На жаль, не рідкість у наш час, коли діти залишаються самотніми ще при живих горе-батьках. Таких діток виховують в інтернатах, але, як показує багаторічний досвід, це не найкращий спосіб навчити дитину любити життя, адаптуватися у соціумі. Більшість із них не готові сприймати світ, відстоювати права, а навпаки, опускають руки й обирають сумнозвісну стежку батьків. Такі діти губляться в житті… Єдиний порятунок для них — це виховання у сім’ї.
Саме до цього висновку дійшла сім’я Бутейкіних кілька років тому. Першим їх кроком стало створення прийомної сім’ї, а вже потім — дитячого будинку сімейного типу в с. Покровське Кіровоградського району. Щоб зробити такий серйозний крок, в деяких людей іде багато часу на роздуми, а от подружжя Бутейкіних — Сергій та Світлана — ще в молодому віці мріяли подарувати родину тим, у кого її немає. Мабуть, саме тому доля їх і звела на одному шляху. Тільки не знали вони одного, що оберуть на виховання дітей з діагнозами, ледь сумісними з життям…
Або дiти, або кар’єра
Після закінчення школи Світлана вступила на музичне відділення Азовського педагогічного училища (на той час вона з батьками проживала у м. Волгодонськ Ростовської області), потім закінчила музичний факультет Таганрозького педагогічного інституту. Потім дівчина зустріла Сергія. Перші побачення і зізнання в коханні, а ще мрія одна на двох — подарувати родину дитині, яка її не має. До цієї теми вони вкотре серйозно повернулися вже після одруження і народження двох власних дітей — Антона і Даші.
На той момент вони вже переїхали до України, Світлана виховувала своїх дітей і поступово реалізовувала себе, викладаючи музику. Коли діти виросли з пелюшок і в країні пройшли тяжкі 90-ті роки, подружжя все частіше зупинялося на темі щодо виховання знедолених діток у їх родині.
Історії Маші та Насті
«Мамо, а як тебе звати?»
Підбір дітей в родину — це надзвичайно складний процес. Потрібно бути обережним, щоб раптом не поранити дитячу душу.
— За допомогою і порадами ми звернулися у Службу у справах дітей Кіровоградської районної державної адміністрації. На жаль, побачення з дітками не дозволялися, і треба було обирати за фотографією, — каже Світлана.
Та Сергію і Світлані пощастило. Коли вони у черговий раз прийшли у Дитячий будинок, то потрапили на дитяче свято. Їх запросили у залу як гостей (лише так дозволялися знайомства).
— Саме тут ми й знайшли Машу, — розповідає жінка далі. — Ми дивимося на неї, і перед очима стоїть наша рідна дитина. Це стало зрозумілим з першого погляду. Вже тоді вона нам здалася рідною… Після святкового концерту ми з чоловіком вийшли з зали, і він мене запитав: «Маша?», на що я впевнено відповіла: «Так».
Сергій та Світлана вже готові були займатися оформленням документів, як тут працівники Дитячого будинку повідомили їм, що в Маші астма, яка несе серйозні проблеми для здоров’я, тому порадили придивитися до інших дітей.
— А якби так сталося, що ми народили дівчинку з таким діагнозом, то що нам, відмовлятися від неї? Це ж наша дитина! Хіба можна буде таку жінку називати мамою, якщо вона злякається проблем і залишить дитя виживати самостійно?! — додає Світлана. — Ми забрали Машуню до себе і поставили завдання — вилікувати її.
Того дня подружжя Бутейкіних щасливе поверталося додому. І тут на них чекав ще один сюрприз — друзі повідомили, що знайшли для них дівчинку, яка дуже потребує допомоги. Неочікувана ситуація вимагала негайного рішення.
— Ця дитина теж заслуговує на родину, тому ми довго не роздумували, — говорять батьки. — Нас бентежило тоді одне — як Антон і Даша відреагують на появу нових сестричок в родині. Знайти підхід до них насправді було не так і легко, адже дівчатка жили в іншому світі, вони не звикли до турботи та уваги. Ще з пелюшок вони пізнали біль та страждання. Ненормальні умови їхнього існування позначилися потім на їх здоров’ї і психіці. Різні ситуації в них викликали просто непередбачувані емоції. Нам було дуже важко. Ми не одразу знаходили з ними спільну мову, та знали, що головне — викликати в них довіру.
Окрім того, що дівчатка потребували додаткової уваги, в них були серйозні проблеми зі здоров’ям. У перші ж дні, коли Маша була в родині, в неї раптово почалися приступи астми. Обоє злякалися за життя дитини, викликали «швидку», яка відвезла її в лікарню.
