Розмова з Горобцями про поезію, або З чого починається українізація?

Не так давно ми з колегами обговорювали, чому ж за 25 років незалежності ми так і не заговорили українською? Начебто дитсадки та школи в нашому місті усі давно українські, вища освіта — тільки українською, на роботі багато хто говорить українською. Мову ми всі знаємо (ну просто неможливо її сьогодні не знати!), але…


Здається, щоб державну мову не просто знали, але й вживали у побуті на рівні з рідною, треба, щоб і опановувала її дитина так само — на рівні з рідною. У російськомовних родинах батьки будуть розмовляти російською — це зрозуміло. Але є й інші канали, які дозволять дитині одночасно природним шляхом опанувати українську.

Нам катастрофічно не вистачає хороших мультфільмів, цікавих дитячих телеканалів українською та якісної дитячої літератури. Для найменших. Щоб воно було зрозуміло малюкам і запам’ятовувалося так само легко, як «Уронили мишку на пол» чи «Наша Таня громко плачет», і захоплювало так само, як «Доктор Айболит».

«Чарівний стрій»

Ми зіткнулися з цією проблемою, коли син пішов у садочок. Дома він із задоволенням вчив віршики. Але це були Агнія Барто, Самуїл Маршак, Корній Чуковський. А у садочок треба вчити українською. Нам зазвичай доставалося щось невимовне, типу

«Одягнімо, друже, вишиванки —

Наш чарівний український стрій.

Не для когось, не для забаганки,

А для себе, вірний друже мій».

Повірте: вивчення напам’ять таких віршів перетворюється для малюка двох-чотирьох років на кошмар. Перше речення, з точки зору трирічної дитини, не має сенсу взагалі. Друге теж, бо присудок «одягнімо» залишився у першому. Не кажучи вже про чарівний стрій і одягання «для когось» і «для себе» — речі взагалі дитині незрозумілі…

Масла у вогонь підливали чистомовки, які треба було вчити двічі на тиждень для занять з логопедом:

«Гулі, гулі —

Такі очі, як моргулі,

Чинки, чинки —

Такі очі, як починки,

Чата, чата —

Такі очі, як горщата».

Самостійні пошуки якісної дитячої літератури теж дали небагато. Іноді мені вірші начебто й подобалися, але малюк залишався до них байдужим. Іноді непогані вірші були так жахливо проілюстровані, що дитина не хотіла й книжку в руки брати.

Корній Іванович Чуковський казав: «Для дітей треба писати так само, як для дорослих, тільки краще». Але в нас склалося враження, що сучасні українські автори вважають: для дітей можна писати що завгодно, вони ж діти — все схавають.

Ми вже давно перестали шукати хороші дитячі віршики: ну нема, то й нема. Краще ніяких, ніж «очі, як моргулі» — принаймні, у дитини не буде загострюватися відраза до віршованого слова.

«Горобці» від Горобець

Дебютна книжка кропивницької поетеси Олени Горобець мене вразила — без перебільшення.

Олена мене, щоправда, переконувала, що й без неї в Україні достатньо хороших дитячих поетів, просто до нашого міста їхня творчість не доходить. Але для мого восьмирічного сина це була чи не перша книжка віршів, яку він не тільки сам прочитав (хоча, здається, він вже з неї трохи виріс та й взагалі читати не любить), а й поніс до школи, щоб ще на групі подовженого дня друзям показати.

«Малі зайченятка

просять у татка:

Зроби нам, будь ласка, рогатки!

Цікавиться татко:

Для чого рогатки?

Як то для чого?

З-за рогу

Падає тінь на дорогу!

Там, певно, вовчисько зубатий,

А може, ведмідь кошлатий,

А чи бодай лис хитрющий…

Лапи у них загребущі:

Хочуть усіх нас зловити

І заячий суп зварити!»

Прості, ясні, зрозумілі віршики з чудовим гумором. Чого вартує сама назва «Горобці-молодці» від Олени Горобець, адже спочатку віршики писалися для сімейного використання — для старшого сина Любомира, якому зараз вісім. Та й молодший Вова, якому один рочок, вже із задоволенням слухає про «молодців».

— Я вас чудово розумію! — відповідає Олена Горобець на мою досить полум’яну промову про сучасну дитячу поезію. - Ми теж з цим зіткнулися… Видавництво «Фонтан казок» якраз і бачить цю проблему. Вони шукають нових авторів, відкривають імена. Вони ризикують. Для мене це дебютна книжка, але її надрукували накладом дві тисячі екземплярів. Ви, мабуть, розумієте, що для сучасної української книги це дуже непоганий тираж.

