Продовжуємо наш проект «Фан-клуб», який задуманий для того, щоб познайомити кіровоградців з акторами театру ім. Кропивницького. Погодьтеся, режисер може бути геніальним, але, якщо немає акторів, які зможуть втілити в реальність найнесподіваніші, найнеймовірніші задумки режисера, результату не буде – публіка не сприймає фальші та непрофесіоналізму.
Нагадаємо нашим читачам, що нинішні публікації відображають роботу деяких акторів в одній постановці – п’єсі І. Карпенка-Карого «Хазяїн», яку як прем’єру нового сезону здійснив головний режисер театру Євген Курман. В «УЦ» N51 ми познайомили вас з Анатолієм Литвиненком і Дариною Завгородньою, а сьогодні на вас очікує віртуальна зустріч з Галиною Романюк та Олександром Ярошенком.
Традиційно представить Галину Романюк Євген Курман:
– Моє справжнє знайомство з колективом театру почалося саме з цієї вистави – «Хазяїн». Робота була вдумливою, не просто постановочною, тому що важливо було створювати образи, спираючись на трактування, розуміння не суто драматургії, а саме її зв’язку з сьогоднішнім днем. Театр, який не говорить сучасною мовою про сучасне, театр як музей не має права на існування. Для мене дуже дорогі жіночі образи, створені в цій постановці. Автор одного з цих образів – Марії Іванівни, дружини Пузиря – Галина Романюк. Театр створюється з індивідуальностей, потрібно тільки вміти правильно їх використовувати, давати їм можливість гідно розвиватися. І одна з таких індивідуальностей – особлива й неповторна Галина Романюк.
– Зазвичай чоловіки-актори сприймають все простіше, а от жінки дуже серйозно ставляться до того образу, який вони несуть поза сценою. Тобто чоловік може собі дозволити розслабитися, а жінка намагається триматися в межах вибудуваного нею образу. Якби вам довелося самій представити актрису Галину Романюк, що ви розповіли б про неї?
– Напевно, найскладніше – розповідати про самого себе. А з іншого боку, у нас із чоловіком цей рік ювілейний – 25 років роботи в театрі. Це не один день, але не так вже й багато. Робота в театрі – це море зустрічей з цікавими людьми. Дякуючи Богу, мені довелося попрацювати з такими цікавими режисерами, як Михайло Резнікович, Віталій Малахов, Ігор Афанасьєв – це шлягерний такий режисер, з Володимиром Опанасенком, якого, на жаль, вже немає… Загалом, були цікаві ролі та чудові люди. Сьогодні ми з чоловіком працюємо в театрі Кропивницького, і тут теж нам довелося попрацювати з цікавими людьми. Брав нас на роботу Олег Натяжний, і я відразу отримала роль Марусі Богуславки, потім був Микола Горохов – у мене була така епатажна роль Лялі – зараз п’єса «Дорога Олена Сергіївна» знову повертається на сцену. Сьогодні у нас є можливість показати себе в новій якості, перед нами нові творчі плани.
– Ви розповіли про свої ролі, про режисерів, а тепер уявіть, що ви розповідаєте про актрису – в яких ролях вона себе почуває більш упевнено?
– Про мене вже стільки говорили, що мені іноді здається, що кіровоградці про мене знають більше, ніж я сама! (Сміється.) Що стосується ролей – сподіваюсь, у мене ще все попереду. Не хочеться зупинятися на тому, що було, на тому, що є. Адже було багато, є те, про що мріяла, чого чекала, до чого прагнула… Але все це тільки сходинка в майбутнє. Ну а що таке актриса Романюк? Насамперед це незалежність – вона мною й рухає. Хоча це залежна професія, причому від багатьох факторів. Потрібно чимось вміти поступатися, йти назустріч – ось така я…
– Ви говорите про свою незалежність, разом з тим у вас у п’єсі «Хазяїн» роль дружини Терентія Пузиря – маленька, тендітна жінка. Весь спектакль вона вся якась напівзігнута, на напівзігнутих ногах, майже бігом, на суб’єктивний погляд глядачів, вона трохи не в собі… Розумієш, що вона все робить заради сім’ї. А на ваш погляд, що є запорукою щасливого сімейного життя?
