Відомий український письменник, харків’янин Сергій Жадан презентував у нашому місті свою нову книгу «Месопотамія». Притому, що це видання — про Харків, у Кіровограді воно було представлене на загал раніше, ніж у самому Харкові! Тож кіровоградці познайомилися з «Месопотамією» найпершими.
— Мені страшенно приємно, що презентація книжки починається саме з Кіровограда, хоча просто так склалося — Кіровоград був найбільш активним і ініціативним. Я завжди, як письменник, із задоволенням їду туди, куди мене запрошують. У вас я раніше бував двічі, востаннє восени 2010 року, коли презентував попередній роман «Ворошиловград», спогади залишилися найкращі. Хочеться знову й знову бачити нових людей, відчувати нову енергетику, яка відмінна від тої, що відчуваєш у рідному місті. І ось я у вас.
Ця нова книга дуже важлива для мене. Хоча будь-яка важлива — письменник, який говорить, що ця книжка важлива, а інша — не дуже, — нещирий. Але ця книга найбільш особлива для мене тому, що вона найбільш харківська з усіх, написаних мною, а я вже написав десятка з півтора книг. Це книга про Харків, старе місто, про людей, яких я знаю, яких люблю. Книга дещо складна й незвична структурно, вона складається з двох частин, дев’яти прозових історій, які перетікають одна в одну. Друга частина — це вірші, їх тридцять, вони доповнюють історії, у чомусь коментують, у них зустрічаються ті самі персонажі. Мені цікаво було поєднати в одній книзі прозу та поезію, це не новий хід, багато хто так робив до мене, і я років дванадцять тому спробував це зробити вперше в книзі «Біг-Мак». Тоді мені не вдалося, на цей раз, сподіваюся, вийшло.
Події відбуваються в одному районі, це кілька вулиць у центрі старого Харкова, історії переплітаються, насамкінець створюючи щось загальне про місто, яке любиш, яке вважаєш своїм, це не просто набір будинків та географічних топонімів, це — цілий космос, частиною якого ти маєш щастя бути. Мені завжди хотілося написати про Харків, про свою любов до цього міста.
На противагу моїй попередній книзі «Ворошиловград», ця книга менш соціальна. Не про протистояння громадян і влади, не про якісь політичні групи. Ця книга особистісна, тут набагато більше любові. Всі історії замішані на коханні — коханні трагічному, коханні щасливому, це дуже лірична книга. Означає це, що змінилися якісь мої погляди на те, що відбувається в країні? Ні, просто мені хотілося показати Харків не таким, яким ми, на жаль, звикли його бачити останнім часом, років десять. Тобто Харків, люди якого вміють любити, вміють цінувати свою гідність, боротися за свою любов і свою ненависть, свої переконання.
Мені страшенно цікаво буде спостерігати за реакцією на цю книгу. Я розумію, що зараз час зовсім не літературний, цілком усвідомлюю, що сьогодні люди найменше думають про якісь культурні чинники та про літературний процес, коли в Україні відбуваються серйозні речі. Але чесне мистецтво (я не кажу про себе), актуальне мистецтво завжди реагує на ті речі, що відбуваються у суспільстві. Воно їх коментує, відслідковує, інколи навіть передбачає. Так чи інакше, актуальна українська культура протягом останніх двадцяти років завжди знаходилася в авангарді громадського життя й визначала певні вектори руху суспільства.
— Багато років усі знали Харків як першу столицю, як місто танків і літаків, як найбільший освітній центр. А сьогодні, на жаль, це місто має імідж такого, де інакомислячих поливають зеленкою, керують містом якісь дивні люди. На виправлення іміджу можуть знадобитися десятиліття. Може, з допомогою літератури?
— Нічого подібного! Гєпа й Допа присутні у Харкові лише останні десять років. Для того, щоб змінити імідж та очистити місто від цього накипу, знадобиться набагато менше часу.
