Виявляється, нам зараз не так страшна війна, як корупція, боротьбу з якою в Україні вкотре оголошують першочерговим завданням для порятунку країни. Зрозуміло, що саме корупція призвела до розвалу нашої економіки, армії чи міліції, і такі глобальні втрати можна було отримати лише при наявності глибоко вкоріненого в нашу свідомість і, можливо, навіть менталітет явища.
Кілька років тому в якості журналіста обласної газети мені довелося побувати в Києві, на міжнародній антикорупційній конференції. Про її рівень свідчить той факт, що в засіданні взяли участь посол США, тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров і віце-прем’єр-міністр Г. Немиря. Правда, щойно відбулася презентація проекту, як українські очільники зникли, пославшись на важливі державні справи. Мені (під аплодисменти журналістів) вдалося запитати посла США, мовляв, а в Сполучених Штатах високопосадовці теж тікають від журналістів, коли треба звітувати про боротьбу з корупцією? Посол виявився дипломатом і не коментував поведінку українських керівників, але сказав, що в США така поведінка чиновника будь-якого рангу просто неможлива. Це свідчить про відношення до проблеми корупції на рівні менталітету у нас і у них.
У широкому значенні корупція — це перш за все втрата совісті, дефіцит чесності й навіть презирство чи зневага до ближнього, підлеглих, суспільства та держави в цілому, іншими словами — цілковита деградація особистої, а в нашому випадку — і суспільної моралі.
В Україні майже всі тим чи іншим чином причетні до корупційних дій — давали або брали. Тобто ми майже всі нечесні по відношенню до інших. Підіть в лікарню, в суд чи спробуйте отримати якусь довідку — всі все знають. Найгірше те, що корупцію у нас очолила найвища влада, яка й повинна її викорінювати.
Можна згадати історію колишнього мера Кіровограда Олександра Нікуліна. Він мав необережність спробувати себе у великій політиці. Була така «канівська четвірка». Його почали звинувачувати у корупції, силовики захоплювали квартиру та навіть міську раду, підкидали гроші та врешті-решт запроторили за грати, знищили бізнес. Все це робилося з чийогось наказу й не без участі обласної влади. Тодішній керівник області, який пізніше й сам потрапив під пресинг, пояснюючи ситуацію з Нікуліним, якось сказав: «Ти ж не знаєш, як мені викручував руки Кравченко?» Отже, наші міністри (очевидно, що й ними хтось керував), самі стояли біля управління неправомірними діями замість боротися з ними.
Зараз у кіровоградській пресі піднялася активна кампанія за заборону забудови Лісопаркової, але ж це не новина. Свого часу відомим рішенням Кіровоградської міської ради № 405 роздали землі в Міському саду. Прокурорська служба вносила протести, але якось журналісти побачили в проекті рішення на отримання земельної ділянки прізвище, ну дуже схоже на прокурорське. До речі, саме «прокурорські» там таки збудували кілька котеджів…
Можна продовжувати до безкінечності, адже ледь не кожен з нас має свій корупційний або близький до цього гріх, зроблений за тих чи інших обставин. Але саме за останні років тридцять обман і бажання нажитися стали наріжним каменем для тих, хто повинен надавати послуги чи виконувати свої обов’язки БЕЗПЛАТНО, тобто лише за свою заробітну плату. Бажання урвати від спільного пирога трансформувалося в надприбутки олігархів і чиновників, маєтки, пентхаузи й суперкари, багатогектарні земельні ділянки, олігархічну промисловість, закордонну власність і рахунки, захмарні заробітні плати й пенсії та різноманітні виплати одним — і жебрацьке життя іншим. Свідомо чи несвідомо, але цілеспрямовано створювалося сприятливе середовище для безпечного користування таким інструментарієм, як корупція, і розквіт цього ганебного явища став можливим завдяки безконтрольності та відсутності дієвого впливу з боку суспільства.
Ми всі в корупції, як в шовках. Навіть багато журналістів, які чи не найбільше на словах борються з корупцією, частенько отримують від політиків незадекларовані доходи під час підготовки політично вмотивованих матеріалів. Корупція так вдосконалилася, так ввійшла в життя ледь не кожного з нас, що боротьба з нею нагадуватиме кидання каміння у вікна власного будинку.
Отже, виходить, що з корупцією боротися в Україні нікому, бо боротися доведеться з… самими собою. А чи готові ми до цього — запитання риторичне, хоча в історії є приклади, коли масову корупцію таки вдавалося подолати. Взяти ту ж Грузію. У нас немає необхідної кількості людей, які підходять для серйозної боротьби з корупцією. За прикладом далеко ходити не потрібно. Десятиріччями ми кажемо про непрозорість діяльності міських перевізників — «маршрутників». Ніхто не знає точної кількості їхніх прибутків, як і того, хто їх отримує та з ким ділиться. В Кіровограді не раз замовляли дорогі експертизи для вивчення пасажиропотоку, але маршрутки й зараз там, де й були — «в тіні». Вихід надзвичайно простий — впровадити на маршрутах незалежних контролерів, які б перевіряли у пасажирів наявність квитків. Саме в цьому й полягає хитрість — водії пасажирам квитків не видають роками, але гроші за проїзд отримують справно, тому можуть сміливо розповідати, що пасажирів не було, бо ось і квитки цілі… В цьому випадку один маленький штраф з пасажира міг би поламати всю добре налагоджену систему.
І так практично у всьому й всюди, куди ще не ступала нога справжніх борців з корупцією. Хто з нею буде боротися? Хто буде штрафувати порушників, не спокусившись на легкий і нечесний заробіток? Можливо, волонтери чи учасники бойових дій за незалежність, які знали, що вони ризикували життям і здоров’ям не для збагачення, а для розквіту України та подолання негативних явищ. Мабуть, саме їх і потрібно призначати на посади чиновників всіх рівнів, у тому числі в міліцію чи прокуратуру. Тоді, може, й почнеться ліквідація поживного середовища для розмноження корупційних мікробів. Поки що в нас почали боротися за звичкою — створили ще одну бюрократичну службу, Антикорупційне бюро. Простіше було б організувати якусь державну службу з регуляції корупційних дій. Побороти не поборемо, але управляти процесом можна.
Сергій Полулях.
