Історія рідного міста та однієї книги

Далеко не кожна книга, яка виходила в нашому місті останнім часом, викликала такий ажіотаж. Одна з найбільш очікуваних книг останнього десятиліття — це друге видання довідника Юрія Матівоса «Вулицями рідного міста».

Перший раз ця книга була на­друкована у 2008 році накладом лише 500 екземплярів. Невеликий за обсягом «путівник» вулицями міста виявився надзвичайно затребуваним. І це зрозуміло, адже одна справа — милуватися Будинком Барського, а зовсім інша — дізнатися історію власної вулиці. Може, й не найкрасивішої у світі, зате рідної.

На минулому тижні у видавництві «Імекс-ЛТД» вийшло друге видання книги. Воно вважається «виправленим і доповненим», однак виправлення стосуються винятково нових назв вулиць, парків і т. п. Юрій Матівос вважає, що це надзвичайно важливо, адже вже зараз не всі мешканці міста пам’ятають, де знаходиться вулиця Луначарського чи Рози Люксембург. А за десять років ми можемо забути, де була вулиця Калініна. А для людини, яка народилася на цій вулиці, поїхала з міста багато років тому, може бути важлива саме та назва. Тож у довіднику вказані всі назви, які коли-небудь носила вулиця, навіть якщо їх було дуже багато: «Мала Міщанська — Московська — Дзержинського — Чміленка».

Ніяких інших виправлень автор вирішив у книгу не вносити, хоча сучасні дослідники краю іноді звинувачують його, що деякі відомості, вміщені у книзі, не мають документального підтвердження. Юрій Миколайович з цим радо погоджується: «Сьогодні всі працюють з архівами, а я працював з людьми».

Повернення історії краю

— У сталінські часи ніякої регіональної літератури не було, — каже Юрій Миколайович. — У шістдесяті роки вийшли кілька книжечок про історію міста — Миколи Смоленчука, Петра Безтаки. Це були такі загальні відомості — про утворення фортеці, міста і т. п.

Потім років десять нічого не видавалося. У 1975 році кореспондент Українського радіо в Кіровоградській області Валентин Сандул запропонував мені бути його співавтором. Він задумав, чи то видавництво йому замовило, путівник по місту. І він запропонував мені, що він напише про сучасність, а я — про історію.

У 1976 році у видавницві «Промінь» вийшов наш путівник (може, ви бачили колись — «Кировоград. Путеводитель-справочник») величезним навіть на ті часи накладом — 45000. Він швидко розійшовся, і «Промінь» друкував ще два тиражі.

Я там зробив спробу розробити туристичні маршрути — від вокзалу (автовокзал був поряд із залізничним). «Дворець» тоді називали «Кіровоградським Смольним», бо начебто там знаходився штаб Червоної Армії, а на «Червоній зірці» висіла табличка, що то був арсенал Червоної Армії — ну знайшли якісь відомості, десь там щось додумали… І оце був перший маршрут — революційний. Але це була спроба написати історію будівель, вулиць і т. п.

Тож десь у вісімдесятих роках видавництво «Промінь» запропонувало нам написати книжку по історії вулиць. Сандул відмовився, а я вирішив спробувати. Але звідки було брати інформацію? Я працював у архіві, але він тоді не був впорядкований, це був просто склад документів, до того ж там нічого й не було. Знаходиш щось про якусь дореволюційну вулицю і можеш тільки здогадуватися, що це за вулиця. Бо зараз це важко уявити, але ми не знали тоді, коли яка вулиця була перейменована, на честь кого і т. п.

Онук Волохіна, карта Рябкова та Велика радянська енциклопедія

— Я працював тоді у газеті «Зоря комунізму» Кіровоградського району. А потім мені запропонували стати редактором багатотиражки «Будівельник» на комбінаті «Кіровоградважбуд». Комбінат працював на всю область, а начальство сиділо на вулиці Варшавській, там була й редакція. Я їх майже нікого не знав. А тут 9-го Травня, коли всі вдягли ордени, медалі, бачу чоловіка з двома орденами Слави! Ви розумієте, що це таке — два ордена Слави? Звали його Юрій Анатолійович Назаретов. Я хотів написати про нього, а він відмовився. Потім, коли ми вже потоваришували, він пояснив чому. Виявилося, він онук останнього дореволюційного міського голови Єлисаветграда — Григорія Волохіна. А його мати, дочка Волохіна, була у 1938 році розстріляна. Тож він не хотів висовуватися…

— Я колись читала ваш нарис про Волохіна і ще думала, звідки можна було дізнатися такі подробиці?

— От від нього! А ви кажете «документальних підтверджень нема»… А якщо він мені розповів, що його дід помер на трамвайній зупинці біля лікарні Святої Анни у 1933 році, то які можуть бути цьому підтверд­ження?

