Рубрика: Авторские блоги

Выносили елку — заодно снег украсили, пока не растаял.

Попалась мне такая интересная мысль:

«С появлением интернета дурак получил легкий и быстрый доступ к обширным знаниям. И хотя понять глубинной сути этих знаний дурак, по-прежнему не в состоянии, но этого и не нужно, ведь можно просто дать ссылочку на нужный сайт, где хранятся требуемые знания.

Поэтому подмена самих знаний ссылочками на сайты, где эти знания содержатся, является отличительным признаком современного дурака.

Правильность и корректность знаний на сайте дурак так же не в состоянии оценить, а потому вместо правильности знаний он оценивает правильность сайтов, на которых эти знания расположены, деля их на «авторитетные» и «не авторитетные» источники.

Но и тут возникает диссонанс. Какой сайт можно с точки зрения дурака считать авторитетным, а какой нет? Поскольку сути информации на сайте дурак понять не может, то сайт оценивается исходя из доступных критериев, как-то: дизайн, посещаемость, статус владельца сайта, а главное — цитируемость другими дураками.

Если на сайт активно ссылаются все дураки, значит сайт — авторитетный. Таким образом главным мерилом авторитетности сайта является общее собрание дураков.»

Здесь текст полностью.

Выглядит на первый взгляд грубовато — разве ж можно вот так с разгону солидного человека дураком назвать? Но с другой стороны — а как? Что думаете?

«Связано это прежде всего с жестким и агрессивным натиском со стороны Украины. Даже с угрозами жизни и здоровью», — утверждают организаторы гастролей.

Ну, про угрозы жизни и здоровью — это они Кадырова наслушались, а новость идет под заголовком, что спектакли в Крыму отменены под давлением Киева. Так что знайте, у нас в Киеве те еще ястребы гнездо свили.

http://lenta.ru/news/2016/01/24/rishar/

Очень внушительно выглядит заголовок на сайте «Медузы».

Убийство бывшего сотрудника ФСБ Александра Литвиненко было, предположительно, одобрено президентом РФ Владимиром Путиным.

Об этом говорится в докладе, представленном судьей Высокого суда Лондона Робертом Оуэном по результатам публичного дознания. (*)

Якби раптом сьогодні мені зателефонував голова Верховної Ради В.Гройсман і запитав, ось ти, корінний містянин, яку назву міста вважаєш особисто для себе найбільш прийнятною на перейменування Кіровограду. Не вагаючись я би назвав Єлисавет.На жаль, спікер ВР мені не подзвонить. Але якби така розмова і відбулася, перше, що він би мені закинув, це відсутність назви Єлисавет навіть(!) у списку отого опитування кіровоградців наприкінці минулого року. Так про що тоді мова? Ви там самі спочатку визначіться, додав би Володимир Борисович. І таки ж так. Єдине, що я зауважив би у відповідь — ловлю Вас на слові, якщо самі, то залиште ІНГУЛЬСЬК інституту національної пам’яті.

В цій вибухонебезпечній ситуації, що склалася, я не маю ніякого бажання підкидати в багаття конфлікту ще одну тріску. Тому рішуче відмовляюся надалі обстоювати назву Єлисавет. Закликаю до цього і всіх своїх однодумців. Окремо хочу звернутися до «єлисаветградців».Я вас добре розумію. Адже колись сам був палким прихильником цієї назви. Та історична справедливість, саме та(!), до якої ви апелювали і апелюєте зараз, здужала ту мою романтичну прихильність. Так от, чи не здається вам, що гідрономічний «прівєт» із столиці, це серйозне попередження, так би мовити, і вашим і нашим. Якщо кіровоградці різної «віри» найближчим часом не згуртуються навколо якоїсь однієї КОМПРОМІСНОЇ для всіх назви, то Київ залише за собою верховне право самому прийняти це рішення. Маю підозру, що а ні «єлисаветців», а ні «єлисаветградців», як і багатьох інших містян воно навряд чи задовольнить і примирить. Це теж, до речі, стосується і «інгульчан»(Ігоре Козуб, друже, почуй мене!). Саме даний факт і всі пов’язані з ним побоювання спонукали мене  узятися, як кажуть, за перо…

Такою компромісною назвою міста, яка може(повинна!) нарешті примирити і потому об’єднати всі протиборчі сили «війни імен» є, на мій погляд,назва КРОПИВНИЦЬКИЙ. Не поспішайте скептично посміхатися і відкидати її з порогу. Колись подібним чином на неї відреагував і я. Про назву Кропивницький, або Кропивницьк, як нову назву для міста, я вперше почув від заслуженого художника України Ігора Смичека. Знову ж таки, які у випадку з С.І.Шевченком, ще на початку нульових, коли разом з Ігорем Володимировичем працювали над виданням книги-альбому «Театр Марка Кропивницького — минуле і сучасне».

