Не такий страшний цей «Дзiдзьо»…

Для багатьох сама назва «Дзідзьо» з’явилась зовсім недавно. Тому трохи відсталі від сучасної української молодіжної культури журналісти «УЦ» були по-доброму здивовані повним залом філармонії, що зібрався у неділю на концерт цього гурту. Ще більший подив викликала черга прихильників, що вишикувалася після концерту до самого Дзідзя за автографом чи спільною фотографією. Не менше сотні людей! Які ще докази потрібні, що хлопці справді популярні?

Самі себе вони називають антигламурними стьобними попсовиками і, не соромлячись, регулярно кажуть, що їхній гурт мегапопулярний, на що наводять докази – фан-клуб «Дзідзьо» у соціальній мережі «В контакте» нараховує майже 148 тисяч учасників! Можете порівняти з фан-клубами інших українських зірок у тій же соціальній мережі – ні в кого немає такого феноменального показника!

У самого Дзідзя на сторінці є відповіді на багато питань.

– Як так сталось, що одного разу з 20-річного хлопця ти перетворився на 70-річного діда?

– Здавна вмів розсмішити друзів пародіями на старого діда, який розповідає кумедні історії зі свого щодення. В Західній Україні «дзідзьом» називають дідусів. Завжди цікавився життям людей, намагався вникати у їхні побутові клопоти, протиріччя, дивацтва…

– А коли зрозумів, що ці історії можуть бути цікавими і загалу?

– Якось з Лесиком рибалили на озері. Слово за словом, і виявилось, що, окрім риби, нас об’єднує любов до музики (обоє маємо музичну освіту) і справжнього українського гумору. Знаю смаки людей, маю досвід у цьому ділі – багато грав на весіллях. Задумали разом з Лесиком їхати до Києва підкоряти українську естраду і порвати весь гламур, яким живе шоу-бізнес. Начепив бороду, капелюха, взув валянки – так з’явився Дзідзьо – позитивний, смішний, добрий дід.

– Дзідзьо тебе не переслідує в повсякденному житті?

– Коли одягаю маску Дзідзя, відчуваю, що мені все можна. Я наче за ширмою. Не маю табуйованих тем. Використовую гострі слівця. А коли знімаю бороду, змінюється і манера голосу, і поведінка стає більш стриманою. Хоча буває, що ці два образи у мені змішуються, і задумуюсь, а хто я зараз – Дзідзьо чи Михайло Хома…

Нам вдалось заповнити прогалину сільського гумору. Тема українського села близька людям. Всі маємо бабусь і дідусів чи принаймні родичів, до яких втікаємо влітку в село. Розуміємо і любимо їхній гумор. Ми з Лесиком ніколи не пишемо сценаріїв наших виступів. Все йде з життєвих історій…

Можливо, тому, що деякий час «Дзідзьо» розкручувались саме в Інтернеті, живі концерти почали давати не так давно, так само як і їхні кліпи по телебаченню з’явилися нещодавно. Диски з записом свого першого альбому «Ха-ха-ха» у Кіровограді музиканти щедро роздавали людям просто так. А ще витягували танцювати їх на сцену, перед сценою філармонії, лідер гурту, сам Дзідзьо (в миру Михайло Хома) висмикував з рук багатьох мобільні телефони, на які люди писали відео, сам знімав деякий час феєрію, що панувала сценою, та себе, любого, і повертав назад.

Чимало пісень гурту не для дитячих вух, лайки вони не соромляться, а навіть використовують її як частину іміджу. Комедійний антигламурний поп як стиль зрозумілий навіть з одягу – хлопці виступають зазвичай у спортивних костюмах, а то й у халатах. У піснях звичні «кохання — зітхання» довільно дотепно висміюються, «Дзідзьо» співають не про те, що вони кохають, а про те, що «я хочу ту малу».

Хоча є й лірика без сороміцьких речей. Дуже непогана пісня «Буську» (аист російською), та Ja ci? kocham — пісня, у приспіві якої про кохання оповідується кількома мовами.

Успіх Дзідзьо с товаришами частково зумовлений співпрацею з відомим Кузьмою «Скрябіним», бо гурт, як і Кузьма, походить з того самого міста Новояворівськ. Один з музикантів жив з ним в одному будинку, а дача Дзідзя – поруч з дачею Кузьми. Тому не варто дивуватися, що Кузьма є продюсером цього проекту.

Після концерту, коли на лідера Дзідзя просто вішалися прихильники заради фото чи автографу, два інші музиканти – Лесик та Юлік (насправді у звичайному житті в них інші імена) поспілкувалися з кіровоградськими журналістами.

– Ви зараз їздите з концертами по всій Україні. Скажіть, чи відрізняється те, як публіка вас сприймає в Західній та в Східній Україні?

– Бачите, зараз триває піст, тому в Західній Україні ми намагаємося виступати менше, створюючи такий собі вакуум, щоб потім компенсувати його львівським концертом. А щодо сприйняття, то на сході нас приймають не менш радісно, ніж на заході України. Може, навіть, з більшими емоціями, тому що на сході людям не вистачає такої музики. Нас завжди дивувало, як «Брати Гадюкіни» підкорили собі в більшості російськомовну Східну Україну. Очевидно, це тому, що вони могли передати своєю музикою оте таке потрібне людям відчуття «свого», «рідного», і в своїй творчості ми намагаємося максимально йти тим же шляхом.

– Як вам публіка в Кіровограді?

– Дуже гарні й позитивні люди! Нас організатор лякав: «Ой, тяжко вам, хлопці, буде в Кіровограді, там усі такі важкі на підйом»… І що? Неправда то всьо – всі танцювали і співали, гарно провели час, ми всім дуже вдячні! І що подобається в Кіровограді – тут, порівняно, наприклад, із Донецьком, більшість розмовляє українською мовою, і це дуже приємно.

– Коли ви пишете пісні, ви розраховуєте на якусь конкретну аудиторію?

– Якщо раніше ми орієнтувалися на тих, кому більше 12 років, то тепер після якогось нічного виступу в клубі до нас можуть підійти батьки і попросити зробити виступ спеціально для дітей. І ми то робимо! Викидаємо пісні недитячого характеру, робимо програму десь на годину – і приходять мами з малими діточками на руках і танцюють, співають, дуже то всьо їх чіпляє.

– Дзідзьо у вас – шеф, усе тримає в своїх руках?

Лесик: — Та чому, зовсім ні. Шеф, швидше, я. Юлік прийшов трохи пізніше, він менший. Але ми всі разом – один колектив, без усяких шефів. Дзідзьо – артист і прекрасна людина, він дійсно справжній оперний співак і при потребі може заспівати так, що мало не здаватиметься. Ми мали різні назви і творили в різних стилях, але врешті прийшли до того, що робить зараз DZIDZIO – зрозуміли, що то є біла пляма на екрані, що того дуже не вистачає. Як каже Дзідзьо: «Треба ловити час!»

Геннадій Рибченков, «УЦ».