Альбом «Кавалерія: від Єлисаветградського офіцерського кавалерійського училища до Української кіннотної військової школи ім. Будьонного. 1850-ті — 1930-ті роки», который вышел в издании «Имекс-ЛТД», рассказывает историю так называемой Южной школы, которая в течение целого века была неотъемлемой частью истории нашего города, его визитной карточкой, даже «градообразующим предприятием», если хотите.
Говоря о культурной жизни Елисаветграда конца XIX — начала XX столетия, мы часто забываем о том, какое значение для города имело кавалерийское училище. Именно юнкера — молодые офицеры, приезжающие в Елисаветград на учебу, хотели посещать концерты и художественные выставки, ходить в театр и на ипподром. Без этого спроса на культуру вряд ли возникло бы предложение. Да и сам украинский профессиональный театр зародился, оказывается, не на хуторе «Надія», а здесь, в кавалерийском училище! Именно преподаватель этого училища Николай Федоровский не только стал инициатором создания в Елисаветграде ремесленного училища, но и организовал театральный кружок, который ставил пьесы на украинском языке, — в этот кружок входили и Тобилевичи, и Кропивницкий, и юнкер поэт Иосиф Шевченко (племянник Кобзаря). А выпускники! Из 1100 царских генералов Первой мировой войны 316, почти каждый третий, были выпускниками Елисаветградского кавалерийского училища. Но если о дореволюционной истории училища мы хоть что-то знаем, то история школы им. Буденного, которая существовала здесь до середины 30-х годов прошлого века, для меня стала откровением. А ведь два года ее директором был комдив Дмитрий Шмидт, убежденный троцкист и близкий друг Сталина, раздавленный потом вождем, как муравей. Буденный, оказывается, лично приезжал и дал согласие на присвоение школе своего имени. А вы, например, знали, что прямо посередине плаца в 1918 году торжественно похоронили защитников Елисаветграда? А история памятника Ленину ленинградского скульптора Манизера, который был установлен 7 ноября 1925 года на Кавалерийской (тогда уже Красной) площади! И впервые опубликованная фотография, того же 1925-го: курсанты, «красные юнкера», как их называли в городе, — нищие, оборванные, замотанные в какие-то тряпки, на лыжах, так разительно отличающиеся от юнкеров 1915-го — на фоне нового памятника, который тогда возвышался и над деревьями, и над домами.
Рассказать столетнюю историю с тысячами героев в одной книге невероятно сложно. Но автор текста — историк и краевед Сергей Шевченко — находит выход. Он пишет о людях, о выпускниках и педагогах (некоторые из них существенно повлияли на жизнь города, другие только учились тут) и через них рассказывает историю училища и историю города. Но все равно трудно не заметить, что это только сливки с огромного объема информации, собранного Сергеем Шевченко. Тут и там, читая об одном человеке, натыкаешься на какую-то побочную линию — имена, даты, события, о которых автор не может полноценно рассказать, поскольку ограничен в площади, но хочет хотя бы упомянуть. Сначала книга из-за этого читается довольно тяжело, но, когда привыкнешь к стилю автора, оторваться невозможно! Мне как читателю очень не хватало алфавитного указателя или системы перекрестных ссылок. Многие истории из-за этого обрываются на полуслове. Скажем, то самое кладбище на плацу упоминается в разных статьях, позже там хоронили многих горожан, погибших во время налетов банд, еврейских погромов и т.п., но информации о том, ходим ли мы сегодня по их могилам или их останки были перезахоронены, я не нашла…
Дальше — цитаты.
Ты помнишь, как все начиналось?
«У середині XIX ст. на Ковалівці з боку міста постали кілька нових великих будівель. Зумовила їх появу потреба в штабному приміщенні та в тимчасовому розміщенні російських імператорів із свитою під час приїздів раз на кілька років на зламі осені-літа на військові маневри, які відбувалися за участі до 100 тис. осіб у навколишніх степах після збору врожаю.Спочатку Микола І зупинявся у корпусного командира, найманий будинок якого облаштовувався під «палац». З часом вирішили спорудити спеціальне приміщення. (…)
1847 р. Микола І заклав споруду між центральними кварталами міста та Ковалівським передмістям, про що згадував російський поет Афанасій Фет, який проходив військову службу у тутешньому штабі: «Під час свого перебування в Єлисаветграді государ затвердив будівництво обширного палацу, для котрого при в’їзді до міста біля самої річки були споруджені величезні цегляні сараї і заготовлені мільйони цеглин з приводу цієї споруди, котра пізніше була використана на приміщення кавалерійського училища, із Петербурга прибули казенний архітектор Шохін та інженерний полковник Мельцер».(…)
Місце ж для будівництва на Ковалівці під час весняного розливу Інгулу вкривалося водою, після спадання якої з’являлися руїни і провалля. Тож, щоб убезпечити від паводків цю низинну територію, її вирішили підняти на аршин і вище від рівня річки. І ось на другий рік приходить до Єлисаветграда Томський єгерський полк 10-ї дивізії, котрий розташувався табором вздовж балки з явленною криницею. От він і здійснив вказану вище технічну операцію місцевості, на котрій згодом з’явились величезні приміщення, а саме: триярусний палац, штаб, гауптвахта, стайні та інші господарські споруди. Тут же влаштовані були інженерний парк і плац-парадне місце.
