Головний мандрiвник країни

Максима Кідрука часто питають – він подорожуючий письменник чи мандрівник, що пише? Йому ще немає тридцяти, а він вже побував у 28 країнах, та й ще примудрився, наприклад, бути в Каїрі під час революції, в Сирії — підчас заворушень. Обирає письменник екзотичні країни, і в кожній проводить не кілька днів у готелі, а живе тижнями й місяцями, об’їжджає країну вздовж і поперек. На сьогодні він автор чотирьох художніх книжок, п’ята готова до друку. А раніше він писав книжки про програмування, складав власні комп’ютерні програми, за що виграв грант на навчання в аспірантурі в університеті Стокгольму! (До того був аспірантом у КПІ).

У Кіровоград Кідрук приїхав не вперше, але в перший раз як письменник, зустрівся зі студентами, «відпустив» свої книжки у «Єлісаветградський книговир». А ще довго оповідав про свої мандри кореспонденту «УЦ».

Про мандри

— Ти у такі небезпечні місця забирався, мабуть, робив десятки щеплень від різних хвороб?

— Насправді все це не працює. Є такі таблетки, які приймаєш за тиждень до того, як їдеш, і інші, що ковтаєш три тижні, поки ти там, і трохи після. Основна загроза в Африці, і не тільки, – це жовта лихоманка амарильоз. Проти неї треба вакцинуватися. А проти усього іншого – просто мати голову на плечах. По-перше, дбати про особисту гігієну і знати, яку воду ти п’єш. Проти головної іншої загрози — малярії — реальної вакцинації не існує. Хоча якісь таблетки пропагують, але я їх не вживаю, бо вони мають дуже багато побічних ефектів. З печінкою щось страшне робиться, особливо якщо ти там два місяці знаходишся, то треба стільки ковтнути! Плюс від них запаморочення постійне. Для мене основна пересторога проти малярії та такого іншого — це репелент, яким змащуєш усі можливі частини тіла, і… алкоголь. Як це дивно не звучить! Я подорожував Африкою з одним лікарем з Росії, що там вже вісім років працює, так він порадив. Яким чином потрапляє малярія в кров? Коли малярійний комар хоботком залізає до тебе у вену, разом зі слиною потрапляє в організм збудник. Він проникає усередину еритроцитів і починає їх руйнувати (бачите, як я про це багато знаю!). А алкоголь якимось чином не дає цим плазмодіям потрапляти до еритроцитів. Звичайно, якщо закинутися півлітром віскі та упасти мордою в канаву, то вже нічого не допоможе, коли триста комарів тебе усю ніч будуть їсти. А ось грамів двісті якраз є такою собі профілактикою. Я таке не раз робив і в Анголі, і в Бразилії, і в Еквадорі – рятувало.

Але одного разу в Бразилії мене щось таке укусило! Ми спали в бунгало з двошаровою протимоскітною сіткою, плюс окрема сітка на гамаку, але якась тварюка все одно вкусила за руку. Я прокинувся, а в мене рука — від долоні і вверх до ліктя — уся почала покриватися плямами і терпла. Це тривало аж чотири місяці, хоча я давно повернувся з Бразилії. Що це було – ніхто не зміг сказати…

— 28 країн в тебе за плечима. Ти хочеш відвідати усі 195 країн, що зараз є у світі? Чи десь на сотні зупинишся?

— Ніякої планки чи плану стосовно кількості країн, звичайно, я собі не ставив. Галочок не ставлю. Але хочеться ще побувати у максимальній кількості країн.

— Наскільки я розумію, у благополучній Європі з її ідеальними шляхами, мережами готелів і путівниками тобі не цікаво?

— Насправді у Європі залишилося лише дві цікаві речі – це Колізей і площа Сан-Марко в Венеції. Звісно, у Європі з її готелями та ресторанами і загальним сервісом дуже зручно, але хіба це можна порівняти з Мексикою або Перу?! Де є сельва, є Амазонка, руїни будівель інків, малюнки пустелі Наска, Мачу-Пікчу. Це не іде в ніяке порівняння.

