27 лютого наша організація проводила круглий стіл на тему «Паліативна та хоспісна допомога на Кіровоградщині: перспективи розвитку». З боку міської влади прозвучала інформація про те, що у 2013 році відбудеться відкриття паліативного відділення на 25 ліжок, на базі центральної міської лікарні. Сподіваюся, що це не тільки слова.
А з 18 по 22 лютого я була на навчанні у Івано-Франківську. Тема: «Основи надання паліативної допомоги». Ось про враження від першого дня.
Перший день занять з надання паліативної і хоспісної допомоги у Івано-Франківську. Тут вже 16 років працює один з перших хоспісів в Україні – його було відкрито 28 жовтня 1999 року. Двома роками раніше, з ініціативи начальника Івано-Франківського управління охорони здоров’я ОДА Зіновія Митника, було видано розпорядження «Про реорганізацію в системі охорони здоров’я”, і у 1997 році розпочалася реконструкція старої занедбаної будівлі, яка згодом і перетворилася на той заклад, який зараз слугує прикладом для усієї України.
У Хоспісі 30 ліжок, але пацієнтів завжди 33-34. Це «приречені» — таке слово вживає суспільство, допоки це не торкається їх особисто. Бо насправді приречені всі, бо ми не народилися жити віками. Одне з головних завдань хоспісу: забрати у людини страх перед невідомим. Смерть — це завжди невідоме. Але згасання і смерть – це природний процес, і кожен з нас невідворотно його проходить. Як людина пройде ці останні кроки – з таким відчуттям і залишить цей світ.
Один з прикладів: хворого зі злоякісною пухлиною горла виписали з онкологічного диспансеру додому помирати. Він повернувся у однокімнатну квартиру, де, крім нього, жили ще донька і двоє малих онуків. Жити з пухлиною горла – по відчуттям це неначе хтось щодня, щохвилини, затягує тобі на шиї удавку. Важко навіть уявити собі, як почував себе цей хворий, і як почували поруч з ним себе його рідні. Онуки тікали від нього… Його госпіталізували до хоспісу. Він прожив там тиждень, але помер спокійно, бо пацієнту проводили симптоматичну терапію, з ним спілкувалися, його провідувала донька, приводила з собою онуків, і вони вже не тікали від діда. Скажіть, невже це поодинокий випадок? Чого тільки не доводиться переживати сім’ям, які потрапляють у аналогічні ситуації. Це справжнє випробування на міцність для всіх її членів, це дискомфорт, це почуття провини, дратівливість, озлобленість. Але є й інші варіанти виходу з такої ситуації. І хоспіс – чи не найкращий вихід.
У хоспісі надають не тільки медичну й психологічну допомогу, а й духовну. Є капличка, до якої кожен бажаючий може прийти на службу. Хто не може ходити, того привозять на колясці або навіть на функціональному ліжку – дякуючи тому, що до приміщення добудували шахту ліфту. Але є й можливість послухати службу й безпосередньо з палати – кожна палата обладнана радіо та мікрофоном.
У Івано-Франківську хоспіс фінансується з обласного бюджету, а також за рахунок пожертвувань. Обласне фінансування покриває оплату праці, енергоносії, харчування та ліки для пацієнтів. На останні дві позиції закладено 7 гривень на добу на пацієнта. Цього зазвичай не вистачає, отож додаткові витрати, а також господарські витрати, а іноді частково і енергоносії покривають благодійні пожертвування.
Цього року почався збір коштів на створення першого в Україні дитячого хоспісу у м. Надвірна. Ініціативу підтримують усі – влада, жителі області, навіть жителі інших країн. На 21 березня 2013 року запланований 5-ти годинний телемарафон «Жити і вірити». Його транслюватиме обласне телебачення Івано-Франківська, але ним зацікавилися й національні телеканали, і планують прямі включення. Ось тут можна прочитати про телемарафон: http://www.uozoda.if.net.ua/anonc467.html
Ще сьогодні почула про один з методів збирання коштів на потреби хоспісу (на так звані дрібниці — зазвичай це ліки або предмети догляду). Одна з теплиць, чи то зелене господарство, надає хоспісу зрізані троянди. І волонтери приходять з цими трояндами, скажімо, перед концертами, і пропонують купити квіти для артистів. Або ті ж волонтери проводять своєрідні акції на вулицях – звертаються до чоловіків купити квітку для своєї дами. Всі гроші йдуть на хоспісних хворих.
Благодійні кошти йдуть на рахунок Благодійного фонду допомоги невиліковно хворим «Мати Тереза», а звідти – на покриття витрат закладу.
Ось так, дуже коротко про Івано-Франківський хоспіс.
І наостанок: якщо чекати покращення економіки й моралі у суспільстві, то ми так можемо ніколи й не почати добру справу.
якщо чекати покращення економіки й моралі у суспільстві, то ми так можемо ніколи й не почати добру справу.
============================
100%!
Аліно, молодець, що не полишаєш цю тему! :yes: Мені здається, що тобі та Вікторії вона більш цікава, ніж багатьом з медиків. :unsure:
Що додати: погоджусь, що всі ми можемо опинитися на місці «приречених».
А ще вважаю, що треба оголосити збір коштів на будівництво хоспісу. Та надати чітко рахунок для цієї мети. І нормально дати людям інформацію. Люди, які вже доторкнулися до цієї проблеми, залюбки пожертвують, що зможуть… І тоді вже у влади не буде відмовок про недостатність коштів…
Відкриття паліативного відділення в 1 міській лікарні — це краще, ніж нічого. Але те, що мені розповідали колеги, то буде просто знущанням над тими, хто помирає. Бо звичайних терапевтів планується «навантажити» лікуванням «помираючих».
Нічого, що треба підготуватися до цієї роботи? Нічого, що людей треба чесно проінформувати про їх стан, але при цьому не вбити цією інформацією, а навпаки — допомогти?
Втім, хочеться, щоб був бодай якийсь початок. Дасть Бог, колись наблизимося до того, що вже 16 років є в Іванофранківську. І що давно є в Луганську. І, мабуть, в багатьох областях України…
Немає тільки в «креативному» Кіровограді. Мабуть, креативність заважає… :unsure:
Ця замітка не буде в «топі». Як і замітка про «24 березня». Хоч і достойна вона того. Але легше, мабуть, відвернутися від цієї проблеми… Це ж не лайка навколо політичних питань, звісно…
а еще, есть 10-и месячный мальчик, которому помощь тоже нужна уже сейчас.. 🙁
Немає тільки в «креативному» Кіровограді. Мабуть, креативність заважає_________наверно так и есть.Все думаем: что бы нам переименовать, куда какой памятник поставить-перетащить, какую «звезду креатива» пригласить. Тем «звездам» в нашем городе не жить, они запросто надают нам советов в стиле Вовочки:»А пи@даните зеленую гирлянду и правого угла в левый!,не нравится?! Ну тогда пи@даните синюю!»
Не сильно-то хочется комментировать,потому как получается неконструктивное критиканство.Я не знаю что надо сделать, у меня нет соответствующего образования,да и никакого,считай,нет. Но, господа хорошие, власть имущие, вы туда рветесь, во власть, клянетесь-божитесь,зуб даете, что знаете что делать, что все для людей,для страны, а на деле одни «сине-зеленые гирлянды» и выдаете!
Но, господа хорошие, власть имущие,______ это не автору,это властям.
