Рівно 55 років тому, у 1961 році, делегатами IX конгресу Міжнародного інституту театру було прийнято рішення щорічно 27 березня святкувати Всесвітній день театру. Ми вітаємо колектив театру ім. Кропивницького з професійним святом і бажаємо їм цікавих прем’єр, вдячного глядача, гідної оцінки їхньої творчості! А в якості невеликого подарунку — знайомство ще з двома актрисами: Надією Мартовською та Тамарою Лаптєвою.
За традицією представляє героїв наших інтерв’ю головний режисер муздрамтеатру Євген Курман. Отже, знайомтеся: Надія Мартовська.
— Зараз ми репетируємо чеховську «Чайку», — каже Євген Васильович. — Надя теж там працює — цікаво, легко. До Наді у мене особливе ставлення, і я цього не приховую. У нас складається такий тандем, який в моєму розумінні повинен бути в процесі створення вистави. Я їй в принципі майже не кажу, що потрібно робити. Вона завжди дуже уважно слухає, що кажу я, і втілює в життя. У неї завжди все виходить, вона завжди щось принесе, доробить — це і є акторська творчість. Надя задіяна у всіх моїх роботах, і мені дуже подобається, що вона скрізь різна.
Ну а далі ми продовжили розмову вже з самою Надією Мартовською.
— Надія, що привело вас на театральну сцену?
— Можна сказати, що до театру я прийшла випадково. Але вважаю, що мене привела доля. Я, мабуть, єдина актриса в театрі, яка в дитинстві ніколи не мріяла стати актрисою. Мріяла стати всім, про що читала, а читала дуже багато — дуже часто сиділа дома, адже соромилась спілкуватись, і читала книжки. Мріяла бути і вчителем, і лікарем, і вулканологом, і патологоанатомом… Потім, коли настав час поступати, мені мама сказала, що нікуди в інші міста мене не відпустить, бо не прогодує, — тільки Кіровоград. І я поступила в КІСМ, на факультет «Технологія машинобудування». Я навіть відмінницею була й получала підвищену стипендію. Після закінчення інституту десь півроку пропрацювала інженером в черкаському НВП «Комплекс», навіть двічи отримала премію за розробку якогось лакокрасочного апарату (сміється). Потім пішла в декретну відпустку, і так вийшло, що перебудова — і виходити з декрету мені було просто нікуди. Я навіть побула професійною безробітною та стояла в Службі зайнятості, а потім від цієї служби пішла вчитися та на базі своєї технічної освіти отримала економічну. Близько року працювала бухгалтером, але зрозуміла, що це не моє. Так вийшло, що з дитинства я танцювала, — спочатку в «Проліску», потім у КІСМі, в «Яхаді». І коли я танцювала в «Яхаді», балетмейстер театру Жанна Олійниченко іноді просила підмінити когось з артистів балету. Я їй дуже сподобалась, і вона мене почала умовляти йти працювати в театр, у балет. І коли я звільнилась зі своєї бухгалтерської роботи, вирішила: піду трохи потанцюю. Мене тимчасово взяли актрисою балету — і я закохалася в театр. Потрапила на репетиційний процес, якраз Казнадій ставив «Серенаду кохання», і це було страшенно цікаво, настільки захоплююче, що зрозуміла, що це — моє, я буду працювати тільки в театрі, який завжди любила як глядач. Десь через півроку мене призначили вже на драматичну роль — я була Білим Мишеням у виставі «День народження Кота Леопольда» (сміється). І після цього я стала прагнути грати драматичні ролі. Мене призначали, але почалися проблеми: у мене зовсім інша ставка, я повинна не грати, а танцювати, бути зовсім на іншій репетиції… Тоді я вступила до київського університету театра, кіно і телебачення, закінчила його заочно, і ще під час навчання мене перевели до акторського складу. Так сталося, що декілька разів кардинально змінювала своє життя, але доля мене вела все ж таки до театру.
— Іноді так складається, що доводиться грати одну й ту ж роль у спектаклях, постановку яких зробили різні режисери. Наприклад, ви грали Маленьку Розбійницю у «Снігових королевах» Ілляшенка та Курмана. Чи впливає перша роль на вашу роботу над другою?
— Можливо, відбиток якийсь і накладається, але я його не помічаю. Це зовсім інший спектакль, і ролі побудовані інакше, але текст майже той самий. Я його вже забула, а коли почали репетирувати — він сам якось вийшов із моєї пам’яті. Іноді, наприклад, хотілося далі вести мізансцену, до якої звик, але її вже скоротили. Тож це зовсім інший спектакль, інша трактовка, і Герду в нас тепер грають маленькі дівчатка, і я за ці декілька років змінилася… Тобто це робота з нуля.
— Я подивилася на ваш репертуар, і мені здалося, що більшість вашіх ролей — у класичних виставах. А якби вам запропонували на вибір: або зовсім нова роль у сучасній виставі, яку ще ніхто й ніколи не ставив, або класична, яка апріорі буде мати успіх, - що б ви обрали?
