До Кіровограда завітав Тарас Прохасько. Це було несподіванкою, приємною несподіванкою. Письменник, якого читають не тільки в Україні, став доступним малим та дорослим кіровоградським читачам. Він у різних регіонах країни презентує свої книжки, надруковані у Видавництві Старого Лева. Не оминув і наше місто, хоча багато хто з письменників у Кіровоградщині не вбачає читацький потенціал.
Довідка «УЦ»: Тарас Прохасько – сучасний український письменник, журналіст. Виходець з Івано-Франківщини. Член Асоціації українських письменників. Лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада.
Першим літературним твором Прохаська стало оповідання «Спалене літо». Згодом здобули популярності «Інші дні Анни», «БотакЄ», «НепрОсті». Спільно з дружиною Мар’яною написав три дитячі книги про кротів. У 2011 році книгу Тараса Прохаська «БотакЄ» було визнано Книгою року.
Дякуємо Анастасії Дзюбак за організацію ексклюзивного інтерв’ю з Тарасом. Він виявився привітним і щирим, цікавим і глибоким. До початку бесіди письменник поцікавився процесом перейменування нашого міста. Почувши, що певні кола містян проти Єлисаветграда і за «українську назву Інгульськ», Тарас зазначив, що закінчення «-льськ» не притаманно українській мові. Стосовно «імперського» Єлисаветграду пошуткував: «Напишіть листа королеві Англії, повідомте, що називаєте місто на її честь, і запросіть у гості»…
Потім він відповідав на наші питання. Задоволення від спілкування ми отримали приблизно таке ж саме, як і від читання його творів.
– Тарасе, письменник і читач знаходяться по різні боки твору. Як вони відрізняються? Хто чим кращий? Хто чим гірший? Як розділити ці два світи?
– Напевно, тим, що письменник читає твір швидше, ніж читач. Від письменника залежить відбір. Коли ми говоримо про свободу вибору, то в письменника вона на порядок вища. Тобто письменник більш вільний творити якийсь світ, ніж читач, який перебуває у стані вибору з того, що вже є вибрано. Хіба що так. Але, насправді, це є зовсім інші роботи й зовсім інші праці, тому що найважливіша функція, яку може собі дозволити читач, – це проживати те, що йому подано у свій спосіб. Тобто читач є інтерпретатором, він є співавтором, вони разом творять цей твір. Літературний твір не має ніякої вартості, якщо його не читають. Без участі читача літературний твір перетворюється на якийсь документ, який лежить в архіві.
– Писати для дорослих і для дітей – у чому різниця?
– Писати для дітей – це більша відповідальність, тому що діти в будь-якому випадку менше розуміють, ніж дорослі, і в них менший досвід. Ще до того всього вони є чіткішими в підході до розуміння. Дорослий, якщо навіть чогось не розуміє, то він більше готовий до того, що є речі, які він не одразу розуміє.
Розказуючи щось дитині, треба зважити на те, що в неї немає власного досвіду, який може бути критерієм розуміння того, що їй розповідають. У дитини немає власної вимірювальної системи, ще вона не налагоджена, тому дітям потрібно розказувати трохи більше, ясніше і усвідомлюючи, що до них треба звертатись не плутаючи, не переплітаючи якісь речі.
– Чому тоді не всі письменники пишуть для дітей? Бояться відповідальності?
– Ні, я думаю, що в них просто нема такого підриву. Тому що письменники пишуть дуже з різних мотивів і мотивацій. Одна з найголовніших мотивацій – це встигнути сказати те, що його турбує. І якщо його турбують речі, не пов’язані з дитячою літературою, то він ніколи не буде зацікавлений в тому, щоб писати щось таке.
Загалом є такий закон, що для людини є однією з найбільших потреб, радостей, відповідно, одним із найскладніших механізмів – потреба виговоритись. Літератори – це є ті люди, які використовують можливості своєї професії безпосередньо, вони виговорюються, вони говорять те, що вони хочуть, вони від цього стають щасливішими. І якщо вони хочуть виговорити щось таке, що зовсім не стосується дитячого світу, дитячої літератури, то хіба що з якогось розрахунку слід писати для дітей, інакше немає сенсу.
– Чому кроти? Є ж більш симпатичні тваринки.
– Кроти тому, щоб, власне, не було цього додаткового авансу, щоб не було авансової симпатії, тобто щоб не було цього «Ой-йой, йой, котики, ой-йой-йой, зайчики!». Щоб було зрозуміло, що у світі є такі форми життя, які є прекрасні, які є рівноцінні, але, може, вони не такі оспівані, чи не такі симпатичні, але від цього вони не стають гіршими, їхнє життя так само заповнене, як і життя котиків, яких щодня фотографують для всіляких календарів й інших друкованих засобів.
Кроти дають дуже великий простір для письменницького маневру, тому що про життя кротів навіть батьки дітей не дуже знають. Тобто автор може розказати, що в них є, так, як він хоче, і буде тяжко перевірити, чи є меблі та друкарські машинки в норах. А якщо тільки писати про котиків, то життя одразу перетворюється в казку, тому що кожна дитина знає, що тато-кіт не має ніякої друкарської машинки й не працює в газеті «Котяча правда». А про кротів з впевненістю ніхто не може сказати, чи є таке, чи нема.