Пропозиція збору коштів — непогана ідея. Приклад тому — збір коштів на перший дитячий хоспіс у Івано-Франківській області. Телемарафон. Підтримка влади, рішення обласної ради. Це реально. А що заважає це зробити у Кіровограді? Не знаю…
Ще такі роздуми про паліативні ліжка… Під час круглого столу обласне управління охорони здоров’я відзвітувало, що у районах відкриваються паліативні ліжка — по 1-2-3 у відділенні.
Але робота з паліативними пацієнтами специфічна, і виникають сумніви, що це робиться задля самих пацієнтів.
Паліативні хворі не враховуються у загальні показники смертності. Як на мене — то це спосіб покращити показники, а не бажання насправді допомогти людям.
Рекомендую переглянути ось це:
http://www.miloserdie.ru/index.php?ss=1&s=8&id=18647 — и обов’язково переглянути внизу сторінки відеозвернення Маржани.
А тут — результати збору коштів від проведення виставки http://www.hospicefund.ru/v-kinoteatre-pioner-zakryilas-vyistavka-marzhanyi-sadyikovoy/#.UTGKt1mlKPw.facebook
Коли помирають рідні люди, а ти не можеш реально нічим допомогти, а тільки спостерігаєш ці муки, залишається тільки молись.. і відчуття провини на все життя. Тож доводити необхідність хоспісу, мабуть, нікому не потрібно. Люди гідні того, що іти з життя як люди, щоб не благати про смерть в останні дні життя..
Але чому у нас все намагаються зробити заради «галочки». Нікого не турбує ефективність роботи! Все робиться в стилі «хай так». Соціальний центр для безпритульних на селище Новому в відділені психіатричної лікарні, в хоспісі замість спеціально підготовленого персоналу — лікарі терапевти, яких, скоріше за все , поставлять перед вибором чи ви працюєте тут чи не працюєте зовсім. Навіщо така робота?
При Івано-Франківському хоспісі працює Навчально-методичний центр. По декілька разів на рік вони організовують стаціонарні курси, різного спрямування — і початкові, і спеціалізовані. Туди можна їхати на навчання, оплачуєте самостійно лише дорогу. Я, наприклад, не пошкодувала ні на мить, що поїхала. Мені подобається медицина.
Працівники навчально-методичного центру також можуть виїхати з метою навчання у будь-яке місто. Ми готові зайнятися пошуком коштів для організації їх доїзду, проживання та ін., лише було б куди і для кого.
Аліна! В тому вся і справа, що ти поїхала, готові шукати кошти, прикладати всі зусилля. В це я вірю і знаю , що ви спрацюєте ефективно! Але чи потрібно це місту? Чи будуть все це робити керманичі міста? Ось в чому питання? Сергій Степанович намагався в болото додати свіжої води і бачиш чим закінчилось?
Юль, звісно, ти маєш рацію. :yes: Мені аж не по собі, що я одразу не написав про неї. На жаль, не можу сказати, що в твоїй замітці дуже багато коментарів.
Ось в мене питання: а ми по десять гривень можемо скинутися, в разі необхідності? Ну, може, хтось і двадцятку не пошкодує…
Якщо таки є таке бажання, тоді можете читати замітку Юлі…
http://uc.kr.ua/%D0%BD%D1%83%D0%B6%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%89%D1%8C-2/
Поки хворі, які потребують паліативної допомоги, їхні родичі не стануть організовано та масово повідомляти обласній та міській владі, що вони потребують таки якісної паліативної допомоги, нічого не зміниться. Якщо всіх влаштовує, що онкобригада виїжджає 2 рази на добу фактично, 3 рази на добу — теоретично, та колись коле морфін (якщо ще й не робляться тут штучні перешкоди)… Якщо ніхто не скаржиться, а якщо скаржиться, то це поодинокі випадки, то влада резонно думає, що все гаразд…
Можна для відмазки терапевтів навантажити помираючими хворими, і будемо вважати, що з проблемою справились… А те, що лікар паліативної медицини — це окрема спеціальність, про це краще не згадувати…
Наташ, як на мене — котлети окремо, мухи — окремо (користуюсь фразою, написаною по темі А. Богдановичем). Я, наприклад, прибічник повернення місту його історичної назви. Та й пам’ятники комунодоби не проти перенести в якесь окреме місце… І я цього не заперечую. Просто людей в області багато. І є кому займатися перейменуванням/переміщенням, а є кому — створенням хоспісу. Чи в нас окрім Ларіна вже ніхто нічим не може та не повинен займатися? І одна людина має вирішити, чим займатися?
Прошу «дискусію» про необхідність/неприпустимість самого перейменування/переміщення залишити на відповідні замітки. Багато вже говорено на цю тему, боюся, що мало що можна додати. Я визнаю, що є люди, які дуже хочуть збереження імен та пам’ятників попередньої епохи та ще й на старих місцях. Визнаю, та поважаю їхнє право мати таку думку. За собою ж залишаю право на свою. Але давайте не ставити питання хоспісу в залежність від пам’ятників… Ось, Кіров стоїть скільки років, а не зважаючи на це, хоспісу в нас так і немає… :unsure:
Я буквально вчора у групі по розвитку паліативної допомоги в ЖЖ додала невеличкий пост. Ось його зміст:
Почему терпеть боль для нас – это нормально?
Несколько дней назад моя мама рассказала мне последние новости о том, что наш учитель физики, давно уже пенсионер, болен онкологией. К нему уже можно применить только паллиативную помощь – выведена стома, живет на обезболивающих. Интересуюсь, чем снимают боль. Мама узнает – кетановом, трамадолом. Рассказываю о том, что еще можно опиоидные анальгетики применять, если не будет купироваться боль. «Разбалованные вы тут в городе, а у нас в селе люди выносливее» — практически с гордостью говорит мама…
И я вспоминаю, как с самого детства мне, болезненному ребенку, мама, таская по больницам, твердила: «Боль нужно терпеть. Нечего плакать. Впереди в жизни еще много боли, особенно у женщин – роды, аборты… Так что сцепи зубы – и терпи».
Понятно, почему снятие боли воспринимается нами как какой-то каприз… Нас так научили. Поэтому мы терпим и молчим…
Ми так навчені, що терпіти біль — це НОРМАЛЬНО.
Ми ВИБАЧАЄМОСЯ, коли викликаємо лікаря додому.
Ми НЕ ЗНАЄМО, на що маємо право, і що не терпіти біль, мати можливість отримати адеватну допомогу — це не забаганки.
Ми НЕ ВМІЄМО відстоювати свої права, особливо коли залишаємося у безпорадному стані і залежимо від одно-двох медичних працівників, фінансів і т.п.
Тому й МОВЧИМО.
Треба це міняти. Не знаю, як, але конче треба…
А у нас: або мовчимо, коли не маємо мовчати, або хтось зовсім неадекватний здійснює гвалт та істерики… Сьогодні у нас у відділенні була така… І головне, я їй кажу, ви зараз не кричіть, саме хворій (а вона супроводжувала), погано від вашого галасу, давайте спокійно повідомте, що ви маєте сказати. На цю людину це не діє. Тільки погрожує завдати неприємностей… І кричить на все відділення, вгоняючи в стрес всіх хворих, включаючи ту, яку супроводжувала…
На жаль, не мовчать у нас в більшості випадків неадекватні люди… Нормального, коректного, наполегливого відстоювання своїх прав — я майже не бачу. Навіть тоді, коли сам намагаюсь пояснити, як правильно їх відстоювати…
Поки у нас хамство в суспільстві є чеснотою, мало що доводиться очікувати гарного… 🙁
Але… До тих пір, поки в нашій області проводяться легальні тортури невиліковних хворих, розмови про «креативність» міста та області — просто знущання, як на мою думку…
:good:
НАРОД, обов’язково перегляньте це!!!
