Богдан Бенюк. I про полiтику також

Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» привезла кіровоградському глядачеві чергову антрепризу — комедію англійського автора Дейва Фрімана «Люкс для іноземців». Традиційно у залі обласної філармонії був аншлаг. Справу рецензування вистави залишимо для театральних критиків. Наші глядачі залишилися задоволеними: прекрасні актори, чудова гра, справжній український (не англійський!) гумор, гарний настрій. Трошки був змазаний фінал. Кіровоградський глядач поніс на сцену квіти, не дочекавшись музичного дивертисменту, який підсумовував комедію. Але актори з цим, напевно, стикалися не вперше, тому не розгубилися і продовжили свою захоплюючу гру.

Після вистави нам вдалося поспілкуватися з народним артистом України Богданом Бенюком. Усвідомлюючи те, що Богдан Михайлович тепер ще й народний депутат України, ми намагалися обійти тему політики під час інтерв’ю. Але у нас не вийшло. У підсумку — ми говорили про все.

— Богдан Михайлович, у вашому житті у відсотковому співвідношенні скільки комедії, драми, трагедії?

— Важко сказати. Життя настільки переплітається подіями, і ми навіть за день, не беручи до уваги роботу, стикаємося з такою кількістю речей, які є комічними, драматичними і навіть трагічними. Кожного дня ми це переживаємо, але не помічаємо. Нам здається, що тільки в квадраті сцени ми переживаємо певні проблеми. Ні, в житті, в побуті щоденно ця графа просто скаче. Але ми так звикли. І життя тим прекрасне, коли є такі моменти. І тому життя повноцінне. А інакше було б нецікаво.

— Скажіть, буває вічна любов?

— Буває і є, але ми звикли говорити про любов у вигляді кохання між представниками протилежної статі. Але є ще материнська любов, любов до Батьківщини, є ті величезні відчуття, які тримають тебе на цьому світі, а це теж любов.

Ми, як правило, говоримо про любов між чоловіком і жінкою. І ця любов теж існує постійно, але ми, люди, не вміємо тримати полум’я цього кохання. Полум’я вимагає весь час підкидати дрова. Коли ти не вмієш цього робити, коли ти остиваєш внутрішньо, пропадає це відчуття. І це, на жаль, своєрідне випробування, яке ми проходимо.

— Кажуть, що заради кохання людина здатна на божевільні вчинки. Хіба розумна людина може робити те, що поза розумом?

— Історія людства показує різні приклади. Ми маємо нескінченний ланцюжок всіляких стосунків, все залежить від психіки людини. Та людина, яка має ранену психіку, і врівноважена, вони по-іншому реагують на ті самі обставини. І слава Богу, що немає однакових моментів. Бо якби вони були, ми б з вами просто вивели формулу кохання і нею користувалися. Але чи була б вона нам цікава, та формула? В тім-то і кайф, що є любов в чотирнадцять років, в двадцять, дурість, неймовірні вчинки… Бо, коли тобі п’ятдесят років, відчуття стають інакшими. Хоча ніхто не може сказати, яка любов краща, бо із шаленого кохання виникає потім любов, яка пов’язує тебе родиною, дітьми, онуками. Це величезне перевтілення любові.

— А як щодо вислову «сивина у бороду — біс у ребро»?

— Знаєте, якщо біс у ребро, то добре, коли ти маєш «молодого помічника» свого. Бо ти ж розумієш, що коли тобі певна кількість років, то ти повинен думати про те, щоб не тільки народити дитину, а й з ким народити. Якщо ви ровесники — це одне. А коли ти гульнув з двадцятирічною — це зовсім інше. Але коли в тебе мозок не варить, тобі стільки-то років, а ти ж не знаєш, скільки будеш жити на цьому світі, то це інше, якщо ти лишаєш цих дітей. Так що біс у ребро — голова в сивину…

— Давайте поговоримо про дружбу. Чи є її формула?

— Немає також. Ми цих людей не обираємо, вони самі приходять. Якась сила зверху дає однакове душевне звучання. Я, наприклад, не можу похвалитися, що у мене величезна кількість друзів. Їх у мене одиниці, але це ті люди, яких я розумію з півслова, і вони мене розуміють. Вони навіть не з моєї професії, не з моєї галузі, але ми «однотемні», ми звучимо однаково. Мені не треба багато їм пояснювати, і мені хочеться з ними говорити, от що цікаво. Хочеться з ними бути. А те, що говорять, що вони повинні приходити на виручку в екстремальних умовах… Не дай Боже, щоб були ті екстремальні випадки, де треба випробовувати друзів. Краще, щоб цих речей не було, а були люди, які тебе розуміють, з якими тобі добре.

— Що для вас важливіше у дружніх стосунках: щоб вам було до кого звернутися по допомогу, за порадою, чи щоб було кому звернутися до вас?

— Я колись підвозив свою сусідку, і ми побачили жебраків, які «працюють» на світлофорах. Це одні й ті самі люди, тільки міняють точки, переходять із району в район. Іноді трапляються такі, яким дійсно потрібна допомога. Коли я через вікно давав якісь гроші, сусідка сказала дуже гарну фразу: «Краще давати, ніж просити».