За деякими цікавими подробицями будівництва знову звернемося до спогадів А. Фета: «На цій величезній новобудові, яка вимагала кілька разів нових асигнувань з боку казни, не дивлячись на спорудження його домашніми коштами поселення, сконцентровані були всі роботи невтомного начальника штабу В.О. фон-дер-Лауниця. Головним будівельником був надвірний радник штатський інженер Шохін… Пригадується, приміщення було зведено в три поверхи. І оскільки матеріал подавався на будову з усіх боків риштуваннями, прилаштованими до широких вікон, — зрозуміло, що всі ревізори, в тому числі і начальник штабу, входили до приміщення риштуваннями. Але хто повірить, що одного разу при новому огляді фасаду виявилося, що у величезному палаці немає ніде дверей.
Як бідний Шохін дізнався про свій недогляд, то, повернувшись додому, схопив себе за голову і почав вигукувати: «Дверей немає! Не розумно! Голова тріщить, мозок витікає!» Жодні зусилля дружини не могли його відволікти від цієї фатальної думки, і на вечір він збожеволів, а через два дні помер»».
В целом книга двуязычная. Русскоязычные цитаты автор обычно аккуратно приводит в оригинале, но Фета и Глебова почему-то считает нужным перевести.
«Що ж у підсумку спорудили? Педантичний опис новобудов залишив генерал-лейтенант П. Глібов влітку 1855 р. дорогою з Кременчука до Криму: «Видніються на околиці міста величезні будівлі, що називаються палацом. Головних будівель три: в одній визначені приміщення для царя і для свити, корпусного командира і для всіх генералів, у другій — для штабних чиновників; у третьому — для штабу і писарів. Всі будинки триповерхові з довгими фасадами, тут же манеж, головна гауптвахта, церква прекрасної архітектури з 5-ма куполами, невеликий плац-парад і різні господарські прибудови: стайні, сараї та ін. Все відрізняється масивністю: будівлі — житловими зручностями, симетрією, акуратністю, але ніде й натяку на претензію і на розкіш чи якусь витонченість, кругом лише одне необхідне і нічого зайвого, словом, Єлисаветградський палац не можна назвати царським, а правильніше — палацом військового поселення. Приміщення для царя у нижньому поверсі одного із трьох будинків, що складалося всього із чотирьох покоїв: спальні і туалетної, вітальні, кабінету і приймальні, — нічим не відрізнялося, окрім чистоти, доведеної до найвищої абсолютності»».
И дальше — уже об училище — из книги «Генерал-от-кавалерии барон Иван Петрович Оффенберг 2-й и наша армейская кавалерия под его начальством с 1856 по 1862 год (из воспоминаний отставного кавалериста)» 1891 года:
«Поводов к устройству училища именно в Елисаветграде было много, начиная с готовых уже и более или менее соответствующих помещений для него. С одной стороны, Елисаветград представлял большие удобства по климатическим условиям своим, дозволявшим вести занятия на конях в поле с лишком восемь месяцев в году; с другой — это был пункт, в котором ежегодно бывало по три больших конских ярмарки, на которых офицеры не только с удобством могли приобретать под свое седло лошадей, но и прекрасно, путем живой практики, ознакомляться с лошадью вообще и условиями торговли ею».
Летчики от кавалерии
В книге о кавалерийском училище три истории о летчиках. Александр Козаков в 1915 году совершил второй в истории таран — первый таран, после которого летчик остался жив. Александр Егоров был летчиком первого украинского авиаотряда, сформированного в 1917 году, а с 1919-го — инспектором авиации армии УНР. Еще один выпускник ЕКУ Александр Жаховский с 1918 года также служил в авиационных частях УНР, позже эмигрировал в Бразилию. А вот Егоров не эмигрировал, а в 1923 году вернулся в Елисаветград, преподавал в кавалерийской школе и… создал первый в нашем городе аэродром — между тюрьмой и Городским садом.