Аліно, дякую, ти нагадала. Ти вже надсилала мені посилання на звернення Маржани. Відео важке, але… Повторю те, що я вже писав про нього: ця дівчина сильніша за мене, сильніша за багатьох з нас!!!
Попри те, що його не легко дивитися, дуже раджу це зробити.
http://vimeo.com/59637291#at=0
Моя думка наразі така: треба більше робити публікацій про те, що таке хоспіс, що таке паліативна допомога, які права мають пацієнти, що можна робити, куди звертатися — ті ж самі практичні кроки.
Чому про чорнобривці знає чи не кожен житель Кіровоградщини? Через PR, через те, що говорили на кожному кроці. І багато людей повірило, що чорнобривці це й справді важлива частина нашого життя 😉
То може ми так і про хоспіс? Бо звичайно, якщо ми будемо говорити про нього один-два рази на рік, то так він і почине.
Як зробити так, щоб питання хоспіса цікавило обласну владу не менше, ніж питання чорнобривців? :scratch: :scratch: :scratch:
Так-так, Андрію, тут все взаємопов’язано. Ти он вище писав, що люди мовчать, що не кажуть нічого ні про хоспіси, ні про доступ до знеболення і т.п. А якщо вони мовчать, то й владі непогано — проблеми не існує.
То й нам тоді мовчати теж?
То й нам тоді мовчати теж?
=====================
Аля, сподіваюсь, що ти це не з моїх слів такий висновок зробила… :scratch:
Я якраз писав у протилежному напрямку, в принципі, підтримуючи твою думку…
Ні, Андрію, це не висновок з твоїх слів 🙂
Це роздуми вголос.
От і добре, бо я трохи здивувався. 🙂
Стосовно хоспісів та чорнобривців — я повторю свою думку, яку вже написав вище: «До тих пір, поки в нашій області проводяться легальні тортури невиліковних хворих, розмови про «креативність» міста та області – просто знущання, як на мою думку…»
Суспільство має якось розвиватися гармонійно. Не можна говорити, що «кіровоградці офігенні», якщо є перекоси в різні сторони.
Багато чого можна писати по цій темі. Тому тезисно.
1. У Європі відходять від хоспісів. Логіка — люди хочуть помирати у себе вдома, у своїх стінах. АЛЕ! Можливості надавати паліативну допомогу вдома у них і у нас — небо і земля. Тому створення хоспісів на часі.
2. Я не можу зараз давати гарантій, але думаю, що у цьому році хоспісне відділення у Кіровограді буде відкрито. Хто там працюватиме? По-перше, постійний супровід хворого у стаціонарі навіть лікарем-терапевтом ефективніший, ніж дільничним лікарем вдома. Чому — зрозуміло. По-друге, є можливість і для лікарів, і для середнього медперсонала пройти курси.
3. Щодо хоспісних ліжок у соматичних стаціонарах. М»яко кажучи, це «для галочки». Ліжка для паліативної терапії… та в цілому також. Стаціонарна паліативна допомога надається при необхідності і на загальних ліжках. Навіщо замилювати людям очі, називаючи іх якось інакше?
4. Паліативна терапія, а вірніше паліативна допомога, це цілий комплекс заходів: медичних (різних), догляду, соціальних, духовних, побутових… Знеболювання — тільки один із аспектів паліативної терапії. Не самий головний, але іноді найактуальніший.
5. Щодо знеболювання. Біль — чисто суб»єктивний симптом. Лікар визначає препарат, дозу і кратність орієнтуючись виключно на скарги хворого. Морфін не завжди ефективніший простого анальгіну з димедролом. Не кажучи вже про кетанов чи трамадол. Ми привчили хворих та їх родичів, що потрібен тільки морфін (інші опіоіди останнім часом не призначаються). Часто родичі вимагають призначити саме наркотики тільки тому, що «так положено».
6. На Круглому столі у Аліни ми, представники офіційної медицини, і представники громадських організацій, як мені здалося, знайшли спільну мову. Проблему потрібно вивчати, орієнтуючись не на окремі скандальні випадки, а системно. Я навіть запропонував представникам громадськості поговорити з медпрацівниками, які безпосередньо працюють у цих бригадах, з родичами хворих (звісно, за умови зберігання лікарської таємниці, розголошення персональних даних і т.д.), а вже потім робити висновки. Андрій вище писав, що якщо є проблема, про неї потрібно говорити. Погоджуюсь. Спілкуюся я з медичною сестрою, яка більше 20 років пропрацювала у бригаді, яка виконує знеболювання. Є проблеми? Немає. Перебої з ліками? Не було такого. Бензин? Є. При спілкуванні з хворими та їх родичами які скарги? Та не скарги, а скоріше побажання. Наприклад, дехто просить не повідомляти хворому діагноз. А якщо хворий скаржиться на неефективність знеболювання? Лікар регулює дозою та кратністю. А якщо потрібно не 2, а 3,4,5 разів на добу виїжджати? Так виїжджаємо ж. На жаль, у Кіровограді не встиг поспілкуватися з родичами хворих. Свого часу спілкувався в Олександрії. На роботу бригад із знеболювання, якості знеболювання не скаржились. По іншим питанням скарги були. І яке ж у цьому випадку повинне бути управлінське рішення?
Я далекий від думки про те, що проблем із знеболюванням не існує. Існують, і я на Круглому столі про це казав. Але їх потрібно оцінювати і вирішувати зважено, без емоцій, орієнтуючись не на поодинокі випадки.
Я тільки сьогодні вранці думала, що ми з Андрієм тут говоримо, як лікар з пацієнтом. Не вистачає тільки Борменталя для корекції нашої розмови у правильному русі ))
І ось! Є 🙂
Я багато в чому згодна з Вами, але є й питання, які потребують дискусії.
І так, правильно, ми з вами, як дві окремо взяті людини, знайшли спільну мову, і знаходили б у подальшому, але зараз на посаді замість Вас буде інший/а. Не факт, що з цією людиною теж можна буде будувати діалог. Мало хто зараз взагалі переймається проблемами звичайних людей.
Про знеболення — окрема тема. Морфін не допомагає… Коли біль носить нейропатичний характер — так, не допомагає.
І чому саме морфін? Бо його у нас прийнято призначати згідно протоколів, а зараз він буде доступний у таблетованих формах і не за дорого. А ще морфін можна отримати безкоштовно за призначенням лікаря — це теж аргумент для тих, хто має обмежені фінанси і вимушений за власні кошти купувати сильні знеболюючі.
До речі, міська влада і минулого року обіцяла відкрити паліативне відділення, чи то хоспіс…
Зараз дуже лего давати обіцянки і забирати їх назад — все списується на економічну ситуацію і т.п.
🙂 Та ні.Це не корекція на правильний рух, а просто думки вголос. :yes:
Побудуєте, переконаний. Та й Оксана Олександрівна залишилась.