То були часи першої хвилі, т.м., інтелектуальних змагань за перейменування міста. Як відомо, національно свідома, патріотично налаштована частина його мешканців вщент тоді їх програла «кіровоградцям». І над містом ще на півтора десятка років залишився витати привид одного з організаторів кривавого червоного терору Кострікова. Причин поразки, як на мене, було дві. Перша — проукраїнсько налаштовані ініціатори перейменування обл. центру не змогли дійти консенсусу щодо однієї, прийнятної для всіх назви. І друга — вже на той час, відверта, неприхована антиросійська риторика противників назви комуністичної. Показово, що «Єлисаветград» тоді, взагалі пас задніх. Думаю, легко можна зрозуміти, чому сьогодні все так кардинально змінилося, коли Кіровоград було знято з «перегонів».

Не важко здогадатися, чому я так докладно зупинився на тій колишній історії цього питання — зміни назви «Кіровоград». Правильно, тому що ІСТОРІЯ знову повторюється. І, здається, нічому не вчить.

Тепер, власне, про головне. На користь «КРОПИВНИЦЬКОГО» я, за багато років потому як вперше почув про цю назву, маю  на сьогодні достатньо широке коло різних аргументів. Але, щоб «не растекаться мыслью по древу» назву лише три з них. На мій погляд, найсуттєвіших.

ПЕРШИЙ. В історії України вже були прецеденти, коли історичну назву змінювали на назву-ім’я видатної людини котра принесла місту славу.Найяскравішим прикладом може слугувати Івано-Франківськ (історична назва — Станиславів, потім змінено на Станіслав в імперії.), названий в честь видатного українського письменника. Між іншим, це сталося через 23 роки після того, як місто повернулося з Польщі в Україну. Майже ті ж 23 роки пройшли саме з того часу, коли і Кіровоград, як і Станіслав, теж почав «жити» в іншій країні. Цікавий збіг. Чи часом не знаковий?!

ДРУГИЙ. Чому саме на честь М.Л. Кропивницького. Адже місто пишається і багатьма іншими, не менш видатними, відомими і знаними людьми. Тамм, Винниченко,Осмьоркін, Яновський, Нейгауз, Оссовський…. Різниця в тому, що всі перелічені і багато ще не перелічених тут історичних постатей, залишили по собі для міста лише… запис в своїх біографіях про таке, дуже приємне нам місце свого народження. Багато з них, виїхавши звідси молодими, не те що більше не поверталися, але потому і не згадували ніколи про свою малу батьківщину. Натомість видатний український письменник і драматург Марко Лукич Кропивницький залишив назавжди нашому місту почесне право носити назву «Колиска першого українського професійного театру!»

І ТРЕТІЙ.Спочатку невеличкий пролог. На новорічні свята спілкувався з давнім приятелем з Києва. Те-се… І раптом питання — що там у вас за народні бунти відбуваються. Розмова була вже після мітингу 27-го грудня, про який гомоніли по всій країні. Я пояснив. Ну а ти, знову питає, за яку назву? Кажу — Кропивницький. Пауза… Після неї — не зрозумів, а при чому тут Кропивницький, а-а-а, він народився в Кіровограді? Відповідаю — ні. Знову пауза…Після цього розмова тривала ще хвилин двадцять. Після неї в столиці(і в країні) з’явився ще один киянин, який тепер знає історію зародження українського театру, і те, де саме воно відбулося. Я вже не став «добивати» здивованого співрозмовника розповіддю Анатолія Кривохижі ще й про зародження українського танцю і його столицю. Але читачам процитую метра:

«Лещенко сделал постановку, и вдруг Кировоград объявили столицей танца. На следующий год столицей стал Кривой Рог. Это несолидно. Борис Шарварко после одного из концертов сказал, что он не удивлен тому, что “Ятрань” так здорово выступил, потому что он из столицы танца. У него спросили, а как же Киев? Он сказал, что туда все это пришло из Елисаветграда, когда Садовский перешел в киевский театр»./А.Кривохижа/

Нагадаю, Микола Садовський один з братів акторів Тобілевічів, які грали в театрі Марка Кропивницького. Відомо, що в українських театральних постановках широко використовувася танок. Саме в цих виставах зберігалися і розвивалися найкращі традиції української народної хореограії.Саме з цим багажем М.Садовський і відїздив до Києва. Саме ці традиції використовував в своїх хореографічних постановках А.Кривохижа. Саме ними дивує чи не весь світ і донині Анатолій Коротков. Тобто все це теж тісно пов’язане з ім’ям нашого славетного земляка, корифея українського театру.

