Знакомьтесь: кропивничане!

Цель нашего проекта «Фан-клуб» – познакомить кировоградского зрителя с театральной труппой (а кое-кому, возможно, просто напомнить), чтобы каждый смог выбрать для себя актера или актеров, которые более всего придутся по душе, следить за их творческим ростом, посещать спектакли с их участием… Словом, мы хотим, чтобы у нас в Кировограде, как в больших городах с театральными традициями, ходили не только на спектакли, но и на актеров.

В прошлом номере «УЦ» мы разместили интервью с двумя актерами Кировоградского музыкально-драматического театра им. М.Л.Кропивницкого – Дарьей Ярошенко и Валерием Лупитько.

Сегодня объектами нашего журналистского и зрительского интереса будут Евгений Скрипник и Алексей Дорошев.

Как и в предыдущей публикации, для начала – слово главному режиссеру театра им.Кропивницкого Евгению Курману:

– В этом сезоне Женя Скрипник открыл свои разноплановые, разнообразные качества. В сказках он оказался очень задорным, интересным и большим выдумщиком. Главное, что он сделал, – сыграл роль Черта в «Сорочинской ярмарке». Он сумел в этом образе соединить и какие-то псевдо-мистические черты, и очень лирические. Настолько лирические, что я даже отважился и ему сказал, что в следующем году 200-летие Шевченко и нам Катя Демчук пишет пьесу о молодом Шевченко. Именно «любовное движение» его жизни, не лирика, не пафос, а личная жизнь. И вот Женю Скрипника я планирую на роль молодого Шевченко…

Когда мы после представления режиссера беседовали с Женей, сама собой пришла мысль, что этот совсем молодой человек настолько открыт, искренен и одновременно глубок, что абсолютно ни к чему вносить какие-то правки в его монолог. Итак, слово Евгению Скрипнику:

– Творчий шлях у мене дуже короткий – майже чотири роки, першою виставою були «Гайдамаки» в лютому 2009 року. Я сам з Олександрівського району, з села Цвітне. Чому саме акторська справа? Мені з самого дитинства хотілося бути актором, і я пам’ятаю, фільми дитячі дивився, а потім ще дні три-чотири переживав усе через якогось героя, який мені сподобався. Часто брав участь у художній самодіяльності й на шкільному рівні, й на сільському. Мені завжди було цікаво, приємно, було у мене безмежне бажання стати актором, вступити в театральний вуз. Але, на жаль, спрацював батьківський вплив – я розумів, що це примарна якась справа. В селі, в тих умовах, у яких я виріс, це було щось мрійне, щось далеке і нереальне. Треба було приземніше думати, тому я вступив на мистецький факультет кіровоградського педагогічного університету ім.Винниченка – навчатися на вчителя музики.

Чому обрав саме цей шлях? Тому що, знову ж таки, брав участь у самодіяльності, володію гітарою, тут фортепіано опанував… А потім декілька моїх знайомих, до мене дійшла така інформація, опинилися в театрі. Не знаю, чи їх запрошували, на яких умовах це все проходило, але вони працюють. І у мене виникла думка: «А чому я не можу? Якщо вони без спеціальної освіти працюють, чому я не можу?» І я якось налаштував себе на це. Мій викладач з вокалу – нині покійна Валентина Паюхіна, – коли ми з нею якось спілкувались, сказала, що театр музично-драматичний, тому людина з голосом, зі здібностями може піти прослухатись. Я шалено зрадів, вона мене готувала, але, нажаль, захворіла, і я був вимушений змінити викладача, а потім Валентина Павлівна померла, і все знову стало нереальним. Але невдовзі Леся Бушмакіна ледь не за руку привела мене в театр. Я знову підготував декілька пісень, і Микола Васильович Ілляшенко, який на той час був директором театру, прослухав, як я співаю, і мені запропонували ходити на вистави, дивитись, а згодом мене, мабуть, включать… І вперше я вийшов на сцену в лютому 2009 року. Потім було призначення на роль Миколи в «Наталці Полтавці» – мене прийняли неофіційно, як студента, мабуть, з перспективою на щось. І у вересні мене таки прийняли на півставки, я включився в роботу, мені шалено подобалось. Я якраз навчався на п’ятому курсі, і він у мене найгірший за оцінками (сміється), тому що я повністю занурився у цю роботу. Та ще й домашні справи дещо відкоригували у моєму житті, в мене помер тато, і я розривався між усім, усе було таким напруженим для мене. Але врешті-решт все заспокоїлось, я зрозумів, що це моє, що я хочу тут бути, і мені дуже подобалось все, що вдавалось. Подобалась робота з людьми, які багато чого вклали у мене, – це і Михайло Васильович, і Ярослав Михайлович Ілляшенки, й інші колеги… Я поважаю старших, зокрема, Миколу Васильовича Ярошенка, – вони всі мене так підтримували, штовхали, але ж у мене немає ані школи, ані освіти фахової. Але я дуже сподіваюсь, що те, що мені дали мої колеги, та база допоможе мені стати на ноги.

