«Чернопиджачник» из Онуфриевки

Их так и называли — «чернопиджачники», на скорую руку мобилизованных мужчин призывного возраста из только-только освобожденных Красной Армией населенных пунктов, которым априори ставили в вину выживание на «оккупированной врагом территории». Их не гнушались бросать под немецкие танки, ставить лицом к лицу против вымуштрованной, оснащенной армии противника без оружия, без обучения, без снаряжения. Воевали они в «пиджаках» — своей гражданской одежде. Для многих таких солдат первый же бой становился последним…

Тема полевой мобилизации многие десятилетия являлась закрытой даже для профессиональных историков. Поэтому воспоминания любого, дожившего до наших дней «чернопиджачника», очень важны и ценны. В архиве краеведа из Онуфриевки Василия Сурмило хранится запись рассказа его односельчанина Ивана Михайловича Приходько (на фото), волею судеб и полевого военкомата оказавшегося в рядах «черной пехоты» вместе с четырьмя сотнями жителей Онуфриевки в конце ноября 1943 года. Этими архивными материалами краевед поделился с аудиторией «УЦ».

В середине 1990-х Василий Сурмило исследовал судьбы жителей Онуфриевского района, во время войны угнанных на принудительный труд в Германию. Жена Ивана Приходько была остарбайтером. Однажды, когда историк записывал ее воспоминания, к разговору подключился Иван Михайлович, рассказав о своем участии в войне. «Я сразу же записал его слова в блокнот, — объясняет Василий Сурмило, — чтобы сохранить рассказ дяди Ивана для истории (я с ним был давно знаком, мы даже одно время работали вместе). То, что он рассказывал, — сермяжная правда. У меня оба деда — “чернопиджачники”. Им было по сорок с чем-то лет, когда они погибли за Павлышом. У жены один дед тоже был призван “полевым военкоматом”, погиб и похоронен в самом Павлыше. Я знаю по рассказам односельчан, что почти всех “чернопиджачников” из Онуфриевки “положили” в первых же боях на территории Знаменского и Александровского районов. Выжила, может быть, пятая часть из четырех сотен. Ивану Михайловичу в какой-то степени повезло, что он получил ранение и сразу попал в медсанбат».

А вот сам рассказ «чернопиджачника» Ивана Приходько:

— Десь так, днів за три перед визволенням Онуфріївки почалося відкочування німецьких військ з прифронтової зони. Значна частина їх проходила через наше село. Почалися грабунки. Хапали німці все, що попадалося їм під руки. Крім корів, свиней та птиці, до солдатських ранців пішли полотна, вишивка, рушники та інші дрібниці, що були в жіночих скринях. Всюди на вулицях села господарювали німці, онуфріївчани ж без причини старалися на вулиці не показуватися, бо окупанти хапали та відправляли до Німеччини всіх, незважаючи навіть на вік та фізичні вади.

Німці й до нас додому навідувалися декілька разів. Одного разу, щоб забрати корову, і разів зо три, шукаючи мене. Я і так чудом уник відправки до Німеччини під час окупації. Довелося ховатися по всіх закутках. Ховався я спочатку в сараї, та коли німці стали нишпорити, перебрався під стріху сараю, зарившись у різний мотлох, зачаївся. Останню ж ніч ми з сусідом — Василем Кохном — пересиділи в купі кукурудзини.

Перших червоноармійців побачили ми вранці 23 листопада. Група їх саме спускалася з гори до села, ішли вони зі сторони Лангівки. Це були передові частини 53-ї армії. Онуфріївку зайняли вони без бою, німці покинули село ще вночі. Як тільки на вулиці з’явилися наші солдати, ми покинули свої схованки і повиходили на вулицю. Ми відчули якусь переміну, ще не знали, що це, але вже відчували якийсь невідомий до цього стан душі. А по вулиці йшли напружені, сторожко позираючи в різні боки бійці. З хат повиходили жінки, пригощали чим могли, розпитували, жаліли їх. І було чого. Забрьохані, голодні, виснажені, це були молоді хлопці, яким стільки всього прийшлося терпіти в житті…

До обіду Онуфріївка була повністю зайнята радянськими військами, і зразу ж почали діяти польові військкомати. Всі, хто підлягав мобілізації, а це були чоловіки від 18 до 50 років, до вечора того ж дня були зараховані до лав Червоної Армії. Попав під мобілізацію і я. На прощання з родиною у мене залишалась лише ніч. Рано вранці, построївши в колону, нас повели на Павлиш. Ішли ми дорогою разом з військовими частинами, що вели наступ. Вся дорога була забита солдатами, машинами, возами. Назустріч нам попадалося зовсім мало, і то, це були переважно біженці або військові, що виконували якісь доручення в тилу. Ми вже доходили до Павлиша, як декілька цивільних порівнялися з нами.