Щодо знеболювання. Питання болю і знеболювання не вивчено до кінця у теорії. Що вже говорити про практику. Тому идеалу не буде. Крім наркозу і місцевої анестезії. :unsure:
У нас тут у всіх думки вголос 😉
Ой, це дискусійні питання…
«1. У Європі відходять від хоспісів. Логіка – люди хочуть помирати у себе вдома, у своїх стінах. »
Видела совсем другое. :scratch:
Даже если, Сергей. Вы правы, у людей должен быть выбор, где умирать.
Даже если, Сергей, Вы правы, у людей должен быть выбор, где умирать.
По поводу выбора не спорю. Но я видел достаточно много людей, которые просили забрать их из больницы домой, «чтобы умереть дома». И не видел ни одного, чтобы просился из дома умереть в больнице.
Так люди наши другого не знают! Умирать где? В обычной больнице, где ты уже списанный человек, и зачем на тебя тратить время и силы, когда есть пациенты, которых надо лечить?
В Хосписе совсем другая атмосфера. Кировоградцы точно с ней не знакомы.
Согласен. Веский аргумент.
«В Хосписе совсем другая атмосфера. Кировоградцы точно с ней не знакомы.»
:yes: :yes: :yes:
Не вважаю себе інтелектуально відсталою, але не розуміла, не розумію і ніколи не зрозумію, чому людина в якої є близькі родичи — діти, батьки має проводити свої останні часи в лікарні, тобто в хоспісі і отримувати послуги, бо я інакше як послуги від медичного персоналу назвати не можу. Я зараз не про духовність. В мене дядько помер від онкопатології, не в себе вдома, а в рідної сестри, додому повернутися не міг, через певну ситуацію, але навіть в свої останні дні він вірив що йому допоможуть піднятися, що він скоро видужає і в ті останні дні він був щасливий. Якщо людина в якої є родичі попадає в хоспіс — тоді всім стає зрозуміло що очікує хворого. Я розумію, що є частина людей в яких не має родичіів, або родичи далеко — в іншому місті парцюють, в іншій країні і останні хвилини в хоспісі для них це людяно, так , безумовно, для таких людей хоспіс потрібний.
І для мене «відговорки», що родичи, близькі можуть бути на роботі і не має можливості їх доглядати, це, вибачте за хамство, — брєд сивої кобили. Покажіть мені керівника, який не піде на зустріч працівнику, в якої вдома є близька і рідна людина, хвора ну наприклад на онкопатологію, і керівник такому працівнику відмовить в переведенні на 0,5 ставки, щоб зберегти робоче місце, і не надасть сумісництво іншому працівникові, для того , щоб коли все скінчиться, тому що результат один у випадку злоякісної онкопатології, щоб цей працівник міг вийти на роботу. Хтось багато таких керівників — звірюг знає? Я жодного не знаю. Я вважаю, що це не нормально, не порядно, аморально і підло по відношенню до рідних чи близьких віддавати іх прожити останні хвилини в лікарні, чи в хоспісі серед чужих людей, навіть якщо це висококваліфіковані медики та психологи. Вдома теж можна створити чудову духовну атмосферу щоб хворий не відчував себе ізгоємабо зайвим, потрібно бажання того щоб останні дні близької людини були щасливі.
Сьогодні для мене день відкриттів щодо жінок. Шкода що так все…
Коментувати не буду.
Що саме шкода? Щкода, що хтось має іншу думку? :wacko: :scratch: Чи може щось інше шкода? :scratch:
Oxana говорит:
12.03.2013 в 13:05
Даже если, Сергей, Вы правы, у людей должен быть выбор, где умирать.
___________________
:good: :good: :good:
Анно, не переймайся. То твоя точка зору: і про добрих керівників, і про паліативних хворих.
Тільки його зараз немає. А так, звичайно, все класно.
А коли квартира 1 або 2 кімнатна, і в ній живе сім’я, коли розкладається пухлина і пахне на всю квартиру, коли раз-позраз приходять лікарі, коли потрібні ін’єкції, коли трапляється приступ паніки — звичайно, все тільки й сприяє чудовій духовній атмосфері.
Не буває такого?
Всі помирають як в кіно — тримаючи за руку дітей, посміхаючись і говорячи їм останні наставляння?
Чи може я говорила, що треба ВСІХ без розбору ложити у хоспіс, і що тільки там місце помираючих людей?
Аліна Ярославська говорит:
12.03.2013 в 16:51
:good: :good: :good:
Тут, Аня, дело не в морали. Просто многие даже себе представить не могут, что условия в хосписе могут быть более щадящими и гуманными для умирающего, чем дома. Алина правильно описала, какие бывают ситуации у людей.
Аліна Ярославська говорит:
12.03.2013 в 16:51
___________________________________
Безумовно, Аліно права по своєму, так би мовити зі своєї сторони а я вважаю що так зручніше, для тих кому, як говорять у народі з»хворої голови на здорову». Я вважаю, що батьків мають доглядати діти. В моєї подруги коли батько помирав від онкопатології вони з сестрою разом кололи його ліками для обезболення, незнаю, що були за ліки, але колоти їх рекомендували в рукавичках і в масці, але вони кололи без рукавичок і без маски, щоб батько нічого не зрозумів. І це був їх вибір.
_____________
Всі помирають як в кіно – тримаючи за руку дітей, посміхаючись і говорячи їм останні наставляння?
_______________________
Так має бути і це моя точка зору. В тебе інша, ніхто ж не проти, просто я написала що я не розумію, коли є діти або близькі як можна смертельно хворих відправляти в хоспіс.
Я непам»яиає хто саме писав в попередніх статтях про хоспіс, але цілком згодна, що хоспіси перетворять на останній притулок для небажаних родичів. В такому соціумі живамо. Тому при сучасній ситуації з хоспісом вважаю, що місця мають бути для тих в кого немає близькіх.
Аня, справжнє життя — воно трохи інше.
Борменталь говорит:
12.03.2013 в 08:52
==========================
Згоден на 90%.
Але як не оцінювати поодинокі випадки, коли у нас немає культури масового відстоювання своїх прав? Як я можу спокійно ставитися до поодинокого випадку, коли з Олександрії симптоматичну хвору примушують їхати в Кіровоград, щоб онколог ООД ще раз підтвердив, що хвора з генералізованим цитологічно підтвердженим раком молочної залози таки потребує знеболювальної терапії? В тому числі — наркотичних препаратів.
Як мені реагувати на поодинокий випадок, коли мати хворого дзвонить в суботу та повідомляє мені, що корекція дози морфіну, не зважаючи на її неадекватність, можлива тільки в четвер, бо на 10 днів призначили…
Можливо, треба зважувати, міркувати правильно, як положено та не брати близько до серця, бо офіційно у нас все в ажурі… Немає ж скарг…
Щодо переваг хоспісу на дому — абсолютно справедливо. Але він все одно має існувати. З професійним призначенням знеболювальної терапії, з психологічною та духовною підтримкою.
До речі, згідно із законодавством, родичі не мають права вирішувати, знати хворому про свій стан здоров’я, чи ні… Інша справа, що будь-яка інформація має подаватися коректно… Та не шкодити самому хворому…
А те, що не існує розуміння механізмів болю… Так. Але можна іти шаблонно: кетанов-морфін. А можна призначати згідно з опрацьованих протоколів, з використанням ад’ювантів, комбінації опіоїдів, НПВП… Який з цих варіантів більше має шансів адекватно знеболити? Питання риторичне…
Аліна Ярославська говорит:
12.03.2013 в 13:29
==================
:good: :good: :good:
Анна говорит:
12.03.2013 в 18:48
Я вважаю, що батьків мають доглядати діти.
