Єлисаветград український

Супротивники повернення Кіровограду історичної назви часто аргументують свою позицію тим, що назва «Єлисаветград» російська, а отже, погана. Проте, мабуть, справа не в походженні назви. Звичайно, Єлисаветград не був суто українським містом, але й антиукраїнським не був. Єлисавет український досить успішно співіснував поряд з єврейським, російським, польсько-німецьким.

Кілька років тому письменник Григорій Гусейнов презентував у Кіровограді книгу про Кароля Шимановського «Друга соната». Він довго збирав документальні матеріали для цієї книги, тож ми запитали його, чи правда, що маленького Кароля возили на уроки до Миколи Лисенка. Письменник відповів, що, швидше за все, це легенда, яка виникла через територіальну близькість (Лисенко часто гостював у брата в Знам’янці, а поряд, в Орловій Балці, у Шимановських був маєток). І пояснив: тут польські, українські, російські поміщики практично не спілкувалися між собою. Не тому, що не любили один одного. Просто така була традиція – окремі закриті громади.

Пишучи потім про видатних єлисаветградців, шукаючи зв’язки між ними, ми теж помітили це. Таке собі паралельне невороже існування світів, культур. Ані Дон Амінадо, ані Амшей Нюренберг, ані Григорій Ерделі у своїх мемуарах про український Єлисавет не писали. Проте він існував поряд з ними, і то був не лише театр, бо театр на пустому місці не виникає…

«І ніхто не кпив з української мови»

Мабуть, найцікавіші спогади про український Єлисавет кінця ХІХ століття залишив Євген Харламович Чикаленко (на честь якого сьогодні планують перейменувати вулицю Медведєва) – видавець та меценат, якому належить вислів «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені». Шість років свого життя – з 1875 по 1881-й – Євген Чикаленко провів у Єлисаветграді, навчався у земському реальному училищі, де потоваришував з братами Тобілевичами, мешкав на квартирі в Івана Карпенка-Карого та брав активну участь у перетворенні «землі старого Тарковського» на хутір Надія.

«У вересні 1875 року повіз мене дядько в Єлисаветград і, за порадою П. Зеленого, оселив мене на квартирі у M-mе Тіссо, вдови по учителю французької мови, у якої вже кватирувало кілька учнів. (…) Мене опреділили в 3-тю клясу, де посадили поряд з Панасом Тобілевичем, тепер знаменитим українським артистом Саксаганським. З Панасом ми зразу перейшли на українську мову і стали на все життя друзями. (…)

У неділю ходили в гості до Панаса, на передмістя Бикове, за річку Інгул, де у його батька був власний будиночок з гарним садком; гуртом ми ходили на прогуляння за місто в “Казенний Сад”, “Альгамбру” або купатись. У Панаса я познайомився з старшим братом його Миколою, тепер знаменитим артистом Садовським, тоді учнем 5-ої кляси тої ж школи; я відразу закохався, як дів­чина, в цього високого, статного парубка, і це почуття зосталося у мене й досі.

Тоді ж познайомився я з сестрою їх Марією, потім відомою артисткою Садовською, з старшими братами – Михайлом та Петром, що служили в поліції, та Іваном, секретарем поліції, пізніше нашим найталановитішим драматургом, Карпенком-Карим, з яким я був найближчим приятелем до самої його смерти. (…)

В Єлисаветграді тоді при Громадському Клюбі зорганізували брати Тобілевичі, на чолі з старшим братом К. Карим, аматорський театральний гурток, котрий давав регулярно по суботах українські вистави на користь незаможних учнів. Гурток цей запросив до себе за місячну платню знаменитого потім артиста Марка Кропивницького, що проживав у Єлисаветграді у власному будиночку, і він служив в гуртку за режисера, актора та декоратора, а разом з тим був і драматургом.

В Єлисаветграді тоді я на своїм віку вперше побачив українську виставу, яка зробила на мене враження на все життя: йшла п’єса “Назар Стодоля”, і мені здається, що ліпшого Назара (К. Карий) та ліпшого Кичатого (Кропивницький) я вже ніколи потім не бачив. З того часу я не пропускав жадної вистави і бачив “Сватання на Ганчарівці”, “Наталку Полтавку”, “Гаркушу“, “Дай серцю волю, заведе в неволю”.