— Я так далеко не був, нажаль. Але розумію. Наприклад, коли давно вже вперше побачив Червону площу в Москві, в мене виникло відчуття якоїсь заяложеності цього місця. Мільйони ніг тут ступали, мільйони пар очей це все озирали, і від цього воно багато втратило…

— Абсолютно згоден, сто відсотків підписуюсь під твоїми словами. Є і в тій же Мексиці відомі туристичні місця, коли ти приїжджаєш до храму, а там завжди тисячі людей, ти не можеш зробити жодного фото, щоб у кадр не потрапила сотня чиїхось голів! Це такі попсові місця, і вони мені менш цікаві. Не відчуваєш вже нічого особливого. А я ось був у місці під назвою Йашчилан, це руїни міста майя на кордоні між Мексикою і Гватемалою, абсолютно відірвані від цивілізації. Нас там було сім чоловік. За весь рік там буває усього кілька сотень людей. Ти сам, тільки з провідником, там немає людей, немає лавочок для перепочинку, немає кіосків з різним сувенірним барахлом. Майже нічого від цивілізації. В цьому є своя справжня романтика. Ти один з кількох сотень на рік, що бачили цю красу, – і це круто.

І я по усьому світові шукаю такі місця, де як можна менше людей.

— У тебе свій стиль мандрування. Ти не береш попутників з України, знаходиш їх собі вже на місцях. Чому так?

— Так легше. В мене був досвід мандрівки в Бразилію з компанією. Народ «прохавав», що це круто – Макс пише книжки, подорожувати з Максом круто, може, у наступній книжці твоє ім’я з’явиться, можна класні фотки у соцмережах розмістити потім, а може, з письменником їздити дешевше, бо йому нібито усюди гарний прийом… Я людей чесно попереджав – там, де ми їдемо, немає умов для проживання, складно з харчуванням, багато складнощів і трудностей. Страшенна спека, кожної ночі — страшенна злива, що просто прибиває тебе, мільярди комарів. Це не узбережжя Бразилії з пляжами та нічним життям. Люди: та нічого, це ж круто! І у Бразилії вони витримали усього два дні. І поміняли квитки на літак та повернулися.

Тому тепер я подорожую тільки сам. Знаходжу собі попутників у хостелах, де ночую. Так дешевше, наприклад, найняти машину для подорожі. І головне, що ніхто нікому нічим незобов’язаний, можна будь-якої миті розбігтися і подорожувати далі окремо. І це прикольно. І це нові люди з різних країн. Лише одну мандрівку я провів разом з компаньйоном, з яким ми разом навчалися у Стокгольмі, і то ми посварилися, не дуже сильно, але посварилися.

Ще коли ти з компанією, ти дуже мало заводиш нових знайомств. А ось коли ти сам, ти просто змушений звертатися до людей. І я вже звик просто заходити в хостел: Hello, I from Ukraine, nice to meet you, знайомитися. І це спілкування з новими людьми в нових умовах – це також те, що мене дуже приваблює.

— Якими мовами володієш?

— Українська, російська, англійська, трохи іспанська. Англійської мови цілком вистачає для таких недорогих подорожей, як мої. Якщо не володієш англійською, це просто тобі набагато дорожче обходиться.

— У тих глухих місцях Південної Америки також знають англійську?

— У ті місця ти просто не потрапиш без провідника, це неможливо. Вони, як правило, знають англійську, бо цим заробляють собі на життя. За останній десяток подорожей в мене не було жодного випадку, щоб не було навколо людини зі знанням англійської.

— За усі твої поїздки були такі, що найбільше тобі вдарило по мізках, чи потрапляв у зовсім вже критичну ситуацію?

— Такого було чимало. Із останніх – у Каїрі, де я потрапив якраз у розпал революції. І сльозогінний газ понюхав, на свої очі бачив, як стріляли по демонстрантах… Я тоді мав угоду з нашою інформаційною агенцією УНІАН, для них робив звідти репортажі. Півтора тижні там я пробув і надивися багато чого. У одному селі мене заарештували, потрапив до в’язниці і просто мав дати хабара, бо інакше Бог його зна, що могло бути, люди там губляться назавжди просто.

