«Нікому зла не бажаю»

Ідея взяти інтерв’ю у мого однокурсника Василя Мошуренка виникла зовсім спонтанно. Ми навчалися на російському філфаці педінституту в паралельних групах, потім на довгі роки загубилися, пару років тому зустрічалися з нашим курсом, але так і не поговорили. І ось нещодавно почали спілкуватися у «Фейсбуці».

На мій превеликий подив, виявилося, що Василь пише вірші, причому це не «рифмоплетство», а хороша поезія. А коли я прочитала викладену ним новелу «Байстрюк», вирішила, що потрібно зробити з ним інтерв’ю. Буквально на наступний день після Різдва ми домовилися, що Вася зателефонує, коли буде у Кіровограді (він зараз живе в Києві), і раптом вранці в понеділок – дзвінок: «Привіт, ти готова? Я в Кіровограді у справах!» І ось ми вже сидимо в журналістській «пыточной», як ми іноді називаємо окрему кімнатку для інтерв’ю.

– Василю, як склалося твоє життя після інституту?

– Якщо дуже коротко, то поїхав на село навчати дітей. Їхав туди, де давали житло, бо вже була малесенька донечка, – у Велику Чечеліївку Новгородківського району. Через рік став директором школи, так склалося. Мене призначав директором школи Тарас Григорович Шевченко – так звали завідуючого райвно. Двадцять два роки був директором, а потім – політичні ігрища, мене викинули з цієї колеї, і я перебрався до Києва без документів, без трудової книжки, без особової справи – це все було знищено, сховано, спаплюжено «хорошими людьми», дай їм Боже здоровья. Я нікому зла не бажаю. Ніколи. Чотири роки працював на трьох об’єктах охоронцем – із доби в добу. Де працював, там і жив. Автомобілі охороняв, діток паралельно в гімназії, та ще бігав у гуртожиток Національної академії управління охороняти студентів уночі, щоб не було великих ексцесів (сміється).

Потім, коли відчув, що вже не можу, вдалося через прокуратуру поновити трудову книжку, в якій мене зробили «героєм», – я був звільнений – ні більш ні менш – за аморальний вчинок. Це означало, що один на один із головою райдержадміністрації мав круту бесіду. Я іноді можу собі дозволити круто поговорити, коли бачу, що людина неадекватна. Справи в поновленні на роботі зазвичай тривають один-два місяці, а моя тяглася аж вісім. Суд бачив те, що було, люди мене знали не одне десятиліття, але ж влада мала свою думку. Суд все ж таки поновив мене на роботі, але через три дні приїхали й знов звільнили – мовляв, ти прогуляв. Кажу, та я ж три дні сижу в своїй рідній школі й чекаю виконавців, які мене знов «возведуть на трон». Тільки на перекур виходив. Ні, сказали, прогуляв, у нас є факти. І, так би мовити, в легкому режимі мене звільнили за прогул. Тож, знов повертаємося на чотири роки – я поновив трудову книжку й знов пішов на педагогічну роботу: спочатку психологом і соціальним педагогом у слов’янській гімназії, а через рік мене взяли на роботу в гімназію міжнародних відносин на посаду вчителя історії та правознавства. (Окрім філологічного, Василь закінчив ще й історичний факультет того ж вузу, але вже пед­університету ім. В. Винниченка. – Авт.) А оскільки гімназія у нас така цікавенька, там є спецкурси, яких нема в інших школах України, – міжнародні відносини, філософія, і це мені дали, дирекція вирішила, що я як історик повинен усе це знати.

– Ваша школа вважається крутою, елітною? Чи вчаться в ній діти якихось знаменитостей?

– Я зазвичай глибоко не цікавлюся, хто батьки в дітей, але є й діти депутатів, із письменницької братії – наприклад, онуки Слабошпицького. Але наша школа не дуже крута. Вона знаходиться на Позняках, біля озера Вирлиця, і той мікрорайон вже забудувався. І директор вимушена брати до школи не лише тих, кого хотілося б. Але діти усі хороші. Ось у слов’янській гімназії, де я працював і де зараз працює моя жінка, там жорсткий відбір, адже гімназія ця входить у число п’ятидесяти кращих навчальних закладів України.

