Колонка нередактора

Відома дискусія відбулася, не хочу зараз розставляти крапки над «і», але на е-mail надійшов відгук колеги, кореспондента «Дзеркала тижня»    Світлани Орел, який є певною мірою підсумковим. За розміром завеликий, щоб ставити у коменти, тому дозволю собі винести її відгук в окремий пост. Просив би не повторюватись тих, хто висловився у моїй і Дмитра Кобця темах. Все всім зрозуміло. Я залишився при своїй думці, В.В. — при своїй, але після телеефіру ми не вийшли із студії ворогами. Це — головне!

Наразі — думки Світлани Орел ( вона не є блогером «УЦ»)

КОЛОНКА НЕРЕДАКТОРА

Дискусія, яка розгорілась на сторінках «Народного слова» та в ток-шоу «Ми» Кіровоградської ОДТРК навколо сіті-лайтів ВО «Свобода», де були процитовані відомі слова із Шевченкового «Заповіту», породжує багато думок та асоціацій. Реакція Валентини Бажан, редактора «Народного слова», стала для мене і неприємною, і несподіваною, та навіть дещо шокуючою: як можна заперечувати, відкидати рядки генія, національного пророка, бо там сказано «…вражою злою кров’ю волю окропіте»? Поява цих рядків на сіті-лайтах – це провокація? Але ж ці та інші рядки поета – у книгах, у підручниках, їх десятиліттями вивчають діти у школі, студенти гуманітарних вищих навчальних закладів, аналізують науковці, пишуть статті і книги! То що – у нас півкраїни – провокатори?!

Спеціально не підшукувала цитати, але впевнена – у поетичній класиці кожного народу є подібні рядки, і якби комусь там прийшло в голову піддавати їх сумніву, ця людина не те що не займала б якихось посад і не користувалася авторитетом, а була б хіба що глибоким соціальним маргіналом. Чи можна собі уявити, що у Польщі, наприклад, освічені люди, інтелігенція публічно дискутують, чи є провокацією якийсь гострий рядок Міцкевича, винесений на сіті-лайти у дні пам’яті поета? Просто маячня!

Але є над чим замислитись. Уявімо, що ті рядки написав не Шевченко, а просто – хтось. Який би гвалт зчинили подібні пильнувальники? Ким би назвали автора? Як мінімум теророристом, з усіма наслідками, які з цього випливають. А чому ж і через століття ми пишемо ці рядки, знаємо їх і навіть так гостро реагуємо на них? Бо Шевченко писав ПРАВДУ, на той час іншого щляху визволення українців не було. Правда творить націю і народ підняв своєю любов’ю і шаною і Шевченка, і ці та інші його рядки на високий п’єдестал. Не чиновники, не влада ні минула (вона боялася його, як вогню і цензурувала «Кобзар»), ні теперішня, — а народ. І ці любов і шана випробувані і часом, і величезними злигоднями української нації, а ви, шановні пильнувальники, якщо живете серед цього народу, то, будьте добрі, поважайте святині його душі!

Геть абсурдні побоювання, висловлені в обговоренні теми, що ВО «Свобода» словами Шевченка закликає пускати кров росіянам. І Шевченко, і всі нормальні українці ненавиділи і ненавидять не росіян, а загарбницьку, агресивну політику Російської імперії, яка, справді, завдала Україні зла більше, ніж будь-хто на світі. Шевченко своєю правдивою полум’яною поезією руйнував її основи. Ось чому його так ненавиділи і ненавидять продовжувачі цієї політики. Звідси і відомий сюжет Оренбурзького телебачення, за який російським колегам довелося вибачатись.

Дивно й сумно мені, що і Валентині Бажан, і Вірі Жижко, які є освічені люди, вчулася в Шевченкових рядках загроза росіянам, чи мало не їм особисто. Чому ж не вчулася загроза тим, хто сьогодні нищить Україну, хто за останні три роки вивів в офшори 56 мільярдів доларів, хто краде не те що мільйонами чи сотнями мільйонів – цілими галузями? Матеріалами про це з аргументами, з документами повняться справді незалежні видання, а розумні і освічені люди не бачать і не помічають цього? Та саме ж тому ми з вами, і росіяни, і українці, отримуємо однаково жебрацькі зарплати, яких не вистачає на те, щоб дозволити собі помандрувати хоча б і по Пушкінських місцях?