— І великий був хабар?

— Аналог 12 баксів, це у них доволі серйозні гроші. Хоча дуже розлючує їх безпардонне вимагання грошей, настільки нахабне! Тільки тому, що ти іноземець.

— Розкажи більш детально про ці пригоди.

— Коли їхав до столиці Єгипту з віддалених оазисів, де немає жодного зв’язку з зовнішнім світом, я й гадки не мав, що потраплю в Каїр всього за кілька годин до початку найбільш кривавих зіткнень між демонстрантами і поліцією.

Я прибув в єгипетську столицю з оазису Сива рано вранці після тривалих мандрів по Сахарі. Ясна річ, перебуваючи в пустелі, я практично не мав зв’язку з цивілізацією, а тому навіть не підозрював про заворушення, які назрівають в Каїрі. Лише на ресепшн в готелі (який, до речі, зовсім поруч з площею Тахрір) я дізнався про масові виступи, які повинні були початися після обідньої молитви.

Перші кілька годин демонстрація проходила цілком мирно. Єгиптяни збиралися на вулицях у великі групи, наспіх робили транспаранти і, викрикуючи антипрезидентські гасла, йшли до центральної площі. Першими почали агресивні дії саме поліцейські. Без яких би то причин спецназ спочатку пустив сльозогінний газ, а згодом взагалі відкрив вогонь по демонстрантам. Стріляли переважно з травматичної зброї гумовими кулями, проте, як виявилося, навіть така зброя може наносити смертельні поранення. На моїх очах куля потрапила молодому демонстранту в ліву скулу, сильно деформувавши обличчя. Рана була однозначно несумісна з життям: кров безперестанку юшила …

Вітру майже не було, і сльозогінний газ не розсіювався, заповнюючи квартали навколо центральної площі туманом. Постраждалих від газу щогодини ставало все більше і більше. У якийсь момент в готель, де я зупинився, демонстранти занесли п’ятирічну дівчинку в непритомному стані з червоним опухлим обличчям. На щастя, за кілька хвилин її вдалося привести до тями.

Зрозуміло, після такого натовп озвірів. Противники Мубарака закидали спецназ камінням, палили чорні поліцейські автомобілі, намагалися взяти штурмом поліцейські дільниці. Причому через це нерідко страждали цілком безневинні люди. Скажімо, незабаром після початку зіткнень у готель заскочив регулювальник, звичайний постовий, який стежив за рухом на сусідньому перехресті. Затинаючись, він пояснив, що ледве зміг вирватися і втекти від розлюченого натовпу. Чоловік крізь сльози благав власника готелю заховати його. Господар змилувався і виділив поліцейському одну кімнату, в якій той і ховався цілий тиждень, переодягнувшись у цивільне, не показуючи носа на вулицю.

Іншим разом величезний натовп зупинив автомобіль «швидкої допомоги», в якому везли в лікарню пораненого полісмена. За лічені секунди правоохоронця витягнули з мікроавтобуса. Мені не було видно, що з ним зробили в натовпі, але, схоже, натовп просто затоптав чоловіка. Замість цього в машину завантажили кілька поранених демонстрантів, і тільки після чого дозволили «швидкій» поїхати в лікарню.

Як наслідок — в суботу вранці на вулицях Каїра більше не було ні одного поліцейського (крім спецназу, зібраного на площі Тахрір). Відразу з’явилися мародери, яким протистояли озброєні загони самооборони. Натовп трохи заспокоївся після того, як у другій половині дня в Каїр увійшли війська. Демонстранти радісно вітали появу військових, закликаючи їх приєднатися до виступів. Однак армія зайняла нейтральну позицію, певною мірою виконуючи миротворчу функцію.

