«Iнтимнi мiста» Юрия Андруховича

«Лексикон інтимних міст» — новый роман известного украинского писателя Юрия Андруховича, который он в рамках всеукраинского тура представил на прошлой неделе в Кировограде. Скажем сразу: среди городов, «міст», которые вошли в книгу, нашего нет. По крайней мере, пока, – побывав здесь впервые, Юрий Андрухович пообещал: если представится возможность пожить в Кировограде хотя бы несколько дней, то, возможно, в новом «Лексиконе» на букву «К» будем именно мы.

В конце прошлого года роман встречали Киев, Черновцы и Львов. Теперь в рамках весеннего этапа тура в десятку городов вошел и Кировоград. Здесь мэтр встретился со студентами педуниверситета, журналистами, презентовал роман в библиотеке им. Чижевского.

Приезд писателя организовали издатель романа – Международный поэтический фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ (Черновцы) и – в Кировограде – «Кировоградский украинский клуб».

Убежденный патриот и одновременно гражданин мира, писатель и поэт, Юрий Андрухович рассказал о том, как открывал для себя новые города, которые потом становились родными, интимно (душевно, по-родственному) близкими, с неповторимой атмосферой, дающей волю условно-возможному в них…

«А не выдумать ли Новый жанр?»

Мастер честно предупреждает: расценивать его роман как традиционный путеводитель будет ошибкой, которая потом может сослужить плохую службу во время, собственно, путешествия самих читателей. Надо понимать, это персональный атлас, личная география, путевые заметки по собственной жизни… Подтверждение этому – эпиграф «Лексикона» о том, что все города в книге «являются вымышленными». На самом деле это означает, что нереальными в книге выписаны не города, а события, которые в них происходили. Вернее – могли бы происходить по прихотливой воле автора… Большинство из «інтимних міст» Юрия Андруховича – украинские. При этом субъективное восприятие городов у автора далеко от традиционных географических стереотипов. Скажем, Львов здесь – с подзаголовком «місто-кат»: «Цікава архітектура, ароматна кава, затишні кавярні – це вульгарний міф, поверхове уявлення, туристична омана. Насправді у Львова дуже погана карма, адже тут різали й вбивали людей протягом усієї історії міста…» Более лаконичный, но не менее тяжелый, признается автор, текст по Енакиево. Кстати, о лаконизме: «завжди» — это о Киеве, «ніколи» — о Енакиево, где, кстати, автор действительно не был…

Некоторые города, как-то Цюрупинск, в «Лексикон» вошли только из-за потребности в соответствующей букве алфавита. Ведь сам роман построен по принципу словаря, лексикона, как назывались раньше такие издания. Новизна жанра ещё и в том, что здесь нет сквозного сюжета, связного повествования, как в романе традиционном. Поэтому и читать его можно как с начала, так и с любого другого места, с любой страницы или главы – роман в скрытой форме, роман-пазл, как определяет сам Юрий Андрухович. Признается: замысел «Лексикона» возник, когда в ходе тура по Германии он понял, что после традиционного для каждого раза маршрута «вокзал – выступление – вокзал» впечатлений от мест, где побывал, практически не оказалось. «Тоді я усвідомив: потрібно боротися за дійсність, карбувати події та місця у памяті. Й сів писати список міст, де я встиг побувати. Хоча й не думав тоді, що з того колись вийде книжка».

«Я заробляю за кордоном»

В нашем городе живёт студенческий друг Юрия Андруховича, украинский писатель живёт на зарубежные заработки, не верит в нумерологию, ездит на чужом «Ягуаре» и летом собирается в музыкальный тур. Об этом он тоже рассказывал в Кировограде.

