Суддя Брегей: «Виправдувальних вироків — набагато менше, ніж має бути»

Український суд — зовсім не найгуманніший у світі. Про це красномовно свідчить кількість виправдувальних вироків — не більше одного відсотка від загалу.


Суддя Кіровоградського окружного адміністративного суду Роман Брегей — активний користувач Facebook. Він запустив у соцмережі флешмоб, закликавши своїх колег з усієї України оприлюднювати виправдувальні вироки. На його думку, це зрештою допоможе підняти рівень довіри до суду.

«Я хочу сказати ще щось суддям, які бояться виправдати людей. Ви не зможете відчути почуття, які народжуються при виправданні людини, поки самі не винесете один з таких вироків, - написав Роман Брегей на своїй сторінці. - Я вас не обманюю. Це шалене задоволення від виконаного обов’язку. Не позбавляйте себе такого, бо завтра не побачите це на обличчі судді, який може розглядати справи стосовно ваших рідних чи близьких».

Роман Брегей — родом із Тернополя. У Кіровограді живе з 2000-го. П’ять із половиною років працював у Ленінському райвідділі міліції слідчим, потім — теж п’ять з половиною — суддею і головою Компаніївського районного суду. Шостий рік — у Кіровоградському окружному адміністративному суді.

— У чому полягає суть вашої ініціативи? Чому розповідати про виправдувальні вироки так важливо?

— Ініціатива викликана серйозною проблемою. Виправдувальних вироків насправді набагато менше, ніж має бути. Прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу 2012 року повинно було би вирішити цю проблему. Планувалося, що питання закриється. Основним мало бути те, що скасовувався інститут додаткового розслідування. На жаль, цього так і не сталося. Я постійно стежу за статистичними даними і бачу, що ми лишилися на тому ж рівні, на якому були до внесення змін.

Проблема — не в якості законів, а у свідомості й психологічних якостях тих, хто ці закони застосовує.

— Тобто?

— Страх — ось головна причина. А от походження його в кожного — різне. Хтось боїться втратити посаду, хтось — вступати в конфлікт з обвинуваченням, інші чинники теж є. Що може завадити судді виправдати невинну людину? Лише страх. Причому не страх Божий, коли людина остерігається порушити якусь із заповідей Творця, вчинити зло, а суто земний.

— У людей стереотип склався: якщо когось суд виправдав — значить, судді «занесли»…

— Ну, не знаю… Мені не соромно за мої виправдувальні вироки. Я виправдав соціально незахищених, у яких не було навіть коштів на захисника.

— Вашу ініціативу багато колег підтримало?

— Дев’ять чи десять.

— Мала кількість виправдувальних вироків — не єдина проблема судової системи…

— Не єдина, звісно. Нова судова реформа усуває багато негативних чинників. Проте лишається голов­не — питання довіри до суду. І цей рівень довіри залежить від того, наскільки людина може бути впевненою, що, коли вона невинна, її виправдають.

У європейських країнах виправдувальні вироки складають відсот­ків десять від загальної кількості. У нас — один максимум. А якщо врахувати скасовані в апеляції, то взагалі ледь піввідсотка, мабуть, набереться. Інакше кажучи, виходить, що у нас — просто ідеальне слідство, невинні в оці правоохоронні жорна не потрапляють. Ви в це вірите?

— Ні.

— І я не вірю. От коли відсоток, про який я говорив, підніметься хоча б до п’яти — це вже буде прорив. І довіра до суду зросте, бо ця цифра демонструватиме більш-менш реальний стан справ.

— А як ви зараз оцінюєте рівень довіри до суду?

— Я орієнтуюся на соціологічні дослідження, які проводять незалежні експерти. Якщо говорять, що рівень довіри складає п’ять — десять відсотків, я в це вірю.

Причин цьому — багато. Судді не спішать виносити рішення проти влади, наприклад.

— Так само, як і раніше?