Чому ж ми не можемо обєднатися, аби протистояти цьому? І Валентина Василівна, і Віра Олександрівна, і багато інших розумних, творчих людей, які тонко відчувають літературу, поезію, знають усі злигодні, біль і втрати української мови та культури залишаються чомусь абсолютно глухими до них. А найменші спроби захистити українське сприймають як напад на російське. Чому? У мене відповідь одна: бо Російська імперія наскільки зуміла накинути свої стереотипи тим, хто був вихований в її культурі, що їм просто не під силу мислити інакше. Шевченкові рядки руйнують ці стереотипи, і вони підсвідомо відчувають неспокій.

Та якби ж тільки справа була у кількох людях! Цей стереотип отруїв не лише етнічних росіян (серед них є багато вільних від нього!), а й безліч українців, які не можуть об’єднатися, аби здобутися на державну гідність, впевненість і добробут. Український чинник слабкий, і у цьому – найбільша загроза і для росіян, і для євреїв, і для греків, і для всіх, хто живе на цій землі. Бо доки він не стане сильним, її будуть грабувати, нищити, зневажати. Та мають вирости інші покоління, в яких ця отрута, сподіваємось, діятиме слабше. Шевченкове слово має стати для них еліксиром відродження.

Тож в рядках Шевченка не загроза, а порятунок!

Світлана Орел

Чи готовий фонд до змін? Конкурс.

18 березня 2013 року в Кіровоградській обласній державній адміністрації пройшло засідання комісії для внесення кандидатур на заміщення вакантних посад керівників комунальних підприємств, установ та організацій області.

На порядку денному був розгляд кандидатур на заміщення вакантної посади директора Регіонального фонду підтримки підприємництва в Кіровоградській області.

Слід заздалегідь підкреслити. Система регіональних фондів була створена як наслідок виконання Указу Президента України від 1998 року й основним його завданням є реалізація державної політики в галузі підтримки малого й середнього підприємництва, в тому числі фінансова підтримка підприємництва, надання консультаційних послуг, координація роботи з підприємцями та активізація ділової активності.

Нажаль, про роботу даного фонду до цього часу не було відомо в Києві, у Українському фонді підтримки підприємництва, який є координуючим органом державного підпорядкування в галузі реалізації державної політики в сфері підтримки підприємництва.

На конкурс було подано 4 кандидатури. Однією з вимог конкурсу з минулого року, за ініціативою колишнього голови Кіровоградської облдержадміністрації Сергія Ларіна, було подання з-поміж конкурсних документів оригінальної концепції розвитку закладу на короткострокову та довгострокову перспективу.

З-поміж кандидатів на посаду директора РФПП в Кіровоградській області, — Михайло Лобов, фіналіст проекту «Статський радник», керівник проектів Інформаційно-ресурсного центру, блогер сайту Україна-Центр.

Михайло має вищу технічну освіту, закінчивши Кіровоградський національний технічний університет. Досвід результативної роботи на керівних посадах та в проектному менеджменті.

Підтримку кандидатури Михайла висловили Спілка підприємців малого та середнього підприємництва Кіровоградської області, Центр співпраці та підтримки міжнародних проектів.

Наразі про результати співбесіди з кандидатами не відомо.

Особисто від себе, хочу побажати Михайлу успіхів у подальшій роботі та заслуженої перемоги на конкурсі!

Наш баскетбол в «Трибуне»

С сегодняшнего дня на украинской версии популярнейшего российского портала http://www.sports.ru мной открыт блог «Кировоградский баскетбол», на котором можно будет обмениваться мнениями, читать отчеты о матчах кировоградских команд, свежие новости, интервью, смотреть фото. Милости прошу всех, кому интересен наш баскетбол сюда:http://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/elisavetbasknews/

Тем более, что в этом сезоне начинается все самое интересное.

Не врать по мелочам

Есть ложь, есть большая ложь, и есть статистика.

Марк Твен.

Обычно эту знаменитую формулу мистера Твена журналисты используют, когда хотят поговорить о статистике (точнее, о лжи, возведенной в ранг государственной отчетности). Зачастую она находит свое место и в статьях о достоверности коммерческой рекламы («объем ваших век увеличится на 83%») либо в аналитических публикациях, демонстрирующих, сколько тот или иной политик вложил в личный пиар и как ему это помогло. «Большая ложь», как правило, тоже не обделена вниманием: мы регулярно наблюдаем ее на презентациях программ политических партий, в отчетных докладах лидеров страны — впрочем, не только нашей.