Старым другом, с которым, признался мэтр, хоть в «Жди меня» участвовать, оказался известный кировоградский художник Игорь Смычек. Тридцать лет назад они учились в институте во Львове, но на разных факультетах. С тех пор и не виделись, хотя писатель вывел художника в двух своих прозах – «Лексиконі» и «Таємниці», где он зовется Смычок…Теперь вот встретились…

«Я не захоплююсь нумерологією. Хоча якщо починаю грати цифрами, вони відразу починають грати зі мною», — так Юрий Андрухович пояснил целую цепочку совпадений, связанных с его новым романом. Повторимся, писал он о 111-ти городах. Как оказалось, работа была завершена…11.01.11: «Наступного дня я відкрив файл, щоб перечитати написане, й тільки тоді усвідомив цю дату». Рукопись была подписана в верстку за 11 недель до презентации… А уж потом и сам автор начал играть с цифрами: 11.11.11 – дата презентации, 11 часов и 11 минут – автограф на первой книге, 111 гривен – фиксированная, оговоренная строго и заранее цена на сам роман…

После окончания тура литературного, в мае-июне Андрухович собирается в новый, но уже в музыкальный – с польской группой Кarbido. Пока же во время поездок с «Лексиконом» по городам Украины не менее, чем новый роман, внимание привлекает необычный серебристый «Ягуар», из которого неизменно появляется писатель. На самом деле, признается мэтр, машина, вызывающая столько толков, принадлежит Святославу Померанцеву, директору фестиваля MERIDIAN CZERNOWITZ, который сопровождает писателя в туре: «Добра, витривала машина випуску початку 90-х», — развеивает Андрухович предположения о своих заоблачных гонорарах. Кстати, о последних: «Я пишу не виключно заради заробітку, а тільки тоді, якщо текст вважаю якісним. Тоді можу опублікувати його й без гонорару. Хоча коли за це ще й платять – теж не зайве. В цілому моя філософія, моя лінія поведінки з цього приводу така: Україна – це країна, де мені головне писати й публікуватися. А заробляю гроші як український письменник я за кордоном. Там, звичайно, гонорари набагато вищі – за фестивалі, виступи тощо. Хоча за кордоном щиро радіють за нашу країну – мовляв, як у вас все чисто та щиро, письменники навіть без гонорарів виступають» (смеется)…

Герой своего романа

Понятно, что «лексикон» эксклюзивного интервью мэтра нашей газете оказался гораздо пространнее, нежели, собственно, рамки презентованного романа.

— Как вы относитесь к тому факту, что самым оплачиваемым украинским писателем стал Виктор Янукович с его гонораром в 16,4 миллиона гривен?

— Дійсно, журналісти звертаються з цим питанням саме до письменників. Хоча, на мою думку, його треба адресувати експертам з питань відмивання грошей. Адже ситуацію цю видно, як на долоні: люди з команди Президента на майбутнє вирішили його підстрахувати. Бо ж, окрім зарплатні та усіх доплат до неї тощо, єдиний дохід, на який він з огляду на посаду має право, – це гонорари за творчу діяльність як можливість легально відмити гроші. При цьому ніхто не сумнівається, що сам він нічого літературного не пише. Така собі гра в дурня виходить: ви знаєте, що він знає, що ви знаєте, але ви нам все одно нічого не зробите… Ми, письменники, безумовно, ображені. Хоча я, наприклад, не дуже, бо знаю, що це не має взагалі ніякого стосунку до літератури – хтось придумав видати цю суму за гонорари, за хай ще ненаписані, книжки. Але, думаю, вже комусь поставлено завдання почати писати мемуари Віктора Федоровича про помаранчеву революцію, як було анонсовано… Що ж, цікаво буде прочитати, навіть якщо це не він напише, але ж від його імені… Отримав же свого часу Леонід Ілліч Ленінську премію за «свої» «Малую землю», «Возрождение». Й аж потім виявилося, що насправді це писав головний редактор «Літературної газети» Чаковський…

— За «Лексикон» вы получили антипремию «Золота булька» в рейтинге «Літакцент року-2011». Среди семи членов жюри было два выходца с Кировоградщины – его председатель Владимир Панченко и Григорий Гусейнов. Думаете, обиделись за то, что Кировоград в вашу книгу не вошел?

