Почти год прошел со дня открытия в Кировоградском областном кардиологическом диспансере операционной, где теперь проводят операции на сердце. Их количество постоянно растет, и совершенно естественно, как рассказала главврач кардиодиспасера Анна Сухомлин, возник кадровый вопрос. Одним из хирургов был Андрей Клянчин, приехавший в наш город из Луганска, второго, совсем молодого врача, лечебное учреждение готовило, отправив на курсы специализации. Андрей Сергеевич предложил кандидатуру еще одного хирурга, с которым он вместе учился в Институте Амосова, а затем проходил стажировку в клинике в Бельгии. И вот уже несколько месяцев у нас работает кардиохирург Олег Бохонко.
Итак, знакомьтесь: Олег Игоревич Бохонко, родом из Западной Украины — из Львова, кардиохирург первой категории, член Украинской и Европейской ассоциаций кардио-торакальных хирургов. Ранее работал во Львовском кардиологическом центре. Последние несколько лет занимается нарушениями ритма сердца и электрофизиологией — установкой искусственных водителей ритма (однокамерных, двухкамерных, кардиовертер-дефибрилляторов), также имеет опыт проведения абляций («прижигания» дополнительных путей проведения). Специализируется на операциях на открытом сердце. В данный момент — первый ассистент Андрея Клянчина во время таких оперативных вмешательств.
С еженедельником «Украина-Центр» уже знаком, так как, приезжая в любой город, непременно покупает местную прессу, чтобы быть в курсе происходящих здесь событий.
— Чому ви вирішили зі Львова переїхати в Кропивницький?
— Тут працює Андрій Сергійович Клянчин, з яким ми давно знайомі. Мені завжди цікавіше поїхати в якесь місто, де можна розпочати щось нове, службу поставити. Це в моїх професійних інтересах.
— Чи не страшно було міняти велике місто на провінційний обласний центр?
— Ну Львів теж не дуже велике місто. Страшніше було інше — чи зможу я зробити те, заради чого їхав. Виявляється, зміг.
— Як ви влаштувалися тут? Як вирішуються ваші житлові питання? Чи плануєте перевезти сюди вашу сім’ю?
— Житлові проблеми зараз більшість вирішують однаково — житло знімається. Я винаймаю квартиру неподалік від клініки, щоб було зручно. Зараз не є суперпроблемою вирішувати житлове питання по-іншому. Якщо хочеш кудись їхати, винаймаєш собі житло, їдеш і працюєш. А сім’я моя поки що остається у Львові.
— Як ваша родина сприйняла ваш переїзд до Кропивницького?
— Нормально. Знаєте, на Заході люди міняють місце проживання в залежності від того, де працюють. У нас не так. Спочатку питають, а де я буду жити, а як, а логістика, як діставатися на роботу, зручно-не зручно…
— Чи справдилися ваші сподівання на цю лікарню, де ви зараз працюєте?
— Так, справдились і справджуються. Є багато планів для реалізації, у лікарні великий потенціал, дуже великий. Адже є операційна, де я можу робити. Якщо при нормальному забезпеченні тут вийти на рівень 300 операцій в рік — це буде дуже великий крок. Тут є велика заслуга Андрія Сергійовича Клянчина, і разом нам працювати добре. Можна все зробити, адже є потреба. Потрібно тільки визначитися, наскільки наша держава збирається бути відповідальною перед громадянами у фінансовому забезпеченні…
— Які нові медичні послуги можуть тепер отримувати пацієнти?
— Тепер, не виїжджаючи до столиці або інших міст, вони можуть отримати відповідний рівень обстежень, відповідний рівень кваліфації, виявити покази до втручання та отримати набагато ширший рівень втручань — хірургічних, інтервенційних, будь-яких — і більші можливості лікування, яке пацієнти отримують на місці. Так має бути.
Щодо моєї спеціалізації, то проблеми порушень ритму серця, аритмій — це те, що зараз вирішується, що є доступно, спектр втручань постійно розширюється. Це і брадіаритмія, тобто проблеми, пов’язані зі сповільненим серцебиттям, які потребують імплантації штучних водіїв ритму, весь спектр яких є. Потрібно тільки чітко визначити покази, що треба пацієнту. Потім уже пропонувати йому, а вже третій етап — це той, на якому дехто акцентує найбільш, - правильно підібрати терапевтичне лікування й хірургічне лікування. Все. Це так має бути, так і намагаюся робити, тобто так, як треба. Є європейські рекомендації, і по можливості ми іх виконуємо. Можливості — це те, що зараз у нас є в забезпеченні. Якщо нема — іноді намагаємося щось «на коленке» зробить або звертаємося до пацієнта: потрібно так, а ми можемо тільки так…
— Чи може до вас просто звернутися людина, яка багато років лікується в поліклініці й не має результатів лікування?