Отчего-то мне кажется, что за все перечисленные случаи большой и даже глобальной лжи никому персонально стыдно не бывает. А вот как быть с ложью заурядной, которую и увидеть, и распознать можно своими глазами? Отмазаться от нее ну очень сложно, а подобные неуклюжие попытки вызывают лишь усмешки окружающих. Здесь, в провинции, мы же все видим: какие дворцы строят судьи, на каких машинах разъезжают чиновники, какие часы выглядывают из-под прокурорских манжетов.

Наверное, не было бы этой колонки, если бы не поражающее своим цинизмом недавнее сообщение о том, что личный водитель мэра Одессы Алексея Костусева Сергей Плюта за месяц до смерти завещал городскому голове свой Mercedes-Benz S 500 2010 года выпуска (стоит 700-900 тысяч гривен). Как думаете: кому-то в Одессе непонятно, что лимузин изначально принадлежал мэру и до поры до времени «жил под прикрытием»? И сколько еще движимого и недвижимого «мэрского» имущества спрятано у доверенных людей? Мне отчего-то вспомнилась налоговая декларация нашего местного нардепа Андрея Табалова, в которой из автотранспорта указан только …прицеп. Ну к чему эти глупые уловки? Что стыдного в том, что руководитель крупной корпорации в еще додепутатский период купил себе дорогую машину? Это — нормально! А стыдно — «получать» такое наследство, как мэр Одессы…

И еще о лжи. Недавно от депутатских мандатов освободили двух нардепов — Власенко и Веревского. Истории обоих показательны. Кого хотел обмануть Сергей Власенко, когда доказывал, что он, дескать, не адвокат Юлии Тимошенко, а просто себе погулять вышел? То ли защитник, то ли полузащитник… К чему это убогое лукавство? Вся страна видела Власенко и в суде, и в СИЗО, и на многочисленных пресс-конференциях — если это не типичная адвокатская работа, то чем еще занимается вся эта весьма высокооплачиваемая публика? Хочешь РАБОТАТЬ адвокатом Тимошенко? Сдай молча мандат, докажи преданность своему делу и клиенту. Надеялся защититься на все случаи жизни депутатской неприкосновенностью? Совершенно зря, не мальчик, должен понимать, в какую игру ввязался.

Теперь об Андрее Веревском. Представляете, какая страшная кара — лишение депутатства для человека, чье состояние эксперты оценивают без малого в миллиард — не гривен, а долларов? Небось, все глаза проплакал и голову о стену разбил. Человек хотел перед друзьями попонтоваться, статусность миллиардера подтвердить, а тут сплошное огорчение: и Рада не работает, и бизнесом в открытую, оказывается, заниматься нельзя.

Мне гораздо легче поверить в существование нардепов-инопланетян, чем представить себе «владельца заводов, газет, пароходов», напрочь в одночасье забывшего о своем доходном хозяйстве. Большой бизнес — он как власть, такой же наркотик. С ним можно взлетать и падать, но окончательно расстаться с ним невозможно. В итоге все вокруг точно знают, кто хозяин на бумаге, а кто — в реальности. И кого же вы обманываете, господа хорошие?..

«Обожаю слушать ложь, когда знаю правду» — это слова великолепного Адриано Челентано. По-моему, очень к месту.

Ефим Мармер, «УЦ».

Кировоград выходит на «Линию»

«Линия» — условное, рабочее название проекта, который в рамках концепции брендинга Кировограда «Двигайся со вкусом» привезли российские урбанисты Денис Визгалов и Ильдар Маматов.

Денис Визгалов и Ильдар МаматовПроект был презентован на встрече с активными и заинтересованными кировоградцами и уже в ближайшее время войдёт в активную стадию. Его цель – сделать город понятным, интересным и привлекательным для туристов. Однако, рассчитывают его авторы, сами кировоградцы благодаря новому начинанию увидят свой город совсем в ином свете.

В основе идеи лежит разработка и прокладка тематических городских маршрутов – «линий». Причем темы могут быть самые разные – от военно-исторической до гастрономической. Места отдыха молодёжи, знаковые объекты, связанные с жизнью и творчеством выдающихся елисаветградцев-кировоградцев, «линии» театральная и спортивная – для обсуждения принимаются самые различные варианты.