В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою різницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову між собою на українській мові, як це робилось по державних школах. Навпаки, учитель ботаніки раз-у-раз говорив, що таке то зілля по-латині зветься так-то, а по-“малорусски” – так-то; учитель московської мови навчав, що “ять” пишеться тоді, коли в “малорусском язике слишится і”. І ніхто, ні з учнів, ні з учителів не кпив з української мови, але товариші висміювали мене за мою західньо-українську вимову, перекривляючи, як я вимовляю: “запражу я рабі коні, застелю радном та поїду до цара в Харков”. Але характеристично, що найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці, вони одні й соромились рідної мови і не признавались до неї, за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутись отого тавра – “мужицтва”. (…)

Олександр Тарковський теж був в одній зо мною клясі, але він був елементом московсько-польським і тримався від нас осторонь. Він був дуже приємним, навіть особливо благородним хлопцем і мав великий нахил до російських революціонерів. Дружина К. Карого (Надія Тарковська. – Авт.) була теж дуже симпатичною жінкою і під впливом свого чоловіка українізувалась і теж грала дуже добре на українській сцені. Коли Саксаганський виїхав в одеську військову школу, то звільнилась кімната, де він жив з братом Миколою Садовським, що ще раніше поїхав на війну, і я запитав дружину К. Карого, чи не прийняла б вона мене після канікул до себе на кватиру, на що вона охоче згодилася.

По суботах у К. Карого часом збирались гості, українці: інспектор духовного училища Лащенко та учителі брати Стиранкевичі, Баршпевський, Беззабава, та члени бувшого аматорського гуртка, між ними і М. Кропивницький. Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький – на скрипці, а Михайло Тобілевич – на басолі, а потім співали дуже гарно хором українських пісень; годин у 10 я йшов спати, а гульня у К. Карого з доброю випивкою часом точилася до світу.

Після турецької війни 1878 року в Єлисаветі оселився лікар Панас Іванович Михалевич. По скінченні війни він дістав посаду в полтавськім земстві, де й оженився з простою селянкою, але йому заборонено було лікарювати в “Малоросії”, і він, довідавшись, що Єлисаветград офіціяльно находиться не в “Малоросії”, а в “Новоросії”, оселився приватним лікарем в Єлисаветі. Він мав рекомендацію до інспектора Лащенка і в нього познайомився зо всім його гуртком і з К. Карим, з яким швидко близько зійшовся. Побачивши, що гурток Лащенка більше п’є, ніж щось робить, він потроху від нього відсторонився, а склав свій гурток. Власне це не був організований гурток, чи громада, а так, як в старовину бувало – був учитель (Михалевич) і були у нього ученики: К. Карий – майже одноліток з ним, А. Грабенко, про якого я вже казав (…), Микола Левицький, попович з Александрійського пов., відомий тепер кооператор – “артільний батько” – а тоді висланий з московського університету студент».

Покинуте місто Володимира Винниченка

Найвідоміший наш земляк спогадів про рідне місто не залишив. Проте дослідник його творчості Володимир Панченко в статті «Я народився в степах» (газета «День» від 17.10.2003) пише, що дія багатьох його творів, у тому числі відомого всім зі школи оповідання «Федько-халамидник», відбувається саме в Єлисаветграді.

У 1911 році письменник останній раз зміг навідатися до рідного міста, а у 1912-му написав роман «По-свій!», герой якого поет Вадим Стельмашенко повертається з заслання у рідне місто й блукає його вулицями. Деякі назви вулиць інші, але це, безумовно, Єлисавет!

«На улиці було вохко після дощу. Лихтарі горіли жирними розбризканими плямами й направо в небі стояло блідо-зеленувате сяйво великого міста.