Наступні два дні зіткнення в центрі єгипетської столиці тривали, проте ситуація залишалася відносно спокійною. Правду кажучи, іноземцям нічого не загрожувало до тих пір, поки не з’явилися прихильники Мубарака (як на мене, то була перевдягнена поліція). Прихильники президента не приховували свого агресивного ставлення до іноземців, особливо журналістів, звинувачуючи їх у несправедливому висвітленні подій, надмірній прихильності до заколотників і, як наслідок, ескалації конфлікту. Кілька журналістів побили і пограбували.

— Як ти вибрався з Каїра?

— У середу після декількох агресивних випадів на свою сторону, я зрозумів, що залишатися в Каїрі не просто безглуздо, а й небезпечно. Незважаючи на те, що мені вдалося перенести свій виліт з неділі на п’ятницю, я вирішив відправитися в аеропорт на день раніше — в четвер. Перед стійками реєстрації служби безпеки аеропорту поставили додатковий кордон, пускаючи всередину лише тих, хто мав квиток на найближчий рейс. Я показав свій e-ticket охоронцям, які, на щастя, не помітили, що мій виліт в п’ятницю, а не в четвер, і пропустили мене всередину. Після того я чекав біля check-in desk’у завершення реєстрації пасажирів на рейс в Дамаск, сподіваючись, що хтось не з’явиться. Мені пощастило — одне місце виявилося вільним. Я пояснив свою ситуацію менеджеру Egypt Air, і мені дозволили сісти у літак. Таким чином я вилетів з Каїра ще на день раніше.

А от коли у Сирії мене заарештували, то тільки завдяки втручанню нашого МЗС мені вдалося звільнитися. Там дуже моторошні тюрми, була реальна загроза потрапити у рабство. Не дивлячись на те, що усім вже тоді здавалося, що Башар Асад піде. Це на їх систему не впливає. Якби не МЗС, Посольство України в Сирії, що зреагувало просто миттєво, за двадцять хвилин після першого дзвінка, то я навіть не знаю, що б було, можливо навіть фізичне знищення.

— Може, вплинуло те, що ти медійна постать, відомий в Україні?

— Можливо, а можливо просто добре працюють люди, за що я їм дуже вдячний. Аташе Посольства України в Сирії — людина мого віку, я бачив, що він просто кидається допомагати, визволяти свого співвітчизника. Тому що наших щемлять! Він так активно почав діяти, підняв посла, ті підняли МВС тієї країни, випустили нарешті, тільки я підписав якісь папери, що не маю претензій до Сирії.

— Слід чекати на нову книжку про це?

— Книга буде. Це точно. Але візьмусь за неї не раніше, ніж у 2013-му. Зараз описую свої мандри початку 2011-го. В одній книзі будуть зібрані враження від єгипетської революції, мій арешт у Дамаску та перипетії довкола нього й акція «На Зеландію!», організована разом із Сергієм Притулою. Усі ці події втиснулися буквально у два місяці, тому вийдуть під однією обкладинкою. Основний акцент буде саме на новозеландській авантюрі. А от у «африканській» книзі «родзинок» буде кілька. Вже зараз можу сказати, що поїздка в Намібію стала однією з найбільш насичених за останні три роки (включаючи острів Пасхи). Історій ціла купа: пригоди у пустелі Наміб, спалений двигун у орендованій машині, безпосередній контакт із дикими гепардами, три дні в нацпарку Етоша серед слонів, носорогів, левів тощо.

— Ти мандрував багато по Близькому Сходу, відчував себе у колисці цивілізації? І до чого мандрівникам, які їдуть туди самостійно, потрібно бути готовими?

— У країнах Близького Сходу вас ніхто не буде грабувати, проте скрізь і постійно вас будуть намагатися розвести на гроші. Це як ніби якийсь національний вид спорту.

Крім того, я більше не вірю в слово welcome, сказане на Близькому Сході. Можливо, колись все було інакше, але в даний час там знаменита арабська гостинність — це лише порожній звук. (Я не маю на увазі готелі чи фірми, де від ставлення до іноземців безпосередньо залежить дохід.)