Я згоден, що Харків стрімко втратив за останні роки якісь свої іміджеві позиції, це, на жаль, відповідає дійсності. Але Харків, як і раніше, є найбільшим освітнім центром, студентським містом, студентською столицею, у якій навчаються близько трьохсот тисяч студентів — це більше, ніж населення Кіровограда. Однак це зовсім інша студентська культура, позиціонування себе. Ці студенти ніколи не виходять на вулиці, окрім випадків, коли ректори виганяли їх на мітинги на підтримку Президента і його дій.
Харків і надалі залишається містом танків. Але ці танки ми зараз робимо для Азії, і вони нам їх повертають через погану якість. Харків і далі лишається культурним містом, тільки розмір ринку «Барабашово» набагато більший, ніж територія всієї харківської культури. Ну такі часи ми переживаємо. Однак Харків знав і гірші часи. Харків пережив 33-й рік, коли прямо на вулицях столиці України помирали городяни, громадяни України, хоч і Радянської України.
Так, сьогодні багато хто сприймає Харків як місто Гєпи й Допи. Але повірте мені, це не зовсім відповідає внутрішньому стану цього міста. У Харкові сотні тисяч людей, які не сприймали, не сприймають і не будуть сприймати позицію цих двох політиків. Бо Добкіна харків’яни не обирали, а Геннадій Кернес щодня по кілька разів повторює «Я харківський міський голова». У кожному реченні! Здається, він і сам себе намагається переконати у цьому, і своїх співрозмовників.
— Не боїтеся, що в такий час книжка пройде непоміченою?
— Мені абсолютно не йдеться, буде помічена книжка, чи ні. Насправді я зголосився на цей тур (після Кіровограда будуть Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Західна Україна) не для того, щоб привернути увагу до книги. Ми вагалися разом з видавцем, з друзями — чи варто зараз видавати? Я переконаний, що варто. Просування української культури, я впевнений, абсолютно перекликається з тим, за що сьогодні стоять люди на Євромайдані. Я не приїхав займатися агітацією та політикою, але певен, що, якби це не було суголосно тому, що сьогодні відбувається в Україні, я б не поїхав.
Багато хто сьогодні відчуває непевність, невизначеність, певний страх. Бо вже два місяці з половиною все оце відбувається. Я вважаю, що потрібно й надалі займатися своєю справою максимально чесно. В тих містах, де люди погодилися, ми робимо презентації. Багато міст відмовилися. Я не розумію, чому відмовився Тернопіль. Сказали: давайте почекаємо, коли буде інша ситуація. Хоча я не знаю, що зараз у Тернополі такого трагічного? Мені здається, що у вас, у Кіровограді, і в нас, у Харкові, все набагато серйозніше. Якщо організатори вважають, що не до того зараз, вони мають право на таку точку зору. У Донецьку відмовили дуже дивно. Коли у грудні я виступав на Євромайдані в Донецьку (нас закидали яйцями, презервативами з водою, було весело), молоді люди з нового клубу мене запросили на літературну акцію — без політики, без майданівського контексту. Але у цей клуб почали телефонувати, ставити незручні питання, говорити деякі переконливі речі, довелося відмовитися. Бо у Донецьку набагато все жорсткіше, ніж у Кіровограді чи Харкові.
У нас із Донбасом давня любов. Я сам з Донбасу, з Луганської області, це моя мала батьківщина. У 2010-му одразу після Кіровограда я мав презентувати «Ворошиловград» саме у Донецьку та Луганську (ця книга саме про Луганськ). Вже пішла реклама, але спочатку відмовили в одному місці, потім в іншому, довелося по кілька разів міняти локацію.
Я дуже твердо переконаний в одному: якщо ти український письменник чи музикант, ти зобов’язаний якнайчастіше бувати на Донбасі. Якщо ти не привозив туди свій культурний, мистецький продукт, не намагався донести його до людей Східної України, то не маєш жодного морального права пред’являти цим людям якісь претензії. Я буваю там часто. Був у жовтні, грудні. Без жодних месіанських амбіцій, я не думаю, що ось приїхав — і когось у чомусь переконав. Я хочу частіше бути серед людей, серед яких я виріс, які є моїми співгромадянами. Мені дуже важливо мати з ними зв’язок.
— Персонажі книги більш надумані чи взяті з життя?