А коли він дізнався, що я вивчаю історію вулиць, то зробив мені безцінний подарунок — копію плану Рябкова 1913 року. А там усі старі назви вулиць, та ще внизу назви установ і т. п. Зараз ця карта всім доступна та всім відома. Але тоді її ніде не було, навіть в архіві. Уявіть собі, який це був скарб!

А ще на вулиці Олексіївській (тепер Гагаріна) у мене був сусід — викладач Інституту народної освіти Мінін. Він був 1900 року народження і дуже багато пам’ятав. Навіть єврейський погром 1905 року, хоча він був маленький. Я багато за ним записував. А ще він мені продав перше видання Великої радянської енциклопедії у 65 томах. Тоді як було? Вийшло нове видання, і попереднє відразу списували, як застаріле. У нас у науковій бібліотеці не було ані дорадянських енциклопедій, ані першої радянської. А перше видання почало друкуватися у 1925 році. Звідки радянським науковцям було брати інформацію? З дореволюційних джерел. І тому ця енциклопедія була надзвичайно цінною для мене, там багато чого можна було знайти такого, чого в пізніших виданнях вже не було.

Він мені продав її разом з шафами (бо вони ж нестандартні), і вона в мене так досі в цих шафах і зберігається.

А потім, вже у газеті «Кіровоградська правда», ми завели таку невеличку рубрику «Кіровоград і кіровоградці». Я там друкував, що знав, про історію вулиць і звертався до читачів, щоб вони, якщо щось знають, повідомляли. А у «Кіровоградській правді» тоді тираж був, мабуть, трохи більший, ніж зараз в «України-Центр», — більше ста тисяч. Уявіть, скільки людей її читали, телефонували потім, писали листи, приходили в редакцію. Я все записував, порівнював з тими джерелами, що в мене були, і т. п.

І таким чином у 1990 році в мене була готова ця книжка. Але тут все почало змінюватися. Книга вже нікому не була потрібна. Видавництво «Промінь» закрилося. І так вона в мене й пролежала ще більше п’ятнадцяти років.

Два з половиною краєзнавця

Питаємо:

— А скільки людей у той час займалися краєзнавством?

— Два з половиною. Чому я так кажу? Був такий Іван Павлович Олефіренко, завідуючий відділом пропаганди та агітації Кіровоградського обкому КПРС, який дещо цікавився цією темою й мав змогу щось друкувати. Але як це робилося? Він викликав журналістів із різних редакцій і давав кожному тему розділу: сиди-пиши, а потім узагальнював, чи хтось за нього узагальнював, не знаю.

Був Володимир Чабаненко. Був фотограф Михайло Ножнов, чомусь забутий, який з фотоапаратом обійшов усю область. От ви пишете зараз про архів Ковпака — і правильно робите. Але ще є десь архів Ножнова, думаю, навіть у гіршому стані, якщо його взагалі не викинули. От там справжні скарби можна знайти!

Тоді це було важко. Адже ти приходиш до редактора, хочеш щось опублікувати, то маєш ще й довести значимість цього.

Я колись у радянській енциклопедії знайшов статтю про льотчика Левка Мацієвича — аж сім рядків йому там приділили. Але там було написано, що він народився в Олександрівці. І я собі, про всяк випадок, прізвище виписав.

— Просто знайшли в енциклопедії?

— А як ми, по-вашому, працювали? Отримуєш новий том енциклопедії і починаєш читати по порядку. Знаходиш десь згадку про нашу область — виписуєш. Це зараз все просто, а тоді тільки такий був шлях.

Так от, у Києві, у бібліотеці (зараз це бібліотека Вернадського, а тоді буда Академії наук України), я знайшов книгу «Памяти Льва Мациевича» 1912 року. У 1910-му він загинув, а у 1912-му видали цю книгу. Там навіть аркуші не були розрізані. Бо нікому вона не була потрібна. Це ж льотчик царської імперії — ані дисертацію про нього не напишеш, ані курсову. Так і лежала ця книжка. Я її чи не всю переписав у загальний зошит (ксероксу ж не було), він у мене й досі зберігається. У книзі було близько тридцяти фото, при бібліотеці була фотолабораторія, можна було залишити там заявку, і потім тобі копії фото додому надсилали. Я замовив усі.

Приїхав у Кіровоград, як на крилах. Написав статтю — 200 рядків (як ми з’ясували з Юрієм Миколайовичем, це десь півполоси в «УЦ». — Авт.), підібрав три фото. А редактор каже: «Хто це?» Кажу: так і так, льотчик, в енциклопедії знайшов. Він повертається (а в нього за спиною шафа з енциклопедією), дістає том, дивиться: «Та, сім рядків. А ми чого будемо про нього писати?»

Потім я написав вже зовсім коротеньку замітку з однією фотографією і віддав у «Молодий комунар», вони її надрукували.

