Вона війшла в малу залу театру ім. Кропивницького, і одразу ж стало зрозуміло, що це Снігуронька, тільки вже доросла – пухнаста курточка кольору зимового неба з таким самим пухнастим капюшоном, наче припорошений снігом берет, білосніжний шарфик… Та й уся Євгенія Миронович – світла, дивна, як перший сніг. Поки ми розмовляли, підійшла ще новорічна пара – Снігуронька та Дід Мороз, пара ще й по театру, і по життю – Тамара Лаптева й Микола Ярошенко. Ми мали поговорити про Новий рік – яким він був раніше, як вони стали Дідом Морозом і Снігуроньками…
М. Я.: – Дуже просто. Із голосом моїм десь років у чотирнадцять- п’ятнадцять я став Дідом Морозом. Тільки-но голос став формуватися, мені класна керівничка каже: «Будеш Дідом Морозом». Написала текст, сценарій, і таким чином я отримав роль. І вже п’ятдесят п’ять років я «дідморозю», правда, останні роки вже трохи поменше.
Є. М.: – А я вперше стала Снігуронькою в сім років. Це було тут, у Кіровограді. Я тоді ходила в драматичний гурток у Палаці піонерів, і там мене призначили Снігуронькою на нашу міську ялинку на площі Кірова. І, мабуть, років сім-вісім поспіль я була Снігуронькою на площі Кірова, коли навчалася в школі, аж до мого вступу до театрального училища. А потім вже, коли працювала в театрі, теж багато років виконувала цю роль. (Сміється.) Але ж таке не можна казати, бо що ж діти скажуть?
Т. Л.: – А я випадково стала Снігуронькою, коли була студенткою. Я була чорненькою, повненькою. І одна з наших студенток, яка повинна була бути Снігуронькою, на раночок не прийшла. А я вмію швидко вчити тексти, тому мене одягли, і я виконувала цю роль. Але в подальшому Снігуронькою я була не дуже часто. Більш я була Баба Яга, якийсь негативний персонаж – завжди, в усіх ранках. Я по натурі не така лірична, як Снігуронька.
М. Я.: – Справа в тому, що тоді це було для нас таким зароблянням грошей своєрідним, у нас це добре виходило, і ми так заробляли – на дитячих ранках.
Т. Л.: – Але в своєму театрі це було за зарплату, а якщо десь ще – то можна було підзаробити.
Є. М. (сміється): – «Я сьогодні виставу грати не можу, бо у мене “йолки”!» Ось так і жили!
– А хто писав сценарії? Вони дуже відрізняються від сьогоднішніх?
Т. Л.: – Ні, майже не відрізняються. Це ж дитячий ранок, свято!
Є. М.: – Ну, по-перше, навіть тоді в книжках, в журналах друкували багато готових сценарієв. Найрізноманітніших! Так само, як і зараз усе можна знайти в Інтернеті.
Т. Л.: – А потім кожен актор щось своє добавляв. Головне – щоб дітям було цікаво. Це було, є й буде завжди! А з роками вже знаєш, що дітям подобається, від того й відштовхуєшся.
– А чи приходилось вам колись бути Дідом Морозом і Снігуронькою на дорослих заходах? Чи схожі вони з дитячими?
Є. М.: – Звичайно, приходилось. І дорослі часто бувають більш дітьми, ніж самі діти! Вони могли реагувати на такі жарти! Наприклад, завжди буває момент, коли Дід Мороз і Снігуронька загадки загадують. Ото найцікавіший момент на дорослих «ранках»! Якщо діти одразу відповідали, то дорослі іноді таке говорили, що усім дуже смішно було.
Т. Л. (сміється): – Та ми й самі такі!
– А що було обов’язковим атрибутом радянських новорічних ранків, чого нема зараз?
Є. М.: – Зірочка на верхівці ялинки! Якщо зараз просто верхівка красива, то тоді обов’язково була зірочка.
– А в сценаріях?
Є. М.: – А це дивлячись на те, який рік наступав. Якщо був якийсь ювілейний, то Дід Мороз повинен був у привітанні обов’язково сказати, що ось іде до нас, наприклад, ювілейний тисяча дев’ятсот сімдесятий рік.
Т. Л.: – Хочу додати також, що не заполітизовано було, ні. Майже завжди…
М. Я: – І редакції майже ніколи не було!