– Ти пишеш вірші, прозу, і мені здається, що вона в чомусь автобіографічна. Скажи, будь ласка, як це – відкрити душу перед сотнями й тисячами читачів?

– Справа в тому, що я не один такий на світі, так би мовити, безбатченко, байстрюк. Підранків у цьому житті було, є та й ще буде, на жаль, багато. Це тема дуже болюча, вона по мені постійно топчеться. Але я не намагаюся викликати до себе якесь співчуття, воно просто болить, а коли ти можеш про це трішечки написати, – це порятунок. Коли ти свій біль віддаєш паперові – тобі все одне стає трішечки легше…

Василь розповідав, що виховували його бабуся з дідусем, тому що мама поїхала долю свою шукати. Більше тридцяти років вона жила в Грузії, біля ІнгуріГЕС, працювала – вона гарний кухар, нарешті отримала свою квартиру, але війна змусила її з двома валізами повернутися додому. Батько так і живе в Розумівці, але, як сказав Василь, він дуже сором’язливий – жодного разу за все життя із сином навіть не заговорив. Така доля випала цьому вже посивілому чоловікові.

– Ось ці обставини мого життя, роздуми, чого у всіх тато й мама, а у мене – дід і баба, не виходили в мене з думок. Колись, ще класі в шостому-сьомому, в мене була мрія – купити в магазині найдешевших «канахвет» та однести їх батькові. А потім я зрозумів, що це буде немилосердно. Ось ці моменти мого життя, мабуть, і вплинули на мою творчість. В юності і писалося, і друкувалося – спочатку в «Студентському меридиані», потім у «Молодому комунарі», «Кіровоградській правді». Потім я сказав собі «ні», я ж не визначений Господом Богом, тому не повинен писати. Отак воно жилось-жилось, а потім вибухнуло. Років у сорок з гаком я знов почав писати.

– У грудні 2015-го ти став членом Національної спілки письменників…

– Колись, ще в дитинстві, коли я читав книжки, мені здавалося, що письменники – це кимось призначені люди, вони не прості, не звичайні. Мені в дитинстві було важкувато опановувати світ. Потім вже я наздоганяв усе… А коли я опинився в Києві, у мене з’явилося багато часу, я почав читати, слухати радіопередачі, я осягав те, що робиться в сучасній українській культурі та літературі. І знов почав багато писати й відсилати конверти зі своїми творіннями, і мене почали друкувати, і на радіо «Культура» почали читати мої вірші, навіть не знаючи, чи є я взагалі… Потім із допомогою своїх друзів я «скліпав» перші книжки, які були схожі на самопальні. Перша називалась «Думки», друга – «Це так просто – писати правду». Спасибі добрим людям, які ще скинулись по копійчині, і я видав ще чотири книжки… Аж по п’ятдесят екземплярів! І в кінці 2012 року пішов я з тими книжками до спілки письменників, мені сказали, які документи потрібно оформити, і навесні 2013 року мене прийняли до київської спілки. А потім почалися всім відомі події, спілка була в епіцентрі подій, фактично паралізована й не працювала. Коли знов вони почали працювати, виявилося, що моєї справи не знайшли. Це так, як, коли мене викидали з директорства, в той самий час пішли мої документи на заслуженого працівника освіти (сміється). Є така поетеса Леся Мудрак, її поставили керувати кабінетом молодого автора, і вона знайшла мою справу. У серпні я повернувся з відпустки, мені сказали цю приємну новину, пройшло декілька затверджень – і ось у грудні мені тихенько сказали, що я був прийнятий одноголосно. А потім мені вже вручили посвідчення й сказали: «Пиши, хлопче!» Що я й буду робити.

– Ти живеш у Києві. Чи слідкуєш за подіями в своїй рідній Розумівці?

– Мені це не тільки цікаво, це моє, і я скрізь про це говорю. Розумівка – це всесвіт. Дехто каже: повертайся, – але в моїй хаті чужі люди живуть, а по-друге, я маю право тужити, розуміючи, що такі обставини життя склалися. І кажу, що ще є одне місце, куди я можу повернутися. Колись…

Ольга Березіна, фото Олени Карпенко, «УЦ».

Опубликовано Рубрики 02

Добавить комментарий