«Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети»

Як давно ви читали вірші? Просто для себе? Яких сучасних поетів ви знаєте? Більшість українців згадають хіба що Ліну Костенко. Звичайно, українська поезія є, але до останніх часів вона існувала тільки для обмеженого кола інтелектуалів, студентів-філологів й вчителів літератури. В останні ж місяці поезія (а разом з нею й відверте графоманство) стала вельми популярним мистецтвом. Вірш двадцятитрьохрічної Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями» чули майже всі. Його популярність в Інтернеті вражає — мільйони переглядів ролика, де сама дівчина читає вірш, сотні тисяч передруків. Про вірш повідомили навіть в новинах на провідних телеканалах, у дівчини беруть інтерв’ю і т.п. Другий вірш, про який піде мова, — так званий «Гимн федерализации» (хоча за формою це не гімн, і йдеться не про федералізацію, а скоріше про сепаратизм) — не настільки популярний, але теж нівроку, за кілька днів його прочитали й прослухали кількасот тисяч користувачів Інтернету. В соціальних мережах авторкою вірша називають Надію Надник чи то з Криму, чи то з Донецьку, проте складається враження, що це псевдонім.

Про несподівану любов українців до поезії та феномен цих конкретних віршів (до речі, на обидва вже написані пісні) ми вирішили поговорити з фахівцем-філологом — доктором наук, професором кафедри української літератури КДПУ Сергієм Михидою.

— Головне завдання літератури, як і будь-якого виду мистецтва, — пояснює Сергій Павлович, — відображення життя. А лірика — це найстиснутіший, найконденсованіший рід літературної творчості. Громадянська поезія, а саме про неї ви говорите, дозволяє відреагувати на будь-які події майже миттєво. Тому вона й народжується в моменти складні, екстремальні. Так було завжди, згадайте хоча б розквіт усної народної творчості за часів визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Нині маємо справу з черговим вит­ком масової громадянської лірики. Говорити про високій рівень її художності не доводиться. В таких умовах не народжуються твори, які залишаться в віках, бо поезія, очевидно, теж потребує тиші. Але високий рівень емоційної напруги, переконаності в істинності гасел, думок, настроїв у цьому разі заміняє високу художність.

У 20-х роках минулого століття масовізм, а саме так це явище зафіксувалося в історії, став ознакою літератури. Множинність текстів теж не свідчила про високу якість художності, але водночас мала серйозний пропагандистський характер. Можливо, в перспективі те, що відбувається нині в інформаційному просторі, назвуть Інтернет-масовізмом відродження національної свідомості…

Що ж до того, що українці в мирні часи не надто цікавляться поезією й літературою взагалі, то Сергій Михида з нами не погодився. На його думку, наша біда якраз в надмірній любові до лірики на шкоду прагматиці.

— Євген Маланюк писав: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети». Для українців, на превеликий жаль, це завжди було актуально. Це стосується й Тараса Шевченка, й Івана Франка, й Лесі Українки. Вони перебрали на себе відповідальність за долю нації. Письменник стає у нас прем’єр-міністром, історик — президентом (йдеться про Винниченка й Грушевського). Це ж не від добра. Від несформованості нації й відсутності державоспрямованих професійних політиків, економістів, юристів. І, на жаль, сьогодні ми бачимо те ж саме: Україна черговий раз постає на рівні емоцій. А хотілося б, щоб вона будувалась на рівні економічних і юридичних законів, політичної досконалості.

Тож відсутність державницької ідеології на рівні інститутів держави (вибачте за тавтологію) провокує те, що цю спільну для всієї нації ідеологію дає нам дівчина — ровесниця незалежності.

Ми попросили Сергія Павловича також проаналізувати: чому саме ці дві поезії набули такої популярності? Адже є вірші «на злобу дня» і набагато вищого художнього рівня (згадаймо Олександра Ірванця, який своїми текстами супроводжував події помаранчевої революції), їх теж читають, слухають, але чомусь рідко запам’ятовують, не діляться ними в соціальних мережах і т.п.