– Знаєте, світ створений з любові, і саме жінка – частинка цієї любові, і вона несе в собі цю любов. Це почуття й керує нею. Для нас було дуже важливо те, що наш режисер заклав у цю п’єсу. Марією Іванівною керує любов до свого чоловіка, до дочки. Життя дуже коротке, і вона як білка в колесі весь час біжить, боїться не встигнути… У неї в житті трапився перелом, і вона змушена поспішати, бігти, інакше ці жорна життя її зімнуть, зітруть. Коли Євген Васильович став говорити, якою він бачить Марію Іванівну, відразу вималювалася така картинка – вона вся така розхристана, і це не тому, що їй ніколи одягнутися, – це стан душі, її оголеність… Вона й отямитися не встигла, як вони з чоловіком стали на шлях накопичення, порочний, цинічний шлях. Система, в якій вони опинилися, і довела її до такого стану. Віддати частинку своєї душі – ось її основне завдання на сьогоднішній день. Ви говорите, трохи не в собі – так, але так легше вижити…
– Ви почали говорити про посилання, про внутрішній стан, який відчувається в цій ролі. А на ваш погляд як актриси, до якого образу ви б потягнулися, якби у вас була можливість вибору, – Васса Желєзнова чи Пузириха?
– Якби мене запитали, кого я сьогодні ще хотіла б зіграти, я б відповіла: Васса Желєзнова.
– Тому що вона ще не зіграна чи ви відчуваєте внутрішній ресурс?
– І те, й інше… У житті взагалі повинна бути гармонія, і ми іноді, на перший погляд, не ті, за кого себе видаємо. А взагалі мені по життю не така важлива прем’єра, не такий важливий спектакль, для мене головне – репетиційний процес. Мені дуже добре, комфортно, коли режисер дає свободу… Кращі ролі виходять, коли актор має волю, свободу! Одним словом – творчість!
– Наше інтерв’ю відбувається напередодні Нового року. У вашій родині напевно є новорічні традиції.
– Я сама родом з Івано-Франківщини й виросла на традиціях нашого народу. Зима, снігові тунелі трактором прориті, місяць світить, а на краю села дзвіночки дзвенять – вертеп. І раптом переодягнені колядники з козою, а там діти, а там інші колядники… Це передається з покоління в покоління, й у мене зараз аж мурашки по шкірі… І повторюся, світ створений з любові й нею ж живе, тому я бажаю всім тільки любові – це головне в нашому житті!
І знову надаємо слово Євгену Курману:
– Олександр Ярошенко – теж відомий в Кіровограді актор. Він займає дуже непросту позицію в нашій театральній структурі. Олександр – герой, і тут спрацьовує принцип «Кому багато дано, з того багато й питається». Він гідно несе цю ношу, і, на мій погляд, Олександр знаходиться зараз у дуже цікавому періоді свого життя, свого розвитку. Він переходить з розряду молоді в групу досвідчених, активних акторів. Повторюся, він – герой, а це певне амплуа, певні ролі, це світоглядна позиція. Саме через амплуа героя, через персонажів, яких він грає, звучить зі сцени ідейне навантаження, яке й несе репертуарний театр. Заслужений артист України Олександр Ярошенко – талановита, обдарована, віддана театру людина.
– Зрозуміло, що для вас похід в актори був зумовлений з самого початку, за фактом народження…
– Перший раз я вийшов на сцену, коли мені було два роки. Моя сестра вела мене за ручку по сходинках, навколо натовп масовки, такий глобальний фінал – і якось так пішло-поїхало… А прийшов час закінчувати школу – і питання не було: звичайно, до театрального.
– Але ж це так класно – династія. У радянські часи до цього було якесь трохи іронічне ставлення, а в усьому світі це дуже поважно… І акторська династія – це не гірше, а може, й краще. Повернемося до нашого інтерв’ю – період молодіжного становлення повинен проходити через певні ролі молодих героїв – типу Ромео, тим більше тут одна дівчина заходила, яка хотіла Джульєтту зіграти… Чи були у вас такі знакові ролі?
– Так, звичайно, але Ромео ніколи не хотів зіграти. Я, коли вчився на 4-му курсі, як і багато хто, хотів залишитися в Києві, навіть думав: може, на Лівий берег податися? Але навіть не зателефонував туди. У результаті з моїх однокурсників у Києві залишилися троє або четверо, але працюють добре. Київ для мене важке місто, я не люблю мегаполісів. Ось обласний центр – це те, що треба. У той час Михайло Васильович Ілляшенко працював у Волинському театрі, й мене вже чекали дві ролі – Андрія в «Тарасі Бульбі» та Бенволіо в «Чума обом родинам вашим». Я закінчив інститут, у серпні туди приїхав – і буквально у вересні одна прем’єра, у жовтні – друга…
– Іноді здається, що у молодих акторів повинен бути свій фан-клуб, а саме так називається наша рубрика, яка знайомить читачів з акторами-кропивничанами. Як складаються у вас стосунки з прихильниками?
– Я вам скажу так: коли працював у волинському театрі, у мене багато було друзів поза театром. Тепер майже всі мої друзі тут… Розповім цікавий випадок: була одна дівчина, симпатична така – вона на кожен спектакль приносила мені такі красиві ікебани з квітів, дуже красиві. А потім пропала. Може, розчарувалася в мені?
– На вулиці впізнають вас люди?