— Все ж таки хочеться поговорити…

— Про політику! Нарешті! Давайте, «Україна-Центр», про політику!

— Ні, не про політику.

— Тоді я нічого не буду говорити.

— Про вашу виставу.

— А це що, не політика? Ви побачили, що українці зробили з усією Європою?

— Кіровоградський глядач не дав вам закінчити виставу, люди пішли на сцену з квітами. В усіх залах так себе поводять, не розуміючи, коли буде фінал?

— Взагалі цю виставу добре приймають. А тих глядачів, що виходять на сцену з квітами до фіналу, береш, ведеш за куліси, цілуєш там і залишаєш. Справа в тому, що люди ідуть з великим бажанням і з хотінням зробити якісь приємні речі. А буває ж і таке, коли грає симфонічний оркестр, і останні акорди якоїсь симфонії бувають губляться, глядачі мажуть цей фінал, не дослуховують до кінця, піддаються на передостанні акорди.

Тут так само. Але нічого страшного, залежить від залу, від глядачів, як вони запалюються один від одного. Комедія — це дихання зали і акторів, які знаходяться на сцені.

— Станіслав Садальський у нещодавньому телеінтерв’ю сказав, що глядач усюди однаковий, різними бувають актори.

— Він абсолютно правий. Глядач приходить, як покупець у магазин за товаром. Це ж ми товар привезли, і глядач дивиться: або він його приймає, або він його абсолютно не чіпає, і він вдруге сюди не прийде. Садальський — талановитий чоловік, і він це прекрасно розуміє. Фібри душі ти не спіймаєш, коли в тебе немає цього божого дару, божої іскри, коли не перелітає через рампу бажання, коли глядач бачить, що ти працюєш, а не відбуваєш номер, що ти захищаєш якісь інтереси… І коли він включається у цю гру — все стає до ладу.

— У вашій виставі прозвучали слова: «Життя — це мить і це безкінечність». Як ви вважаєте, що таке життя?

— Нам кажуть, що це безкінечність. Наше фізичне життя — це одне, а душа живе в інших вимірах. Якщо душа все-таки живе в інших структурах, то це безкінечність.

— Я вам дякую. Обійшлися без політики. Чи, можливо, ви щось хотіли сказати на тему політики?

— Ні. Я коли там, в політиці, побуваю, мені буде що сказати.

— А ви готові до політики?

— Піонер, до боротьби за справу Комуністичної партії будь готовий! Завжди готовий! Та робота, що чекає в парламенті, — це не нагорода, це обов’язок. І коли ти туди дійшов і отримав можливість переінакшити наше життя, ти не будеш перетворюватися на «тушку», «шмушку», не чекатимеш, коли тобі «бабло» дадуть, не будеш продаватися, багато речей не будеш робити.

В нас будь-яку посаду сприймають як нагороду і починають доїти ту країну. А ми з вами розуміємо, що в театр приходить середній клас, якого у нас практично не існує. Тому наше мистецтво трошки відірвано від того «бабла», яке є десь там, де ми його не бачимо, але відчуваємо, що воно є. А держава наша бідна, і люди бідні. Але не бідні вони, слава Богу, духовно, і ми це відчуваємо. Духовність тримає нас на світі, хоча ми стали черствими, стали зовсім іншими. Як би не казали, що в нас пісні гарні, що ми можемо відгукнутися на чужу біду, ми все більше і більше закриваємося у свою шкаралупу і боїмося вийти з цієї хатинки, тому що навколо існує неправда, брехня, і вона людей зробила черствими.

Є недовіра, бо немає впевненості у завтрашньому дні. І що найгірше, це те, що життя кожного з нас не цікавить нікого, не цікавить країну. Чи будемо ми завтра, чи не будемо — байдуже. І чим нас буде менше — тим краще, не треба буде думати про робочі місця.

— Вас не насторожує, що у новому парламенті ви один такий будете?

— Чому ж один? Я і Шаров. (Сміється. — Авт.). Я мушу вам сказати, що Шаров, який зараз є у Партії регіонів, набагато глибший, ніж ми його знаємо зовні. Справа у тому, що усі думають, що в «Ударі», «Свободі» і «Батьківщині» захований великий потенціал для того, що Регіони будуть перетягувати людей до себе для створення більшості. Я вважаю навпаки: в Партії регіонів я знаю величезну кількість людей, які готові в будь-який момент покинути ту партію і перейти. І тільки ситуативно станеться таке — побачите, як воно зрушиться. І виявиться, що оті всі речі, як монстри, гроші, страх, неймовірні переживання від того, що це величезна сила, повалиться в будь-який момент. Тим більше, що у нас є приклад: Радянський Союз розсипався, і ми навіть палець об палець не вдарили.

Так валиться багато чого. Але дуже важливо, коли є внутрішній стержень, який нас тримає, та неймовірна чесність перед собою. Ніхто не відміняв відповідальність за вчинки предків сьомого коліна. Я дивлюся на своїх онуків і думаю: а як Бенюку вести себе у цьому житті, щоб мої внуки не розгрібали за дідуся? Ця думка часто приходить в голову.

