось не так? Але поступово бачиш, починаєш вивчати п’єсу, як нас вчили (я й молодим так раджу!), що про тебе говорить автор, що кажуть герої, які є на сцені, а що – ти сам. І з цього складається характеристика ролі, але буває й таке, що ти рухаєшся не в тому напрямку, а режисер тебе поправляє, якщо він делікатний, вміє працювати з акторами, і обов’язково проведе тебе туди, куди потрібно, й ти погоджуєшся з цим. Але буває й таке, що так і залишаєшся незгодним, і це погано. Коли ти як актор бачиш цей характер, цю роль по-своєму, а режисер бачить цілковито інший образ, – і ти противишся… Але ж ти бачиш тільки свою роль, а режисер – цілу виставу й тебе в ній. І доводиться погоджуватись, передивлятися свій погляд на роль. А буває, що й ненавидиш свою роль і ждеш, коли вона вибуде з твого репертуару.

– А у вас була така роль?

– Була. Я двічі грала у виставі «Ревізор» – спочатку Унтер-офіцершу, а потім жінку Городничого. То я цю Унтер-офіцершу як побачу в розкладі, аж злюся. І не тому, що роль маленька, – щось у нас не вийшло з режисером або це була не моя роль. А були в мене й щасливі, улюблені ролі – наприклад, Проня Прокопівна. Я плакала, коли вона пішла з мого репертуару. Кайдашиха зараз уже відійшла від мене… Кожна роль по-своєму близька, це як діти – коли вони від тебе відходять, дуже боляче. Але ж я дуже емоційна людина, плачу навіть над зламаним деревом…

– Ви самі говорили, що ви дуже активна й різнобічна людина. Якби в добі було не 24 години, а, наприклад, 36, чим ще ви б зайнялися?

– Я дуже швидко чимось захоплююсь. Наприклад, Микола Горохов привів мене на телебачення, й у мене був цілий цикл передач «Театральні зустрічі», а потім мені запропонували вести «Інтерклуб», і я була такою щасливою, що буду працювати, що буде стільки студентства з різних країн. І це було для мене дуже цікаво. Працювати з дітьми мені цікаво. А тоді мене ще вибрали завідуючою будинком. І це теж було цікаво. Я як глянула – а скрізь пустеля, тож насадила квітів, ми пофарбували бордюри, нам лавочок наробили. Преобразилося все навколо, і мені було так приємно від того, що я до цього причетна.

– А чи є у вас якесь хобі, на яке вам не вистачає часу?

– Зараз вже, мабуть, ні. В сім’ї я вже вільна, бо діти дорослі. Я дуже люблю квіти. В мене немає дачі, тому я при будинку розбила грядочки, хоча й з дуже поганою землею. Я вивчаю, які квіти тут будуть рости, які – ні. І дуже плачу, коли мої тюльпани крадуть з цибулинками… Саджу дерева, кущі – люблю прикрашати землю. А взагалі я дуже люблю, щоб усе в житті було красиво, – це мій принцип.

– У кожної сім’ї є свої традиції проводити відпустку. Як буде відпочивати актриса Валентина Литвиненко?

– Вона буде трудитися «в поте лица». Я їду на батьківщину, в «отчий дом». Це приватний будинок, там живе моя сестричка, яка не має сім’ї. Я приїжджаю – а їй не завжди подобається, вона каже, наче буря вривається, – й одразу починаю: давай ремонтувати, давай наводити порядок, адже які б щасливі були батьки, якби побачили, що ми зберігаємо дім. Сестричка, вона вчителька, каже, що заморилася, що нічого не хоче, а я їй: «А ти отут сиди, відпочивай, а ми зі старшою сестрою будемо робити». У мене відпочинок завжди активний. Уже багато років я їжджу на батьківщину, там я отримую енергію, те, чого мені недостає для душі… Я нарешті зрозуміла, що таке душевний спокій. Ми збираємось нашою великою сім’єю – оце щастя!!!