— Дивися, поліцай! Поліцай! — загукали з нашої колони. І дійсно, в групі селян ішов наш онуфріївський поліцай Каленик. Ішов, навіть не знявши поліційної уніформи, тільки куфайчина зверху накинута.

— Где полицай? — насторожилися військові і, роздивившись, вивели Каленика на узбіччя. В цей час коло них зупинився «джип», в якому сидів якийсь полковник. Каленика підвели до нього.

— Как же ты, мерзавец, Родину продал? Как пошел врагу служить?

Каленик стояв коло полковницької машини і нервово тереблячи руками полу куфайки спроквола пробував виправдовуватися:

— Та хіба я сам до них пішов? Заставили мене, а в мене ж сім’я. Ну кому було б ліпше, щоб мене німці вбили за непослух? А людям я зла не приносив. Спитайте в людей.

Та майже не дослухавши Каленика, полковник, не встаючи з машини, ударив його. Каленик не впав, а лише поточився, і шапка, злетівши з його голови, впала на землю.

— Бойцы, отведите его в сторону, — наказав полковник двом автоматникам і поїхав далі. Автоматники відвели Каленика в посадку і, поставивши над окопом, розстріляли…

Ми пішли далі. Через Павлиш, Браїлівку, на Свинаро-Павлівку. Надвечір, ввійшовши в село, розмістилися ми на ночівлю в порожніх, покинутих хатах. Людей було багато, а хат мало, то ж ночувати нам довелося, як оселедцям у діжці: хто сидячи, а хто лежачи, так і добули до ранку.

На світанку нас знову зібрали та повели далі. Ішли ми полями, балками, ярами, а навкруги були сліди недавніх боїв. Десь по обід добралися ми до Скелевої, де розмістилися на території якогось маленького заводу. Це вже була прифронтова смуга. Нас, всіх мобілізованих, зібрали і оголосили, що ми являємось учбовим батальйоном і тут таки привели нас до присяги. Зброю не видали і не перевдягли. Ми так і залишилися, хто в чому прийшов. Мені в цьому ще повезло, бо в мене з дому була червоноармійська шинель, а багато хто, розраховуючи, що в армії обмундирують, прийшли вдягнені по літньому, а на дворі вже був кінець листопада. В одному з приміщень лежала купа потрощеної зброї, що була зібрана з місць боїв. Це був наш учбовий клас. На цій зіпсованій зброї командири показували нам, як нею користуватися, і нею нас пізніше озброїли…

На четвертий день прийшов якийсь командир і, відібравши 90 чоловік, повів нас на передову. Суцільної лінії фронту не було, і бої точилися на окремих ділянках. На передовій нас спочатку використовували, як флангові прикриття, та німці не дивилися, де кадрові частини а де напівозброєні, роздягнені «чорнопіджачники». А можливо, ворог знав розташування і якісний склад частин, що були перед ним, бо ми з самого початку відчули «увагу» німців на собі. Тоді ж, в перші дні, ми і несли найбільші втрати. Крім того, що ми були не озброєні і не мали взагалі ніякої підготовки, до цього всього нами ще ніхто не командував.

Командирів своїх і кухню ми бачили дуже рідко, але вони про нас пам’ятали. Бо як тільки потрібно було йти вперед, то відразу ж знаходилися командири, які, розмахуючи пістолетами, бігали серед нас та з криками: «Вперед, хохлы, … вашу мать! Мы воевали, а вы под юбками отсиживались. Вперед!» підіймали в атаку. Німці відступали, але кожна складка землі піддавалася нам з боєм. Ми повільно просувалися вперед.