Стельмашенко підняв комір свого легенького плаща й не хапаючись пішов у низ, в напрямі дому Рибацьких. (…) Улиця була знайома – Курська. Ось та сама вивіска модистки, до якої він стільки раз доводив Тепу. А лихтарі немов инші. Ага! Тут уже трамвай ходить. Он старий, жовтий будинок, в якому що року вішається по студенту, чи то пак, вішалось. Чи й тепер вішаються?

З вохкої тьми підпливали спочатку незнайомі, а потім занадто знайомі, будинки, ворота, лавочки біля воріт, проходні подвірря.

Курську перерізувала Преображенська. Тут, як і раніше, було повно гомону й світла. Трамваї, візники, автомобілі, біндюги  – вся улиця, видавалось, дрібно й радісно дріжала від сього безперестанного руху. (…)

Майже механічно він дійшов до будинку Рибацьких. В першому поверсі вже не було трактира, замісць його зеленою й малиновою банями горіла аптека. Ворота навіть ніби й не міняли кольору. Тільки будинок пофарбували– Тепа, десь, наказала зробити, вона ж веде, писали, хазяйство.

Стельмашенко помалу підійшов до лави біля воріт і сів. Сівши, він зараз же з легким хвилюванням випростався й в такій позі напружено став слухать: нічого! Ні одної небезпечної ознаки, ні рисочки з того, що колись тут же, на сій самій лаві переживалось!».

«Своєрідний центр виховання українців»

Колишня вулиця Калініна вже більше року носить ім’я родини Шульгиних, яка дала українській революції двох видатних діячів – Олександра та Володимира. Володимир Шульгин, який народився в Єлисаветграді у 1894 році, був одним з організаторів київських студентів на захист УНР у 1918 році й загинув під Крутами. Олександр, старший на п’ять років, був міністром закордонних справ УНР.

Шульгини, як і Євген Чикаленко, прожили в місті лише шість років, проте встигли значно вплинути на його культурне життя.

«Ми не любили Єлисавету, чи як ми тоді говорили Єлисаветграду, – напише Олександр Шульгин у 1958 році в “Спогадах про дитячі та юнацькі роки”. – Місто було невелике, але й не таке мале. Це, очевидно, на Херсонщині був поважний центр. Головна вулиця перерізувала все місто та звалася “Большой проспект” (мабуть, Велика Перспективна. – Авт.), на якому стояв і собор. А посередині підходила до цієї артерії Дворянська вулиця (Двірцева? – Авт.), де були найкращі крамниці. Великих, навіть двоповерхових будинків було дуже мало. Садків, певно, було багато, але вони не виходили на саму вулицю, як у Києві.

Населення складалося з великої кількості урядовців, часто росіян або зрусифікованих малоросів, з міщанства, яке говорило здебільша мішаною мовою, та з великої кількості євреїв, ремісників і комерсантів. Але це був і військовий центр, принаймні там була юнкерська кінна школа. Присутність юнкерів, а особливо старшинства, теж надавала якогось характеру місту. (…)

Ось, наприклад, піти з мамою до міста, а там біля скверу продавалася у будці “зельтерська вода” з сиропами, і до того ж різних кольорів – червоними, зеленими, жовтими, завжди солодкими. Чи замовить їх мама сьогодні? Якось соромно прохати, і тоді щось вигадуєш: “Мамусю, ти знаєш, коли ми вийшли з дому, мені хотілося пити”… Мама розуміла “хитрість”, сміялася, і можна було пити ту незвичайну воду, яка так приємно б’є в ніс. (…)

Вулиці в Єлисаветі були взагалі досить брудні, особливо весною, коли починав розтавати сніг; крига все ж лишалася. Тоді висилали під доглядом поліцаїв купу арештантів в їхніх дивних одягах (я ніде не бачив, щоб так часто використовували арештантів для праці, як в Єлисаветі). (…)

Ходили ми, особливо останні роки, коли жили в дуже просторому помешканні на Дворянській вулиці, до своєрідного парку, де був великий простір (полігон), на якому робили свої вправи на конях юнкери. Я дуже любив коней, і це була для мене велика розвага. Багато було й інших радощів, як різні родинні свята, ялинка, а особливо театр, український театр. (…)

