— Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. – А хто нас охороняє?
— Ангели, сину.
— Ангели? Хто це?
— Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
— Але ж, мамо, хіба поганого не стається?
— Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.
— А які вони?
— Хто?
— Ангели, мамо.
— Ну, це довга історія, — усміхнулася мама, підбиваючи сину подушку.
— Розкажи.
— І ти ляжеш уже спати?
— Так, мамо.
— Гаразд. Було колись…
— Давно? – перебив Максимко.
— Та не те, щоб, та уже минуло, — спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.
— Не буду.
— Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.
— Як це? – запитав Максимко.
— Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.
— А.
— Але ж ці люди, вони скинули володаря?
— Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.
— І що? – хлопчик вболівав за чудесну країну з її сміливими мешканцями.
— Не злякався мужній народ. Беззбройні, та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.
— Мамо, а де ж про ангелів?
— Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.
— Мамо, а наш тато, він теж ангел?
— Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел, маленький, а ти так на нього схожий.
Хлопчик уже спав, уві сні йдучи посеред райського саду за руку із золотим крилатим воїном. А мама ще довго сиділа над ліжком сина, уже не стримуючи сліз.
Юля Смаль