– У вашому творчому доробку дуже багато різних ролей. А чи є ще якась, яку ви й досі мрієте зіграти, – так би мовити, рожева мрія?

– Ви знаєте, актори – дуже залежні люди. Я вибирати ролі не можу. Я взагалі людина з мрією, мені чоловік завжди казав: «Спускайся на землю!» Він у мене, як він каже, не песиміст, а реаліст. І вплив його на мене все одно є. Тому я не хочу мріяти, бо намрієш, а воно не збудеться, і буде сумно. Треба дивитися реально, але я могла б спитати в Євгена Васильовича, чи бачить він мене в якійсь ролі. Колись мені дуже хотілося зіграти Мавку… Я по природі своїй наче й сильна жінка, але насправді – дуже вразлива, дуже лірична…

Зараз я ще й переживаю за свого онука Іллю, який тепер теж мій колега, теж працює в нашому театрі. Я його сюди направила, і він вдячний за це. Дай Бог йому щасливої дороги в театрі.

І знову до розмови підключається Євген Курман. Він щойно вийшов з репетиції «Назара Стодолі», душею, мабуть, ще там, у залі… Але декілька слів про наступну нашу героїню проекту він сказав, причому в цих словах було стільки поваги, стільки доброго ставлення до людини, стільки тепла, що це не можна було не відмітити.

– Сьогодні ми представляємо Євгенію Іванівну Миронович. Ми весь час говоримо про те, що театр – складна структурна організація, в якій є маса багатошарових принципів. У театрі завжди є таке поняття, як «театральная старуха». І це не просто амплуа, це у певному сенсі місія: як вона в театрі живе, її досвід, шлейф її довгої-довгої роботи в театрі, особливі стосунки з молодими дівчатами-актрисами… Це свій особливий погляд на все: на репертуар, на художнього керівника… І головне те, що «театральная старуха» має право на все це, говорячи російською, «по определению». А вона ж колись ще була зав трупою театру, й це теж додає їй авторитету. Тобто Євгенія Іванівна – «старуха» нашого театру, причому улюблена.

Далі ми вже розмовляли з Євгенією Іванівною, і я зрозуміла, чому в голосі Євгена Курмана було стільки поважності та навіть ніжності до цієї актриси. Її, мабуть, не можна не любити, адже вона якась особлива: чудово виглядає, незважаючи на свій поважний вік, стримана, розмовляє бездоганною українською, здається серйозною, але вже після інтерв’ю, коли я вимкнула диктофон і ми продовжували розмову про всяке інше, я відчула, що в цій жіночці ще стільки криється енергії, веселощів, гумору – це справжній вулкан, який наче вже спить, але все можливо… Отже, перед вами – Євгенія Миронович.

– Розкажіть, будь ласка, як так сталося, що Женя Миронович пішла в актриси?

– Це була моя мрія ще десь із шести рочків. Тоді до нас у Кіровоград часто приїжджали театри на гастролі. Пам’ятаю, калінінський театр привіз «Аленький цветочек», і я настільки захворіла тією виставою, що вийшла й плачу – так мені жаль Альонушку. А мама мені каже: «Не плач, то тьотя артистка, вона зіграла таку роль…» Я вперше від мами почула це слово й сказала: «Я також буду артисткою». Я вірю в долю. Мабуть, Боженька таке познав, так у житті, мабуть, запрограмовано було… І іншої мрії я не мала, навчалася в школі, до речі, у восьмій школі міста Кіровограда, і була відмінницею, і з математикою в мене було дуже добре, але все одно всі знали, що Женя буде актрисою.

У 1961 році я закінчила Дніпропетровське театральне училище. І після навчання потрапила до черкаського театру імені Шевченка, попрацювала там три роки й чоловіка собі знайшла – дуже гарного, а потім разом з ним ми переїхали до Кіровограда. Працювали тут з 1965 по 1970 рік, і так склалися обставини, що поїхали далі. 21 рік ми працювали в полтавському театрі, а потім знов повернулися до рідного Кіровограда. Нас запросили, й ми не змогли відмовитись.