На нашу українську мову звертали в Єлисаветі особливу увагу. Це так було дивно! А мама, як колись на селі, часто ходила навіть у місті в українському вбранні. І росіянки говорили: “Странная дама, ходит в малорусском костюме, ведет детей за руку и говорит с ними по-малорусски!” Національне українське виховання в нас ішло нормально, не штучно. І ні російська школа, ні література, яку ми потім читали значно більше, ніж українську, не могли нас збити з нашого шляху. Про це наше виховання пише мені сестра Надія: “Несвідомі ми були того, які цінні перлини вкладали наші батьки в наше національне виховання. А яка відвага була в батьків (недавня кара батька – Сибір!), що говорили з нами по-українському. Скільки людей перестерігало їх, що це небезпечно та що ми не зможемо вчитися в гімназії (звичайно, в російській, бо іншої не було)”. На щастя, ті побоювання не справдилися. Всі ми четверо були найкращими учнями в тих гімназіях… Навіть Карпенко-Карий був дуже здивований, що ми в родині говоримо по-українському. «Пам’ятаю, – додає сестра, – як він питав мене: “Чи ти завжди так говориш?” – А як я підтвердила це, то він похвалив і сказав, що так і треба, що це дуже добре». (…)

Не завжди Єлисаветград був пусткою в українському відношенні, не був він таким подекуди і за час перебування там моїх батьків. А в 80-х роках це був навіть своєрідний центр виховання українців. Був там таємний гурток, з якого вийшов і сам Євген Чикаленко. Вийшли звідти й брати Тобілевичі, себто наші великі артисти – Опанас Саксаганський, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий – дуже талановитий та може ще неоцінений драматург. Були й інші, що розсіялися по світу. Але згаданих імен вистачить, щоб оцінити вагу цього гуртка. Провадив же його д-р Афанасій Іванович Михалевич.

А. І. Михалевич уважав, що на українську мову мають бути перекладені всі західні клясики. Слідом за Драгомановим він бажав європеїзувати Україну. Переклав він Адама Сміта, тільки цей переклад не побачив світу та певно загинув. Зате його “апостольство” створило український театр, явище, яке в нашому житті відіграло може вирішальну роль. (…)

Діло Михалевича було велике. Але він жорстоко заплатив за свою діяльність. Був донос, арешти, і Афанасія Івановича було адміністративно заслано на 4 роки на Сибір. Він повинен був удатися туди з усією родиною, дружиною та чотирма синами, 8–14 років. Певно, десь у 1892 році він міг повернутися на Україну, та мусив, очевидно, знов жити в Єлисаветі, де вже мав лікарську практику. (…)

Певно, відразу, як ми приїхали до Єлисавету, Михалевичі й Шульгини стали між собою бачитися. І дедалі ця дружба міцнішала. В останні роки нашого там перебування кожного дня або ми всією родиною йшли до Михалевичів, або вони до нас. Афанасій Іванович усіх нас лікував. Дуже мило ставився до нас, дітей, ми з сестрою дуже його любили. З себе він був дуже приємний: високий на зріст, з сивуватою головою, невеличкою борідкою та вусами, а очі звертали на себе увагу: в них відчувалась і добрість, і бистрий розум. Від нього віяло як простотою, так і великою внутрішньою гідністю.

Дружина Афанасія Івановича, Катерина Григорівна, була з походження проста селянка, але втягнулася в міське життя, нормально вела господарство та доглядала дітей. Батьки й до неї ставилися дуже приязно. Було у Михалевичів чотири сини, всі значно старші за мене. І саме ця родина, яку Афанасій Іванович любив та за для якої мусив пожертвувати своєю улюбленою діяльністю, зробила з нього дійсно трагічну постать.