Все змінилося у 1990 році, коли пройшов І-й Всеукраїнський краєзнавчий з’їзд і утворилася Всеукраїнська спілка краєзнавців. Тоді почали активно цим займатися.

— А кого з молодих краєзнавців читаєте?

— Володимира Боська ще можна назвати молодим? Ну, проти мене молодий. Коли я активно працював, він ще не займався краєзнавством. Він працював у картинній галереї та іноді щось писав про художників.

От його читаю. А ще… Не можу згадати прізвищ, може, окремі публікації…

До речі, ви говорили про міфо­творення у краєзнавстві. От Босько — великий міфотворець. Але це зовсім не погано. Легенди мають право на існування. Історія взагалі і краєзнавство тим паче може використовувати спогади, художню літературу і т. п. Це все може бути. Чому ні? Але за умови, що це легенда, а не брехня.

Я поясню різницю. От тут під нами (ми розмовляли з Юрієм Миколайовичем у Центральному сквері. — Авт.) величезні підвали. Я добре пам’ятаю і Успенській собор, який був на місті міськради, і ці підвали. Вони були доступні. Але так сталося, що в 1954 році їх швидко, не розбираючись, накрили плитами. Хрущов протягом кількох років звертався до Сталіна, щоб широко відзначити 300-річчя об’єднання України з Росією. Сталін не хотів. І тут Сталін помирає, і Хрущов видає розпорядження готуватися до святкування. А залишився лише рік! Тож тут дуже швидко все робили, заклали все плитами, розбили сквер, встановили пам’ятник Богдану Хмельницькому. Ви, мабуть, бачили на фото — дуже красивий сквер був. Підвали ще частково використовували. Тоді ж у магазинах ще холодильників не було, тож тут був лідник для морозива, і ми, студенти, підробляли, заготовлюючи взимку кригу з річок. Привозили її сюди, де зараз зупинка, і там її зсипали в люк — люк той і зараз там є, тільки дошкою закритий.

Так ось, є легенда, що звідси та аж до фортеці під річкою йде підземний хід. Звідки ця легенда, я знаю. Справа в тому, що біля будинку Заславського, на березі, теж були магазини з великими підвалами, затопленими водою. І от хлопці розповідали, що, мовляв, там нирнув, проплив під водою і тут винирнув. І так розповідали, що просто неможливо не повірити! Ніхто перевірити не наважувався, бо там темно, хлюпає щось попереду, нирнеш у темряві, а як не винирнеш? Так і народилася ця легенда про підземні ходи.

І якщо хтось мені це розповів, а йому ще хтось розповів — то це легенда, і це цікаво. А якщо людина вигадує якийсь документ, щоб на нього послатися, а такого документу в природі не існує та ніколи не існувало, то це брехня.

Новітня історія

Дуже шкода, що в рамках однієї газетної статті неможливо переповісти все, про що ми говорили з Юрієм Миколайовичем. Адже «за кадром» залишається багато цікавого: кіровоградський байкар Борис Чамлай, наприклад, чиї твори друкувалися в радянські часи тиражем 100 тисяч екземплярів, або історія кафе «Перлина степу» (воно ж «Кавасакі», воно ж «Яма», воно ж «Богема»), яке, виявляється, було створене спеціально для творчої інтелігенції у 1965 році, і т. п.

Але тема нашої розмови — книга. На початку століття Юрій Матівос працював у «Вечірній газети». Її редактором тоді була Ольга Пилипенко, заступником — Євгенія Шустер. Саме їм спало на думку спочатку опублікувати в газеті статті з книги «Вулицями рідного міста», а потім і видати саму книгу. Мізерний тираж — не біда. Слава Богу, що її взагалі вдалося видати. А сьогодні перевидати. Наклад, знов-таки, дуже невеликий — 1200 примірників. Тож поспішайте — книга є в магазині видавництва «Імекс-ЛТД» (вул. Декабристів, 29, 22-79-30). Коштує вона 75 грн, видання набагато якісніше попереднього, з хорошими кольоровими фото і т. п.

Юрій Миколайович каже, що дуже хотів би перевидати й іншу свою книгу — «Місто на сивому Інгулі».

— Вона вийшла більшим тиражем, — каже Матівос. — 1500 екземплярів. Але вона вийшла до 250-річчя міста, і там був якийсь пленум чи що, який міська рада проводила, і всім учасникам роздали пакетики з ручками, блокнотами та моєю книгою… Половина ж з них її викинула! А я б хотів, щоб вона пішла в продаж, щоб її придбали ті, кому вона потрібна. І от там би я дещо змінив: там є статті про людей, наприклад, половину я б сьогодні викинув, а додав інших…

Як щаслива власниця книги «Місто на сивому Інгулі», погоджуся з автором: книгу теж варто перевидати. Щоправда, вона друкувалася не в «Імексі», а в ТОВ «Діаграма», якого, здається, вже не існує…

Ольга Степанова, «УЦ».