— Важко сказати. Подивіться на статистику неодноразово сьогодні згаданих виправдувальних вироків — вона протягом останніх років не змінюється. А щоб ви знали, до речі, кожен відсоток — це 905 людей.

— Ви особисто відчуваєте заполітизованість судової системи? Чи, можливо, тиск з боку влади?

— До мене з якимись незаконними пропозиціями не приходять. Немає сенсу приходити туди, де результату не буде. Тиснуть на того, хто поступається.

— І до революції не стикалися з тиском?

— Я наприкінці 2013 року розглядав позов про заборону масових зібрань у Кіровограді. Спокійно відмовив владі у задоволенні вимог. І з тих пір влада дорогу до мене забула.

— Це все красиво звучить, звичайно. Але ж на вас усе-таки можна вплинути — хороша посада, гарна зарплата…

— Так я свою гарну зарплату отримую за те, що відправляю правосуддя. Порушивши закон, уже не можна розраховувати на його допомогу. Тому треба просто чесно виконувати свою роботу.

Андрій Лисенко, «УЦ». Фото з Facebook Романа Брегея.

Суд военный, суд человеческий

За последнее время в Кировоградской области рассматривалось четыре уголовных дела, связанных с самовольным оставлением воинской части (дезертирством). Событие до недавних пор экстраординарное. Само дезертирство существовало всегда. Любая война — это не только рассказы о победах и подвигах. Настоящая война гораздо прагматичнее и циничнее, чем ее изображают на телевидении, в кино, в книгах и учебниках истории. Есть в ней место предательству и трусости, место тем, о ком потом не вспомнят, — дезертирам.


По официальной статистике, в первых трех волнах мобилизации в войне на Донбассе дезертирами стали около 10 тысяч человек. К слову сказать, 10 тысяч дезертиров в 2014 году — это менее 10% от общего числа мобилизованных. Причин тому несколько. Первая и самая главная — военкоматы набирали всех, кого только можно было. Медицинская комиссия носила условный характер, а сам факт призыва воспринимался скорее как некое веселое приключение для престарелых пионеров. Когда же пришлось столкнуться с реалиями и все оказалось не совсем так, как рисовалось в воображении, среди самых слабых духом появились «лыжники». Так называли тех, кто сбежал из части, — «стал на лыжи». Таких было немного, но они были. Из 150 кировоградцев, попавших со мной в часть, «на лыжи стало» всего четверо.

Одного такого встретил во время очередной ротации. Тогда еще в центре города стояла палатка волонтеров, где собирали помощь для армии. Именно там этот «лыжник» красочно живописал о своих подвигах в донецком аэропорту и о том, как он сам брал в плен десятки чеченцев. Мне не сразу удалось убедить присутствовавших там слушателей в лживости данного индивидуума. Как позже оказалось, этими сказками он неплохо зарабатывал себе на жизнь. Когда же военная прокуратура позднее вернула его в часть до решения суда, он благополучно сбежал снова, и о дальнейшей судьбе этого человечишки мне ничего неизвестно…

Вторая причина: в армию попали люди, армии совершенно там не нужные. Склонность к пьянству и наркомании на стадии призывной комиссии особо не выявлялась, а в условиях недостаточного контроля стала скорее досадной помехой, чем проблемой. В нашей части эту помеху решили просто: данные особи были благополучно отправлены на полигон, где добросовестно дождались демобилизации. При этом обвинять их в ничегонеделании тоже нельзя: погрузка и разгрузка снарядов — дело важное и нужное. Иногда они отлучались к ближайшему пункту налива, где могли задержаться и на несколько суток, но такие «залеты» были редкими.