А того, хто скаже мені, що збирається з’їздити до Сирії, я, безперечно, не буду відмовляти. Однак тихенько зауважу, що світ великий, і в ньому є безліч інших прекрасних місць, де слово welcome все ще не втратило свого змісту.

— Як реагували люди в кожній з країн на твою появу?

— Скрізь по-різному. Навіть в межах однієї країни ставлення різне. У туристичних місцях всі посміхаються, ляскають по плечу, намагаються завести розмову (у той же час, не залишаючи надії розвести вас на гроші). Далеко від туристичних шляхів іноземця найчастіше просто ігнорують, але нерідко проявляють відверте нехтування.

— Яка з країн найдорожча, а яка найдешевша?

— Всі чотири близькосхідних країни, в яких мені довелося побувати — Ліван, Сирія, Йорданія і Єгипет, — напрочуд різні. Найдорожчим виявився Ліван, який здавна служить перехрестям торгових шляхів, своєрідною буферною зоною між Заходом і арабським світом. Майже всі європейські компанії, які мають бізнес на Близькому Сході, тримають головні офіси в Бейруті, столиці Лівану, а це відчутно впливає на рівень цін. Недешевою виявилася Йорданія, яка, як на мене, є найбільш сучасною, розвиненою і, як люблять говорити самі йорданці, найбільш «озападненною» серед згаданих країн. Найдешевшою виявилася Сирія. Ціни на житло, їжу та проїзд тут нижче навіть єгипетських.

— А що ти в кінцевому підсумку шукав на Близькому Сході і чи знайшов?

— Я їхав туди у пошуках слідів давно зниклих розвинених цивілізацій, які населяли ці місця задовго до єгиптян або фінікійців. Мої тривалі мандри по світу поступово переконують мене в тому, що сучасне бачення історії стародавнього світу нерідко не відповідає дійсності. Я натрапляв на безліч неузгодженостей з офіційною історією на руїнах Теотіуакана (Мексика), в Саксайуамане і Ойянтайтамбо (Перу), на острові Пасхи і тому подібне. Для того, щоб звести всі ці розрізнені «пазли» разом, я повинен був власними очима побачити Баальбек, Пальміру, храми в Дендарі і Абідосі. Правда, для того, щоб все це викласти, однозначно недостатньо одного інтерв’ю. Тому незабаром планую взятися за книгу, яку обмірковую протягом останніх півтора років.

— Тебе називають професійним мандрівником. Що це означає, як це?

— Професійний мандрівник – це радше жарт… Означає щось типу того, що замість того, щоб переплачувати тур агенціям, я роблю, організую все сам.

— Порадь: от якби мені, сорокарічній людині з Кіровограда, захотілося би трохи екстриму, кудись поїхати за пригодами, але такими, щоб насправді було безпечно, – куди можна їхати?

— Я порекомендував би Перу, — це країна хоча і бідна, але туризм розвинений, і там туристам спокійно, все на мандрівників орієнтовано. І насправді туди можна потрапити дуже не за дорого, якщо планувати подорож заздалегідь і купувати квитки за півроку. Країна дуже цікава, де в одній країні і пустеля, і гори, і сельва, і історія.

З другого боку, поближче, я би порадив Намібію. Країна українцям майже не відома, на жаль. До неї не потрібна віза. Вона дуже велика і з дуже малим населенням, але з цивілізованою структурою для мандрівників. А природа там просто неймовірна! Дуже багато цікавих місць! Це одна з найцікавіших країн, мандрівка якою приносить найменше проблем.

Про книги

— Як ти прийшов у літературу? Як молодій людині з Кіровограда чи рівнозначного йому твого рідного Рівного пробитися у літературу?

— По-перше, я дуже багато читав, у батька була просто величезна бібліотека, 5 тисяч томів. І зараз читаю по п’ять книжок паралельно. І як професійний письменник я маю читати усе, що виходить, щоб бути у курсі сучасного літературного процесу. Мушу, навіть якщо мені не подобається, це частина роботи.