На практике это может выглядеть следующим образом. После разработки того или иного маршрута он будет обозначен на улицах города визуально: с помощью проложенных линий определенного цвета, вдоль которых на выбранных объектах будут установлены, возможно, QR-коды, с их помощью через подключенный к Интернету мобильный телефон можно здесь же, на месте, послушать сжатый, но обязательно содержательный и интересный рассказ о том, чем известен тот или иной объект (здание, сооружение, памятник и т.д.), почему он заслуживает интереса и внимания.

Аналогичные проекты уже успешно работают как в Европе и США, так и в городах России (Пермь, Углич и т.д.). Инициативная группа кировоградцев планирует запустить первую «линию» уже к лету, сейчас этот процесс вовсю обсуждается в социальных сетях.

Кроме того, «линии» по-кировоградски – в рамках презентации концепции «Двигайся со вкусом» – до конца марта будут представлены Денисом Визгаловым на форумах в Москве и Загребе.

Оксана Гуцалюк, фото Елены Карпенко, «УЦ».

Будьте любезны не хворать!

Медики Кировограда работают над повышением качества медицинского обслуживания. В этом заверила начальник Управления здравоохранения Кировоградского горсовета Оксана Макарук.

Уже почти два года продолжается акция «Здоровые жители – здоровый город», в рамках которой в различных микрорайонах областного центра организовываются и проводятся профилактические медосмотры. Сейчас специалисты работают в поселке Горном, и это уже третий их выезд в этом году. Всего же с апреля 2011 года было осмотрено около 15 тысяч горожан, которых обследуют на предмет онкозаболеваний, гипертонии, сахарного диабета, туберкулеза. «Задача специалистов – выявить данные заболевания на ранней стадии, когда они легко поддаются лечению», — подчеркнула Оксана Макарук.

Несмотря на то, что в стране объявлена неделя борьбы с туберкулезом, работа в этом направлении ведется непрерывно, не только в течение семи дней в году. Начальник управления здравоохранения озвучила данные грустной статистики: каждый час в стране фиксируется четыре случая заболевания туберкулезом и один смертельный случай. Поскольку заболеть может любой человек, каждому необходимо своевременно и регулярно осуществлять рентгенологическое исследование легких. Особенно это относится к так называемым неорганизованным группам населения – домохозяйкам, пенсионерам, безработным. В то же время рекомендуется обращать внимание на состояние здоровья. Непрекращающийся кашель, повышенная температура тела, снижение аппетита и веса, общая слабость и потливость в ночное время – симптомы опасного заболевания.

В поликлиниках Кировограда работают кабинеты ранней диагностики, оснащенные современным лабораторным оборудованием. Медики рекомендуют женщинам после сорока обязательно обследоваться на маммографе (1-я поликлиника). Но вообще обращаться в эти кабинеты может и должен любой, заботящийся о своем здоровье. Посетителю выдают маршрут пациента, согласно которому он посещает все необходимые кабинеты и специалистов.

Оксана Макарук рассказала о том, что Кировоград участвует в пилотном проекте по внедрению государственного регулирования цен на лекарства для лечения гипертонии. Проект предусматривает возмещение средств за медикаменты. В этом году государство планирует перечислить аптекам Кировограда
1 миллион 123 тысячи гривен. Горожане, страдающие гипертонией, должны обратиться к лечащему врачу для подтверждения диагноза, после чего они получают рецепт, выписанный по специальной форме. Лекарства по сниженным ценам можно приобрести в сети аптек «Ліки Кіровоградщини», КП «Кировоградфармация» и в аптеке «Здоровье». По словам начальника горздрава, на учете с диагнозом «гипертония» состоит уже 46 тысяч горожан. Выписано почти 6 тысяч рецептов, но лекарства приобрели всего 1266 человек. Чем это объяснить – непонятно.

Елена Никитина, «УЦ».

Богданове: iсторiя з несподiваним продовженням

Стаття в нашій газеті від 26 лютого «За що Бог образив Богданове?» викликала неабиякий резонанс в Ульяновському районі. Картинки з життя звичайного села, де звичайний керівник відчув себе справжнім паном з дев’ятнадцятого століття, бурхливо обговорювалися в окрузі. Але те, що зараз коїться у самому місці дії, в селі Богданове, перевершило усі наші уявлення про те, як зазвичай реагують на критичні виступи у пресі. Дійшло до криміналу і погроз як людям з самого Богданового, що насмілилися говорити про справжні діла місцевого керівника, так і на адресу журналіста «УЦ»… Та про все по порядку.