— Насправді до нас має йти вже скерований дільничним терапевтом, лікарем первинної ланки пацієнт, який має вже попередній діагноз. Лікарі швидкої допомоги, первинної ланки, в стаціонарі знають, кого й коли до нас скеровувати. Пацієнт не знає сам, що йому потрібно йти до кардіохірурга. Та й, знову ж таки, слово «хірург» викликає в людини певний страх. Це нормально, коли людина боїться йти в лікарню. Це кожен раз подія в житті, і кожен раз людина почуває себе некомфортно.
— Тобто для певних результатів вашої роботи потрібна повна взаємодія між кардіодиспансером і лікарями первинної ланки?
— Так, і я дуже задоволений рівнем співпраці з іншими лікарнями, зі стаціонарами. Можу тільки похвалити, тому що мені є з чим порівняти.
— Які оперативні втручання ви проводите?
— Загалом можна сказати, що це імплантації штучних водіїв ритму серця, тому що їх дуже великий спектр, і перелічувати всі не варто. Потреба в цих операціях дуже велика, я навіть точно не скажу останню цифру. В Європі цей показчик — більше тисячі на мільйон населення на рік.
— Штучні водії ритму, або кардіостимулятори, надходять в лікарню за державною програмою?
— Так, певна кількість. Але все, що в нас було, ми виставили минулого року. Держава виділяє дуже недостатню кількість, і це не тільки тут, це по всій Україні така ситуація.
— Держава закуповує найдешевші водії ритму, аби збільшити кількість їх, чи більш якісні, але дорожчі?
— Я не можу сказати, що якісь неякісні, якісні всі.
К нашему разговору подключается заведующий рентгенэндоваскулярным отделением кардиодиспансера Виталий Анатольевич Крошка:
— У нас в области почему-то отдают предпочтение количеству, а не качеству. Если мы говорим о кардиостимуляции и о лечении большинства патологий, то практически 90% больных требуются двухкамерные стимуляторы. У нас же из поставок прошлого года двухкамерных было… аж три штуки. Однокамерных при этом было 90 с лишним, это с учетом областной больницы. Почему-то представления о том, что нужно пациентам, не совпадают с современными требованиями.
— А в чем разница, какой стимулятор поставят человеку — однокамерный или двухкамерный? Это повлияет на продолжительность его жизни?
— Ні, - відповідає Олег Ігорович, - на тривалість не вплине, вплине на якість життя.
— Тобто ви проживете 10 років, але поганенько, або п’ять — нормально?
— Нет, вы проживете те же 10 лет, но при этом полноценной, обычной, нормальной жизнью, - говорит Виталий Крошка. - У пациентов с однокамерными стимуляторами через некоторое время может развиться сердечная недостаточность. Двухкамерный же стимулятор позволяет сердцу работать как здоровому. — Стимулятор требует замены через какое-то время?
— Это зависит от фирмы-производителя, какая там батарея. Российские рассчитаны на 5-7 лет, а последние разработки фирмы Medtronic — 10-11 лет.
— Какова стоимость стимулятора сегодня?
— 37-38 тысяч гривен — двухкамерный стимулятор. Понятно, что финансовое бремя при таких ценах должен нести не пациент.
— Те, що Віталій Анатолійович сказав, це ціна на найпростіші прилади. Я би хотів пацієнтам закупати те, що вони реально не можуть купити, - знов підключається до розмови Олег Бохонко. - Це імплантований кардіовертер-дефібрілятор або трьохкамерний стимулятор. Їхня вартість на сьогодні — 7-8 тисяч доларів. По всьому світу така вартість, і у нас так само. Серед пацієнтів є молоді, у яких є ризик раптової смерті, а є літні. І якщо літньому паціенту зможеш на 10 років життя продовжити, це для нього — щастя. Але коли перед тобою сидить 30-річна людина, яка в будь-яку хвилину може померти, і допомогти йому може тільки такий прилад, який він ніколи не зможе собі купити, як бути? Оце проблема!
— Мы готовы предоставлять очень широкий спектр услуг, - снова подключается Виталий Крошка. - Вопрос один: кто за это будет платить? Мы живем в такое время, что никому ничего бесплатно не достается. На данный момент ни одно государство не может в полной мере обеспечивать свою медицину. И наиболее живучими в этом плане являются страны, где страховая медицина представляет собой симбиоз государственной и частной.
— Але є держави, де страховку оплачує сама людина, - каже Олег Бохонко, - і це набагато краще, адже вона сама, своїми грошима відповідає за своє ставлення до здоров’я. Наприклад, в Ізраїлі є два — три безкоштовних візита до лікаря, і цього суворо дотримуються. І якщо лікар прописав йому три таблетки, то ніхто і ніщо не заставить змінити дозування або замінити препарат дешевшим аналогом. Головне у лікуванні — знайти доктора, який тобі допоможе. Мені підходить, коли до мене приходить пацієнт, який начитався про свою хворобу — в Інтернеті, в книжках, ще десь, - ми тоді будемо мати з ним предметну розмову. Який ничого не знає — буде те ж саме, але набагато довше.
Беседовала Ольга Березина, «УЦ». Фото — «Перша електронна газета».