А почався шлях у літературу так. Ще будучи на другому курсі університету, я написав комп’ютерну програму, що вирішувала одну інженерну проблему, таку, що чомусь вона вважалася не вирішуваною. Мені вдалося. Надіслав свою програму у російську компанію, яка розробляла системи, де була ця проблема. Вони були в шоці, і одразу запропонували мені контракт. Потім я написав статтю про цю програму, і вони надіслали її в іноземний технічний журнал. Запропонували ще писати технічні статті для них, я протягом 1,5 років написав два десятки технічних статей. А потім подзвонили з санкт-петербурзького видавництва «Пітер» і запропонували мені написати книгу про програму «Компас», для якої я найшов рішення свого часу, це я вже був наприкінці п’ятого курсу.

Дали пробну главу, я написав, після цього підписали зі мною контракт. І таким чином вийшло аж чотири мої книжки, суто технічні комп’ютерні. А з художньою літературою як вийшло? Я поїхав до Мексики, потім розповідав товаришам про всі свої пригоди, і вони мені кажуть – це треба книжку робить. Я вже знав, що можу це зробити, видати рукопис на-гора, але я не знав, наскільки він буде вартісний, чи зацікавить читача. Надіслав рукопис у шість видавництв, з усіх отримав відмову. Тоді інший товариш мені сказав, що у нас за не розкрученого письменника ніхто не візьметься, ніхто не видасть. І розповів про конкурс «Коронація слова», де у будь-кого рукописи приймають. Надіслав, і був дуже здивований, коли у підсумку отримав друге місце. Коли серед 14 тисяч рукописів визнають саме твій – це вау! І пішло. І всі шість видавництв, що мене відшили раніше, вишикувалися у чергу за цим рукописом.

І цю книжку, «Мексиканські хроніки», видано вже учетверте. Пішли пропозиції від різних журналів писати статті. У серпні 2010 року я остаточно покинув свою стаціонарну роботу і с тих пір живу виключно на заробітки від літератури. Це не дуже великі гроші, але саме головне – це те, що дає свободу. Я не маю вставати ранком на роботу, не маю звітувати перед босом. Зібралося грошей – і я поїхав собі мандрувати. Це найбільший плюс у моїй праці.

— Читав, що ти написав технотриллер. Вже затісно у рамках одного жанру про мандрівки? Також знаю, що ти захоплюєшся Майклом Крайтоном (за його книгою, наприклад, знято «Парк Юрського періоду». – Авт.). Для мене його книга «Штам “Адромеда”», видана ще в радянські часи, була відкриттям. Радянська наукова фантастика була зовсім іншою. Під впливом Брайтона взявся за новий жанр?

— Так, для мене «Штам “Андромеда”» — одна з улюблених книжок! До речі, саме вона зробила його відомим світові, до того в Крайтона було кілька книжок, але маловідомих, а ця вибухнула. Це саме технотрилер, а не чиста фантастика. Наукова фантастика описує зазвичай те, що буде колись, а в технотрилері мова йде про сьогодення чи про завтра. І ґрунтується жанр строго на науковій базі, на наукових даних.

— У Крайтона більшість дії відбувається десь на екзотичних островах. Ти також по островах мандруєш. Де відбувається дія твого технотрилера? Невже в Україні, в Чорнобилі, чи де ще?

— По-перше, це мій найулюбленіший жанр. Хоча я увійшов у сучукрліт з тревел-логами, але зараз підхожу до написання того, що мені найбільше подобається. Я перечитав дуже багато технотрилерів, усього Крайтона, звісно, і я відчуваю, що можу вже щось і сам. Які мої переваги для цього? Подорожі, бо я знаю дуже цікаві місця, характери та звичаї людей у багатьох куточках світу. А по-друге, я маю технічну освіту, пройшов наукову кухню, аспірантуру і знаю багато. Але сама ідея книжки зародилася у мене у пустелі Сахара, читаючи роман Крайтона, дія якого відбувається саме в пустелі. Мене так пройняло! І виник задум. Сам він нічого спільного не має з тим романом Крайтона, але однозначно виник з захоплення цим автором.