– У вашому творі «НепрОсті» є такі слова: «Головне у вихованні дітей – якомога більше бути з ними». Ви сповідуєте це у вихованні своїх дітей?
– Так, це власне моє відкриття, моє особисте. Я не кажу, що це є відкриття для усього світу, думаю, що про це знає багато людей, але це було відкриття для самого себе. Я як батько думав про те, як я можу найкращим чином поводитись з дітьми, я зрозумів, що треба просто поряд з ними перебувати. Це не означає, що їх треба не відпускати нікуди від себе, але це трошки ширше розуміння, просто бути співучасним у всіх дитячих душевних переживаннях, просто бути поруч. І навіть не тому, щоб корегувати чи підштовхувати або, навпаки, оберігати від чогось, а щоб бути життєвим партнером для дитини. Тобто не можна бути добрим батьком або доброю матір’ю, коли ти просто з’являєшся у житті та зникаєш. От сьогодні, наприклад, ідемо всі разом кудись, бо сьогодні свято. От тата не було, не було, не було, а потім гоп! – сьогодні субота, і ми йдемо. А поза тим святом тато може й не знати, які переживання у дитини, а дитина може не знати, що ж, крім свята, вона має. У цьому сенсі я говорю про перебування, про те, щоб бути партнерами, друзями.
– Ваші твори в перекладі на будь-яку мову втрачають колорит, родзинку. Як зробити так, щоб якомога більше людей їх побачили й прочитали? Як ви думаєте, який має бути перекладач?
– Це є закономірність будь-якого твору, усі твори стають інакшими в перекладі. Тому що все ж таки література – це передовсім не набір знань, а це є життя мови. Література – це є доказ того, що мова є домом буття. Наше буття, крім того, що воно відбувається в якихось таких вимірах, воно ще є і в мові. Тобто наше життя відбивається і в нашій мові, і наша мова формує наше життя. Тому кожна література є, передовсім, подією мови, а не інформатики чи ще чогось такого. Але навколо існує ціла школа, чи ціла наука, чи ціла дисципліна, чи цілий рід занять, набір талантів, який полягає у перенесенні з мови в мову. Перекладачі створюють нову річ, новий твір, вони переносять у свою мову те, що було сказано в якійсь іншій мові. Це те, що треба прийняти й не думати про втрати, а навпаки, думати про переваги перекладеного, про те, що ще в одній мові з’явилось щось нове.
– Ви публіцист. Це потреба – писати такі серйозні аналітичні речі, висловлювати свою думку, тому що зараз таке в країні відбувається?
– Це потреба тому, що мене ці речі турбують, і ще, що дуже важливо, що мене турбує не стільки реальність, яка відбувається, скільки механізми сприйняття цієї реальності, трактування й реакція, ментальна реакція на ті речі, які відбуваються. Мене як письменника цікавлять не так усілякі драми й події, які відбуваються безпосередньо в так званій конкретній матерії, конкретній реальності, як драми, пов’язані зі сприйняттям і трактуванням, переживанням, тобто, грубо кажучи, з психологією цих подій.
Моєю метою є не так спробувати пояснити, що відбувається, як намагання пояснити, що дуже багато у власному житті та житті суспільства залежить від того, як ті чи інші події ми сприймаємо, як на них реагуємо, як їх переживаємо. Моєю метою є розказати про те, що найзначніша частина життя відбувається в наших переживаннях, і від того, як ми переживаємо, залежить наше життя більше, ніж від того, що ми переживаємо. Тому метою моєї публіцистики є, грубо кажучи, звернути увагу на те, що можна просто по-інакшому дивитись на деякі речі.
– Давайте трішки самореклами. Чому потрібно й необхідно читати Тараса Прохаська?
– Такої необхідності немає, тому що мало у світі є речей, не зробивши які, можна вважати, що життя не вдалося. Найсерйозніші та найвагоміші речі, якщо їх робиш більш-менш свідомо, то не слід вважати, що через те усе життя пішло якось не так. Але варто читати тому, що саме читання є дуже важливою внутрішньою роботою, яку не може замінити будь-який інший вид, так би мовити, споживання.
Читання – то є єдиний вид споживання, коли споживач повинен пропрацювати все так само, як і виробник, грубо кажучи. Читаючи, ми все це промовляємо у думках своїм внутрішнім голосом, і наш мозок працює так, як би він не працював без того, що ми читаємо. Знову ж таки важливим є в читанні не інформація, не знання, почерпнуті з книжок, з художньої літератури, а, власне, цей стан співпраці в мисленні, уяві, у пам’яті.