Еще одна причина уже упоминалась: незнание предстоящих событий. Многие (и я сам в том числе) воспринимали предстоящую войну как нечто, похожее на давно забытую «Зарницу» с палатками, кострами и песнями под гитару. Отрезвление наступило быстро: после первого обстрела или боя. Некоторые озлобляются и начинают воевать по-настоящему, но встречались и те, кто начинает бояться. Особенно в условиях отсутствия оружия, запасов и соответствующей техники, которые были крайне актуальными в первый год войны. Уже к началу 2015 года ситуация значительно изменилась в лучшую сторону, а значит, и желающих «стать на лыжи» стало меньше.

Еще одной причиной бегства из армии можно считать семейные обстоятельства. Домашний быт нарушен уходом главы семьи в армию, и любые форс-мажорные обстоятельства для тех, кто остался дома, имеют значительно более серьезные последствия. Вот и ответьте на вопрос «Как вести себя в подобной ситуации?», если глубоко мирному мужику звонит плачущая супруга и во всех ужасах живописует страшное заболевание ребенка. Или звонок от соседей, рассказывающих о «легком» поведении второй половины. Подчеркну: информацию принимает человек, для которого военная дисциплина никогда не стояла на первом месте! Конечно, бывали случаи, когда командование воинских частей шло навстречу и полулегально разрешало временное пребывание дома. До решения проблемы. Однако не всегда и не везде это было возможным, да и среди командиров разные люди попадаются.

Не всех и не всегда нужно прощать, но разбираться в подлинных причинах нужно. Вот и в нашей ситуации, среди четырех рассмотренных случаев самовольного покидания части, суд трижды принял решение о применении условного наказания, а в одном случае вообще ограничился штрафом. Кстати сказать, по данным генштаба, в 2015 году количество дезертиров уменьшилось и достигает лишь около 100 военнослужащих.

Алексей Гора, «УЦ».

Наркооперация со многими неизвестными

Попытка выяснить подробности ликвидации крупной преступной сети, которую уже назвали «самой эффективной и эффектной операцией в борьбе с незаконным распространением наркотиков в Украине» и которая действовала в том числе и на Кировоградщине, выявила два показательных момента.


Первый: широко заявленная открытость Национальной полиции пока — миф. И второй: доверие между ее структурными подразделениями остается, мягко говоря, невысоким.

Напомним, о чем, собственно, речь. 6 сентября глава Нацполиции Хатия Деканоидзе сообщила на брифинге о проведении 56 обысков, задержании 13 человек и об объявлении им о подозрении по трем статьям УК, изъятии наркотических средств на 6 миллионов (!) гривен, 14 единиц огнестрельного оружия, гранат и боеприпасов в ходе операции, проведенной одновременно в Киеве и области. Все перечисленное — в рамках отработки одной преступной организации. Один из задержанных — полицейский.

В тот же день в социальной сети «Фейсбук» генпрокурор Юрий Луценко написал о 57 обысках в Киеве, Кривом Роге, Днепре и нашем областном центре, отметив, что доход от нарколаборатории составлял 4 млн грн ежемесячно. Информацию там же продублировал официальный представитель Европейской полицейской ассоциации в Украине Сергей Шульженко. Полтора десятка фотографий, сорокасекундный видеоролик с новым спецназом МВД — КОРД, вламывающимся в какой-то дом и кладущим лицом в пол каких-то людей. По мотивам всего сказанного, написанного и показанного прошли сюжеты в новостях. Все.

Мы со своей стороны, конечно, попытались выяснить, какие конкретно действия проводились на Кировоградщине — проводились ли здесь обыски, если да, то где, сколько среди задержанных наших земляков, хоть что-то. Но не тут-то было. В пресс-службе главного управления Национальной полиции области помочь нам ничем не смогли. Ничего абсолютно не сказал и Роман Панасюк, начальник территориального управления Департамента противодействия наркопреступности, обслуживающего Кировоградскую, Винницкую и Черкасскую области, — мол, все уже есть в Интернете, добавить нечего.