«У карній справі на колишнього викладача Єлисаветградської кавшколи М. Чичибабіна, у його показаннях читаємо, що на поч. 1923 р. до кавшколи серед інших прибув викладач, капітан Єгоров Олександр Іванович. (…) 9 травня 1924 р. у великій статті “Створимо аеродром” на першій сторінці газети («Червоний шлях». — Авт.) Єгоров писав, що на городян покладалася термінова відповідальна, але почесна робота — підготовка в себе проміжного аеродрому повітряної лінії Харків-Одеса, котрою днями мали розпочатися регулярні поштово-пасажирські рейси літака Дорньє — “Комета” (на 4-5 пасажирів) “Укрповітрошляху”. Виділена наприкінці березня ділянка 22 десятини між в’язницею та Міським садом, де за півроку до того знаходилися городи, була ще не готовою для приземлення авіамашини. Тож авіатор закликав зі шпальт часопису: “Громадяни, з лопатою на аеродром! Госпоргани, кавшкола, дайте коней, вози, борони та ін. Спільними зусиллями, своєю працею… створимо аеродром!” Наступного дня цією метою відбувся суботник, в якому взяла участь кавалерійська школа. Розпорядниками заходу стали Єгоров, Статенко, Любельський, Карасик, Оглин. Дослідник М. Ляховецький, якому про ті події згодом розповідав сам О. Єгоров, у Держархіві Кіровоградської області виявив його доповідну записку, де йшлося, що у суботнику взяли участь близько 1500 осіб, загалом за 10 днів було виконано кількамісячний обсяг робіт. Перший пасажирський політ Дорньє — “Комети” з Харкова до Одеси через Єлисаветград відбувся 25 травня протягом 5 год. 30 хв.
Збіг фаху, прізвища, імені, року, губернії народження, місця навчання, викладання може свідчити, що згаданий радянський льотчик був саме випускником ЄКУ».
И таких «открытий чудных» в книге Сергея Шевченко сотни! Что ни история, то маленькая сенсация. Аркадий Рыбицкий — выпускник ЕКУ 1887 года, вернувшийся, как и Егоров, преподавать в кавалерийскую школу имени Буденного в 1923 году, в 1930-м был арестован по делу «Весна» (Военно-офицерской контрреволюционной организации). Сергей Шевченко пишет, что по делу «Весны» в разных городах были арестованы десятки выпускников ЕКУ. Для кавалерийской школы имени Буденного, которая хоть и была пролетарской, украинской (единственной украинской кавалерийской школой, между прочим), но все-таки упорно продолжала оставаться кавалерийским училищем с его вековыми традициями, это было началом конца. Через несколько лет она тихо прекратила свое существование, одни преподаватели и курсанты были арестованы, другие уехали подальше от опасного места. Что же касается «Весны», то Сергей Шевченко приводит воспоминания еще одного елисаветградца Фауста Никитина: «Чтобы принудить меня писать и дать им следственный материал, эти лица заставляли стоять меня 20 суток, не позволяя спать, морили при этом голодом и били по голове, когда я их стыдил за издевательства.
Была еще одна разновидность конвейера: обвиняемые должны были сутками сидеть на корточках на табуретках. Были и вариации: табуретка переворачивалась, и обвиняемые должны были сидеть на корточках на ее ножках. Представьте себе людей 50, 60, 70 лет, с ранениями, болезнями, страдающих геморроем (естественные последствия службы верхом) и подвергаемых такой пытке… (…)
Или как один комдив, вследствие издевательств, пытался покончить жизнь самоубийством — выброситься с третьего этажа и спланировать на шею. Он сломал позвонки, но остался жив. Его расстреляли в парализованном положении».
Это происходило не в 37-м, а в 30-м, и не где-то на Лубянке, а здесь — в Зиновьевске, где по делу «Весны», по свидетельству Никитина, который провел 7 лет в лагерях, но выжил, были осуждены 300 человек.
Процитировать или хотя бы пересказать хочется еще очень многое. Но все-таки лучше читать. Думаю, «Кавалерию» можно перечитывать десятки раз, находя новые и новые истории, которые складываются из коротких упоминаний в нескольких статьях.
Надо сказать, что эта книга уже выходила в 2013 году под названием «Вершники на Інгулі» в гораздо более скромном варианте — с минимумом фотографий и т.п. Тогда я держала ее в руках, даже листала, но ничего интересного в ней не увидела. Несмотря на то, что главное в книге — текст, именно формат альбома с прекрасными иллюстрациями, биографическими справками, обширными цитатами (которых не было в предыдущем издании) делают научную книгу научно-популярной. Поэтому огромное спасибо не только автору за его открытия, но и редактору А. Чуднову за прекрасный подбор иллюстраций и дополнительных материалов, и дизайнеру И. Шалюте — альбом получился очень красивым и информативным. Кажется, даже не читая, а просто рассматривая фотографии, можно многое узнать об истории кавалерийского училища и нашего города.
Ольга Степанова, фото Елены Карпенко, «УЦ».