— І так, і так. Багато історій я зовсім не вигадував, а просто спробував їх літературно оформити. Це те, свідком чого був я або мої близькі друзі. Деякі історії я не те що вигадав, але міг припустити, що таке відбувалося, щось десь читав у пресі.
Книга доволі реалістична, за виключенням кількох моментів, які є відверто фантасмагорійними, гротесковими. Це реальні люди, які мешкають у старих кварталах, представники середнього класу, не маргінали; але це люди, життя яких не обмежується їхнім малим бізнесом чи справою та зовнішньою стороною життя. Кожен із них має свій внутрішній космос. Мені хотілося показати, що кожне місто складається саме з таких людей, а не з кількох… політиків. Вони — це наносне, їх змиє, а ми є те, що нікуди не піде з цього міста, ми нікуди не збираємося тікати.
— Чи не відчуваєте ви себе недооціненим Україною? Чому досі не екранізовані ваші твори?
— Розуміння з боку ста людей для мене набагато важливіше, ніж захоплення з боку десяти тисяч. Я це маю, мені здається. Визнання, зірковий статус вимагають від людини більше компромісів. Доводиться, аби полегшити свій шлях до любові народних мас, через дещо переступати, погоджуватися на те, що для тебе чуже. Мені це не потрібно. Цікавіше мати одного аргументованого опонента, ніж сотні прихильників.
Я обрав такий шлях, можливо, невірний. Але мені досі дуже подобається те, чим я займаюся, люди, з якими я спілкуюся, можливість завдяки своїй професії жити, утримувати свою родину й водночас отримувати величезне задоволення. Робота мене не те що не обтяжує, зовсім навпаки.
Стосовно екранізації — зараз ми з режисером завершуємо сценарій для фільму за книгою «Ворошиловград». Якщо все буде добре, зйомки почнуться цього року. Ми довго шукали можливості продюсування, знайшли, і тепер, аби не було громадянської війни, кіно буде.
— А з театром які у вас стосунки?
— Я багато співпрацюю з театром. У Харкові поставлено кілька вистав за моїми творами, Національний театр імені Івана Франка зробив виставу за моєю книжкою «Гімн демократичної молоді», ми це почали робити після узгодження з, на жаль, уже покійним Богданом Сильвестровичем Ступкою. Другий рік вона вже йде. У Німеччині ставили виставу за книжкою «Депеш Мод». І у німців ця вистава вийшла дуже пронизливою, соціальною, гіркою у порівнянні з моїм задумом — більш психоделічним, таким собі сумом за втраченим поколінням. Німці зробили дуже жорстку соціалку про покоління людей, що геть втрачені державою й суспільством.
— Чи змінився Харків, зображений у «Депеш Мод», — Харків початку дев’яностих, порівняно з нинішнім у «Месопотамії»?
— Безперечно! Країна змінюється на очах! Навіть порівнювати Україну-2010 із сьогоденням вже не можна. А країну 1993 року, коли був жорсткий занепад усього, що можна, і водночас певна еволюція соціальна, політична, економічна, — тим більше.
Мої герої дорослішають разом зі мною. Я пишу про людей, яких знаю, мені вигадувати нічого. Я слідкую за змінами у собі, у друзях. Тому й «Месопотамія» про людей, яким під сорок, які вже відбулися у житті, пережили кризу середнього віку, пережили голодні роки й вік Христа й знайшли себе. Але виявляється, що поза економічною та соціальною стабільністю є ще багато речей, які нас формують і визначають. І це не залежить від кількості грошей у гаманці, наявності зв’язків у владі, міліції та прокуратурі, це стосується принципів та переконань. Це мені хотілося у «Месопотамії» показати.
— Чи у російськомовному Харкові колись будуть читати українські книжки, ставити українські п’єси?