Про що взагалі йде мова? У Богдановому вже тринадцятий рік існує сільськогосподарський кооператив. Його було утворено місцевими селянами, які ще пам’ятали заможне колгоспне буття вісімдесятих років. Сподівалися, що за нових капіталістичних часів гуртом господарювати буде краще, вигідніше для усієї громади. Утворили кооператив з капіталом у 6 мільйонів, СВК «Мир», і довірили керувати їм Валерію Кравченку, агроному. Він і досі керує «Миром». Але вже дуже мало залишилося у Богдановому людей, які раді з того, що є членами колгоспу новітнього часу. Бо, на відміну від колгоспного ладу, зиск та вигоду від існування кооперативу має, здається, одна людина. Голова правління Валерій Борисович Кравченко. Ні, стоп. Ще є кілька таких людей — дружина Кравченка, вона ж бухгалтер підприємства. А також донька Настя. Вона навчається в Умані в аграрному виші і чесно пише на своїй сторінці в соціальній мережі в Інтернеті — «я живу, як в раю, в мене все є». Люди з Ульяновського району, які читають це, їй вірять.

У Кравченків кращий дім у селі, тільки біля нього покладено асфальт на їхній вулиці. Голова родини більше двох років на одній машині не їздить, кажуть сусіди, купує собі новий величезний позашляховик. Нічого поганого у цьому всьому немає. Людина працює, агроном він фаховий, нехай собі заробляє. Та є кілька «але». Він очолює кооператив, у статуті якого записано, що наприкінці кожного року прибутки від діяльності кооперативу розподіляються між його членами. Та ніхто з простих пайовиків СВК «Мир» ще жодного разу з 2000-го, року заснування кооперативу, не бачив жодної копійки дивідендів, прибутку, чи як хочете його називайте…

Керівник Кравченко у селі — поміщик, цар і бог. Це, мабуть, він сам так вирішив. Багато хто пам’ятає, як Кравченко тільки з’явився у Богдановому у вісімдесятих роках. «В одних холошах» — є тут такий поширений вислів про незаможних людей. Дали йому хату, дали стати на ноги, обрали головою кооперативу, і все — людину не впізнати. Сьогодні Кравченки наймають працівників на будь-які роботи біля своєї хати. Не тільки, скажімо, картоплю саджати. Усю зиму сніг з подвір’я Валерія Борисовича відкидає чолов’яга, який нібито заборгував кооперативу, — колишній охоронець, під час чергування якого вкрали бочку дизпалива. Влітку мете двір інший батрак…

Але найгірше жити у Богдановому тим, хто наважується відділитися, вийти з кооперативу, стати одноосібником чи піти до іншого фермера. Такі люди враз та назавжди стають особистими ворогами голови кооперативу.

Їх з десяток у селі. Дехто вже одинадцять — дванадцять років не має стосунку до кооперативу. Це по землі. Але, коли ділили колгоспне добро, окрім земельного, кожній людині мав бути виділений і майновий пай. По всій Україні це відбувалося. Кому на майновий пай сівалка доставалася, кому — пара корів, кому — й трактор, кому — приміщення чи частина приміщення. Так у нормальних селах відбувалось. Але не тут.

Десяток років люди, що вийшли, вимагають у голови свою долю майнового паю. Люди не вимагають віддати якогось трактора. Більшості вистачило би можливості користуватися складами, коморами кооперативу. Одноосібник вирощує зерно, але зберігати його не має де. У кооперативу є пристосовані приміщення складів, саме там Кравченко зберігає своє, ой, вибачте, кооперативне зерно. Люди просять — вирахуйте як майновий пай кілька десятків метрів того складу. Ніхто його забирати чи розбирати по камінчику не збирається. Навпаки, люди готові сплачувати за це — за електроенергію, охорону, прибирання. Тільки б мати можливість зберігати зерно. Не варто пояснювати, що без свого сховища та току людям доводиться продавати зерно прямо з комбайну, з поля, а під час літніх жнив ціна зерна найменша. Через кілька місяців вона зростає в рази. Селяни втрачають чималі кошти тільки через те, що пан Кравченко на них образився і багато років не виділяє колишнім членам кооперативу майнові паї.

Вмовляти пана Кравченка декому набридло. Люди почали писати заяви в прокуратуру як районну, так і Кіровоградської області. Люди запросили кореспондента з обласного центру. З точки зору деяких місцевих господарів життя, які вважають, що ухопили бога за бороду, люди «абарзелі». І почалося.

