– Хорошо жилось египетским фараонам. Я где-то слышал, что женщины каждое утро ноги им целовали.
– Еще как целовали! Фараоны, брат, умели своих женщин в руках держать.
– Молодцы фараоны!
А. Коломиец, «Фараоны».
Вот такие сладкие мечты захватили «передовые умы» одного украинского села. И беда была бы женщинам, если бы эти мечты осуществились! Но для женщин все обернулось по-другому: не египетская неволя, а самый неприкрытый феминизм воцарился в отдельно взятом селе. Комедии Алексея Коломийца «Фараоны» более 50 лет. Уже исчерпала себя совместная мечта о социализме и коммунизме, уже колхозы превратились в «иные формы собственности», а о селе говорить и писать стало не модно… Но! Отношения между мужчинами и женщинами не изменились.
Сегодня, как и много лет назад, мы стремимся найти взаимопонимание и зачастую абсолютно не замечаем тех, кто рядом. Мы и сегодня разделяем жизнь на «мужскую» и «женскую» половины, не задумываясь, что можем быть счастливыми, только воссоединившись. Поэтому новая постановка по такой хорошо знакомой «старой» пьесе именно об этом: о мужчинах, о женщинах и о том, какие на самом деле забавные мы существа – люди!
В 60-х годах прошедшего века в Украине не было, наверное, ни одного театра, который бы не поставил «Фараонов». Пьеса «Кто в доме хозяин» (именно так она называется в трактовке Черкасского академического областного украинского музыкально-драматического театра им.Т.Г.Шевченко) – очень смешная, почти фарсовая комедия.
Главный герой этой комедии – смех. Место действия – обычное село в период советской власти, где все руководящие посты заняты исключительно мужчинами. Но после одной бурной ночи с песнями и большим количеством возлияний проснувшиеся мужики обнаруживают, что теперь всем заправляют женщины и ведут они себя точно так же, как ранее позволяли вести себя мужчины. Бедняги-мужчины, смущенные и униженные, места себе не находили от стыда и позора…
После спектакля довелось пообщаться с режиссёром-постановщиком Олесем Павлютиным.
– Чому ви звернулися саме до цієї п’єси? Це ностальгія за комуністичним минулим?
– Та ні, мені здається, що зараз прийшов той час, коли потрібно звертатися до нашого минулого досвіду. Він для всіх дуже неоднозначний. Це видно з того, як люди сприймають виставу. Одні кажуть, що не можна такий фарс на Радянський Союз робити, інші сприймають її як ностальгію за втраченим Едемом. Власно, з цих коментарів стає зрозумілим різне ставлення до радянської епохи. Але вона була, була цікава, сповнена чудових творів, талановитої музики, письменства. Популярність та сенсаційність цієї п’єси в ті часи легко зрозуміти: вона написана як документальна п’єса, прийшовши в театр, люди почули ту говірку, якою розмовляють самі. Вона була рекордсменом в аматорських колективах, і це зрозуміло – люди там розуміли кожне слово. Саме тому зараз треба переосмислити: а які ми зараз, чи змінилися? Думаю, що ні. Ось цим і пояснюється мій вибір цього твору.
– Нова назва, ваші «правки» авторського тексту привнесли до п’єси новий колорит, змусили глядача по-новому сприйняти думки автора.
– З того діалогу з Олексою Коломійцем, що у нас відбувся, ми зрозуміли, що тогочасний антураж (колгоспи, трудодні) зараз сприймається дуже іронічно та додає комічності. Проте сама п’єса про стосунки, нерозв’язаність жіночо-чоловічу, тому і поставили ми її в світовий контекст, використовуючи схожі епізоди з творів Шекспіра, Бомарше, Мольєра, яких, на мій погляд, це питання теж турбувало.
– У вас за плечима вже достатньо багато постановок, яка з них найбільш запам’яталася, найбільш важлива чи цікава для вас?
– Всі п’єси, з якими я працював, дуже різні. Коли спілкуєшся з твором, знаходишся в якомусь всепоглинаючому процесі. Різні жанри, різна стилістика, різна навіть драматургія. Мене багато хто з авторів цікавить. Люблю читати класику. Читаю не так багато, як хотілося б. Тому, коли книгу обираю для читання, то це має бути щось, що я дуже хочу прочитати. Найулюбленіші автори – Герман Гессе, Булгаков, Достоєвський… З українських письменників мені імпонує Нечуй-Левицький. У його творчості дуже багато нерозкритого. Мені здається, зараз якийсь такий період в українському театрі, що більше треба інсценізувати прози, ніж ставити перевірену часом драматургію. Ми якось звикли говорити: це українське, от в Європі чи в російській літературі – там психологізм! А насправді це все є в українській літературі, але, звичайно, в інших формах. І в того ж Кропивницького, і в Нечуя-Левицького, і в Лесі Українки…
– А ви б не хотіли поставити виставу за мотивами твору когось із сучасних письменників?
– Хотів би. От якось зацікавився Сергієм Жаданом. Прочитав його «Депеш мод» і «Гімн демократичної молоді». Дуже цікаво було б надати цим текстам якусь сценічну форму. Але потім мені захотілося перечитати Венедикта Єрофеєва «Москва-Пєтушкі». І я зрозумів, що буде значно цікавіше поставити Єрофеєва, ніж Жадана. Хоча я дуже поважаю цього письменника, але, як на мене, у Єрофеєва написано про те ж саме, але значно довершеніше…
А спектакль удался! Подтверждением тому были абсолютно все занятые места и большое количество приставных стульев.Ну и, конечно, многократные вызовы актеров на бис.
Алексей Гора, «УЦ».