— Можливо, вам не дуже сподобається моя відповідь. Я живу у місті, переважна більшість у якому говорить російською. Для мене це ніколи не було проблемою. Я завжди говорю українською. Навіть не пам’ятаю, щоб коли-небудь це створювало мені якісь проблеми. Зі мною люди або переходять на українську, або вибачаються за свою російську, або питають, чи не зі Львова я приїхав. А коли дізнаються, що я приїхав з Луганщини, то заспокоюються. Мовної проблеми нема. А про книжки… На моє глибоке переконання, Східна та Центральна Україна сьогодні є найбільшим споживачем української літератури! Це міф, що на сході й у центрі не читають українською. Вже давно для більшості людей не є проблемою мовна приналежність. Ті, хто народився в незалежній Україні, всі є білінгвами, й у Харкові теж. Для них не є проблемою перейти з мови на мову. Так, вони не відмовляються від російської, яку чують з перших днів життя у родині.
Не можна наступати на це. Я переконаний, що найбільшої шкоди українській мові завдають українізатори, як це було у 2005-2010 роках. Так налаштувати проти української мови й культури, як це зробив Віктор Андрійович, дуже важко. Я постійно їжджу у Суми, Полтаву, Луганськ, Дніпропетровськ і бачу сотні молодих людей, які цікавляться українською літературою. Для них питання мови не є визначальним. Є проблеми самоідентифікації соціальної, може, вони не до кінця відчувають країну, у якій ми живемо, не зовсім розуміють, чого хочуть — чи повернення до СРСР, чи приєднання до Європи, чи до путінської Росії. Але мова не є для них проблемою, для мене це очевидно. Комусь вбачається ідеальна Україна, у якій усі говорять тільки українською. Але для мене зрозуміло, що вона не була б ідеальною. Відмовлятися від того, що в нас є неподібне до інших? Україна тим і неповторна, що тут є росіяни з мовою, є угорці на Закарпатті, татари у Криму. Із цієї багатоманітності, несхожості може виникнути якийсь український феномен.
— Здається, паралельно ви видаєте інші книжки?
— Так, чотири дні тому у Празі, у бібліотеці Вацлава Гавела, я презентував свою книгу «Історія культури початку століття». Це книга віршів. Прямо зараз, коли ми спілкуємося, у Харкові друкується інша книга «Динамо Харків» — це також вірші, обране за 20 років. Повернуся у Харків і одразу отримаю авторський примірник.
— Багато хто читав «Легенды Невского проспекта» Михайла Вєллера. Ваша книга не подібна до неї? Чому тоді не «Легенди вулиці Сумської»? (Сумська — центральна вулиця Харкова. — Авт.) Чому саме «Месопотамія»?
— Ні, це не подібна книга. Немає у книзі легенд Сумської, немає міфології документальної, як у Вєллера. Мені не цікаво було писати у цій книзі про реальних персонажів документально, у мене інакший підхід. А чому називається саме «Месопотамія»? Дуже просто. Месопотамія — це Межиріччя, територія між Тигром і Євфратом, між двох річок. Якщо ви знаєте Харків — там історичний центр міста знаходиться між двох річок — Лопань і Харків. Навіть у самому місті мало хто звертає на це увагу. Ми частіше бачимо міський ландшафт у якомусь його соціальному вираженні — тут я живу, тут працюю, тут школа, тут влада. Ми частіше бачимо місто таким, яким його нам подають у ранкових новинах, — щось сталося на ринку, щось у банку, щось у міськраді, щось у спальному районі. А коли починаєш споглядати це з іншої точки зору, більш відсторонено, то помічаєш багато цікавих речей.
Харків із самого початку був таким собі півостровом, височиною, яка знаходиться між двох річок. Там була побудована Харківська фортеця, це дуже вигідне з точки зору фортифікаційного мистецтва місце. Харків будувався як форпост для захисту північних територій від набігів татар. Місце дуже вдало було обране. Далі місто розповзалося від цього півострова, нові райони будувалися геть далеко за рікою. Мені здається це дуже цікавим, що Харків будувався, як фортеця з давнього минулого, для захисту своїх людей. Мені хотілося створити певну міфологему про місто — ідеальну фортецю, яка оберігає своїх громадян з різними інтенціями, поглядами, біографіями, але об’єднаних цими фортечними мурами й насамперед — річками. Вдалося чи ні — побачимо.
Геннадій Рибченков, фото Олени Карпенко, «УЦ».
