Олександр Жовна: «Напевно, нiмцi щось знають…»

Нещодавно в Німеччині, у місті Кельні, відбувся фестиваль українського кіно. Його учасником був і наш земляк письменник, кінодраматург та режисер Олександр Жовна. Сьогодні він гість редакції.

— Чому українське кіно — в Німеччині?

— Фестиваль проводився Українською Кінофундацією за підтримки Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000», очолюваного Катериною Ющенко, та компанії Nеmiroff. Як в Україні відбуваються фестивалі німецького чи французького кіно, так само в різних країнах проходять фестивалі українського кіно. Цього разу — в Німеччині.

— В якій формі проходив фестиваль? Хто був в журі? Які фільми відбирають для подібних фестивалів?

— Такий фестиваль не носить змагального характеру. Він скоріше показовий. Між учасників не визначають кращих. На фестиваль вже везуть кращих, яких відбирають в Україні. Цього разу палітра українського кіно була представлена від класики Сергія Параджанова — «Тіні забутих предків» — до сучасних живих класиків «Два в одному» Кіри Муратової, «Райські птахи» Романа Балаяна. Всього сім повнометражних фільмів, в тому числі і «Маленьке життя» вашого покірного слуги. Звичайно, знаходитись в такій компанії метрів не лише українського, а й світового кінематографа особливо приємно і досить престижно.

— Як сприймав німецький глядач українське кіно? Фільми були дубльовані?

— Звичайно, фільми були адаптовані для сприйняття німцями, хоча й були дубльовані в основному англійськими субтитрами. Для більшості німців це не складає проблеми. Зручність була ще й в тому, що серед глядачів були представники діаспор — як української, так і російської. Зокрема, був один дуже завзятий колишній гуцул, якому вже далеко за вісімдесят, з яких більше шестидесяти він проживає в Німеччині. Після перегляду стрічки «Тіні забутих предків» , коли на сцену вийшла виконавиця головної ролі Лариса Кадочнікова, етнічна росіянка, що зіграла гуцулку, і почала говорити російською, старий вояк обурився і вимагав перекладу українською, а вже на фуршеті ще довго бурчав, що не гоже москальці грати гуцулку.

— Хто був присутній з, так би мовити, офіційних осіб від обох сторін?

— Керівництво міста Кельн, офіційні представники, місцева інтелігенція. З нашого боку — український консул у Бонні. Його прізвище — Баран — зрештою все, що можу про нього сказати. Німецьку інтелігенцію представляв професор, знавець України ім’ я якого я забув. На фуршеті зустрівся з Юрієм Андруховичем, що перебуває на стажуванні в Німеччині і завітав до Кельну з Мюнхена. Запросив його погостювати. Певно, в кінці літа шанувальники відомого сучасного письменника зможуть зустрітися з ним в Кіровограді.

— Як зарубіжний глядач сприйняв твій фільм?

— Особливістю мого фільму є те, що його тема і сюжет універсальні, тобто вони близькі й зрозумілі для сприйняття будь-якого народу — німці то, французи чи українці. Тому реакція на фільм майже завжди схожа. Глядач сприйняв історію маленького життя тепло й зворушено. Тому мені як автору було приємно після перегляду фільму почути добрі слова на його адресу.

— Які твої враження від країни?

— Перше враження від країни сталося зразу ж в аеропорту Франкфурту, де приземлився наш «Боїнг». Ми йшли поверхами величезної фешенебельної споруди, в якій, гадаю, могло поміститися містечко Новомиргород, в якому я мешкаю. Так от саме там я став свідком незвичайної історії. Коли ми проходили повз книжкову лавку, я на мить зупинився. Там відбувалося щось незрозуміле. Двоє молодих поліцейських розглядали книги. Потім один з них озирнувся на продавця, який був зайнятий іншим клієнтом, щось сказав своєму колезі, і той несподівано запхав книжку за пазуху свого службового мундиру — тобто він просто вкрав її. Після чого обоє полісменів дуже спокійно покинули магазин і загубились в натовпі. В цей час я відчув на душі несподівану радість і легкість, я ніби вмить опинився вдома, в рідній Україні. На мене війнуло справжнім вітром свободи й демократії. В цій чужій країні живуть такі ж звичайні люди, як і на моїй батьківщині, подумав я. Більше того, їх стражі порядку прагнуть високого і чистого – вони крадуть книжки. Я згадав про нашу міліцію, і що з ними теж могло б цілком це статися, однак, здається, вони б віддали перевагу дещо іншому товару. Вже в Кельні, звичайно, неповторне враження залишив знаменитий Кельнський собор. Це справді щось незвичайне й величне, що не вкладається в свідомості. Ти стоїш перед цією величчю і не віриш очам. Ти відчуваєш себе комахою. Так само відчувають себе сучасні багатоповерхівки, які розмістились поряд. Висока готика довершеної архітектури здійнялася до небес. Не дарма цей кам’яний шедевр будувався (!!!) п’ятсот років. Я не помилився, саме п’ять віків, за які зі 170-метрової висоти за час будівництва зірвалось і загинуло біля його підніжжя тисячі його безіменних зодчих. Навіть під час війни, коли Кельн після бомбардування літаками союзників був стертий з лиця землі, собор залишився — не піднялася рука. Тепер в його захмарних шпилях поселилися соколи, а біля його підніжжя фотографуються на пам’ять мільйони туристів з усього світу. Серед приємних вражень – зустріч з жінкою, дружиною відомого українця. Вона проживає в Кельні і подарувала мені знайомство з кельнськими музеями, картинними галереями. Ми були на аукціоні гравюр Рубенса, ці роботи майстра ціняться навіть більше, ніж його неперевершений живопис. Я мав можливість тримати в руках унікальні раритети, правда, в спеціальних рукавичках, а дехто зміг їх придбати за кілька мільйонів доларів.

Ну і, звичайно, німецькі пивні бари, де варять і розливають живе пиво з величезних діжок. Ми сиділи за довгими дубовими столами, а на стінах в золочених багетних рамах відсвічував потемнілий живопис фламандських художників XVIII століття. Коли ти робиш останній ковток з кухля, перед тобою несподівано десь з-за спини з’являється наступний. Якщо ти допив до дна — значить, хочеш ще. Певно, такою логікою керуються німецькі пивовари. Це дуже приємно й смачно, особливо коли знаєш, що все це за рахунок Nеmiroff.

Ну і ще одна остання маленька, але суттєва дрібничка. Німці чомусь краще ставляться до українців, ніж до росіян, вірніше — до людей з України, ніж з сьогоднішньої Росії. Не знаю чому так, але, напевно, німці щось знають, вони розумна нація.