Десь в середині грудня підійшли ми до села Михайлівка (це Знамянський район). Німці зайняли оборону по буграх і с ходу вибити їх не вдалося. Довелося окопатися. Земля вже досить промерзла, тому окопів у повний профіль не було. Поряд з нами окопалися сапери з якоїсь кадрової частини. Два дні до нас ніхто не підходив — ні командири, ні піднощики патронів. Ці два дні пройшли для нас відносно тихо, та під обід третього дня на лінії наших окопів піднялася якась тривожна напруга і зразу ж за цим передали по ланцюжку: «Німці! Танки з тилу!» Муторно стало на душі, лежимо, крутимо головами на всі боки, а що робити, не знаємо. Запанував страх бути оточеними. А позаду нас уже дійсно наростав якийсь гул і чулися вибухи. Першими побігли сапери. Спочатку по одному, а потім групами і вже на повний зріст кинулися до балки. Ми ще якусь хвилину протрималися, та страх переміг. Вискочивши з окопів ми також кинулися шукати рятунку в балці. Ми наївно думали, що якщо не будемо у німців на виду, то це нас врятує. Та ми помилилися. Не встигли ми відсапатися від нашого бігу, як німецька артилерія накрила нашу рятівну балку. А ми як раз збилися в купу, як стадо овець. Короткочасний був той обстріл, але для німців вдалий — багато онуфріївчан після цього ми не дорахувалися.

Після артобстрілу до нас прибіг якийсь офіцер, зібрав тих, хто лишився, та повів займати оборону. Вискочили ми з балки. «Окопаться!» — пролунала команда. А окопуватися немає чим. Лопаток нам не видавали. Гребемо землю, хто чим, а земля мерзла, не піддається. Добре, наші хлопці знайшли десь лопату з перебитим держаком. Нею і шкребли землю по черзі. Та не встигли ми як слід окопатися — в мене окоп вийшов по коліно, як побачили німецькі танки. Їх було всього два, але і цим двом ми не могли нічого протиставити. У нас не було на цей випадок нічого: ні рушниць протитанкових, ні гранат, ні навіть пляшок з запальною сумішшю.

Я був озброєний автоматом ППШ, з якого міг стріляти тільки одиночними пострілами, бо не було до автомату а ні диска, а ні як його вставити: зброя була зіпсованою. (Патрони я носив в кишені шинелі і заряджав по одному.) Так озброєні були майже всі наші «чорнопіджачники». Танки наближались повільно, але впевнено, та чомусь по нас не стріляли. Знову тривога і страх стисли нам груди.

«Огонь! Бить по смотровым щелям!» — кричить офіцер. І ми, швидше зі страху, ніж виконуючи команду, починаємо стрілянину. Де ті «смотровые щели»? Які вони? Хто з нас їх бачив? Лупимо, куди прийдеться. Та що тій залізяці наше цьвохкання, ідуть, навіть не озираються. Ще від першого страху зашпори не пройшли, а тут знову… Не втримались… Побігли. Повискакували ми з так званих окопів і бігом під прикриття села.

До ближнього танка було вже метрів з двісті, коли більшість з наших вже добігли до села. Недалеко від мене сидів в окопі і, зігнувшись, читав молитовник один з наших. Підповзши до нього, гукаю: «Закривай книжку й побігли, бо зараз нам німці “амінь” проспівають!..» До тями прийшли вже в селі. Я до цих пір дивуюсь, як залишився в живих. Чому німець не стріляв? Ми ж були, як на долоні, бігли, петляючи поміж окопів, мов зайці.

В селі троє наших командирів з «кадрових» попали до особливого відділу, де з них позривали погони і відправили під трибунал. Ми ж пішли на нові позиції. Через декілька днів під час бою біля села Федвар (з 1945 року — Підлісне) я отримав поранення.

Ми зайняли оборону в балці по коров’ячих стежках. Окопів не вириєш — земля мерзла, та і не було вже коли. На нас наступали власівці, було чути, як вони, перебігаючи, перегукувалися та матюкалися. Поприпавши до землі, ми вели вогонь по наступаючих. Перед цим нам видали нові карабіни, але вони під час стрільби не викидали гільзи. Доводилося весь час користуватися шомполом, а це затримувало стрільбу. Земля вже була припорошена снігом, тому нас на схилах балки було добре видно. Нас же так і не перевдягли. По цих помітних цілях німець і вдарив з мінометів.