І не тільки «Фонтан казок». Видавництва, які працюють не як друкарні, а саме як видавництва, тобто роблять промоцію книги, платять авторам гонорари і т. п., вже кілька років працюють саме над літературою для найменших. Вони вирощують собі читача, привчають його до гарної, якісної україномовної книжки.

Але в нашому місті вони майже не представлені. У нас немає мережевих книгарень, які тісно співпрацюють з видавництвами, продають книжки за прийнятними, близькими до видавничих, цінами. У нас є цей вакуум.

Коли ми почали шукати, записалися в обласну дитячу бібліотеку, то виявилося, наприклад, що існує видавництво «Грані-Т», яке видає саме сучасну українську дитячу поезію. Завдяки йому ми відкрили для себе поезію Сашка Дерманського, Юрка Бедрика, Сергія Пантюка, Івана Андрусяка.

У нас вдома було багато книжок, ми самі купували, нам дарували, але про таке видавництво ми навіть не чули!

Потім вже стали шукати, замовляти щось через Інтернет. Багато хорошої дитячої літератури друкує «Видавництво Старого Лева», «Навчальна книга «Богдан»», «Махаон», «Фонтан казок». Але, дійсно, в Кропивницькому купити це нереально: або воно дуже дорого коштує, або його взагалі нема.

— А наші місцеві автори?

— У нашому місті є поети, які пишуть для дітей. Але зазвичай вони пишуть вже навіть не для своїх дітей, а для онуків. Ці вірші виходять такі мі-мі-мішні, повчальні, з позиції дорослого. А діти цього не люблять…

До того ж багато авторів друкує книжки за власний рахунок, на тонкому папері, часто у форматі розмальовок. А щоб сподобатися дитині, книга повинна виглядати по-іншому. Вона має бути яскрава, її має бути цікаво роздивлятися.

Треба віддати належне «Фонтану казок»: з точки зору оформлення «Горобці-молодці» — прекрасна книга. Вона відкривається з двох боків: з одного — «Горобці», з другого — книга Олесі Мамчич «Тиранозавр Оленка» і портрет «Оленки» з пір’ям у роті. Взагалі художниця Світлана Сова вклала в книгу, мабуть, не менше таланту, натхнення та гумору, ніж поетеси.

Олена Горобець каже, що це заслуга редакторів видавництва. Якщо у дорослій літературі голов­не — текст, то для дитячої книги оформлення, ілюстрації, загальне сприйняття не менш важливі.

— Сюди увійшли далеко не всі вірші, - пояснює поетеса. — Багато залишилися поза концепцією цієї книжки. Моя половина від мами хлопчиків, така хлопчача, бешкетна. Олеся Мамчич — мама дівчаток, і її половинка наче дівчача. Але це дуже умовно, тому що і в Олесі немає там рожевих поні, які цілують метеликів, а в мене — танків і автоматів.

Але різниця існує. Колись ми з сином намагалися вивчити віршик Анатолія Костецького, який мені дуже подобається:

«Метелика ловити я не хочу:

Він — квітка неба, хай живе собі!

Хай крильцями барвистими

тріпоче,

Щоб радісно було мені й тобі».

Але це не те, що сподобається хлопчику у три-чотири роки, не те, чим він захопиться. А ось коли ми взяли «Чакалку» Івана Андрусяка, то інша справа!

«Хтось на кухні чавкає, чавкає —

То, напевно, Чакалка, Чакалка.

Баняком і чайником,

тарілками й чарками —

дзень!

трісь!

То напевно Чакалка,

голоднезна Чакалка

ВСЕ

їсть!»

Це те, що дитина два рази прочитала, а на третій вже сама розповідає!

Тому і я десь у такому стилі написала, і це виявилося затребуваним.

— А взагалі для дитячого письменника обов’язково мати власних дітей? Тренуватися на них?

— Ні. Наявність власних дітей — це, скоріше, привід для багатьох почати писати дитячу літературу. Але я знаю чудових авторів, які не мають дітей. Головне — стан душі. Коли ти готовий дивуватися, бешкетувати, помічати якісь незвичні речі, то можна писати…

Зараз мені важче писати дитячі вірші, тому що Вова ще маленький (наймолодшому Горобцю один рік. — Авт.), і я більше відчуваю себе дорослою, відповідальною. А вже коли дитині чотири-п’ять років, то можна дружити, можна разом бавитися, кататися на роликах, на велосипеді, спілкуватися на рівних. Тоді й виходять вірші без мі-мі-мі, які подобаються дітям.

— Любомир вами пишається?

— Ну а як же! Коли це просто були віршики, він слухав із задоволенням, але… ну, це ж мама. А вже коли побачив книжку, та до того ж вони всім класом прийшли на презентацію, то, звичайно, йому дуже приємно усвідомлювати, що ці вірші писалися саме для нього.