Я до роботи залучав експертів, наукових консультантів, зокрема, лікаря-нейрофізіолога, бо у мене там багато пов’язано з мозковою діяльністю людини. А також психіатра. Для написання книжок такого штибу мало багатої уяви, треба ще й наукове підґрунтя.

Я на цю книгу покладаю дуже великі сподівання. Я мрію з нею вийти вже серйозно за межі України. Я скоро їду до Німеччини, там буде презентація моєї книги «Навіжені у Мексиці», і також там вже є цей рукопис, його читає зараз агент, і можливо, що книжка побачить світ раніше у Німеччині, ніж в Україні. Мій перекладач Ютта дуже допомагає у цьому, вона прочитала усі мої книжки, допомагає у просуванні. Тревел-логи свої є у кожній країні, в Німеччині сотні письменників пишуть про подорожі. А ось на технотрилер маю великі сподівання, у них цього майже немає. І вони дуже на роман сподіваються.

Роман з самого початку створювався як геополітичний. Там є герой — українець, але він не головний. Є ще росіянин, двоє американців, двоє японців, чилієць, південноафриканець, француженка та бразилійка. Всі події відбуваються у пустелі в Чілі, де я багато бував, знаю усі реалії, пишу про те, що бачив. Це історія саме технічна, про техногенну катастрофу. Має бути цікавим усім у світі. До того ж Крайтон, нажаль, помер ще у 2008-му році, і його ніша у світі ніким не зайнята. Може, мені вдасться? Не вважайте це зірковою хворобою, просто здоровими амбіціями. Я відчуваю, що роман піде, восени має вийти, і я приїду до вас у Кіровоград вже його презентувати.

— А чи є для тебе такий принцип, як «ни дня без строчки»?

— Це така ж сама робота, як інші. Її потрібно виконувати. Ти щось маєш тільки тоді, коли ти пишеш. Так в усіх геніїв було – будь ти хоч сам Хемінгуей, треба писати щодня. В мене є норма, десь 12 тисяч знаків на день сирого тексту (12 тисяч – це трохи менше за обсягом однієї сторінки в «УЦ», десь 2 тисячі слів. — Авт.). Після роботи над цим текстом залишається тисячі дві. Коли натхнення, я видаю дві тисячі слів за три години. Це норма. Я багато їжджу, багато бачу, багато вражень і ідей. Навіть відомі критики хвалять мої діалоги, бо вони взяті з життя, не надумані. Це непросто, але втягуєшся у цей ритм, і з роками стає простіше. Та все одно кожного ранку встаєш, ніякого Інтернету, ніякого телевізора, сідаєш та працюєш.

— Записуєш цікаві думки та ідеї у подорожах?

— Так, обов’язково, завжди з собою нет-бук, куди я все записую.

— Як гадаєш, як найліпше охарактеризувати твої тексти? Адже за жанром це все ж частіше подорожні нотатки мандрівника, нерідко написані дотепно й захопливо, добре ілюстровані, – однак все ж не романи, як їх називають видавці.

— Подорожні історії, хай як добре вони написані, — це завжди подорожні історії. В кожну книгу про мандри я вплітаю якусь основоположну думку, на якій закручую сюжет (у «Хроніках» — це шлях до втілення мрії, в «Подорожі…» — віра в те, що варто не боятися кидати все, якщо йдеш за покликом серця, в «Любові і піраньях» — співвідношення між мандрами та особистим життям). Це додає книгам художності. Робить їх схожими на роман. З’являються зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка, а не просто «поїхав-побачив». Утім вони все ж залишаються подорожніми історіями. Давайте почекаємо виходу техно-трилера. Тоді можна буде щось характеризувати.

— Як ти ставишся до критики, зокрема негативної? Кому насамперед із рецензентів, критиків і читачів довіряєш?