==================
А ще буває, що дітей, коли вони помирають, доглядають батьки… А також брати — сестер… А жінки — чоловіків… Смерть, вона така паскуда, вона не обирає собі по віку, по статі…
І не всі родичі є професійними медичними працівниками, не всі родичі є професійними психологами, духовниками… Навіть не всі самі морально можуть бути готовими до того, щоб підтримати рідну людину. Добре, давайте засудимо таких, бо вони не готові. Ми ж любимо засуджувати.
Але, не знаючи, як ПРАВИЛЬНО і підтримати, і знеболити людину — БІЛЬШІСТЬ нормально не може допомогти… БІЛЬШІСТЬ…
А правило хоспісу — це знання пацієнтом того, що в нього невиліковна хвороба, що йому можна допомогти тільки покращивши якість його життя… Перебування в хоспісі не завжди є пожиттєвим. Інколи достатньо надання необхідної допомоги, навчання родичів, а потім влаштовується хоспіс на дому…
Звісно, державі, Аня, більше вигідна твоя позиція. Звалити все на родичів. Вони зобов’язані. Вміють, чи не вміють, але зобов’язані. Так краще. І не треба використовувати досвід світовий. І не треба використовувати знання. Хай вмирають так, як прийдеться. Як вмирали раніше.
Хтось може демонструвати віру, що йому допоможуть. Але, коли розпадається пухлина, наприклад, на горлі, коли з часом вона росте, коли є сморід на весь під’їзд, коли він збільшується з кожним днем… Звісно, дуже легко обдурити таку людину, пояснити їй, що це так, тимчасово, що це дурниця… І все в неї, в такої людини буде добре… Легко? В це хтось вірить???
Скільки я не бачив помираючих хворих, скільки не пробував пояснювати їм, що в них все добре, скільки не приховував діагноз, не бачив я віри в ці слова…
Як має бути? Є різні батьки й різні діти. Про знеболювальні ліки в рукавичках — дивно. Щоб доглядати за тяжким онко хворим потрібно: окрема кімната, що добре провітрюється (особливо коли пухлина розпадається); при болю — адекватне призначення знеболювальних препаратів, а чи має змогу дільничий терапевт бути у хворого щодня?; потрібен постійний нагляд когось з родичів, а отже не виключене звільнення з роботи (за що купувати ліки?). Можна ще рахувати дуже багато обставин, та головна: чи хоче хворий, щоб його таким бачили рідні? Тож хоспіси потрібні. А кожен буде вирішувати самостійно.
Анна, это для вас. Книга английского журналиста Виктора Зорза, который после смерти своей дочери приехал в Россию и добился открытия первого хосписа на территории бывшего СССР: http://top-book-lib.ru/book/660382-zorza-rozmari-i-viktor-ya-umirayu-schastlivoy-audiokniga-chitaet-erisanova-irina.html.
Я понимаю вашу точку зрения, но есть вещи, которые находятся далеко за пределами возможностей самых любящих близких. если будет время, почитайте еще блог Доктора Лизы — тоже помогает понять очень многое, хотя я, когда прочла, неделю плакала.
В городе, как мне кажется, достаточно больниц, неужели для переоборудования отделения под хоспис нужны очень большие деньги. Или те,кто при власти и при деньгах как то решат эту проблему, а остальные…как всегда. А мы на блоге просто поговорили?
А я думаю, хорошо, что Аня написала о своем отношении к Хосписам. Так, по крайней мере, стали более видны те стереотипы, которые мешают нам становится цивилизованным и гуманным обществом. И я уверена, есть много людей, которые искренне и из лучших моральных побуждений думают так же, как Аня. Это связано и с нашим негативным отношением к больницам, и с тем, что государство приучило нас к тому, что забота о пожилых и больных людях — это не его задача, поэтому отдать родного человека в Хоспис для многих равнозначно тому, чтобы выкинуть его помирать на улицу.
Идея Хосписов для многих пока что-то неведомое и поэтому часто негативное.
1. Хоспіс — це зовсім не переобладнана звичайна лікарня. Це зовсім інша установа. Де люди мають знати, ЯК надати допомогу. Не можна з терапевтичного відділення зробити нейрохірургічне відділення. Не можна зі звичайної терапії розчерком пера зробити хоспіс…
2. Просто поговорили? Ні, в усіх інших темах, тут в забій лазять. А на цій темі — просто поговорили! Блог існує для того, щоб ОБГОВОРЮВАТИ. Ні, давайте всюди мовчати, нічого нікому не казати. І тоді вже на 200% проблема не матиме шансів зрушити з мертвої точки. Правильно роблять, що говорять: у ЗМІ, на конференціях, в соціальних мережах та на блогах.
А самостійсно влаштувати хоспіс Аліна чи Юля Туз просто не в змозі. Якби це було в їхніх силах, думаю, давно був би вже хоспіс. І не один…
Взяти на понт в мережі «Ви тільки поговорити» — це найлегше. Та цим часто користуються. Але чи справедливо це? І чи дійсно треба всім заткнути пельки?
Може й блоги не мають існувати?…
Я сумніваюсь.
мне вообще непонятно, как может этот вопрос быть дискуссионным. Я не понимаю, как кто-то может считать, что хоспис не нужен — честное слово!
Вы когда-нибудь видели маму обреченного онкобольного ребенка? Они ведь не плачут даже, они улыбаются, чтоб не расстраивать детей…
Андрію!
Повинна бути система. За її порушення потрібно карати. Безжально та невідворотньо. Хто безпідставно направив хвору з Олександрії в ООД? Це міг зробити лише лікар-онколог Олександрійського ОД. Притягнути до відповідальності, іншим пояснити.
Хто визначив, що у суботу чомусь доза морфіна стала неадекватною? Мати? У п»ятницю була адекватною, а у суботу стала неадекватною! Ти у це віриш? Виключаеш інтеркурентні причини? Хто заважає, якщо навіть таке і сталося, госпіталізувати хворого і підібрати адекватну дозу? Хто відмовився коригувати дозу до четверга? Хай пояснить чому. Але внятно пояснить.
Так, міркувати потрібно правильно. Правильно реагувати на недоліки. І намагатись їх виправити. Це повсякденна робота лікарів-організаторів.
За хоспіси, я ж писав: потрібні.
З приводу законодавства, мають чи не мають прави родичі вирішувати… спірне питання. У кожному окремому випадку потрібно вирішувати індивідуально. Скажи, якщо мати своєї 20-ти — 30-ти річної дитини попросить тебе не повідомляти хворому діагноз, як ти вчиниш? Повідомиш, тому що так закон вимагає, чи ні?
:yes: 🙁
А я думаю, хорошо, что Аня написала о своем отношении к Хосписам.
==========================
Воно-то так. Але і я можу висловити свою незгоду. Можливо, моя відповідь дасть якусь нову інформацію.