Потім у нас в театрі змінилася ситуація – і я знову переживав, чи я тут затримаюсь, оскільки піднімалось питання про освіту. Але сьогодні хочеться вірити, що все в нас налагоджується, тому що мені приємно працювати з цим керівництвом. Євген Васильович декілька разів дав мені зрозуміти, що я маю якесь значення для колективу, маю перспективу. Сподіваюсь, що далі буде тільки краще. А ще я відчуваю необхідність набуття освіти, якщо я хочу цим займатися, зробити це справою свого життя, бо в мене досі якісь такі юнацькі коливання – чи я на своєму місці, чи це моє. Але все більше я схиляюсь до того, що це все ж таки моє.

– Женя, вы блестяще сыграли Черта в «Сорочинской ярмарке». Существует такое мнение, что роли всевозможной нечисти несут под собой какую-то мистическую подложку. Во время вашей работы над этой ролью было ли что-то необычное? И как вы вообще относитесь к мистике, связанной с театральной работой?

– Я людина віруюча – і у вищі сили, та й у темні теж. Але, чесно кажучи, у мене не було переживань ніяких стосовно цієї ролі, цього образу. Можливо, тому я й не відчуваю чогось незвичного, але я навіть не переймався містикою, а більше займався своєю роботою. Тому я не можу сказати, що відчув якісь проблеми, пов’язані з образом, з персонажем.

– В «Дебюте провинциалки» вы играете роль одного из плотников – скажем, роль далеко не первого плана. Однако глаза зрителей почему-то, как только вы появляетесь на сцене, поворачиваются в вашу сторону, хочется проследить, что ВЫ делаете. Что нужно сделать для того, чтобы такая незначительная роль воспринималась чуть ли не как одна из главных?

– Чесно кажучи, якщо це вдалося (тому що я не можу оцінити себе з боку глядача, так, як ви це сприймаєте), – це дуже добре. Можливо, люди, які мають професійну базу, роблять це якимось конкретним чином, але я йду, російською кажучи, «по наитию», можливо, я так відчуваю, воно якось саме так йдеться. Я кажу, що певну школу, якісь поради колег я відчуваю душею. Мені дуже подобається все – я обожнюю працювати в масових сценах, де у мене нема жодного слова, але можна жити. Навпаки, складніше працювати обличчям, пластикою, щоб показати, що я живу, я на сцені є, я не просто маса.

– Женя, а что хотелось бы сыграть? Можно озвучить самые сокровенные, самые заоблачные мечты.

– Зараз я чітко розумію, що амплуа в мене акторське не героя-коханця, тому усі ці ролі я одразу відкидаю, хоча, чесно кажучи, можливо, через якийсь юнацький максималізм, мені завжди хотілося зіграти головного героя. Зараз я розумію, що це не мої амплуа, цього в мене не буде. Якихось бажань конкретних, явних в мене зараз теж немає. Хоча в Євгена Васильовича є така цікава особливість, що він вміє наперед «продати» ідею про актора, і вона чіпляє. Ще у вересні, до «Вересневих самоцвітів», у розмові про те, що він збирається робити постановку «Сорочинського ярмарку», Микола Федорович йому каже: а Чорта нема… А він так на мене вказав і каже: а ось він! Я сприйняв це як напівжарт, але зачепило. І потім бачу розподілення на ролі – і я там справді є. Так само в нього десь прозвучало: Шельменко-денщик – і знов він на мене глянув так цікаво. Також до ювілею Шевченка він готує якийсь проект і натякнув, що в мене там теж щось буде. Мені це все цікаво, але ж я, знов повторюся, не поспішаю з висновками. Але так хочеться! Хочеться грати, що мені дадуть, і хочеться грати якнайкраще.

Как и предыдущих интервьюируемых актеров, Алексея Дорошева тоже представил нашим читателям Евгений Курман:

– Что касается Алексея Ивановича Дорошева, то, очевидно, в предыдущие годы вокруг него была создана такая атмосфера, что этот артист, мол, совсем уже и не артист и чуть ли не занимает чужое место в театре. Нам рассказали об этом, как только мы пришли в театр. Но я на него посмотрел, полистал личное дело и, увидев, что у него, простите, киевский институт и он просто не может не быть артистом, поручил ему первую роль – Дуремара в «Буратино», и он сразу же открылся как невероятный комик. Я убедился, что не ошибся в нем. И человек ответил на то, что ему доверяют, а люди пошли специально посмотреть на Дорошева, на то, как он изменился. Потом в «Ярмарке» он сделал Поповича, затем в «Сватанні» он делает потрясающего комического Прокопа. То есть человек за сезон сделал три серьезнейших, совершенно разных комических работы – удачно, нет слов.

Так получилось, что, будучи занятым на репетиции, об Алексее Дорошеве Евгений Васильевич рассказал нам после того, как мы с ним поговорили. И тогда сразу стало понятно, почему человек, сыгравший такое количество ролей, который мог бы часами рассказывать журналистам о себе, о своем творческом пути, о своих успехах, был несколько зажат, почти ничего не говорил о себе лично, в основном останавливаясь на том, каким должен быть театральный актер, чтобы зритель его полюбил. Ну а теперь – слово Алексею Ивановичу:

– Як би там не казали, Кіро­воград – дуже театральне місто. Кіровоградський глядач, відверто скажу, – один з найкращих, і ці традиції ведуться ще з Марка Лукича Кропивницького. Саме з того часу і почалася любов кіровоградців до театру. Я вдячний долі, що працюю у цьому театрі.