— Це була перша така ситуація з Машею, ми до цього, звичайно ж, не були готові. В мене серце розривалося, поки ми доїхали в лікарню, Маша цілу дорогу тримала мене за руку і плакала, просила, щоб я її не залишала, — каже Світлана. — Потім була ціла ніч без сну. Я сиділа біля її ліжка, і ми разом робили дихальні вправи, а на ранок вона заснула. Мені стало трішки спокійніше. А тільки-но відкривши очі, Маша тихенько мене спитала: «Мамо, а як тебе звати?»… — і на очах жінки під час цього спогаду забриніли сльози.
Поки Світлана перебувала в лікарні з Машею, одночасно проблеми зі здоров’ям виникли і в Насті. Вона постійно кашляла, і татко не міг зрозуміти, що з нею, адже ні сиропи, ні таблетки, ні лікувальні процедури не допомагали. Що з дівчинкою відбувається, ніхто не міг сказати, як і те, який справді в неї діагноз. І лише через півроку медики зробили висновок: Настя була пасивним курцем у свої неповні чотири роки. Цей діагноз легко було пояснити, адже середовище, в якому раніше жила дівчинка, якраз і призвело до таких наслідків.
Родина разом долала всі перешкоди, це було справжньою боротьбою за здоров’я дівчаток: ліки, які замовляли з-за кордону, повноцінне харчування, розроблене спеціалістами, ігри на свіжому повітрі і т.д. І лише через деякий час дівчатка відчули, що ці люди бажають їм добра. Коли Настя вже ходила до дитячого садка, лише тоді сказала дітям: «О, моя мамка іде» — а це означало, що вона відчула, що полюбила свою нову родину.
Цього року обидві дівчинки закінчили другий клас Покровської школи. Дівчатка активні й допитливі, беруть участь у шкільному житті. Ще б пак, адже їх старший брат Антон добре вчиться і допомагає сестричкам, а Даша гарно малює, тому часто навчає цьому дівчаток, а також разом з Настею відвідує музичну школу, вони вчаться грати на фортепіано, як і їхня мама свого часу… А в Маші виявилися здібності до рукоділля — у вісім років дівчинка навчилася шити м’які іграшки. Її талант допомагають розвивати у дитячо-юнацькому центрі творчості «Зорецвіт», що діє при школі №26 м. Кіровограда.
Історії Сергійка та Андрюші
Близнюки вчилися жити заново
В якусь мить сім’я Бутейкіних відчула, що може взяти на виховання ще кількох дітей. І поки вони думали над цим, із Служби у справах дітей Кіровоградської райдержадміністрації їм повідомили про хлопчиків, яким потрібна термінова підтримка. Бутейкіни без вагань виїхали на зустріч з ними. Чотирирічні близнюки Сергійко і Андрійко були в лікарні.
— Ми купили їм іграшок, розмальовок, гостинців, щоб ближче з ними познайомитися, — каже Світлана. — Але, коли ми зайшли до палати, то були дуже вражені. Ці дітки не вміли розмовляти, не знали самих звичайних правил гігієни, як потрібно себе поводити — цього всього їх просто не було кому вчити.
Побачивши, що хлопчики зовсім не пристосовані до життя, Світлана злякалася, як на них відреагують її діти, і трохи розгубилася. Сергій помітив вагання дружини і взяв справу у свої руки, запевнивши, що якщо не вони, то на долях близнюків поставлять хрест, бо з них вже практично неможливо «зліпити» людей (так їм сказали психологи після подальших досліджень хлопчиків, поставивши їм діагноз «соціально-педагогічна занедбаність»).
Коли батьки вдруге готувалися до побачення з Сергієм і Андрієм, то вирішили познайомити їх зі своїми дітьми, щоб побачити, як вони відреагують на близнюків. Тоді вони знову накупували подарунків і пішли в гості. Хлопчики із подивом почали роздивлятися дівчаток, їх гарні бантики та сукні.
— Взагалі, було таке відчуття, що вони вперше в житті бачать дівчаток, — продовжує розмову жінка. — Вони обережно пальчиками торкалися їхніх суконь. Андрійко та Сергійко почали підпускати до себе дівчаток. Ті ж почали показувати, як потрібно правильно тримати олівець в руці і малювати, як потрібно ложку тримати, їсти суп чи пити чай із чашки. У чотири роки вони вчилися жити заново… Коли ми після цієї зустрічі збиралися йти, Настя запитала: «Це що ж, ми йдемо, а їх залишаємо самих?» Спостерігаючи за цією ситуацією, я зрозуміла, що мої дітки прийняли хлопчиків у свої серця.
Відтоді Бутейкіним довелося довгий період оформлювати документи, поки їм дозволили забрати хлопчиків у свою родину.