Ми розуміємо, що ці речі відносні, бо це випробування своєрідне. І для тих людей, які офшорні зони пакують, не розплачуються з працівниками, люди ходять безробітні, у них крадуть, їх обдурюють. Вони роблять великий гріх, бо у Біблії написано, що за будь-яку роботу, коли ти когось наймаєш, обов’язково потрібно розрахуватися.

Коли ми робимо нечесні поступки, ми живемо тимчасовими вигодами, не думаючи про те, що над нами є сила, яка спостерігає, як ми пройдемо це випробування. У мене в родині складаються татова і мамина лінії так, що з обох сторін були бідні люди. Я зараз маю хату, машину, дітей, здоровий, слава Богу. І я розумію, що це своєрідне випробування, як я поведу себе з цим: буду намагатися це збільшувати? В ім’я чого? Бо людині мало треба: прокинутися і знати, що завтра ти будеш мати роботу, будеш мати своїх рідних, от і все. І коли нам стає страшно, коли ми чуємо того, хто стоїть з косою над нами… Мені дуже гарний анекдот розповіли на цю тему. Помирає крупний бізнесмен і потрапляє прямо в чистилище. Петро стоїть на воротах, а бізнесмен іде прямо в рай. Петро каже: «Стривайте, як ваше прізвище?» Той називає. Петро подивився списки: «Ви знаєте, вас у списках немає». — «Не може бути. Я стільки хороших справ зробив, стільки дитячих програм підтримав, стільки допомоги школам, дитсадкам. Сім храмів від фундаменту до хреста побудував за свої кошти. Запитайте головного, це якась помилка, я повинен бути у раю». — «Не хвилюйтеся. — каже Петро. — Я зараз запитаю головного». Повертається і каже: «Ви знаєте, ми порадилися з головним і вирішили повернути вам гроші…»

Під Києвом, де я живу, стоять церкви, побудовані за гроші бандитів, яких повбивали в кінці дев’яностих. І ці церкви не функціонують. Вони просто стоять. Щоб очистити душу, треба не тільки сповідатися. Існує сила, яка робить тобі випробування твоїми рідними. Це дуже є важливо, і це треба розуміти.

Ми зараз бідна нація, хвора нація, тому що і голодомори, і війни, і знищена була українська еліта. Ми не можемо похвалитися великою кількістю тих, хто може претендувати на Нобелівську премію чи ще щось. Значить, нам треба пройти відродження. Зараз з’являється неймовірно талановита молодь, яка має талант, освіту і, що найголовніше, внутрішню чесність.

Ми усі народжуємося гарними дітьми. Ніхто не народжується з печаткою на сраці, що він буде депутатом Верховної Ради. Усі голі, з пупчиком перев’язаним, зеленкою замазаним. Потім вони ростуть і перетворюються або на хороших людей, або на монстрів. Не дай Боже цей момент пропустити. А політика цей момент дає, бо люди, стаючи народними депутатами, приходять під купол. А там кояться дивні речі, бо приходять нормальні люди, а потім стають українськими буржуазними націоналістами.

Рано чи пізно це має закінчитися. І ми в це віримо. Інакше чого туди пертися, коли ти будеш думати про майбутні пільги? Доторкніться до мене зараз, бо скоро я стану недоторканним.

— Вас купол не змінить на гірше?

— Там спочатку треба все висвятити, бо там пороблено. Я представляю «Свободу». На нас казали, що ми дурні, рогаті, бандити, що у нас руки по лікоть у крові, фашисти. Виявляється, той, хто захищає свої інтереси в будь-якій країні, є патріот. Тільки у нас така людина має інше коріння — профашистське або ще якесь. Євреї передають на увесь світ: жінка на танку захищає свою країну. І правильно робить! Вона патріотка. Уявляєте, якби українець на танку так їхав, що б сказали? До нас фашисти прийшли! Або російський президент каже: «Я русский националист в хорошем смысле этого слова». І правильно він говорить. А коли я кажу, що я націоналіст? Мене питають: «Чого ви йдете у ту партію? Від вас глядачі відмовляться». Це мені казали десять років тому. Коли та чи інша особистість має громадянську позицію, хіба люди цього не відчувають? Відчувають дуже добре.

У нас багато перевернутих речей, які треба зараз по-новому доказувати. Так само як є слово «мама», але воно має різні відчуття. Є мама, яка зозуля, що підкидає своє дитя, а є мама, яка пре плуга все своє життя, і пісні про неї складаються.

— У нас все буде добре?

— Ми ж не можемо жити з відчуттям, що все буде погано. Надія, ми знаємо, помирає останньою. Сподіватися треба, без сумніву. Треба не просто сподіватися, а здобувати. «Хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Пам’ятаєте? «Вічний революціонер». Франко написав. Це правда, і її треба здобувати, відбивати. І будемо це робити в парламенті. Будемо воювати. А ви казали, що про політику не будемо говорити…

Олена Нікітіна, «УЦ».