Не був Афанасій Іванович у своїй родині пророком. Того впливу, що його колись мав на молодь, на власних синів не мав. (…) Сини Михалевичі не були зовсім зрусифіковані. Один з них, Михайло, був навіть зовсім свідомим українцем. Менший, Фаня (Опанас), більше надавався на маленького кар’єриста: веселий, гарний, він мріяв тільки про те, щоб скінчити правничий факультет, одержати посаду в суді та одружитися з своєю нареченою Делійською, з багатої родини.

Але біда почалася з старшого сина Петра. Ще гімназистом він був диваком. В університеті в Києві, коли ми вже туди переїхали, був незвичайно похмурий, пригноблений. Дуже дратував батька тим, що в газетах його цікавили тільки описи крадіжок, душогубств та нещасливих випадків. Потім мусив покинути Київ, став виявляти повну ненормальність, кілька разів тримали його в домі для божевільних, коли ж батьки брали його до себе, він, патлатий, напівсвідомий, блукав по Єлисавету…

Михайло теж вчився в Києві, здається, на правничому факультеті та бував серед української молоді, навіть залицявся до однієї панночки з поважної української родини, яка теж мала до нього симпатію. Дуже часто бував у нас, і ми до нього дуже добре ставилися. Але й у нього помічалася якась нервовість, на яку він часом скаржився. Десь на початках січня, здається, 1904 року, були ми з ним удвох у театрі на “Розбійниках” Шіллера. Грали середньо, але на нього п’єса справляла таке враження, що він одводив очі: “Дивлюся на рампу, щоб пам’ятати, що це тільки театр…”

А через два тижні після цього прибіг до нас з плачем його брат Фаня і оповів, що Миша застрілився… Батьки були приголомшені, ми так само. Треба було сповістити Афанасія Івановича та Катерину Григорівну. Не написали, що помер, а тільки на двірці мама мусила сказати: “Бережіть тих, що лишилися …”

Не вберегли. Себто з Фанею, скільки я знаю, принаймні до революції, нічого злого не сталося. А далі я втратив його з очей. А третій, Микола, здається, математик, одружився з донькою якогось багатого, але малоінтелігентного пана. В Києві завів собі коня, розкішний кабріолет і з виглядом денді їздив по місту. Але річ не в цьому: він виїхав на еміграцію; багато років перебував на Підкарпатській Україні, і там його бачив єлисаветградець Ростислав Лащенко. Коля став лютим ворогом України! І передавав через Лащенка привіт “Саші Шульгину”, але підкреслив, що не “Міністру Шульгину”. Його дружина, з двома дорослими дітьми, якими певний час я опікувався, втікла з радянського “раю”, перепливши під кулями Дністер. І Микола Михалевич одрікся від них. Сподіваюся, що цієї чи не найбільшої трагедії “апостола правди” – зради сина – він не знав, бо упокоївся десь на початках революції.

Бачив я Афанасія Івановича востаннє влітку 1910 року, коли ми разом з моїм товаришем Левком Чикаленком, під час нашої антропологічної та етнографічної екскурсії по Херсонщині, завітали й до Михалевичів у Єлисаветі. Вони жили в тому самому помешканні, біля собору, як і раніш. Але обоє постаріли. Афанасій Іванович зовсім посивів. До нас обох він був незвичайно привітливий, милий. Свою тугу він зберігав для себе…»

«Я, певно, хворію на місцевий патріотизм»

А ось Олександр Семененко Єлисаветград дуже любив. У книзі «Харків. Харків…», яка вийшла у 1955 році в Нью-Йорку, він пише, що, зустрічаючись з Євгеном Маланюком через сорок років після описаних подій, вони годинами могли сперечатися, хто жив у будинку на розі Перспективної, згадувати парки та сквери, вулиці й будинки рідного міста. Семененко – персона дуже неоднозначна. Заарештований у 1937-му в Харкові як активний діяч української інтелігенції, в 1939-му він був амністований. А під час окупації став обербургомістром (міським головою) Харкова. Після звільнення Харкова виїхав до Німеччини, де в 1944–1945 був керівником Української установи для обслуговування робітників, вивезених до Німеччини на примусову працю. А в 1945 році брав участь у формуванні Української Національної Армії. Після війни під чужим ім’ям (Змененко Олексій) емігрував до Бразилії. Пишатися таким земляком ми навряд чи можемо, але книга «Харків. Харків…», уривки з якої ми наводимо, – чудова.