Що про себе особисто? Ті, хто ходить в театр, мене добре знають, часто на вулиці підходять, розпитують, як справи в театрі, цікавляться новинками, коли яка вистава, і це нормально. Працюю я в цьому театрі з 1988 року, був запрошений разом зі своєю дружиною Галиною Миколаївною, заслуженою акторкою, Олегом Степановичем Натяжним. Першою нашою виставою була «Маруся Богуславка», я грав Гірея, дружина – Марусю. Понад вісімдесят ролей було зіграно мною – і мюзикли, і комедії, і драми… Сучасний актор повинен грати все, без амплуа – тобто бути різноплановим, і без цього сучасний театр не має права на існування. Дуже важливо, щоб актори відчували внутрішню віддачу: життя чи смерть, іншого не може бути, – настільки повинен загострюватись конфлікт.

– Алексей Иванович, из наших собеседников вы – самый опытный. Насколько сложно бывает расшевелить зрителя?

– Ну, знаєте, талант і ще раз талант – талант постановника і талант, внутрішня харизма акторська. Без цього не може взагалі існувати театр, він буде просто мертвий. Якщо актор виходить і не викладується на всі 100 відсотків, глядач так і буде дивитися. Колись я мимохідь чув розмову двох інтелігентів про наш театр: не хвилює він, мовляв. Так от театр повинен хвилювати. А для того, щоб хвилювався глядач, потрібне внутрішнє хвилювання актора, направлення на ту дію, на загострення конфлікту, коли питання ставиться: або життя, або смерть.

– А что легче играть – драматические или комедийные роли?

– Ви знаєте, різні складності є і в комедійних, і в драматичних, і в трагедійних, тому не можна сказати, що легше. І те, і те складно. Іноді, коли увесь віддаєшся виставі, то втрачаєш до півкіла ваги, відчуваєш повне фізичне виснаження, – тоді і глядач каже: клас!

– В вашем репертуаре, вы сказали, более 80 ролей. А есть ли какая-то роль, о которой вы мечтаете?

– Мені дуже подобаються Антон Павлович Чехов, Іван Франко – це дуже висока класична драматургія.

– А как вы с высоты своего опыта смотрите на ваших молодых коллег?

– Я скажу відверто: у нас є люди дуже здібні, але в них не вистачає освіти. І треба дякувати Богові, що Євген Васильович у нас не тільки режисер, а й педагог, і він має бажання це робити. І добре, що ці люди потрапили в настільки хороші руки, що в них буде добра вдача.

Ну а напоследок мы не могли не поговорить с Евгением Курманом. Ведь кому, как не ему, знать, как театр должен выстраивать свои отношения со зрителем и какой отдачи от этого он ждет.

– Чего ждет? Понимания. Я вижу театр с очень разноплановым репертуаром. Мы пока эту разноплановость не очень культивируем в силу причин, о которых я постоянно говорю, – что мы должны подготовиться художественно, творчески. Разноплановость – это не прихоть, потому что кризис репертуарного театра налицо, и уже этот театр как таковой больше не вернется в силу огромной дифференциации зрителя. Раньше, в советские времена, и даже до них, в театре, который создал, к примеру, Островский, идея добра, побеждавшего зло, довлела над человеком. Все сословия держались на единой морали и имели практически единую систему ценностей. Поэтому можно было выстраивать диалог со зрителем. Сейчас зритель очень дифференцирован, общего какого-то идеологического стержня нет, и, соответственно, запросы очень разные. А театр должен отвечать на запросы, потому что человек все равно нуждается в каком-то разговоре о себе, глядя на себя со стороны. Поэтому и продукт от театра он должен получать разный.

Он приходит на спектакль с тем, чего он от него ждет, – наслаждения эстетического, художественного. И каждый раз мы тоже ждем понимания, выражающегося в аплодисментах. Ведь каждый артист по-своему тщеславен и ждет любви публики. Любить нельзя ни за что, поэтому нужно быть образцом, сгустком энергии, вибрировать, чтобы на эту вибрацию отзывался зал, и тогда эта любовь будет взаимной.

Ольга Березина, Ефим Мармер, «УЦ».

Знакомьтесь: кропивничане!: 3 комментария

  1. Олексію Івановичу моя повага й найкращі слова визнання його людських якостей та творчих звершень! Маю надію заслужена нагорода та державне визнання знайде свого героя (Департамент культури — майте совість!) 😉
    Євгену Скрипнику — бажаю удачі в сімейному й торчому житті, а також вирости справжнім зрілим артистом, який вміло управляє своїми емоціями в житті та на сцені! :mail:

  2. Як на мене, про Дорошева це ви вже перегнули палку. Де ви там харизму побачили?

Добавить комментарий