— А яка ваша улюблена дитяча книжка?

— «Пітер Пен». Вона дуже поетична, гарно написана, але й водночас розбишацька. Це чудове поєднання.

Зараз Олена Горобець взялася за прозовий пригодницький твір для школярів.

— Це така напівфантастична пригода, - розказує вона. — Про двох братиків. Старший мріє про те, щоб молодший ріс швидше і з ним можна було гратися… І я вирішила пофантазувати про те, що буде, якщо мрія здійсниться.

Ми з сином вже чекатимемо на другу книжку Олени Горобець. Тим, хто ще не бачив «Молодців», щиро радимо.

Але є ще одне але… Навіть за видавничою ціною книга вийшла не така вже й дешева — 65 грн. Це цілком виправдано для видання такої якості, але за сучасної купівельної спроможності родин з маленькими дітьми — дорого. І це дуже шкода. Бо такі цікаві, яскраві, якісні книжки повинні бути в кожного малюка. І якомога більше!

Чому, цікаво, держава не субсидує такі проекти? Не передбачає якихось податкових пільг для видавництв, які друкують якісну українську літературу для найменших, для магазинів, які продаватимуть такі книжки без великих накруток? Адже це один з очевидних шляхів до того, щоб наступне покоління російськомовних українців вже не тільки знало державну мову, але й  спілкувалося нею в побуті…

Ольга Степанова, «УЦ».

Опубликовано Рубрики 09

Розмова з Горобцями про поезію, або З чого починається українізація?: 8 комментариев

  1. Успех украинизации зависит от конкуренции с русской культурой.У последней гениальный литературоцентричный стержень.Это осознаешь,когда в школе одновременно изучаешь украинский и русский(советская школа).Потому современное украинское образование просто вытесняет русский язык.Но монополия ведет к застою и в слове, и в письме. Отчаянные попытки дистанцироваться от русского,проводит к тому,что в современном украинском постоянно увеличивается число англицизмов. А чего стоит попытка реформирования языка на основе западноукраинского диалекта! Если вы хотите обсудить вопросы культуры,науки,философии,то неизбежно перейдете на русский.И от этого не уйти,если не владеете в совершенстве английским. Однако гуманитарию и он не поможет в полной мере,если речь идет об отечественной проблематике.Наконец,информационное поле не имеет границ.Это означает,время для украинизации,строительства заборов, упущено.

  2. Глава военно-гражданской администрации прифронтовой Красногоровки Олег Ливанчук : «Говорю: не дай Бог услышу в школе русский язык (хотя сам по–русски разговариваю) — выгоню нафиг! «Мы любим Украину», — говорят. Любите? Сели и написали сочинение!», — делиться своим опытом украинизации мэр.
    «Сейчас я вот в школу захожу, а они все — на украинской мове говорят. Я их разрываю тут за это», — добавил он.
    При таком обучении державной, актуален ли для властей другой путь: «Адже це один з очевидних шляхів до того, щоб наступне покоління російськомовних українців вже не тільки знало державну мову, але й спілкувалося нею в побуті… «

  3. Русский фашист Алекс ,конечно же не мог не удержаться,чтоб не плюнуть дерьмом в украинских Горобцов.

  4. Да нет, всегда были классные стишки на украинском языке, в году так !994-м, веду доцю из садика, так она уже через несколько дней сама: «Дощику, дощику, дам тобі борщику, в полив»янім горщику». И никаких проблем, никакой разрухи!

  5. В моем комментарии речь шла не о творчестве отдельного автора,а «литературном процессе»,точнее,контексте,в котором он развивается сегодня.Талант не подчиняется правилу,он исключение,но литературный тренд делают ремесленники,а вот они зависят от культурного,политического контекста.

  6. Алекс в вашем больном воображении? Ну-ну…

  7. » Адже це один з очевидних шляхів до того, щоб наступне покоління російськомовних українців вже не тільки знало державну мову, але й спілкувалося нею в побуті…»
    Но как при этом не забыть свой,родной, язык,в отношении которого вводятся разнообразные запреты? Если родной вытесняют,то как учить чужой ,пусть и государственный? Что,чемодан,воказал….?
    И потом,если Украина строит либеральную страну,как это следует из Конституции,то ритуальное подчеркивание государственности противоречит принципу верховенства интересов человека и гражданина зафиксированного Конституцией:
    «Статья 3. Человек, его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются в Украине наивысшей социальной ценностью.
    Права и свободы человека и их гарантии определяют содержание и направленность деятельности государства. Государство отвечает перед человеком за свою деятельность. Утверждение и обеспечение прав и свобод человека является главной обязанностью государства.»

Добавить комментарий