— Я б вибрала все! Колись Євген Васильович Курман пожартував, що Надія Юріївна хоче зіграти всіх. І це правда. Я дійсно хочу зіграти все, включаючи чоловічі ролі. Я, мабуть, померла би, якби у мене був такий вибір. (Сміється.) І в новій виставі було б надзвичайно цікаво зробити те, що до тебе ще ніхто не робив, а з іншого боку, навіть відому п’єсу можна зробити по-новому. Я би не змогла зробити вибір.
— З дитинства ви захоплюєтесь рукоділлям. Я бачила ваші роботи на сторінці у «Фейсбуці», вони всі різні. Що вам найбільш подобається робити?
— Моє захоплення рукоділлям можна порівняти з синусоїдою. Як тільки я побачила щось нове, одразу ним захоплююсь, мені хочеться спробувати. Наприклад, декілька років тому я узнала про декупаж, мене це захопило, і я майже два роки декупажила. Я перефарбувала й оздобила меблі вдома, це дуже цікаво — перетворення твого інтер’єру. Він одразу стає затишним і твоїм. А торік я валяла! І мені було цікаво тільки валяти. Зараз я — і знову ж випадково — займаюся печворком, лоскутним шиттям. Просто мені потрібно було щось зробити друзям на подарунки. І знов я цим захопилася, тепер вивчаю різні техніки, вчуся стібати, і це неймовірно цікаво.
— А чи вистачає вам часу?
— Так. Я не дивлюся телевізор. Дочка моя вирісла й живе в іншому місті, ми з чоловіком удвох. Домашнє господарство завдяки технічному прогресу багато часу не віднімає. Тому, я вважаю, для рукоділля зараз дуже вдалий час.
— Ваша дочка не повторює вашу долю?
— Ні, в неї зовсім інший характер, інші схильності. Вона вчилася в тому ж університеті, що й я, — театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, але на факультеті театрознавства. Зараз вона працює в Києві на телебаченні, в продюсерському центрі Starmedia.
— Ну що ж, Євген Васильович просив не задавати традиційне вже останнє питання про роль-мрію…
— (Майже продовжуючи мої слова.) … але я можу сказати. Коли Євген Васильович прийшов до нас у театр, він якось відмітив, що в мене такий вік і така фактура, що я вже вирісла з героїні, але ще не доросла до мамок і бабок, тому мені треба набратися мужності й терпіння та почекати. Він якось запропонував пошукати невеличку п’єсу, яку б я могла «приміряти» на себе. Я почала думати над цим, і мені на думку прийшла Айседора Дункан. Можливо, це дуже нескромно, але я актриса, яка все життя танцює. І ця жінка мені дуже цікава, тому що вона була першою, хто поставив танці в стилі модерн на загал. У неї було дуже складне життя, але найцікавішим було її старіння. Розумієте, вона, якщо можна так сказати, дуже вчасно померла, коли ще не встигли помітити, що вона старіє… Це момент, коли вона розуміє, що вже час іти зі сцени, адже вона бачить, як її ролі грають інші… Це й залишилося золотою мрією. (Сміється.)
І знов до свого кабінету, де ми розмовляємо з актрисами, повертається Євген Курман, і тепер — декілька слів про Тамару Лаптєву.
— З Тамарою Олександрівною ми познайомилися, коли я прийшов у театр. А головне, справжнє моє знайомство з нею сталося тоді, коли вона в «Сорочинському ярмарку» зробила неймовірний персонаж — бабцю з табуреткою, палкою та бубликом. Нам сцена потрібна тому, що іноді ми словами не можемо сказати все, що в нас є, що ми можемо пред’явити глядачу. І цей її художній вислів — а там така художня задача була: шарж на цілий народ — виявився чудовим, карикатура на людину зі своєю долею, одночасно і комічна, і якась щемлива… А ось нещодавно їй довелося виходити в майже німій ролі у виставі «Циганка Аза». І знов Тамара Олександрівна зуміла одним-двома штрихами зіграти всю долю старої циганки. Ми зараз говоримо про якісь епізоди, бо тільки великі майстри можуть їх робити, адже хіба ми можемо промовчати про її Малу з «Моїй мамі сто років»? Зовсім у протилежному ключі, масштабна роль, знов зіграна доля, і епоха, і характер — це риси великого майстра.
Далі ми продовжили розмову тет-а-тет з Тамарою Лаптєвою.
— Тамара Олександрівна, як так сталося, що ви вибрали професію актриси?
