«Дядьки отечества чужого…»

Якось одного недільного травневого надвечір’я, коли мені довелося виїжд­жати з нашого міста у бік Новоархангельська, був вражений рідкісною картиною: назустріч рухалася безконечна валка автомобілів. «Що це було?» — думалося. А потім здогадався: сьогодні «гробки» — зворушливий день, коли люди поминають своїх предків. Ось і поверталися тисячі теперішніх городян з ближніх і далеких сіл, де вони шанували пам’ять своїх рідних і близьких. Думалося: на тих чисельних кладовищах вони поверталися у спогадах до своїх близьких людей, згадували їх, і при цьому занурювалися у спогади про своє дитинство, і, мабуть, шукали стежки, по яких ходили «малими босими ногами». І, звичайно ж, у ці години говорили рідною мовою, поверталися до неї. А тепер, під вечір, після коротких гостин, знову їхали на автомобілях у своє місто, де у них свої квартири, сім’ї, робота. І завтра більшість із них заговорить іншою мовою — не своєю, не рідною…

Ніколи не відчував почуття агресивності до цих людей, яких через зрадництво рідної мови називали то «малоросами», то «хохлами». Бо надто добре знаю, чому так сталося. Знаю про ті по-справжньому бісівські технології, побудовані то на лукавих хитрощах, то на культивуванні страху, то на фізичному знищенні. Усі вони століттями застосовувалися з метою перетворити українця у такого собі малороса — людину з понівеченою національною свідомістю.

Щойно ми пережили революцію. Вогненну. Криваву. Але героїчну та переможну. Нашому народу ціною людських життів вдалося відстояти власну гідність і не впасти у рабство тоталітаризму або ж (є й такі визначення) новітнього феодалізму. І ось у вогні цієї революції раптом постало явище, яке потребує негайного аналізу та усвідомлення. На барикадах Майдану не розрізнялися україномовні та російськомовні протестувальники. Лозунг «Схід і захід — разом» виявився дієвим. Тут спрацювало безліч різних факторів. Зараз не будемо їх навіть перераховувати. Але висновок один — агресивність у цьому питанні треба знімати. Пані Фаріон, при всій моїй повазі до її позицій, варто стати більш врівноваженою. Взяти до уваги хоча б той факт, що у «Правому секторі», який у дні революції змусив себе поважати, чи не половина бійців була російськомовною. Щоправда, більшість із них ще й англійською володіє, і у їхніх рюкзаках поряд із пляшками «коктейлів Молотова» лежали посібники з ІТ-технологій.

Ясно одне: треба думати, що ми вступаємо в активну стадію формування української політичної нації. Кінцева мета такого формування — створення гармонійного суспільства. Процес суперскладний. Він має будуватися на пошуках взаєморозуміння, на різного роду консенсусах, часом по-справжньому болючих. Базові основи цього процессу — людяність, бажання розуміти один одного. І постійне прагнення піднятися до того, що зветься СУТЬ, побачити й зрозуміти проблему в її істинному освітленні. Маємо краще й всезагальніше, з обох, умовно кажучи, боків осмислити проблему малоросійства.

Тарас Шевчено — поет Суті, поет Істини — висловлював думки, котрі вже для нас, українців, стали вічними. Тож спробуємо піднятися до розуміння проблеми малоросійства у його, сказати б, інтерпретації.

Тема національної зради заявлена Шевченком ще в ранній петербурзький період творчості. Далека Україна, яку він уже не бачив близько дванадцяти років, дуже часто поставала тоді в його поетичних візіях, часом доволі романтичних. Та це не завадило поетові схопити саму суть української національної проблеми, яка пізніше буде ним виявлена й окреслена з максимальною повнотою. У вступі до поеми «Гайдамаки» молодий Шевченко темпераментно заявляє про свою позицію українського патріота. Він полемізує з тими чисельними рецензентами його першого «Кобзаря» (1840), які, визнаючи велике поетичне обдарування Шевченка, постійно вмовляли його залишити українську мову, як нібито штучну, безперспективну, «мертву», і перейти на російську — завдяки цьому, натякали йому, він здобуде й славу, й гроші. На те Шевченко відповів знаменито:

Теплий кожух, тільки шкода
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,
Я слухать не буду…

Заявлено іронічно, гідно. А ось те «розумне ваше слово брехнею підбите» засвідчує, що переконання Шевченка мали не тільки емоційну основу, — він глибоко розумів Богом дане його нації право на достойне існування.