Я а ні на мить зараз не сумніваюся, що якби члени отієї комісії ВР, знали хоча би частину з усього цього, а це історія їх(!) країни, то не було б і ніякого Інгульську. Але не знають. Як не знають і мільйони наших співгромадян. І не знатимуть! Доти, поки ми самі їм про неї (цю славну історію нашого міста) не нагадаємо… назвою  КРОПИВНИЦЬКИЙ.

І НАРЕШТІ! Гадаю, не всі ще забули візити до Кіровограда «заморських» креативників, і те як вони малювали нам обриси нового бренду міста.Чим все закінчилося? Вірно — «не всі(!) ще забули». Я жодним чином не хочу (не спец) аналізувати причини їхньої невдачі. Можу лише припустити,що запропонований бренд, а з ним і весь брендінг виявилися продуктами штучними. Природні, які б трималися на  підвалинах з місцевого культурного грунту, історичних традиціях тощо, не зникли б так швидко і безслідно навіть зі зміною влади.

А от за що, безумовно, їм потрібно подякувати, так це за уроки з теорії брендінгу. Вчили: вдала назва міста є однїєю з важливих складових його  успішного бренду. Хоча на практиці помилилися і з «Кі-Кі-Кі…» і з «майдансовою» столицею танцю (див.цит.від Кривохижі). Ще  теза: «Одно из условий «правильного» бренда – это его позитивное восприятие не только изнутри, но и извне«(с) /Денис Визгалов/. Мені здається, що тільки назва «Кропивницький» може відповідати всім параметрам цієї умови. В першу чергу, що стосується зовні. Тут вона знаходиться абсолютно поза усякою конкуренцією з іншими кандидатурами. Будь-яке місто, в будь-якій країні з такими(!) унікальними фактами своєї історії загальнонаціонального масштабу, завжди буде викликати позитив і підвищений інтерес не тільки у себе на батьківщині, але і далеко за її межами. Потрібно лише привернути до нього увагу. Як? Звичайно ж промовистою назвою.

Що ж до внутрішнього, то тут, зрозуміло, доведеться багато ще попрацювати. Адже » Брендинг любого города подразумевает создание визуального стиля. То есть того, что можно увидеть, и благодаря чему можно идентифицировать тот или иной город. Это поможет привлечь внимание туристов и повысить привлекательность для инвесторов»(с)/Денис Визгалов/. Та хіба ж воно того не варте, щоб попрацювати. Так, звичайно це на майбутнє. А от спокій, порузуміння і примирення ми можемо досягти вже сьогодні, об’єднавшись навколо нової, можливо навіть запізнілої, брендової назви міста —  «КРОПИВНИЦЬКИЙ». Її ніколи не буде стидатися жоден містянин. Ні сьогодні, не через сто років. І лише пишатиметься нею.

Покупаю яблоки на крытом рынке. Прошу 2 кг, получается 2,7 — ну ладно, пусть будет. Иду на контрольные весы — 2,1 кг. Возвращаюсь обратно, прохожу мимо рыночных охранников, на их заинтересованный взгляд сообщаю за сколько заплатил и сколько получил. «А! Да! Дурят! Все они дурят! Следить за ними и следить!» —  с улыбкой подтверждает мужчина в форменной одежде. Продавщица, выслушав мое извещение что ее весы показывают неправильный вес, молча возвращает мне разницу.

И мне становится интересно. Если в следующий раз я вернусь к торгующему субъекту и скажу, что проверка на контрольных весах показала, что его весы врут на каждом килограмме не на 285 г, а на 340, он начнет возмущаться и отстаивать свои кровные 285 или постыдится? И еще — если в обязанности охраны крытого рынка входит слежение за порядком на подведомственной территории, и обвешивание посетителей происходит с ведома этой службы — будет ли правильным обязать каждого работника ходить с плакатом «Осторожно, у нас обвешивают» и аналогичные надписи установить над каждым входом этого рынка? Или я что-то пропустил и уже все в стране по новому — обвешивание есть законное действие для работника торговли?

Дополнительное бесплатное утепление

Часть 2. окончание.

Следующий этап эволюции моих критических взглядов относительно «Елисаветграда» был уже вовсе не шуточный. И связан он с развенчанием мифов в истории города гуляющих и поныне среди его жителей. Главный из них — «Елисаветград — историческое название«. Но прежде чем окунуться в глубину веков, пару слов о самом термине. Хочу задать горожанам, использующим это утверждение как аргумент в пользу Ел-да, вопрос. Друзья, а что, Кировоград, это не историческое название? А Зиновьевск? Правильно! Более того, даже Кирово мы не можем вычеркнуть из того же исторического(!) ряда. Поэтому, как мне думается, с точки зрения исторической науки, размахивать этим «флагом»  будет не совсем корректно. Другое дело, какое из этих исторических названий стояло первым у истоков основания города. И есть ли оно вообще среди  вышеназванных. Вот здесь начинается самое интересное. Именно это «самое интересное» стало причиной моих новых, продолжавших нарастать сомнений «За Елисаветград«. Которые в конце концов прошли критическую точку невозврата.