– Так! Було кілька разів – по Леніна ми йшли з батьком, і якась жінка мене впізнала. Так от батьку вона сказала: «Ви теж хороший, але його я більше люблю!» (Сміється.)
– Роль Пузиря дещо старша за вас. Якщо знаєш кіровоградських аграрних магнатів, досить складно уявити вас у цьому образі. Як ви поставилися до пропозиції зіграти цю роль?
– Як? Із задоволенням! Це ж щось нове, я такого ніколи не робив. Звичайно, дуже важко й практично неможливо зіграти віковий досвід, чисто життєво. Це складно, але можна перекрити якимось іншими рисами. А що стосується олігархів – так подивіться: вони ж усі молоді! Інша справа – чи вдалося мені зіграти отаку людину, але це глядачеві вирішувати.
– Під час вистави ваша борода тричі піддається трансформації: спочатку вона скуйовджена, потім акуратно підстрижена, а з часом и зовсім зникає. У чому фішка цієї трансформації?
– Пузир почав більше виходити в світ, звертати увагу на свій імідж. Пам’ятаєте, у другій дії Финоген заставив його надіти чисту сорочку, фрак… Йде така соціалізація Пузиря. Тобто він із селянина перетворюється на аграрного магната.
– Той хрест, який ви несете та який став непосильною ношею… Для актора Ярошенка знайоме відчуття такої ноші?
– Звичайно, й притому постійно.
– А яке воно – відчуття такої ноші?
– У мене багато таких робіт було. А що робити? Тільки так треба жити! Інакше ти будеш стояти на місці. Треба розвиватись, пробувати, може, й не вийде, але…
– А поставити собі планку заввишки як цей хрест?
– Намагаюся, а там побачимо…
– Чи не було думки піти в кіно?
– Чесно кажучи, в кіно я ніколи не рвався. У мене був досвід зйомок в якихось епізодах, ще коли в Києві навчався. Вже десять років мені й одна, й друга дружина кажуть: зроби портфоліо! Але я така ледача скотина (сміється) … Ну, може, якось зберусь та на ту ж Довженка відправлю – а раптом запросять. Звичайно, я як артист – людина марнославна трошечки, але без особливого фанатизму. Мені просто подобається моя робота! Я отримую від цього задоволення, і дай Бог, щоб у мене все виходило.
– Ви дивитесь чужі роботи – фільми, вистави? Суто з професійної точки зору…
– Звичайно!
– Хто вам цікавий? Яке амплуа? Наприклад, Аль Пачіно чи Ді Капріо?
– Аль Пачіно, звичайно. Хоча Ді Капріо мені в «Джанго» дуже сподобався.
– Хабенський чи Пореченков?
– Хабенський.
– Мені здається, ви любите помріяти. Назвіть декілька ролей, які ви зробили б по-своєму, таких відомих, знаних…
– Я ось іноді дивлюсь щось і думаю: «Ну от не так треба робить!» Але воно пройшло й забулося. (Замислюється.) Ні, мріяв! З першого курсу мріяв. Мені дуже подобалась п’єса Камю «Калігула», і зараз подобається. Я хотів зіграти Калігулу, але з досвідом, з часом я захотів зіграти там усі ролі! Але ніколи не хотів зіграти Гамлета, Ромео.
– Трохи хирляві вони для вашого характеру…
– Ну, я б не сказав, що Висоцький у «Гамлеті» був хирлявий! Але ж різні трактовки можуть бути… Дуже люблю Мрожека. От з нього щось зіграв би, будь що. Класні в нього п’єси є та сценарії…
– Ну ми до такого театру, мабуть, не скоро доберемося…
– А чому б ні? Он у нас скоро мала сцена відкриється, то можна буде вже щось експериментувати потрошку. Мала сцена для того й існує, щоб робити якісь експерименти, щось пробувати. В усіх театрах мала сцена – це лабораторія.
– Скажіть, а ніколи не тягнуло вас порежисерствувати?
– Ні, ніколи! Мені казали: а може, спробуєш? У мене мізки налаштовані інакше. Я беру якусь п’єсу й починаю якісь акторські розборки робити. А в режисерів по-іншому працює голова. Тому я навіть і не намагаюся… Не моє! Може, колись, з віком…
– Євген Васильович вас представив як героя. Відповідайте своєму амплуа й щось побажайте нашим читачам.
– Бажаю, щоб люди в наступному році взагалі поменше сиділи вдома, приходили в театр, взагалі цікавилися суспільним життям, розвитком свого світогляду, своєї особистої культури, тому що зараз цього всього країні не вистачає. Будьте гідними себе, своєї країни, не забувайте, що ви люди, а, як казав класик, «Человек – это звучит гордо».
Юхим Мармер, Ольга Березіна,
фото Павла Волошина, Елены Карпенко,«УЦ».