У поемі «Сон» («У всякого своя доля…») уперше бачимо «землячка» з «циновими ґудзиками» — дрібного петербурзького чиновника «з українців». Зрозуміло, що він не селянського походження, — швидше всього, з дрібних поміщиків. Вони тисячами з’являлися в столицю метрополії, щоб домогтись ревною канцелярською (в основному) службою хоч яких-небудь чинів. Усього кілька поетичних рядків відведено цьому землячку — але в уяві постає цілком викінчений образ. Вочевидь, цей землячок уже потратив чимало сил і часу, щоб пристосуватись до петербурзького життя. Дещо йому вже вдалось. Знає, наприклад, що таке військовий парад, йому відомі всі входи-виходи «в дворец» (бо там же служить), за дрібну мзду («не поступись полтинкою…») може будь-кого провести туди. Зустрівши чоловіка «з України», не тільки хизується цією своєю обізнаністю, а й відчуває певну перевагу над ним («Экой хохол…»). Одне слово, він перебував у процесі пристосування до життя в чужому для нього середовищі. Головне в тому, що це пристосування для нього бажане, а саме середовище, як зараз кажуть, престижне. Він добровільно, із видимим задоволенням денаціоналізується. Та в очах Шевченка він є фігурою комедійною, явно ущербною. Його інтелектуальна неповноцінність виявляється в макаронічній мові («У нас парад! Сам изволит сегодня гуляти!» Або ж: «Так як же ти й говорить не вмієш по-здешнєму?»). Убивчими в характеристиці землячка є «цинові ґудзики» на його мундирі, що засвідчують низький чиновницький стан. Тому й амбіційність його виглядає смішною. Шевченко («ліричний герой») зневажливо відмахується від нього — «Цур тобі, мерзенний каламарю…». Проте відмахується ненадовго — через деякий час у поемі землячок з’явиться вже не сам, а в купі з такими ж, як і він, землячками-чиновниками:

От і братія сипнула
У сенат писати,
Та підписувать, та драти
Із батька і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються і лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій, — а то тепер
І кисни в чорнилах!

Діалектика авторського почуття в цих рядках виявлена рельєфно. Спочатку Шевченко вельми іронічний. Потім — різкий, навіть грубий докір: «П’явки! п’явки…». А ще далі — розпачлива співчутливість до них, як до людей, що втратили національну ідентичність, а з нею й Батьківщину. А через те змушені «киснути в чорнилах», постійно відчуваючи свою неприкаяність тут, на чужині. Отже, Шевченкове ставлення до подібних «землячків» явно амбівалентне: з одного боку, він іронізує над ними, показує їхню ущербність як людей, що зрадили своє заради чужого, а з іншого — співчуває їм («квіти молодії»), а ще більше — самій Україні, «бездітній вдовиці», що віддала на чужину своїх дітей.

З часом землячків із «циновими ґудзиками» продукуватиметься все більше й більше. І з’являтимуться вони не тільки в Петербурзі, а й по всіх українських містах, які насправді й українськими не були. У радянські часи, в період індустріалізації, та й в усі наступні періоди, позначені урбанізацією, механізм перетворення селянської маси, що мільйонами йшла в міста, на масу зросійщену, малоросійську, був бездоганно відлагоджений. І коли в один час, у кінці 20-х років, стихійна українська сила, підперта короткочасною офіційною політикою українізації, починала домінувати в найбільших містах, і від того механізм змалоросійщення втратив оберти і ось-ось мав зупинитись, була раптово припинена українізація, розпочалось гоніння на українську інтелігенцію, і, головне, був насланий на українське село Голодомор — усе це були термінові заходи, які не дозволили зупинитись механізму масового змалоросійщення.

Ставлення Шевченка до землячка з «циновими ґудзиками» є вельми повчальним для кожного, хто не тільки не байдужий до долі України, а й активно намагається працювати на її ствердження як держави. Так, погляд Шевченка на цей тип національного відступника зверхньо-іронічний. Іноді, щоправда, він стає гнівним і жорстким — і це легко зрозуміти. Але ж, нагадаємо, є в ньому і деяка співчутливість усерозуміючої, доброї, морально й фізично суперздорової людини до людини з прихованими морально-психічними ґанджами, які вона, проте, сама у собі не помічає, навпаки, вельми часто виглядає самозадоволеною. (Про ущербність малороса цілком визначено писав Євген Маланюк у статті «Малоросійство»: «Що ж таке малорос? Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а — в наслідках, часом — і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо-патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б»).