Читання моїх книжок є корисним, якщо ви вже кажете про саморекламу, тим, що я багато звертаю уваги не на сюжети, не на інтригу, а на пригоди думки. Відповідно, мої тексти дозволяють входити в певний медитативний стан, самому переживати певні думки, з якими би не зіткнувся, читаючи когось іншого. Моїм завданням літературним було писати так, щоб мої тексти не так ставали знаннями, не так ставали тим, що запам’ятовуєш, як поштовхом до мислення про себе, до плекання власних асоціацій. Я намагаюсь писати так, щоб ті асоціації, які виникають під час читання, зачіпали власні спогади, власні роздуми і щоби, читаючи щось моє, у людини, у читача виринали безліч асоціацій з ним.
– Ви багато подорожуєте Україною, так?
– Відносно… Якщо говорити про середньостатистичного українця, на жаль, одною з головних ознак якого є обмаль подорожей власною країною, то я досить багато буваю в різних регіонах.
– На вашу думку, Україна – єдина? У нас єдиний народ?
– Так, Україна – єдина, але не однакова. Це дуже важливо, про що я постійно говорю й постійно наполягаю на тому, що ми є різні. Але різність і єдність – це не є антиподом. Я часто говорю про таке поняття, як шлюб чи сім’я. І шлюб я приводжу не для того, що є дві нібито України, це є неправда, їх є більше за своїми різноманітностями. Наша проблема полягає в тому, що ми не хочемо зрозуміти, що різноманітність українців є перевагою, а не недоліком. Ми не повинні побиватись через цю різноманітність, бо ми втрачаємо страшно багато зусиль, навіть у якихось контактах, чи дискусіях, чи взагалі цілим способом життя доказуючи винятковість чи правильність свого шляху, свого бачення чи своїх переконань. І якщо українець є інакшим, ми схильні вважати, що він є неправильним, а відповідно, не українцем.
Для мене важливим є те, що усі українці є в певній мірі ворогами України. Для нас, дуже багатьох, є ворожими дії уряду, для когось ворожою є корупція, для когось ворожою є система охорони здоров’я. Сказати, що українцем є той, хто сприймає усю країну від початку до кінця, не можна, бо такого немає ні в одного. Але ми робимо неправильні акценти тому, що дуже часто, як кажуть журналісти, негаразди ми пов’язуємо з українськістю. І якщо в нас погані туалети, значить – «я не хочу бути українцем, бо в нас так з туалетами погано». Але ж насправді це є помилкою мислення, тому що погані туалети до українства не мають ніякого відношення. Можна бути проти поганих туалетів в Україні, будучи при цьому найбільшим українським патріотом. Якщо щось не добре, це не є вина України, ми собі навіть і не уявляємо, що ж таке Україна. Кожному необхідно владнати справи з його Україною, і тоді буде добре, коли ми собі уявимо, що в того, хто живе поруч, Україна трохи інакша.
– Ще одне питання з вашого твору: «Чому завжди війна?»
– Це дівчинка у творі пише. Тому, що така налаштованість значної частини людей на війну. У нашому суспільстві таких людей є дуже багато, їх є, може, більшість, може, не більшість, більшість, власне, жертви війни. У нас є багато людей, які люблять воювати, тобто войовничий настрій вироблений попередньою історією, тяжкою.
Ми знаємо, що проти нас щось хтось робить не то, і ми одразу готові воювати. Навіть якесь недобре слово, яке нам сказав випадковий перехожий, може викликати в нас воєнний стан. Ми, виходячи з дому, дуже часто виходимо, як на бойову операцію. Ми знаємо, що все навколо буде не то, у маршрутці буде не то, потім я піду в якусь контору – буде не то, і я вже обладований всякими «гранатометами», своєю внутрішньою зброєю, щоб захищатись. Це відчуття слабкості й незахищеності, воно спонукає бути готовим до усіх цих нападів, і ми бачимо усіх цих нападів більше, ніж їх є. А якщо це робить велика кількість людей, то насправді постійно відбуваються перестрілки.
– І ще одна ваша цитата: «Визначальні стихії, що п’єш і чим дихаєш». Що порадите кіровоградцям? Що пити та чим дихати?
– На жаль, ці визначальні стихії дуже часто є елементом долі. Тобто доля – це є те, що нам дано і що дуже тяжко змінити. Але це те, що формує наше життя і дає базу для можливостей, для усіляких своїх, власне, виборів. Дуже тяжко порадити, як можна змінити те, що п’єш, і тим більше чим дихаєш, перебуваючи у якомусь певному місці. Я не знаю, які проблеми з повітрям у Кіровограді, не знаю також місць, де можна було б піти краще подихати. Тяжко давати в цьому пораду.
– Тоді порадьте, побажайте що-небудь кіровоградському читачеві.
– Я бажаю кіровоградському читачеві не боятися зустрічатись з творами, текстами, книжками, які не обов’язково викликають комфорт. Бажаю не боятись некомфортної літератури, тому що в некомфортній літературі закладено найбільше можливостей для того, щоб краще вплинути на наше мислення, відповідно, на наші вчинки, на наші бачення.
Спілкувалися Олена Нікітіна, Катерина Урсулова, фото Олени Карпенко, «УЦ».