– Євгеніє Іванівно, інколи буває так, що за якимось артистом закріплюється конкретне амплуа. Чи надаєте ви перевагу окремому жанру?

– Ні, такого нема, щоб я віддавала себе чомусь одному. Колись я була ліричною героїнею, але бути тільки такою, – це нецікаво. Більш цікаво якісь характерні ролі зіграти, тому що вони яскравіші, там більше можливостей розкрити все, що в тобі є, своє обдарування. Тому зараз мені більше подобаються характерні ролі. Ось свою останню роботу (Морська Чаклунка в «Русалоньці». – Авт.) я з таким задоволенням робила! Мені хотілося грати цю роль, вона не давала мені спокою – адже тут стільки можливостей себе показати! А ще дуже цінно, коли відчуваєш свободу на сцені, яку надає тобі режисер, коли маєш можливість працювати в своє задоволення.

– У вас у репертуарі й дорослі спектаклі, й дитячі. Для кого найскладніше працювати – для дітей чи для дорослих? Або що вам більше подобається?

– Мабуть, дивлячись, яка роль… Але я вам скажу, що цікавіше працювати ось у таких виставах. «Русалонька» ж у нас не зовсім для дітей. Прийшла моя дитина, а їй вже під п’ятдесят, зі своєю подругою, і вони стоять після спектаклю – не те що плачуть, але в очах сльози. Але там не можна не плакати у фіналі… Тому це, мабуть, і головне: тут більше можливостей проявити свою фантазію, щось спробувати, поекспериментувати… Дорослий репертуар дещо серйозніший.

– Наближається ваша відпустка. Як відпочиває актриса Євгенія Миронович? Читає, в’яже, шиє, порається на дачі?

– Раніше трохи в’язала – у нас, актрис, із цим якось склалося: сидиш на репетиції, чекаєш свого виходу в гримкімнаті й в’яжеш, воно допомагає зосередитись. Дача – це не для мене, не закладене Боженькою, але їду на дачу в гості до своїх кумів під Полтаву. Там чудове село серед соснового лісу, там я відпочиваю. Ну й до онука в гості, може, щось допомогти йому. Він у Києві живе й працює, журналіст.

– А чи є така роль, про яку ви мрієте, але ще не зіграли?

– Були… Але час пройшов.

– Чому?

– А тому що це були ще молоді роки, а на сьогодні я задоволена тим, що я маю, що граю. Не секрет, що я в акторській трупі найстарша, і для мене це й почесно, й відповідально в той же час. І хочеться виглядати гарно, тому що на тебе ж молоді дивляться. Спасибі всім, до мене дуже добре всі ставляться, мене люблять у колективі, і через це хочеться ще працювати.

– Так була роль-мрія чи не було?

– Була. Є чудова вистава «Странная миссис Сэвидж». Ось це мені дуже хотілося б зіграти. Але ж усе залежить і від репертуарної політики театру, і від можливостей, і від того, що ще комусь хотілось би. «Соло для годинника з боєм» – теж чудова вистава. Привозив її сюди роки три тому полтавський театр. П’єса чудова, але я зіграла би по-іншому…

Дуже шкода, що газетні шпальта не можна розтягнути, бо ми ще деякий час розмовляли з Євгенією Іванівною – і про славетних кропивничан, яких вона бачила, з якими працювала, і про Кіровоград, і про її роботу над образом Морської Чаклунки. І з розмови з Валентиною Литвиненко багато чого не увійшло в цю публікацію. Тому смію сподіватися, що розмова з цими чудовими актрисами ще далеко не завершена.

Розмовляла Ольга Березіна, фото Павла Волошина,
Олени Карпенко, «УЦ».

Добавить комментарий