А потім всі разом вчили Андрійка та Сергія, як треба жити. Поступово вони привчилися доглядати за собою, звикали до сімейного життя, оточення, суспільства. Єдина проблема — хлопчики у свої чотири роки не вміли розмовляти, а ще з ними треба було додатково займатися за спеціальними програмами, розвивати моторику пальчиків. Бутейкіни старанно все виконували, не зупиняючись ні на мить. Ретельно до вивчення цього питання підійшов батько, Сергій, який знайшов у місті Кіровограді психолого-медико-педагогічну комісію, яка може визначити розумову активність хлопчиків і дати направлення на їх лікування та подальше навчання. Хлопчики здали всі тести, в результаті яких діагноз свідчив про те, що вони розумово розвинені, проблема була лише із затримкою мови.
Цього року Андрійко та Сергійко закінчили підготовчий клас психологічної корекції у школі №26, де з ними працювали логопед, психолог.
Історії Микитки та Наталі
Допоможiть йому вижити
Наступними дітьми у цій великій і дружній родині пощастило стати Микитці та його сестричці Наталі. Тоді статус прийомної сім’ї Бутейкіних перейшов в Дитячий будинок сімейного типу, адже кількість дітей перевищувала чотирьох.
Історія життя цього хлопчика ще кілька років тому приголомшила багатьох — у два роки хлопець з’їв гранули марганцю, чим пошкодив собі дихальні шляхи, стравохід, випалив трахею, порожнину рота, через що нижня губа приросла до ясен. Наслідки були жахливі… Медики дивувалися, як він вижив взагалі, і, в свою чергу, розводили руками, як йому допомогти.
— Коли я від подруги дізналася про цей випадок, то подумки попросила в Бога здоров’я для цього хлопчика, — пригадує Світлана. — Потім життя закрутило, виховання діток і одразу їх лікування. З того часу, як я почула цю історію, минуло ще два роки, і знову при зустрічі з подругою вона нагадала мені про Микиту, сказала, що він живий та знаходиться в дуже тяжкому стані, що його матір позбавили батьківських прав. Медики навіть дивувалися, як він у неї вижив. За цей час горе-мати народила ще й доньку, якою теж не займалася, а на момент позбавлення батьківських прав їй виповнилося півтора роки.
Ця історія з хлопчиком запала Сергію й Світлані в душу, тільки чим Микитці допомогти, вони не знали. І так співпало, що в цю мить Бутейкіним потрапив до рук відеоролик про те, як живеться хлопчику-інваліду в інтернаті для діток із обмеженими фізичними можливостями. Це було жахливо. І в обох перед очима тоді попливла історія про Микиту…
— Я відчула серцем, якщо ми його не заберемо, його доля буде зламана. І хоча я жодного разу не бачила цього хлопчика, та серцем відчувала, що це моя дитина.
Багато перешкод довелося подолати родині, перш ніж забрати хлопчика та його сестричку до себе, пройти безліч інстанцій. З того моменту розпочалася боротьба за життя дітей, ситуація зі здоров’ям в обох була серйозна. У Наталі анемія, низький рівень гемоглобіну, вона спочатку ледь трималася на ногах, щоб її врятувати, Бутейкіни показували її фахівцям та дотримувалися всіх необхідних рекомендацій. Наразі її самопочуття краще.
Зараз вся родина хвилюється за Микитку, в якого хвороба доволі специфічна. За медичною допомогою Світлана та Сергій зверталися до багатьох медичних закладів України, але, на жаль, більшість лише дивувалася, як хлопчик взагалі живе. Микитці треба було терміново робити хірургічне втручання за допомогою лазерної хірургії, але такого напрямку хірургії в Україні на даний час ще не існує. Родина постійно шукала заклади за кордоном, де можна було б врятувати життя Микитки. І, на щастя, в дитячому хірургічному центрі м. Мінськ (Білорусія) відгукнулися на їхню біду. Наразі уже сім операцій зроблено, а планувалося до двадцяти. Процес лікування та реабілітації коштує дуже багато грошей, але їх у родини немає.
Батьки зі сльозами на очах просять всіх небайдужих людей допомогти фінансово, адже життя хлопчика висить на соломинці. Від милосердя кожного з вас залежить життя маленького хлопчика, який тільки вчиться жити, бачити добро…
Кошти можна перерахувати на картковий рахунок матері-виховательки Бутейкіної Світлани Сергіївни: 5168742060379371 ВАТ «ПриватБанк».
Хтось звик лише співчувати, дивлячись на обездолених і приречених дітей, а хтось бере на себе відповідальність і з чистим серцем бореться за їх життя. Це виважене рішення заслуговує на найкращі слова вдячності. Такі люди рятують загублених дітей, дарують їм затишок, мир, любов і злагоду. Родина Бутейкіних намагається відкрити своїм діткам безмежний світ з усіма його яскравими барвами, а коли їх посмішки світяться добром і щастям — це найвища нагорода для батьків.
Вікторія Семененко — спеціально для «УЦ».