— Першій раз я вийшла на сцену в п’ять років. Мій батько був військовим, і їхня частина виїхала в табори. І якійсь театр привіз до них «Марусю Богуславку». Там повинні були бути діти, але тому, що дітей з собою не привезли, хто там бігав поряд, того й взяли — мене й мою подружку. Одягли нас у турецькі костюми й сказали, що ми повинні кричати «Мамо!». Тоді я прийшла додому й сказала: «Я буду актрисою!» Батьки спочатку були проти й хотіли, щоб я в медичний поступала. Я закінчила 8 класів, вчилася у вечірній школі й працювала санітаркою, щоб стаж був. Я тоді ходила в народний театр, батьки прийшли на виставу, і тоді батько сказав: «Бог з тобою, іди, тільки прізвище не міняй!» І я ніколи не пожалкувала про це…
— Разом із вами на сцені практично вся сім‘я. Можна сказати, що це вже династія…
— Так, ми з чоловіком (Миколою Ярошенком. - Авт.) актори, дочка в Києві, в театрі Франка працює, заслужена артистка, ну й Сашу Ярошенка весь Кіровоград знає. Тільки старший син у нас військовий. Ми його відмовили. Дочка, коли йшла поступати в театральний, була тиха й домашня дитина, і я вважала, що вона не поступить, то нехай спробує. Але вона поступила. А ось Сашко ніким іншим не міг би бути, ми не бачили для нього іншої професії.
— А ви б хотіли, щоб хтось із ваших онуків продовжив вашу династію?
— У мене п’ять внуків і три внучки. А продовження… Хтось один щоб був! Здається, що це буде найменша, Агата (донечка Олександра й Дар’ї Ярошенків. - Авт.). У старшого сина троє дітей — однозначно ні, у дочки три хлопця — не знаю, як найменший, але старших вона категорично не пускала до театру. Сашині діти — Кімушка, як маленький був, виходив на сцену, але зараз віддалився від театру, а ось Агата — їй рік зараз — така артистична, хоча й маленька. Можливо, щось буде. А може, в мене ще будуть онуки?
— Тамара Олександрівна, часто кажуть, що, коли чоловік і жінка працюють разом, - це погано, мовляв, і вдома робота не кінчається… А як це відбувається у вашій сім‘ї?
— Звичайно, робота продовжується й дома. Навіть коли збираються друзі — а частіше це ті, хто з тобою працює, — все закінчується тим, що починають говорити про театр, про ролі… Іноді це важко. Один психотерапевт мені колись казав: «Навіть від самих рідних та коханих людей треба віддалятись хоча б на два тижні, їхати відпочивати».
— А у вас виходить так відпочивати?
— Так, Коля мій з села, і він любив їхати до мами та до сестер у село, а я — в санаторій. А зараз він дуже любить дачу, у нас дача в Соколівці, як потеплішає, десь з кінця травня, і до кінця вересня він на дачі. А я під час відпустки їду або до старшого сина, або з онуками на море. А Коля цього не любить.
— Євген Васильович говорив про одну вашу роль — це бабця з табуреткою в «Сорочинці». Як можна зробити якусь епізодичну роль такою, що її всі пам‘ятають і люблять?
— Візьмемо ту ж «Сорочинку» — український народ, маса. Я ні в житті, ні на сцені не люблю бути масою. Це для мене принизливо. Я ще коли в рівненському театрі починала робити, то в одній ролі таку дурненьку дівчинку грала, що в буфеті питали: а вона і в житті така дурненька? Завжди треба щось придумати. А режисер потім скаже або прибрати, або залишити. Так і з цією табуреткою вийшло. Розумієте, в головній ролі можна сховатися за самою роллю — там багато тексту, мізансцен, а ось тут, в маленькій ролі, щось зробити — цінніше і для тебе, і для глядача. Ось по таких ролях і цінується актор.
— Вистава «Моїй мамі сто років». Ваша неперевершена Малу — роль, яка принесла вам на двох фестивалях, у Ніжині та в Миколаєві, одразу дві нагороди за кращу жіночу роль і премію имені Марії Заньковецької. Як вам було грати столітню жінку? Як так сталося, що вона виявилася молодшою за своїх доньку, онучку та правнучку?
— Я не намагалась грати вік. Вся сила цієї жінки в тому, що вона чим більше розкривається, тим вона молодша. У неї нутро молоде. Я не можу сказати, важко мені було чи ні… Я намагалася грати людину — з її болями та радощами. Вона ж розуміє, що це її «лебединая песня»… Це був мій бенефіс до мого ювілею. Виставу робила молода режисер, і спочатку щось в нас не виходило, а потім прийшов Євген Васильович, два слова сказав — і вийшло те, що вийшло.
— А з ким ви хотіли би зустріти свої сто років?
— Я дуже люблю людей, все життя намагаюсь їм допомогти, і тому, якби я мала можливість, — усіх добрих, порядних людей. Незалежно від того, хто він, яка в нього професія, зовнішність. Мені хочеться ще довго працювати, ще не одну роль зіграти. На сто років я запрошую вас всіх!
Ольга Березіна, фото Павла Волошина, «УЦ».