Одного з найактивніших борців за свої права, за свій законний майновий пай «запросили на бесіду» у кафе на трасі Київ-Одеса хлопці з Умані — не полінувалися в Ульяновку приїхати. Прямим текстом людині було сказано — «ми знаємо, де твій дім, яка в тебе машина, якими дорогами ходять твої дружина та діти… Так що ти Валєру не трогай!»

Цих з Умані в окрузі знають ще з початку дев’яностих років. І знають не за їх добрі діла чи досягнення. А знають їх ті, хто тоді починав якийсь бізнес, за специфічні «послуги», які вони переконливо пропонували… Кримінал, одним словом.

Зустріччю у кафе справа не обмежилась, хоча чоловік прямо звідти зателефонував до міліції, і у справу втрутився начальник райвідділу УМВС Сергій Сірак. До прокуратури району подана заява. Але й зараз через день-два людині телефонують з погрозами. А ще, розказали кореспонденту «УЦ» інші мешканці Богданового, не криючись, Валерій Кравченко пообіцяв «і з журналістом розібратися». Тобто з автором цих рядків. Особисто я такого не чув, бо з Кравченком поспілкуватися знову не вийшло. Так що, може, люди щось не так розчули, я на це дуже сподіваюсь…

Останні дні життя в селі пожвавилось. Кажуть, що Валерій Кравченко зі своїм ближнім колом готують збори членів кооперативу, мабуть, щоб знову організувати перевибори себе на посаді. Хай буде так — якщо люди проголосують, то все буде законно, це буде чесне волевиявлення пайовиків. Керуйте й надалі, пане Валерію Кравченко. Але ж віддайте людям належне!

У попередній статті ми писали, що СВК «Мир» майже ніяким чином не приймає участі у житті села. Допомоги не бачать ні школа, ні садочок, про те, що хоча б дорогу відсівом підсипати, мова не йде. Зорати город, допомогти з транспортом у разі потреби — тільки за гроші, не дивлячись на те, є ти членом кооперативу чи ні. Одноосібників, своїх заклятих сусідів, Кравченко не пускає на свою ремонтну базу ремонтувати техніку, трактори, сівалки. Люди їдуть за такою технічною допомогою до сусідніх сіл…

Найабсурдніша ситуація склалася з водою. Є в Богдановому водонапірна башта, старенька, вода з неї тече просто в землю круглий рік. Але не дай Боже набирати там воду простим людям! Заборонено під загрозою звільнення.

Кравченка бояться. Дуже. У цей приїзд кореспондента прямо у селі люди відмовилися спілкуватися. Довелося зробити зустріч біля автостанції Ульяновка, подалі від очей Кравченка та наближених. Прізвищ не хочуть називати, ми й не називаємо, — журналіст поїхав, а людям і надалі тут жити. До того ж велика частина села взагалі намагається відмовчуватися. І наводять такий аргумент — «А хто знає, замінять Кравченка, а новий керівник може ще гірше бути».

Ситуація у Богдановому складна. Не дивлячись на те, що є позови до прокуратури, особливого криміналу, такого, за який швидко та боляче карають, тут немає. Справа має більше моральний бік, про що вже писалося. Але, люди добрі, так далі жити не можна! Треба щось робити.

Найголовнішою проблемою цього села, як на суб’єктивне міське око, є, вибачте, забитість люду. Селяни не розуміють, що давно інші часи на дворі, вже не має кріпацького права. Епоха, коли голова колгоспу був уособленням усієї безмежної влади, минула. Свої законні права мало мати, їх треба відстоювати, виборювати. Але люди бояться… Хоча не всі. Останнім часом боятися стали менше, люди з Богданового хочуть змінити своє життя на кращє.

Геннадій Рибченков, «УЦ», Ульяновка — Кіровоград.

Не уберегли, не спасли…

Гайворон понес утрату. Огромную и невосполнимую. Так обычно пишут, когда от нас уходят знаковые люди, с именем которых связано многое в жизни того или иного региона. В данном случае речь идет о здании, которое много лет было символом города над Южным Бугом.

Построенный в 1928 году монументальный Клуб железнодорожников, затем клуб им. Воровского (именно под этим названием его знали тысячи гайворонцев) и уже в последние годы — ДК «Орион» пережил взлеты и падения, знал лучшие времена и холодное запустение, на его сцене и в зале не раз бывали люди, широко известные далеко за пределами Украины. Вот и сейчас его примарафетили — хотели принять здесь губернатора.