— В обох поезіях є елемент епічності, яка дозволяє кожному, хто їх читає, впізнавати рух думки, реалії часу. Обидві не назвеш високохудожніми. Але вони високорецептивні, в них прочитуються концепти доби, яку переживаємо. З одного боку і з іншого. От тільки поезія Анастасії Дмитрук щира, в її рядках відчуваються переконаність і настрій, як не пафосно це звучить, але — мільйонів українців. Надзвичайна популярність вірша криється в актуалізації кодів, які в ньому прочитуються: «подорослішання», «гарячої крові»,«волі», «демократії», які постають антитезами до «мовчання», «безликості», «ланцюгів», що визначають сутність «старшого брата». В тексті спостерігається дуже цікавий феномен, як в російськомовній поезії діє українське слово: «Нас каты на колени ставили», «Вы огромные, мы — великие». Це, як на мене, не свідомий прийом поетеси, а продукт підсвідомості, того українського духу, носієм якого російськомовна дівчина стала в процесі формування як особистості за роки незалежності. І так само на підсвідомому рівні читач це сприймає. Поезія «Галиция, слушай, давай разводиться» виглядає штучною, вторинною…

— Можливо, це від того, що ви не сприймаєте її зміст?

— Безсумнівно. Моя душа на боці поезії Анастасії Дмитрук.

А фах засвідчує: другий вірш — власне пропагандистський. Якщо в першому маємо підсвідомо-усталено-емоційні імпульси, то в другому — свідомо-інтелектуальні. Це фактично змодельована, як на мене, професіоналами (антиукраїнська пропаганда, на жаль, користується їхніми послугами на всіх рівнях), відповідь, яка теж повинна зачепити за душу тих, кого зомбували й зомбують на іншу рецепцію. От і постають тут Кісєльовські образи «наполненного бюджета», «майданного безделия», «родной России» та кримінально-сленгові «бардак и дебоши» «халявно туситься»… І хоч жодного слова в поезії Анастасії Дмитрук немає про українців зі сходу — це звернення до окупантів з півночі, чомусь «відповідь» підписана «Юго-Востоком» (може, це й є ті «білі нитки», якими «шито» авторство?..).

Чи залишаться ці твори в антологіях поезії початку ХХІ століття? Думаю, ні. А от у серцях тих, хто житиме в нарешті вільній, єдиній Україні, вірш Анастасії Дмитрук звучатиме як нота нерушимості української нації. А анонімний «Гімн»?.. Ви сказали про це на початку: «сепаратизму, а не федералізації». Значить залишиться — в архівах МВС.

Ольга Степанова, «УЦ».

Галиция, слушай, давай разводиться!
Без шума, без крови,
и драки публичной,
Зачем нам бардак и побитые лица?
Давай разойдемся как люди,
прилично.
Я долго кормил тебя, я не буянил,
Исправно бюджет наполнял
год от года,
А ты увлекалась бездельем
майданным,
Меня называя «рабом» и «уродом».

Ты взгляды свои устремляешь
на Запад,
Мне, знаешь, родней Беларусь
и Россия
Давай разойдемся. Так лучше.
Так надо.
Как чехи, словаки — легко и красиво.

Тебя уж давно дожидается Польша,
Вот ей про фашизм и расскажешь
подробно,
А в центре Брюсселя бардак и дебоши
Устроишь. Уверен, оценит Европа.

Галиция, слушай, давай разводиться!
Пора наступила.
Подводим итог.
Тебе — на майданах
халявно туситься.
А мне на работу.
Твой Юго-Восток…

Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными —
нам не стать с вами даже сводными.

Вы себя окрестили «старшими» —
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы — великие.

А вы жмете… вы всё маетесь,
своей завистью вы подавитесь.
Воля — слово вам незнакомое,
вы все с детства в цепи закованы.

У вас дома «молчанье — золото»,
а у нас жгут коктейли Молотова,
да, у нас в сердце кровь горячая,
что ж вы нам за «родня» незрячая?

А у нас всех глаза бесстрашные,
без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми
все у снайперов под прицелами.

Нас каты на колени ставили —
мы восстали и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся —
они кровью своей умоются.

Вам шлют новые указания —
а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас — Демократия.
Никогда мы не будем братьями.

«Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети»: 1 комментарий

  1. » И зря прячутся крысы, молятся —
    они кровью своей умоются.»-Еще не вся кровь пролилась? Кому -то «не вистачило»?

Добавить комментарий