Я сидів навпочіпки і вибивав застряглу гільзу, як в декількох метрах від мене вибухнула міна… Коли почала вертатися свідомість, спробував підвестися. Все тіло пронизав нестерпний біль — де гострий, а де тупий, ниючий. Знову потьмарилося в голові, та все ж таки я зумів підвестися. З великою напругою, декілька разів натикаючись на кущі, що відкидали мене на землю, я все ж вибрався з балки. Бій затих, а по голосах я зрозумів, що наші відходять. Бачити я міг, мов крізь туман, і, опираючись на карабін, мов на милицю, шкутильгав на ті голоси. Найбільше боявся потрапити до ворога живим, тому про всяк випадок на гранаті (після Михайлівки нам уже видавали гранати) розігнув чеку — щоб була готова. В полон вирішив не здаватися за всяку ціну. Як відносилися до полонених, ми вже знали, та і про відношення до тих, хто був у полоні, також. Тож йдучи, як в мареві, навіть не помітив, як мене хтось взяв за плече. Кволо повернувшись, побачив силует людини з протитанковою рушницею на плечі. Свій!

«Браток, быстрей, власовцы на пятки наступают», — підтримував мене солдат, який допоміг дійти до своїх, де мене поклали до медсанбатівської землянки. До двадцяти осколків нарахували санітари, перев’язуючи мене. Через декілька днів мене відвезли до госпіталю в Знам’янку, а ще через місяць до Кременчука. Але ні в одному з цих госпіталів осколків так і не видалили. Лікування тяглося довго, рани ятрилися і погано гоїлися, особливо одна на правій руці біля ліктя. Вона так і залишилась незагоюваною на все життя. Пролікувавши майже рік, до осені мене поставили на ноги…

Наші війська були вже в Румунії, і мене в групі виздоровлюючих направили в місто Брашев. Там на нас чекав запасний полк, з якого ми пішли по різних частинах. Після відбору мені випала доля нести службу в розвідроті мотострілецької бригади. Офіційно наша рота рахувалася як рота танкової розвідки. Спеціалізувалися ми на забезпеченні наших танкістів інформацією про стан шляхів та доріг на напрямках вірогідного наступу. Та, крім пошуку танкових проходів, доводилося ходити і за «язиками», і коригувати артилерійським вогнем, і взагалі робити все те, що і інші.

При цьому ми носили обмундирування всіх армій світу, з якими тільки мали контакт. Найбільш різношерстно одягалися розвідники. У нас в роті, мабуть, тільки вишиваних сорочок не носили. Ми повністю були поставлені на «самоінтендантство». Пам’ятаю випадок, що трапився зі мною у Австрії. Повертаючись зі штабу, куди носив якесь донесення, забрів на залізничний вокзал. Німців тільки-но вибили. Під’їзні колії були забиті залишеними німцями вагонами. Мене розібрала цікавість, і я зазирнув до декількох вагонів. Чого там тільки не було: і зброя та боєприпаси різних калібрів, і обмундирування, і навіть різні дрібниці, як от запальнички. Дріб’язок мене не цікавив, а у вагоні з обмундируванням я підібрав собі два комплекти — моя форма видом своїм давно вже бажала бути кращою. Ввечері, відпоровши орлів, зразу ж обновку і надів. Вранці на построєні командир поставив мене в приклад і похвалив за винахідливість. Та коли наші хлопці за наказом нашого ротного пішли на вокзал, щоб таким чином одягти роту, їх чекав уже пустий вагон. Мабуть, якась друга рота помарширувала далі бити німця в німецькій уніформі.

…Війна для мене закінчилася в Чехії за два тижні до офіційного її закінчення. Наші війська готувалися до штурму міста Брно. В частинах проводилась відповідна робота по розвідці околиць міста. Ми якраз проходили в районі приміських дач, як в нашу групу влучила ворожа міна… Медсанбат, польовий госпіталь і Будапешт, де закінчив я лікування. Повернувся з війни без лівого ока та з покаліченою правою рукою, збільшивши свою вагу на двадцять осколків по всьому тілу та з медаллю «За бойові заслуги».

Умер Иван Михайлович Приходько в середине 2000-х. Похоронен на гражданском кладбище в Онуфриевке.

По записям Василия Сурмило подготовил Александр Виноградов, «УЦ».