вот получше вариант для чтения онлайн:
http://www.knigonosha.net/readbook/30434/1/
але не розуміла, не розумію і ніколи не зрозумію
______
Аня, тут ты права,мы можем действительно многого не понимать,и дай Господи,нам никогда этого не понять…но,думаю, не стоит отвергать того,что не понимаешь. Слушая людей,которых коснулась такое горе,как можно им не верить?Я верю, что нужен хоспис, нужно обезболивание, нужно просто сделать все возможное,хотя бы потому,что не у всех есть заботливые близкие,да и об этих близких,в конце концов стоит подумать…сложная тема..тяжело и страшно…
Оля, если Вы ответили мне, то не по адресу, т.к. я так же, как и Вы, не понимаю, как можно быть против хосписов. Тем не менее есть такие люди, и , возможно, при власти тоже. 🙁
Скажи, якщо мати своєї 20-ти – 30-ти річної дитини попросить тебе не повідомляти хворому діагноз, як ти вчиниш? Повідомиш, тому що так закон вимагає, чи ні?
=========================
Індивідуально. В 90% повідомлю. Але я маю відчувати, що це буде на користь хворого. Чи я повідомлю матері без згоди хворого — це ще питання, бо якраз Закон дозволяє хворому приховати від інших інформацію про своє здоров’я. І не треба думати, на мою думку, що хворий — менше людина, ніж інші, що в нього менші права. Дуже рідко, я в цьому переконаний, існують РЕАЛЬНІ причини, коли хворому небажано знати про своє здоров’я. Але треба вчитися так повідомляти, щоб не вбивати. Навмисно оговорююсь, бо знову посипляться звинувачення.
Стосовно адекватності знеболення. Якщо больовий синдром наростає, є сенс збільшити кратність введення. Або підсилити ад’ювантну терапію. Сама постановка питання, що препарат призначений до четверга, от в четвер і поговоримо — вкрай непрофесійна. Я б хворого і сам би поклав у відділення з понеділка в тому випадку, я це запропонував. Але до понеділка хворий не дожив… Тож, проблема вже вирішилась, на жаль. Але ось постановка питання ця мене вразила… Якби хворий був би живий, я б дізнався автора та добився б певних пояснень. А зараз шарпати родичів померлого є дуже некоректним… Тому це просто ілюстрація.
Конечно, Андрей. Именно чтобы поменять непонимание многими людьми этой проблемы, нужно больше объяснять людям, зачем нужны хосписы. Видимо многие пока не доросли.
:yes:
нет, Oxana, не вам — просто в теме… Если получилось, что вам. простите.
Более того, как я писала выше — ход мысли противников хосписов мне вполне понятен, но это только если смотреть издалека, не вглядываясь. Но ведь чиновники от медицины должны вглядываться! они-то не могут не понимать… Вот что для меня не ясно…
Я думаю, что Оля просто высказала свою точку зрения, так как я точно знаю, что она за хоспис.
Прекрасно, что мы об этом говорим. Хорошо, что есть различные точки зрения. Система сильно запрограммировала людей, родившихся в советские времена. Дай Бог, чтобы мы все-таки открыли глаза, и поняли, что есть и другая жизнь, и она ничем не хуже, а часто даже лучше навязанной нам когда-то.
Андрію, але якщо навчити персонал, підготувати, трохи переобладнати, то можна ж використати приміщення, чому ні?
Абсолютно с тобой согласна, Алинка.
Ну, я ще не бачив чиновника від медицини, який би стверджував, що хоспіси не потрібні. Але чиновники від медицини мають в розпорядженні, я так розумію, цілком обмежені ресурси. В тому числі і фінансові, і організаційні. І поки суспільство не заявить чітко, що хоспіси потрібні, жоден чиновник не зможе нічого тут зробити. Так мені здається. Повиступаю трохи адвокатом чиновників. 🙂
Видимо могут не понимать. Либо делать вид, что не понимают. :unsure:
Значит, Андрей, нужно работать над нашим обществом. Другого не остается.
Щодо того, чи повідомляти про діагноз… Якщо родичі проти, то потрібно обговорити з ними, чому саме вони проти — за що вони найбільше турбуються?
У нас на навчанні був окремий блок, який називався «Повідомлення поганих новин». Я навіть в окремо взятому випадку зверталася до викладача, а потім ми разом — до групи: як вони вважають потрібно поступити, коли родичі просять не повідомляти хворому про діагноз.
Взагалі це тема окремого курсу, це психологія, покрокове повідомлення, і спостерігання за реакцією хворого на кожному етапі. Не можна зі 100% впевненістю казати, що точно всім не можна повідомляти діагноз, або з полегшенням зітхати, коли родичі просять не казати — так проблем менше.
якщо навчити персонал, підготувати, трохи переобладнати
====================
Ага. Якщо не забути виконати хоча б все це. Я про інше. Не можна повісити на палату вивіску «Хоспіс» та відзвітувати, що ми вже переобладнали лікарню під хоспіс. Буде форма без змісту.
Не можна зі 100% впевненістю казати, що точно всім не можна повідомляти діагноз, або з полегшенням зітхати, коли родичі просять не казати – так проблем менше.
====================
Ну, власне, я про це і написав… А чому саме родичі проти? Найчастіше відповідь одна: вони вважають, що так для хворого краще. Інша справа, що стереотипи, виховані десятками років совдепії, не є 100% правильними.
Про покрокове повідомлення, спостерігання за реакцією, стосовно психології — це абсолютно справедливо. Тому я й пишу, що треба вчитися повідомляти. Що треба так це робити, щоб не нашкодити. Що треба це робити коректно. Я ж ніде не писав, що ми маємо вбивати людей словом. :unsure:
Я не проти того, щоб хоспіс був, просто Швеція, Німечина і Україна, як то говорять в Одесі дві великі різниці. Якщо чесно дуже сумніваюся, що на відкриття хоспісу будуть виділені кошти з державного бюджету, а обласний бюджет не потягне відкрити хоспіс на ту кількість ліжок, яке потрібно місту чи області, це залежить від того чи буде він, хоспіс, обласний чи міській. І якщо буде відкритий хоспіс на 10 -20 ліжок, я не розумію, яким чином, по яким критеріям, безнадійно хворі будуть потрапляти , кластися на ці ліжка. Я знаю випадки коли соціально захищена, не бідна людина з високим рівнем заробітної плати отримувала послуги для своїх , батьків, які були хворі, забираючи ці послуги у малозабезпечених, завдяки своєму соціальному статусу. Я більш подробно писати не буду, думаю зрозумієте чому. Тому зараз я стоя на тій позиції, що якщо і буде відкрите відділення хоспісу , то послуги в хоспісу повинні отримувати ті хто геть обездолений, в кого геть немає родичів. Країна просто в нас геть не корумпована. Я не є прихільником того, щоб катувати близьких, але хто мені із прихільників хоспісу для всіх потребуючих, зараз дасть гарантію, що по особистих зв»язках не будуть покладені до хоспісу ті хто з більш забезпечених родин але з більшими особистими зв»язками і вищим соціальним, майновим та посадовим статусом. Це довга і тяжка розмова, особливо в наших Українських економічних умовах. Або жорстке обмеження або европейській рівень. Кіровоградщина має один із найвищих показників по рівню онкозахворюваності і бюджет для хоспісу має бути значно більший ніж у Івано-Франковську чи Києві, наш обласний бюджет всіх потреб не потягне. А з точки зору ну наприклад Івано — Франківців «чому Кіровограду з державного бюджету будуть фінансувати утримання хоспісу, а нам ні?» Цілко будуть справедливі.
