Що потрібно для справжнього, невгамовного, шаленого шоу? Візьміть декілька скажених голів та додайте легкого на підйом глядача, що цінує й любить справжній рок, – і все готове. Доведено Mad Heads.
Концерт, який відбувся в залі обласної філармонії 2 грудня, цілком може стати номінантом на місцеву премію «Кращий виступ року». Шкода, що майданчиком для виступу став не рок-клуб, а обласна філармонія – все-таки її зала більше пристосована для виступів симфонічних оркестрів і народних колективів, ніж для рок-вечірок. Але «скажених голів» анітрохи не збентежив ні цей факт, ні дещо замала, як для групи такого рівня, кількість глядачів (зала була повною десь на дві третини). Свято відбулося, а це найголовніше.
Mad Heads – гості у Кіровограді нечасті. За словами лідера та вокаліста гурту Вадима Красноокого, востаннє вони приїздили до нашого міста ще далекого 2009 року, і це був політичний концерт на площі тоді ще Кірова.
– Озираюся назад і розумію, наскільки інші тоді були часи, – говорить Вадим. – На площах ми виступали часто, і послухати нас приходило багато людей, але тоді я майже не міг уявити собі, щоб глядач проголосував за нас не лише ногами, а й грошима. Тепер, завдяки тому, що значно зменшився російський вплив на наш шоу-бізнес, люди потроху переорієнтовуються на вітчизняну музику.
Цього разу Mad Heads приїхали до Кіровограда, щоб презентувати свій новий студійний альбом з лаконічною назвою «8».
– Чому саме така назва й що вона має означати?
– Вісімка – це знак безкінечності. Крім того, це вже наш восьмий студійний альбом. Він писався досить довго – чотири роки, у ньому 17 пісень, більшість із них – україномовні. Власне, концерт відбувається в рамках всеукраїнського туру, який розпочався 21 листопада. Чесно, ми не мали наміру прив’язувати його до початку Революції Гідності, просто так співпало.
– Mad Heads зараз співає переважно українською, але починали ви з англомовних пісень.
– Іноді в мене ще й російськомовні пісні трапляються. Mad Heads починали свою творчість як гурт, що грає рокабілі. Це було далеких 24 роки тому, я був шаленим фанатом саме американського рокабілі й, щоб зберегти чистоту стилю, писав виключно англомовні тексти. Мова значною мірою впливає на ритміку пісні, в англійської зовсім інша ритміка, ніж в української. До того ж у ті часи гідних прикладів української пісні я не бачив. Українського шоу-бізнесу як такого не було, була школа естрадної пісні радянського зразка, яка мене тоді не цікавила, і були народні пісні. Це вже потім з’явилися «Океан Ельзи», Сашко Положинський, «Танок на майдані Конго» й інші. Та й глядач надавав перевагу не україномовному продукту. Тож перші 4 наші альбоми були англомовними, і Mad Heads зайняли свою нішу, нас знало не так багато людей, але ці люди були прихильниками певного стилю й поважали нашу творчість як представників цього стилю. А потім у мене відбулося певне переосмислення, і я вирішив спробувати писати україномовні пісні. Майже одразу змінилася стилістика, у нашій музиці з’явилися мотиви регі. Чомусь саме ця музика підійшла для українських текстів. Хоча це зовсім не те регі, яке ви почуєте в Боба Марлі.
– До речі, в якому мовному середовищі формувалася ваша особистість?
– Це було російськомовне середовище – батьки говорили російською, однокласники в школі теж. Але, як і всі українці, я однаково добре розумів і українську, і російську. А в творчості своїй я перейшов на українську тому, що усвідомив одну річ: мова – це ресурс. Такий самий ресурс, як газ, нафта чи вода. Може, навіть важливіший. А в українському культурному просторі протягом усього часу незалежності основною була російська мова й відповідно російська культура. Фактично не було змоги розвинути власний культурний потенціал, оскільки домінуючим був саме російський ресурс. Згадайте – ще донедавна слова «Росія», «з Росії», «російський» на афіші майже гарантували аншлаг у залі. Якість того продукту, який нам показували, при цьому була на другому плані. Український глядач надавав перевагу російському продукту й російській мові, отже використовував чужий ресурс. А за користування чужими ресурсами треба платити. От зараз ми й платимо.
– Тоді не можу не спитати у вас як у людини, що пише пісні трьома мовами, про ваше ставлення до радикальних заяв на кшталт «Говориш російською – підтримуєш окупанта» й подібних.
– Такі гасла – це типовий прояв печерного націоналізму. Але через це теж треба пройти й зрозуміти, що перехід з однієї мови на іншу – це досить інертний процес. Я знаю купу людей, що говорять російською, але їхній патріотизм такий самий, як у тих, хто спілкується українською. І нас на сході країни вони захищають не менш віддано. Тут проблема не в самій мові. От давайте я покажу вам ситуацію: один із членів гурту грає з нами вже років десять, сам він родом з міста Сєвєродонецьк. Але в нас жодного виступу за весь цей час там не було. Декілька разів домовлялися про концерт, але, почувши, що ми – україномовний гурт, нам зрештою відмовляли. У людей, що там живуть, сформувалася відраза до української мови. І така ситуація на більшій частині Донбасу. Так само з Кримом. Україна за користування чужим мовним ресурсом платить кров’ю й шматками своїх територій. Це особливо абсурдно виглядає притому, що ми маємо власну мову. А ще абсурдніше все це виглядає здалеку. Я мав такий досвід, коли на початку нульових Mad Heads активно стали грати за кордоном. Я не міг відповісти на питання, яке мені там задавали майже весь час: у вас є чудова власна мова, чому ви нею не користуєтеся?
Вікторія Барбанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».