Клуб Воровского горел почти сутки, с субботы на воскресенье, его тушили в несколько приемов. Пожарные приехали быстро, но вода была только в одной бочке, а ее — воду — в городе ночью взять негде, разве что из Буга. Беспомощность сменялась безысходностью. Не дотушили… Остались только стены, построенные на совесть. Здесь уже, кажется, перебывал весь Гайворон. Люди со слезами прощаются с тем, что было для них большим, чем просто клуб, — со своей молодостью, с радостными и счастливыми моментами их памяти.

Ответы на вопросы «Почему загорелось?» и «Почему не потушили?» наверняка окажутся стандартными, и никому легче от них не будет…

Соб. инф.

«Кировоград меня по-хорошему удивил»

Ильдар Маматов — человек в России известный. А в родном Пермском крае — знаменитый. Не без его участия из общей «серой зоны» удалось извлечь и сделать интересным для всей России Пермь и многие города в округе. Он издатель, краевед, путешественник, специалист по продвижению территорий. Сейчас живет и работает в Санкт-Петербурге, воплощая масштабные проекты. В Кировоград он приехал в рамках проекта «Креативный город». Кое-что рассказал и показал, научил многому интересному. А в интервью по просьбе «УЦ» проанализировал наши возможности.

Ильдар Маматов

— Ильдар Юнусович, скажите честно, еще полгода назад вы подозревали вообще о существовании в этом мире Кировограда?

— Полгода назад мы уже тесно с Денисом Визгаловым обсуждали ваш город…

— А год назад?

— Честно скажу — нет. Но, общаясь с Денисом, я понял, что этот город, в который он влюблен, симпатичен тем, что люди здесь в первую очередь активные и творческие. Есть актив города, который заинтересован жизнь тут сделать интересней. После нашей встречи с этими людьми я чувствую большое удовлетворение. Ваши люди не говорят «все плохо, все в упадке, коррупция и т.д.», а реагируют на все достаточно позитивно и конкретно. Есть идеи и видение, как их воплощать.

— У вас есть опыт работы с такими небольшими городами, как наш, именно в такой форме — вам дают большой простор для реализации?

— В каждом городе своя история, свое лицо. Есть города, где основная составляющая активных людей — это бизнес, у которого, кроме идей, есть и деньги для того, чтобы делать интересные и полезные вещи для того места, в котором они живут. Не только для себя и для своих детей. Есть населенные пункты (я говорю в основном о России), где наиболее активны государственные органы, муниципалитеты, например, Тобольск, который за несколько лет превратился в привлекательное место. Или Елабуга, где роль локомотива играет директор краеведческого музея, женщина. Благодаря ей создалось ядро, вокруг которого объединились краеведы, историки, все неравнодушные активные люди, и сегодня Елабуга — первоклассный туристический центр в Татарстане!

Есть города, где рука об руку идут власть и сообщество. И для меня Кировоград, по моим ощущениям, как раз такой, здесь этот баланс соблюден. Сообщество не подходит с позиций потребления — дайте нам денег, и мы сделаем что-нибудь; и администрация со своей стороны, пусть достаточно осторожно (ведь речь идет о бюджетных деньгах!), но дает поддержку и некие полномочия, например, на изменение культурной среды и открыта для людей. Ранее я знал это со слов Дениса, теперь воочию убедился, что Кировоград является таким интересным городом, где сообщество горожан, вне зависимости от личного статуса, будь ты предприниматель, служащий, бизнесмен, — все заражены идеей сделать город интересным.

— Я читал, что вы в Украине ранее консультировали кого-то. Интересно знать, где и кого?

— Это было в 2008-м году, когда создавалась сеть справочников «Желтые страницы», меня пригласили на четыре месяца помочь в ее создании. В то время я работал в шведском международном холдинге, издающем справочники, директором по региональному развитию. Но, к сожалению, из-за Интернета в том числе проект окончательно не состоялся. Хотя удалось создать хорошую команду, например, в Одессе. Но этот проект касался бизнеса, у меня большая часть времени уходит на бизнес-консультирование, это для заработка денег. А все остальное — издательская деятельность, брендинг территорий — это для души, на этом я больше трачу. Поэтому я независим ни от кого, могу по зову души заниматься изданием чего хочу, созданием имиджа тех мест, которые мне интересны.