Єлисаветградський лікар говорит:
12.03.2013 в 23:17
Ну, я ще не бачив чиновника від медицини, який би стверджував, що хоспіси не потрібні. Але чиновники від медицини мають в розпорядженні, я так розумію, цілком обмежені ресурси. В тому числі і фінансові, і організаційні. І поки суспільство не заявить чітко, що хоспіси потрібні, жоден чиновник не зможе нічого тут зробити. Так мені здається. Повиступаю трохи адвокатом чиновників.
_________________________________
Андій, суспільство заявляє, що потрібний обласний центр СНІДу, і що, а маємо театр. Ти бачив якісь акції з вимогами про реконструкцію театру. Я ні. Суспільство заявляє вимоги про діагностику та лікування гепатиту С і що, офіційні представники від охорони здоров»я заявляють представникам громадськіх організацій, що їхня статистика неправоподібна, а потім в тій же передачі, іх колеги зі станції переливання крові говорять про цифру, яка трохи більша ніж та яку озвучують представники громадських організацій. Степанич колись в своєму блозі виклав фото провівши анологію між сучасністю та середніми віками. Згодна, різниці ніякої, захотів барин театр — радійте театру, бо на ті кошти, що барін ініціював реконнструкцію театру не можна було відкрити хоспіс, обласний СНІД — центр. Радійте та в ніжки кланяйтеся. «І тільки сліпий не може не бачити що жити стало краще жити стало веселіше». Ну мабуть я сліпа. От тільки на панщину не йду і діточок з собою не веду.
От скажи, коли приміщення старого онкодиспансеру торгово — промисловій палаті передавали — під обласний СНІД — Центр його не можна було віддати?, для торговопромислової — палати приміщення підійшло, а для центру Снід не підійшолоб, про хоспіс тоді мова не йшла, а як на мене варіант був би оптимальний, але ж ні так не зробили. Чому?, питання риторичне, і ніхто відповіді не дасть.
І ще, так на останок, скоріше за все хоспісу не буде. При вступі на посаду губернатора Андрій Іванович Ніколаєнко сказав «глобальних проектів, таких які реалізовув С. М Ларін — не буде, ми просто будемо продовжувати його курс». Мабуть треба дякувати ПР за щасливе майбутнє і за турботу про громадскість. Дуже хочеться, щоб я помилялась. Але ж я так розумію, якщо губернатор слово дав, то він його має дотримати. Нашо йому хоспіс . Батько вказівок, щодо хоспісу нем дали. А як не дали, то нащо розпилятися.
Тут я погоджуюсь.
Аню, у багатьої речах ти таки маєш рацію. У нас в країні людина, громадянин — не пріоритет. не була пріоритет. Пріоритет — гроші, власний піар, власна рейтинговість (на всіх прошарках). Думати дне про одного — не в наших правилах.
Особисто я за розвиток культури, реконструкції, відродження, тому ніколи не була проти того ж театру. Та змінюючи зовні, необхідно змінювати і зсередини. Бо чесно — йти туди особливо немає за чим. Але то вже інша тема.
Як я вже писала вище, ми не звикли відстоювати свої інтереси.
Більшість наших намагань схожі на тимчасові просвітлення хворої людини, якій тут же роблять ін’єкцію чергової брехні, або пригрожують фізичною розправою, і ми знову впадаємо у забуття, наче під дією транквілізаторів.
Нас заспокоюють — «так, так, ми про це теж думаємо, у нас передбачено», а на другий раз нам мило поміхаються, знизують плечима, і говорять «ми от хотіли, але ж дефіцит бюджету, на всіх не вистачає», і ще улюблена фраза «у кого ми мали забрати — у хворих дітей?».
Про централізоване фінансування хоспісу взагалі не може бути мови. Тільки власний бюджет та допомога благодійників. І про це треба нагадувати кожного дня. Тоді щось буде.
Яхочу 21 березня зайти на канал Івано-Франківського телебачення, та подивитися їх Телемарафон у підтримку створення дитячого хоспісу. Це 5 годин ефіру, підтримка влади, населення. Це інтерв’ю, розповіді, приклади інших. Не важко ж таке зробити і у нас теж? Думаю, ні. Чарівне слово «бажання»… Воно все й вирішує.
«Я не проти того, щоб хоспіс був, просто Швеція, Німечина і Україна, як то говорять в Одесі дві великі різниці.»
А это, кстати, тоже стереотип, который мешат нам развиваться и чувствовать себя людьми.
В этих странах тоже все не с неба упало в свое время.
Я 8 марта смотрела фильм «Ангелы с железными зубами» — о том, как женщины в Америке отстаивали свое избирательное право. СтОит посмотреть. Это не то что у нас — три раза напомнили, нам отказали, мы обиделись и ушли.
Оксана, воно-то не впало з неба, але відношення до людей в ціх країнах ніколи не була таким , як у нас в Україні. Історія нашої країни значно відрізняється від Шведської, Німецької. Аліна, ну… як на мене, правильно говорить — ми мовчимо, ми звикли мовчати і терпіти, а це менталітет, і як на мене формування менталітету напряму залежить від історії та історичних події. Кріпосне право було відмінене лише у 1861 році, а в країнах Європи, кріпосного права давно вже не було, якщо взяти Англію, то там революція відбулася, ще у 1647, а в нас на той час ще не почала формуватися формуватися монархічна імперія. І коли у Європі вміли вже відстоювати свої права. в нас тільки почали закріпачувати та вчити мовчати. І навчили. спочатку в Російській імперії, потім в радянській. І ті хто добираються до влади чи якихось керівних посад інших. хто нижчій за соціальним чи посадовим стутусом вважають нижчім сортом. Ти говориш про те, що в європі теж не з неба впало, я згодна, але навіть 100 чи 200 років тому, там відношення до громадян було кращим ніж в нас сьогодні. В європі вчаться на помилках історії, в нас — ні. В нас наступають на одні і тіж граблі, думаючи, що на цей раз такє відношення і такі вчинки «прокатять».
Все правильно, Аня. Только нужно как-то менять это все, а не просто проглатывать. :unsure:
Хто які ідеї пропонує? Може складемо план дій? Принаймі стратегічний.
Новость для всех, кого волнует тема хосписа. Позвонил из Москвы Юрий Смирнов, записал большое интервью с Лизой Глинкой. Доктор Лиза — знаковая фигура для всего русскоязычного интернет-пространства. Рассказывать о ней и ее подвижнической деятельности без трепета душевного просто невозможно. Думаю, Доктор Лиза ответит и на вопросы о хосписах и паллиативной медицине.
Спасибо, Ефим Леонидович!
О Докторе Лизе наслышаны, интересно будет почитать интервью от Смирнова.
Мне кажется, очень важно, чтобы о ней узнало как можно больше людей — тогда и к проблеме по-другому будут относиться
Да, Вы правы! Спасибо что поддерживаете нас.
Алина, тут дело не в простой поддержке — по большинству вопросов, которые Вы поднимаете, мы — единомышленники. Я как-то подсчитал, что тему хосписа начал обсуждать с местным начальством 15 лет назад. А в свою депутатскую каденцию — с Ларисой Андреевой.
Знасит, мы поддерживаем друг друга! Это еще лучше ))
15 лет… Пора менять ситуацию )
Я знаю, что нас поддержат. Еще бы людям, вашим читателям, донести эту идею.