Так вот. Где-то в начале нулевых мы в издательстве работали над книгой «Новая Сербия» писателя, учёного историка и краеведа Сергея Шевченко. Для её написания Сергей Иванович собрал, изучил и обработал колоссальную массу уникального, документального исторического материала, связанного с эпохой «великого» переселения сербов с придунайских степей на территорию нынешней Кировоградщины. Он досконально исследовал и изучил весь период создания Новой Сербии от первых поселений сербов в 1752г. до смерти их предводителя Ивана Хорвата в 1780г. Если знающий человек внимательно посмотрит на указанные даты, то заметит, что это как раз тот исторический отрезок времени, в котором собственно и сокрыта «тайна» основания, названия и первых лет жизни нашего города. Обойти её вниманием С.Шевченко, разумеется, просто не мог. Она тесно переплеталась с темой его книги. Йован Хорват, кстати, принимал самое активное участие в строительстве крепости. Потому учёный прекрасно знал раннюю историю нашего города от самого его основания. И пожалуй лучше, чем кто-либо другой.

Естественно, я тогда очень много общался с писателем. Сербы меня, если честно, не очень интересовали, а вот Елисаветградом я доставал его основательно. Тогда-то он и открыл мне «страшный» секрет о первом, историческом(!) названии нашего города.

Да, говорил он, никакого указа о названии Елисавет в 1754-ом не было, однако не было тогда и указа о Елисаветграде. Но город жил, плодился, расстраивался, мостил дороги, торговал, прирастал околицами, имел  своё  управление. И так продолжалось пять, десять, пятнадцать, двадцать, тридцать лет!!! В нём Успело вырасти целое поколение горожан (украинцев, сербов, евреев, русских), уже родилось и подростало новое поколение. А указа всё не было и не было. Ну не мог же город, удивлялся я, оставаться всё это время безымянным. А как же велись торговля, адресная переписка… и вообще осуществлялись коммуникации? Совершенно верно, отвечал историк, поэтому название было. И назывался город ЕЛИСАВЕТОМ, а имя ему дали сами горожане.

У украинцев, преобладавших среди его обитателей, было принято называть свои поселения в привязке к местности. А известная далеко за своими пределами, строящаяся военная крепость(имевшая уже название), была как раз именно такой, очень удобной привязкой. Соответственно и город начали называть на её лад. У меня тогда и в мыслях не было спросить  учёного, почему это глубоко верующие православные жители назвали город мужским именем Елисавет, а не привычным женским Елисавета, да ещё и святой. Неужели не хотели получить себе в покровительницы  преподобную?! Но это, в принципе, для меня и сейчас не столь важно. Пусть над данным феноменом ломают голову члены кружка «Свидетелей Святой Елисаветы».

Важнее то, что это название города долгие годы употреблялось в различных документах(служебных и деловых переписках чиновников Российской империи) как единственное. Единственное! В очень редких случаях, близким от него — Елисоветовск. Но не Елисаветград! Онный же, только через тридцать лет после заложения крепости получил в 1784 году статус официального названия. И только с этого времени из официальных документов начинает исчезать Елисавет. При этом оставаясь следующие сто с лишним лет в лексиконе украиноязычных елисаветградцев. Вплоть до 1918 года, когда Елисавет даже стал официальным названием нашего города во времена Украинской Народной Республики. Не долго?. Но это было! Это достоверный факт и это тоже история города.

Кстати говоря, по-моему, ошибаются те, кто считает, что Елисаветград был назван в честь Елизаветы построившей крепость. Здесь скорее всего наоборот, не в честь, а в её память. Ведь к судьбоносному 1784году, когда наконец-то вышел пресловутый указ (к существовавшему(!) названию приставили «аристократическое» град), царица давно уже умерла, да и саму крепость, так ни разу по настоящему и не воевавшую, и фактически не сделавшую ни единого выстрела в своей истории (а мы-то в детстве думали!), разоружили и расформировали.

Вот так потух для меня некогда светлый и лирический образ  «исторического названия города — Елисаветград«. И имя у него оказалось не при рождении данным. Да и к метрике о самом рождении есть большие вопросы.

Примечательно, что вот уже 262 года к самой крепости Святой Елисаветы, к её дате основания, названию, историческим событиям с ней связанным,у историков практически никогда не возникало и не возникает никаких вопросов. Всё осталось в первозданном виде до наших времён. Потому что историческая правда?! Так может пора уже поступить так и с городом — по исторической справедливости, без всякой политики. Раз и навсегда, по правде!

Постскриптум

Но ведь чьёртпабири, как звучит же — Е-ли-са-вет-град!!! Охх.. не травите душу. А как же имя, данное при рождении? Отож!