Є. М.: – Та ні, Томочка, бувало! На Волині, мабуть, не було, бо це ж Західна Україна, а в Кіровограді, наприклад, було, бо це таке радянське місто! А ще в залежності від того, хто повинен був прийти з керівництва або чиї діти були на раночку. Наприклад, для дітей обкому партії, прямо в тому ж приміщенні обкому, в міській раді обов’язково проводили ранок.
– Чи бували у вас такі випадки, коли вас хтось із дітей впізнавав і виявлялося, що Дід Мороз не справжній?
Т. Л.: – В нас у дитячому садочку, коли діти ще малі були, Коля грав Діда Мороза, а дочка маленька йому вірш читала: «… а глаза-то папины!» А взагалі рідко впізнавали…
– А який Новий рік у вашому житті вам найбільш запам’ятався?
М. Я.: – Так одразу й не згадаєш… Очевидно, чим я був молодшим, тим кращим він був. Я пам’ятаю, як одного разу захворіла Снігуронька в якомусь садочку, я прихожу зранку, а вихователька каже, мовляв, я буду замість неї. То була в мене така Снігуронька – кілограм під дев’яносто (сміється). Траплялось і таке ось… А ще перші Діди Морози. Справа в тому, що я формувався в селі, то бороду, вуса робили з вати, прив’язували… З якогось прапора, вибачте, костюм зшили… Отаке було.
Є. М.: – Я була в четвертому класі, і мене хлопці – тоді вони були старшокласниками, але вже підробляли в дитячих садочках Дідами Морозами, – взяли Снігуронькою. А це, між іншим, були нині відомі актори Віктор Баєнко (наш, кіровоградський, але багато років працював у Дніпропетровську) і Славік Ковтун (він у Єревані, але починав тут працювати). Ми відіграли цей раночок дитячий, і раптом вони мені дають двадцять п’ять рублів. У ті часи – це був п’ятдесят четвертий рік – це такі були гроші, що, коли я принесла їх додому й сказала мамі «Мамочко, дивись, що я принесла», вона спочатку здивувалася: «Де ти взяла?» «А я сьогодні Снігуронькою була, і мені заплатили зарплату». А для нас Будинок піонерів був як другий дім, і мама тут же пішла до нашої Єлизавети Василівни й спитала, чи це правда. Їй підтвердили, і мама на ці двадцять п’ять рублів накупила нам усіляких солодощів, пам’ятаю, торт купила… І казала нам – а нас троє дітей було: «Це ж наша Женєчка вам заробила»… Оце такий дитячий спогад, але, знаєте, життя було дуже важке, ми дуже бідно жили, тому ті гроші для нас мали значення.
Т. Л.: – А мені запам’ятався сімдесят четвертий рік. В кінці грудня сімдесят третього ми з Миколою Федоровичем переїхали з Білої Церкви, де працювали в київському обласному театрі, на Волинь. І тому в новорічну ніч він, старший син і середня дочка (меньшого, нашого героя Сашка ще не було) спали, а я підписувала усім знайомим листівки з адресою новою. Бо ніхто ж не знав, куди ми переїхали. Оце така новорічна ніч мені запам’яталась! Десь штук п’ятдесят листівок я тоді написала…
– А чого ви очікуєте від нового року, 2016-го?
Т. Л.: – Перш за все ми всі хочемо одного: миру в нашій країні. Це головне. Тому що буде мир в Україні – буде мир у наших сім’ях, буде мир на роботі, бо це на усьому позначається… Нашим дітям буде спокійніше жити, адже ми нервуємо, а це усе передається нашим дітям і онукам. І ми молимо Бога, щоб він дарував миру нашій землі й людям. Уся країна зараз мріє про це. Коли будуть мир і спокій, буде усе: ми спокійніше будемо працювати, менше горошей буде йти на війну – більше піде на мирні справи. Усе пов’язане, не може бути одне без другого. Хочеться вірити, що 2016-й рік, хоч він і високосний, все ж таки принесе нам мир і спокій. Адже він мавп’ячий, а мавпа завжди викрутиться – знайде собі банана й вилізе нагору!
Запитувала Ольга Березіна, фото Павла Волошина, «УЦ», та з особистого архіву Євгенії Миронович.