вот 40 статей опубликуем и донесем идею 🙂
http://ru.golos.ua/social_problem/13_03_13_v_kieve_vyidelyat_po_30_tyisyach_griven_palliativnyim_tsentram
Киев намерен развивать паллиативную помощь для взрослых и для детей.
Створення виїзного/консультативного відділення «Хоспіс вдома» у Івано-Франківську.
Департамент охорони здоров’я Івано-Франківської облдержадміністрації своїм наказом № 147 від 07.03.2013 року затвердив зміни до штатного розпису хоспісу, з врахуванням офіційного введення в дію виїзного відділення, а це – 2 посади лікарів, 4 посади медичних сестер, 1 посада молодшої медичної сестри.
http://palliative.if.ua/index.php?newsid=172
Мой отчим умер от онко. Дома. Мы, чем могли скрашивали его последние дни.
Поэтому, мне понятна и близка позиция Анны.
С другой стороны, я почитал здесь аргументы Алины (и всех остальных), и мне нечего возразить. Я с вами полностью согласен.!
Это из разряда тех вещей, о которых не хочется думать… не хочется, но надо!
Вы просто молодцы, что занимаетесь этим.
Все, кто принимает в этом участие!
Увидев так много комментариев под статьей, сделала вывод — что проблема паллиативной помощи и хосписов кировоградцам небезразлична. Точки зрения могут быть разными (постаралась прочесть почти все комменты), однако равнодушным здесь вряд ли можно остаться — боль и смерть касаются каждого… Кроме того, решение проблемы — не только в создании хосписа, я вполне согласна, что выбор должен быть — нам (нашему городу и нашей стране) необходима программа паллиативной помощи, которая будет поддерживаться государством. Я не хочу морализировать о том, должны ли родственники ухаживать за паллиативным больным, отрываясь от работы и прочего — скажу лишь за себя — я бы не хотела находиться дома в беспомощном состоянии, и стать тем болеззненным центром семьи, вокруг которого все крутятся и который (чтоб не кривить душой) всем мешает жить своей жизнью. Я более года достматривала свою бабушку — кормила с ложечки, меняла пеленки, давала лекарства, обрабатывала пролежни. Я вынуждена была к ней переехать, потому что остальные родственники были заняты работой и детьми. Она часто не давала покоя ни днем, ни ночью, особенно в последние месяцы. Поэтому я готова сказать абсолютно честно — я бы не хотела быть такой вот обузой для людей. которых я люблю — для детей, мужа, отца. Однако, согласна — это мои личные переживания и многие со мною могут не согласиться. Кроме того, мне приходилось общаться с больной раком женщиной, которая уже была на пороге смерти. Родные от неё отвернулись, и мне приходилось несколько раз слушать её долгие тяжелые размышления. Притом — она не упоминала в разговоре тему смерти — она говорила о своеё жизни, которая продолжается, но стала ей невыносима из-за одиночества в четырех стенах, повторяющейся боли и постоянного отчаянья… Кроме того — общество склонно отворачиваться, отгораживаться от тяжело больных людей. в хосписе — они будут среди равных и понимающих. Для меня хоспис, соответствующий необходимым стандартам ухода и поддержки — это моё понимание милосердия…
Я только что вернулась из села — вчера позвонила мама и рассказала, как она с ужасом пережила ночь, оказывая помощь бабушке, которая заболела. Дело не в том, что нужно за ней присмотреть, дать покушать, помочь с другими физиологическими процессами. Дело в том, что она задыхалась, в буквальном смысле слова. Она хватала воздух, как рыба, вытянутая из воды, она просила смерти и боялась ее одновременно, просила у всех прощения и прощала… Мама ей помогала, как могла, делала уколы… Но в моменты обострения приступов она сама переживала такой страх и стресс, что о какой прекрасной уховной атмосфере может идти речь…
И дело не только в маме — бабушке нужна была медицинская помощь, чтобы правильно снять эти симптомы, может быть даже предотвратить их. Человек не должен вот так умирать — задыхаясь и не имея надежды на профессиональную помощь.
Я спросила, почему не вызывали скорую — пожимают плечами. И вот оно, среднестатистическое мнение! — «на улице ночь, ты же знаешь как они там возмущаются, когда их вызываешь, а это еще и ехать куда» (от Знаменки 10 км).
Вот такие бывают ситуации… И это не единичный случай…
Это страшно, люди.
Алина, это действительно страшно! И конечно, должна быть возможность выбора.
Я просто не столкнулся с ТАКИМ ужасом.
К отчиму приходили медсестры с уколами, приезжали врачи — помочь в кризисные случаи. Помогали чем могли врачи из онко-диспансера. У меня к ним не только никаких претензий, но и самая глубокая благодарность. Хотя, конечно, это все было очень тяжело для всех нас.
А в том, что ты права, я не сомневаюсь ни секунды!
Пам’ятаєте, я у головному пості писала про телемарафон для збору коштів на створення дитячого хоспісу у місті Надвірна (І.-Ф. область)?
Вже за день до ефіру зібрали більше 185 тисяч гривень.
Більше — тут http://ianp.com.ua/ru/news/health/read/26645
За цим посиланням ви можте підтримати наш Громадський рух у підтримку паліативної допомоги https://www.facebook.com/pages/%D0%93%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9-%D1%80%D1%83%D1%85-%D0%9A%D1%96%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8-%D0%B2-%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%BA%D1%83-%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D1%97-%D0%B4%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8/447596605293062
5 квітня ми публічно будемо обговорювати питання створення паліативного відділення у м. Кіровограді.
Ми звертаємося за допомогою до журналістів для висвітлення теми паліативної допомоги, а також до всіх вас — у кого є знайомі чи родичі, яким стикнулися у своєму житті з необхідністю отримання такої допомоги, і готові розповісти про це — прохання зв’язатися з нами.
Мій номер 099-759-68-69.
Алина, завтра Админ выложит в свежем номере интервью доктора Лизы Глинки — о паллиативной медицине, о хосписе и многом другом. Думаю, очень нужно распространить его по всем местным ресурсам. Вот только как это сделать максимально быстро и широко?
Я помню и жду. Все сделаем, поверьте 🙂
Верю 🙂 Очень хочется, что бы к этому большому Делу все подключились — от Саши Рыхлицкого до Горожанина и даже Алекса с Сержем. А уж если Смирнов привезет Лизу в Кировоград….
У каждого своя сфера интересов 😉
Но я надеюсь, что кого-то еще мы сможем расшевелить.
Я позвоню завтра, мне нужна Ваша консультация.
ок
А тим часом у Івано-Франківську…
http://paralleli.if.ua/news/30742.html
Ні, ну можуть же люди коли хочуть? І влада підтримує.
Я про те, що люди ми наче однакові, і у Кіровограді, і у Франківську, на двох ногах, з двома руками і однією головою…
Я тут не про гроші, а про те, що все можливо.
Не однакові ми, зовсім не однакові. Але це я так думаю. Може помиляюсь?
Ти маєш на увазі ментальність? Так, здавалося б, відстань у 700 км може творити дива.
Але насправді це не відстань, це виховання, інші цінності — так можна сказати про західну Україну.
Але Харків? Хоспіс на 80 ліжок.
Ось ще до теми: за цим посиланням можна спостергіати за рухом коштів для ствоерння дитячого хоспісу на рахунку Івано-Франківскього благодійного фонду «Мати Тереза»
http://palliative.if.ua/index.php?newsid=181