Зараз доволі часто йдеться про роль еліти в суспільстві. При цьому, як правило, посилаються на знаменитого іспанського філософа Ортега-і-Гасета Хосе, який у праці «Бунт мас» увиразнив феномен еліти як провідного формотворчого чинника. Про національну еліту як про необхідний фактор появи й ствердження української державності писали Д. Донцов і В. Липинський.

Шевченкове «Посланіє…» («І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…») побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку — поет дуже гостро, з усією силою свого могутнього сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого — намагається «по-доброму» всовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку — сатиричні громи на їх голови, а з іншого — намагання створити для них певну позитивну програму. В цьому особливість «виправної» Шевченкової сатири.

Як відомо, Шевченкова концепція історичного минулого України зараз визнається вченими-істориками як виключно точна. В цьому легко переконатись, якщо зіставити художні сенси поезії «Стоїть в селі Суботові…» (а вони немов складають конспективно викладену історію України) із сучасним науковим поглядом на минуле нашого народу. Співпадіння, як говориться, абсолютне. Саме тому для кожного, хто зараз живе в Україні і стурбований її досить тривожним теперішнім станом і невизначеним майбутнім, дуже цікавим мав би бути один із останніх творів поета «Бували войни й військовії свари…», у якому виражене Шевченкове бачення майбутнього України.

Твір геніальний, один із тих, який дає нам право називати Шевченка пророком. Тож приймімо його пророцтво.

Основна біда України, за Шевченком, у тому, що в її історії було багато зрадників. Ще в посланні «І мертвим, і живим…» поет дав їм убивчу характеристику:

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття…

Тепер же він називає деякі імена:

Бували войни й військовії свари: Галагани, і Киселі, і Кочубеї —

Нагаї…

Не всіх, звичайно, назвав, бо «було добра того немало». Для довідки: полковник Гнат Галаган допоміг царським військам зруйнувати Січ; український магнат Адам Кисіль все підбивав Богдана Хмельницького підкоритись Польщі; загальновідомою є зрадницька політика генерального писаря В.Кочубея, який писав Петру І доноси на Мазепу.

Далі, розгортаючи картину, Шевченко вдається до образів-символів:

Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба…

«Шашелі» — дрібні зрадники національних інтересів, які підточують «старий дуб» — Україну. Він, старий дуб, підточений шашелями, може врешті-решт повалитися. Та все ж, на противагу «шашелям», у дуба з’являються «зелені парості» — це нові покоління людей, яким не байдужа доля нації і які пройняті ідеєю відродження України. Отже, з одного боку — «шашелі», які руйнують національний організм, а з іншого — «зелені парості» як запорука виживання «старого дуба». Вони, ці парості, виростуть, наберуть сили, і старого дуба буде врятовано — він оновиться:

А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть…

А далі — символічна картина остаточної перемоги української справи:

Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі, няньки,
Дядьки отечества чужого!

«Козак» — захисник національних інтересів України. А «безверхий» він тому, що нема в нього даху над головою — нема своєї держави. «Дядьки отечества чужого» — блискуча образна формула зрадництва. «Дядько» в той час — слуга при молодому поміщикові, щось на зразок лакея. Тому «дядьки отечества чужого» — це лакеї, що вірнопіддано служать чужій державі, в цьому випадку — російській самодержавницькій імперії. За Шевченком, майбутня доля цих лакеїв маловтішна:

І вас не стане, — будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гній, — і все те, все
Потроху вітер рознесе.

Шевченко пророкує: зрадництво, як болючий факт нашого буття, як наша національна біда, зрештою, буде переможене. І тільки після того в Україні настануть щасливі часи:

А ми помолимося Богу
І небагатії, невбогі.

Життя вже давно підтвердило абсолютну істинність Шевченкових пророцтв.

Тих «дядьків отечества чужого» в останні роки ми багато наслухалися й надивилися по телебаченню. Не раз, спостерігаючи за засіданнями нашого парламенту та за різними телевізійними ток-шоу, помічали групу депутатів, котрі відкрито лобіювали інтереси сусідньої держави. І так уже старалися, так старалися, немовби випрошували у того «старшого брата» за свої послуги, кажучи словами Шевченка, «хоч півдулі, аби тілько під самую пику». І тоді згадуються Тарасові дефініції: «Раби, подножки, мразь Москви…» або ж «Дядьки отечества чужого».

Зараз, уже по революції, вони раптово, буквально на другий день, зникли з телеекранів, притаїлися. Дай Боже, щоб ми про них забули. Назавжди. Воно так і буде згідно Шевченкового пророцтва.

Григорій Клочек, професор, доктор філологічних наук.