— Насколько известно, вы приложили руки к тому, чтобы ваш родной Пермский край и сама Пермь стали более известными и привлекательными. Вероятно, с такими городами легче работать — миллион населения, мощный транспортный и промышленный узел, сердце оборонной промышленности, история освоения Сибири и ее недр и т.д. Материал намного богаче, чем у нас. С небольшими скромными городами сложнее?

— Как и во всем, есть две стороны медали. С одной стороны, проще с большими, потому что много исходной информации, есть сильное сообщество краеведов. Но сложнее в том, что Пермь — это сугубо промышленный центр и до совсем недавнего времени закрытый город. И эта ментальность многолетней закрытости тормозит многое. Для меня как издателя краеведческой литературы первое время было очень сложно просто собирать информацию, потому что люди там крепко приучены: «Не болтай!», «Болтун — находка для шпиона». Отчасти до сих пор это тормозит, люди до сих пор очень осторожны. К тому же если говорить о народах, которые населяют край, то это в первую очередь коми, пермяки — это финно-угры, неторопливые люди. Годы уходят, чтобы воплотить проект. Они делают все основательно, добротно, но долго!

Последние три-четыре года наблюдается мощный всплеск в общественной и культурной жизни города, хотя тоже не все однозначно воспринимается. Культивируется новое искусство — создан Музей современного искусства, делающий шум на всю страну, Театр-театр (он так называется) ставит эпатажные постановки. Делается все, чтобы привлечь внимание мирового сообщества. А я против подхода, когда все средства хороши. Есть вопросы, связанные с духовностью, целомудрием, которые в Перми подчас топчутся в угоду рекламе. На мой взгляд, это не совсем правильно.

Очень хорошо, что в Пермь пригласили много людей из Москвы, они явились той силой, которая разбудила местных поэтов, краеведов, историков, они очень расширили региональный кругозор. Но одновременно это привело к большой конфронтации с местными. Ведь в борьбе всегда рождается новое!

На ваш вопрос я не могу ответить. Потому что знаю успешный пример Елабуги, которая меньше Кировограда, и успешный пример Перми, которая больше… Хороший еще пример — город Кунгур, это Пермский край, он в восьмидесяти километрах от Перми. По духу люди, которые сегодня были на нашей встрече, чем-то мне очень напомнили кунгуряков. Я с ними работаю уже десяток лет, поэтому мне было очень просто в Кировограде — люди похожи. И у меня есть уверенность, что у Кировограда тоже все получится, как у успешного туристического Кунгура — города ярмарок, крупнейшего фестиваля воздушных шаров и т.д.

— С точки зрения вечности, Кировоград и Пермь практически ровесники — тридцать лет разницы всего со дня основания. Скажите, проще работать с молодыми городами или с такими, у которых тысячи лет истории за плечами? Я говорю не о крупных городах вроде Киева, а нашего масштаба, например, небольшой Полтаве, которой под тысячу лет.

— Если честно, мне приятнее работать с городами молодыми. Как пример — город Березники, которому семьдесят лет исполнилось, или Магниторск — такого же возраста. Там другие люди… В каком смысле? Это родители и дети, не так давно приехавшие, два-три поколения. Они приехали сюда, и теперь это их Родина. В городах более старых люди более закостенелые. Как, например, в том же Пермском крае, кроме молодых Березников, есть старинный Соликамск. Здесь очень живучи старые традиции, принято во всем поступать так, как сказали (и поступали) родители. Хотя в современном быстро меняющемся мире надо меняться или зачастую просто смотреть с другой точки зрения, под другим ракурсом. И даже отвергать что-то старое. Молодые города в этом смысле более по­движны. Как дети, которые быстрее приспосабливаются к современным реалиям. Хотя есть у молодых городов и свои слабости.

Но главное в любом городе — люди. Вот Кировоград в этом смысле сегодня меня по-хорошему удивил, с большим удовлетворением могу сказать, что цель, которую мы ставили в этот приезд — еще раз поговорить о бренде, глубже начать работу с создания туристических маршрутов и т.д., — начала работать. Вы видели, что идет не просто обсуждение, а сразу много предложений, инициатив, много людей, которые прямо сейчас готовы что-то делать.

— То есть задавать вам стандартный вопрос для приезжих — чем вам запомнился Кировоград, — не имеет смысла. Вы уже дали ответ — это люди.

— Да, это так. Поэтому я в Кировоград верю.

Беседовал Геннадий Рыбченков, фото Елены Карпенко, «УЦ».