— (Смеется.) Може, й так… Але мені здається, що йдеться скоріш про успішну піар-акцію їхньої премії, про яку до цього часу взагалі ніхто нічого не знав. А коли її присудили мені – відразу пішла інформація про номінування, розголос… І ще: рішення усіляких наших літературних журі майже ніколи (принаймні, я з цим не стикався) не відповідало якості власне літературних творів. Рішення визначають додаткові мотиви: симпатії-антипатії, плітки… Літературний світ, як і кожен інший професіональний, має свої внутрішні стосунки. Але взаємна неприязнь тут, на мій погляд, у порівнянні з іншими, зашкалює.

— Ситуация парадоксальная: вы смогли приблизить к себе до уровня интима десятки незнакомых городов в чужих странах. А вот мы, кировоградцы, даже к своему родному городу так относиться не можем, не получается у большинства. Что посоветуете?

— Думаю, що це проблема не суто кіровоградська. Навпаки, я не знаю українського міста, яке б такої проблеми не мало. Я б її сформулював як невідповідність жителів духу міста. Як невміння любити його й цінувати, гідно у ньому поводитися. Мій рідний Івано-Франківськ теж недалеко від цієї ситуації втік. Наприклад, вже років десять, як я бачу, що історична частина міста паплюжиться потворними спорудами зі скла та бетону. І їх не орендують, не викуповують, ці будівлі стоять порожніми як памятка тим часам, коли прийшло усвідомлення супердохідності будівельного бізнесу. Андріївський узвіз у Києві – теж яскравий приклад бажання урвати ласий шматок, вліпити там прибутковий обєкт, щоб потім забити рахунки грошима й до кінця життя не працювати. Але мій кіровоградський товариш, художник Ігор Смичек мені пообіцяв, що ми прогуляємося містом, і я побачу, який насправді Кіровоград гарний…

— Правда ли, что писатели дарят друзьям только книги собственного авторства? Какие книги дарят вам, а какие – вы?

— Востаннє я книжки у подарунок отримував на Новий рік. Була велика компанія, й ми тягнули жереб, хто кому дарує. Мені надарували два великі пакети! Хоча, скажімо, якщо я йду до когось на день народження й несу тільки свою книжку, мені кожного разу здається, що цього замало. Що треба ще якусь річ до цього, бо тільки моя книжка як презент – це нескромно.

— Почти год назад вы предрекли Украине тотальный позор на Евро-2012 – и из-за сборной, и за незнание языка, и за инфраструктуру… С тех пор ваш прогноз стал оптимистичнее?

— Я давно не бачив нашу збірну у грі, але прогноз зараз у мене більш оптимістичний. Хоча все одно мені здається, що з групи вони не вийдуть. В них донецький стадіон – нещасливий, наша збірна, здається, у Донецьку не вигравала жодного разу. А вона ж два матчі з троьох саме там гратиме…Я навіть не намагався квитки купувати… Звісно, Євро-2012 – це футбольне свято. Але країна зараз у такій депресії, що не до свят. Люди не радіють цій події, немає ентузіазму…

— История с Оксаной Макар вызвала у вас нестандартную реакцию – мол, те, кто требует для её убийц смертной казни, для вас «безъяйцевые трусы» и «бывшие мужики». Почему?!

— Дійсно, я вважаю таку вимогу реакцією людини боязкої, яка перекладає з себе відповідальність захисту такої ж Оксани… Яка б замість втручання у ситуацію вимагала б цього від держави…

— Что вы сейчас читаете?

— Я знайшов собі «іграшку» на, мабуть, багато-багато років. Це роман завтовшки десь півтори тисячі сторінок, який написав німецький письменник іранського походження Кемалі «Ім’я твоє». Читаю вже кілька місяців, поки що дійшов до сорокової. Але його не перекладено, тож читаю німецькою.

Оксана Гуцалюк, фото Елены Карпенко, «УЦ».