«Мій Єлисаветград виростав за планом як передмістя при кріпості св. Єлисавети і головна магістраль звалася Велика Перспективна вулиця. Перерізала вона все місто від кріпости на одному кінці до водонапірної башти на другому. Чується в цій єлисаветградській Перспективній вулиці українського степового півдня відгомін, далекий до невпізнання і заглушений, іншої перспективи – Невської – тієї величної в Санкт-Петербурзі. То звідти доходили до нас плани, коли петербурзька імперія відсувала дедалі турецьку імперію. (…)

Ранньої осені 1906 року батько привіз малого Євгена (Маланюка. – Авт.) до Єлисавету, до реальної школи. Перед початком науки мої батьки і батьки Євгена одвели нас до близької Гречеської церкви (сто років тому заснували її греки, але тепер вже греків не було – розсмокталися), відслужили молебень і теплого вересневого ранку повели нас до науки. На обстрижених головах з’явилася форменна фуражка. На моїй синя з білим кантом і з гербом – серед срібних листочків ЕКГ – Єлисаветградська клясична гімназія. У Євгена – жовтий кант і герб ЕЗРУ – Єлисаветградське земське реальне училище.

(…) Різниченки живуть у кінці Бикової вулиці. Далі місто вже втрачає свої контури, далі цегельня Бардаха, сад пивовара Лайера. Ще трохи на гору – і вже пахне степом. Тут прошу зупинитися. Тут Озерна Балка. Ви знаєте добре, що нема степу без балок і без байраків. Але не тільки це. У цій Озерній Балці підростав молодший реалістик, якого ми не знали. Він був тоді малий. Його звали Юрій Яновський. Він теж набирався чогось на цій чорноморській землі.

Була ще одна “квартира” в Жені Маланюка. Теж на Биковій, зовсім близько Бикового цвинтаря, в родині його хрещеного батька вчителя Кузнецова. Невеликий будинок, так званий “парадний хід”, або вхідні двері з вулиці, малюсінька “передня”, ну й обов’язкова “зала” (не українізуйте, так і вимовлялося – зала). Плетені спинки віденських гнутих стільців і диванчик, теж гнутий і плетений. Взимку тут не дуже тепло. Це на горі, а з Сугаклею вітер скажений, і дрова в Єлисаветі дорогі.

(…) Кілька кроків від Кузнецових, на цвинтарі, скромному, майже бідному – могила рідної сестри Тобілевичів, артистки великого сценічного чару, що вмерла молодою, Садовської-Барілотті. На скромному пам’ятнику ім’я і один рядок “Не щебече соловейко”.

Крім тихої Бикової, крім далекої піщаної Кущівки, цей Єлисавет-Єлисаветград мав у собі багато неповітового. Для 80 тисяч мешканців дві щоденних газети, десяток великих парових млинів, завод Ельворті з двома тисячами робітників, велику торгівлю – центр багатої округи.

Ну й тут, звичайно, напрошується наш плаксивий, заяложений трафарет: зрусифіковане українське місто.Справді – трохи чиновників, суд, адвокати, євреї-комерсанти, так би мовити, загальноросійське воно.

Але тут починається “але”.

Це тут Ніщинський, учитель Духов­ного училища, вперше поставив свої “Вечорниці”, і тоді в хорі співало багато юнкерів Єлисаветградського юнкерського училища. Тут секретар повітової поліції Іван Тобілевич виріс на драматурга Карпенка-Карого. Тут виросли Кропивницький, Саксаганський, Садовський. Тут скінчив гімназію Винниченко. Тут після заслання жив і працював для людей лікар-чоловіколюбець Опанас Іванович Михалевич, член “Старої київської громади”. (…)

Чорноморський степ підходив аж до центру цього міста, ступаючи владно через не знищені всеросійською нівеляцією околиці – Мотузянку, Балку, Забалку, Кузні, Закузнями, Чечору. (…)

У той далекий час клюбів для молоді не було. Проте можна було вийти на Дворцову вулицю. (…) Але – Дворцова! Скільки в тому імені. Років тридцять перед нашою молодістю цією самою Дворцовою, так само заглядаючи в чиїсь очі, гуляв гарний блакитноокий Фаня Тобілевич, згодом Опанас Саксаганський. Якийсь десяток років перед нами тою ж Дворцовою пливла гарна гімназистка Льоля Балановська, з фіялковими очима і мелодійним голосом, згодом примадонна Київської опери і московського “Большого театра”.