— Стараюсь лишатися байдужим. За змогою – тупо ігнорую. Для того, щоб враховувати чиюсь думку, я мушу поважати цю людину. Це може бути хтось близький (батьки, найкращі друзі тощо) або ж людина, яка своїми досягненнями заслужила на повагу. Ті, хто дійсно чогось досяг, не критикують, вони дають поради. Я апріорі не сприймаю критику від людей, які прочитали і написали книг менше, ніж я. Щоправда, це стосується лише критиків. Читачів слухаю завжди. Їхнє слово — закон. Вони — мій роботодавець. Саме вони дарують мені можливість жити тим життям, про яке я завжди мріяв. Читачі — не критики. Наскільки я знаю, критики не платять за книжки… крім тих, які видають за власні кошти.

— Спробуй охарактеризувати свого читача. Адже, як помітно з тієї ж книги «Любов і піраньї», ти чітко ділиш своїх читачів, як мінімум, на «хлопчиків» і «дівчаток».

— Мій читач — активна людина будь-якого віку, статі та соціального становища з почуттям гумору і потужним бажанням дізнаватися щось нове. Це читач, якого цікавить не те, як слова зібрані у речення, а те, що це речення несе у собі. Для нього й пишу.

— Ти міг би мешкати у Швеції. А чому ні? Така благополучна спокійна країна…

— Я будь-коли можу продовжити навчання, але це, натомість, вимагає захисту в Швеції. Потім я мусив би залишитися там викладати. Можливо, це якась перспектива, але не для мене… Розумієш, я просто занурююсь у рутину, матиму там цю лейбочку PhD у шведському ВУЗі… Мені краще повернутись сюди, де все значно складніше. Тут є виклик, і тут я буду рости. Тут важче, гірше, але в цьому є якась своя романтика.

Країна може бути благополучною. Але як же там скучно! Розумієш, ти коли там народжуєшся, ти з дитинства знаєш, у скільки років підеш і куди підеш навчатися, ти знаєш, скільки тисяч євро буде твоя перша зарплатня, знаєш, у скільки років ти купиш будинок, а у скільки – машину, і у скільки підеш на пенсію. Все чітко розподілено. Це не для мене!

Та й чужинцем там ти будеш завжди. Мої діти, можливо, вже не були б чужинцями…

В Україні набагато важче. Купа проблем. Але, з другого боку, в нас набагато цікавіше! І я б ніколи не зміг стати письменником у Швеції. Мене можуть сприйняти в Швеції лише як українця, що напише класний міжнародний роман, що потім буде перекладено шведською мовою, все!

У нас набагато більше перспектив. І я просто люблю Україну. Я не розумію наш народ і особливо молодь, яка скиглить, що в нас погано. Натомість, наприклад, палестинці в Лівані не мають жодних прав. Люди мого віку, хоч би які розумні вони були, хоч би що мали – елементарно не мають паспорта. Ти можеш піти в школу, університет, але ти не можеш знайти собі роботу, не можеш виїхати з країни. Розумієш, у чому іронія? Хоч би як було в Україні, але ми маємо перспективу. Маєш голову – вперед, іди працюй, досягай! А там навіть перспективи немає. Тому я дуже не люблю тих, хто скиглить. Насправді в нас усе нормально. Я думаю, що ми на правильному шляху. Років через двадцять у нашій країні все буде нормально.

Цiкавi факти про себе вiд Максима Кiдрука

Під час однієї мандрівки за океан, враховуючи всі пересадки та внутрішні перельоти, я здійснюю по 8-10 авіаперельотів, а загальний час, проведений у повітрі значно перевищує одну добу.

Найдовший переліт «Сантьяго-де-Чилі — Мадрид» тривав майже чотирнадцять годин. Середня вага наплічника, який я беру в дорогу, не перевищує 7 кг (з урахуванням ноутбука та бінокля).

Загалом по Латинській Америці (враховуючи мандри Бразилією, Еквадором, Перу, Чилі та Мексикою) пройдено більше 10000 кілометрів. Загальний час, проведений у Латинській Америці, — 3,5 місяці.

Питав Геннадій Рибченков, «УЦ».