Ще добре місце для молодих був “Казьонний сад”, його поетичні алеї, столітній дуб, потьомкінських часів дуб. (…)

Дитиною якихсь сьоми років мене взяли до театру в Єлисаветі. Я мало розумів, але знаю, що то були “Пошилися в дурні” і грав Кропивницький. З гордістю включаю в свій формуляр театрала цей дитячий спогад про переповнений театр, особливу піднесеність в душній залі і що особливо запам’ятала дитина – надзвичайно м’які інтонації, таку велику простоту, таку природну мову Кропивницького. Потім вже дорослим я зрозумів, яка це тяжка річ – бути простим. Станіславський багато років, уже бувши зрілим актором довго учився, поки навчився простоти. А мої старші земляки Тобілевичі і Кропивницький, здається, мали її природжену, як бувають природно поставлені голоси.

Я, певно, хворію на місцевий патріотизм. Але той куток доволі одноманітного степового краю, де я виріс, таки був багатий на театральні таланти. Біля цього Єлисаветграда і сусіднього “заштатного города” Бобринця вродило їх нівроку.

(…)

Зрідка з’являвся в Харкові М. В. Левитський. Такий зостався, яким я його знав довгі роки. Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками. Лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: “голубчику”, м’яким, трохи приглушеним голосом. Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м’якої панамської соломки.

У Єлисаветі мого юнацтва він був – присяжний повірений Левитський. Але більше знали його як Артільного Батька Левитського. Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії.

Родився він у сім’ї священика, скінчив Харківський Університет. Став широко відомий, коли в 1890-х роках організував сільсько-господарські артілі. Село Федвар, недалеко Єлисавету, найбільше зв’язують з цим періодом його діяльности. На Левитському були дуже помітні впливи Кивської Старої Громади. Висока її ідейність поєднувалася в нього з активністю в галузі економіки.

Справа сільсько-господарських артілей далеко не пішла. Микола Васильович продовжував жити кооперативною роботою в інших галузях. Невтомний, непосидющий, всюдисущий, і перед революцією завжди в русі, то в Петербурзі, то в Києві. На короткий час бував і в Єлисаветі.

Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя…»

Готуючи цей матеріал, ми наштовхнулися на величезний пласт історії нашого міста, про який майже нічого не знали. Дуже цікавою здається фігура Афанасія Михалевича. Хотілося б написати і про надзвичайну (хоча, може, й далеко не героїчну) долю Олександра Семененка, і про створення хутора Надія на голій землі, де Іван Тобілевич ледь не примушував, за згадкою Чикаленка, своїх друзів працювати, а Кропивницький погано косив. А ще дуже хочеться написати ще про одного нашого земляка, випускника реального училища фотографа Самуїла Дудіна, який у 1894 році на Єлисаветградщині створив серію світлин «Українці».

Але дізнатися цю, українську, історію Єлисаветграда дуже важко. Із процитованих нами книг тільки одна – спогади Чикаленка – була перевидана в Україні, однак знайти її ми не змогли. Усі інші не тільки не перевидавалися, а й не були оцифровані, щоб їх можна було прочитати принаймні в Інтернеті. Усі ці твори ми читали у вигляді фотокопій з іноземних видань.

А так хотілося б, щоб кіровоградці мали змогу прочитати ці спогади й зрозуміли не тільки, хто такі Чикаленко та Шульгини, але й чому їхніми іменами називають вулиці саме нашого міста.

Підготувала Ольга Степанова, «УЦ».