Задействовав все выходы на источники в органах, удалось узнать только то, что в нашем областном центре масштабы операции были куда скромнее, чем в других местах, что единственный задержанный полицейский — не кировоградский, и еще — что местных правоохранителей киевские коллеги использовали, что называется, «втемную». Мол, ты идешь туда, делаешь то, ты — туда и это и т. п., без введения в курс и общих пояснений.

На самом деле вопросов ко всем задействованным структурам осталась еще целая куча, даже исходя из того, что было официально озвучено. Согласно тем скупым сообщениям, которые мы уже упоминали, организация действовала с августа прошлого года, занимаясь изготовлением наркотиков и их сбытом через Интернет. При этом та же Деканоидзе в ходе брифинга обмолвилась, что преступники действовали «очень давно и долго… несколько лет». Так «давно и долго» или всего год?

Автор этих строк слышал от осведомленных людей, в прошлом близких к правоохранительным органам, к примеру, что наркомир одного лишь Кировограда уже много лет поделен между 6 группировками. Сомневаться в том, что в миллионниках Киеве, Днепре или Кривом Роге таковых действует гораздо больше, не приходится. Как и в том, что без прикрытия той же полиции, ранее — милиции, такие структуры не работают в принципе. Не была ли в таком случае «самая эффективная и эффектная» зачистка просто ликвидацией сравнительно недавно появившегося конкурента-выскочки устоявшихся «операторов рынка»?

Еще один непростой вопрос сам собой возникает при анализе списка изъятых в ходе громкой операции веществ. Его озвучила та же Деканоидзе: 1 килограмм гашиша (продается по цене от 450 грн за грамм), 1 кг амфетамина (розничная цена за грамм — 300-350 грн), 4,5 литра опия (пресловутая «ширка», цена 1 кубического сантиметра — 100-120 грн), 7 тысяч таблеток «Экстази» (от 175 грн до 13 долларов и выше за таблетку, в зависимости от разновидности) и 2 кг метадона.

Так вот, если гашиш, амфетамин, «ширка» и «Экстази» — вещества на 100% «черные», чистый криминал от начала до конца, то метадон — это медицинский препарат, который широко применяется в Украине и мире для заместительной терапии наркозависимых. Достать его можно только в соответствующих структурах, получающих вещество по международным программам. Центры заместительной терапии действуют, в частности, в наркологических диспансерах, в том числе и в кировоградском областном. И то, как препарат попадает в нелегальный оборот, — вопрос уже к руководителям и работникам таких учреждений.

Андрей Трубачев, «УЦ».

Морской волк в степях Кировоградщины

Писать статьи по заказу — дурной тон для журналиста. Но вы сейчас читаете именно «заказную» статью. Дело в том, что «заказ» поступил от человека, которому невозможно отказать. Дебальцево, Попасная, Зайцево, Марьинка зимы-весны 2014-15 годов не позволяют этого.


Сегодняшний рассказ о еще одном из неизвестных героев необъявленной войны. Я уже рассказывал о дружбе, возникшей на призывном пункте между тремя Николаями и мною во время призыва третьей волны мобилизации. И один из них — «Док», уже был героем рассказа. Теперь очередь следующего друга — «Мичмана». Позывной его появился не просто так. Многолетняя служба на флоте не прошла без следа. Да и, побывав у него дома в селе Карловка, сразу понимаешь: здесь живет морской волк. Даже внешне дом похож на боевую рубку корабля!

Воинская судьба нас раскидала почти сразу по разным подразделениям: попал Коля в состав батареи ПТРК «Штурм» (для непосвященных: ПТРК — противотанковый ракетный комплекс). Или, как мы их называли, — «штурмы». Было и еще одно, очень не популярное название — «смертники». Им пользовались нехотя и изредка. Но оно наиболее точно и полно передает тот уровень опасности, с которым «штурмам» приходилось сталкиваться. Дело в том, что условия современного боя просты: если экипаж противотанкового ракетного комплекса не поразит танк первой ракетой, то участь его практически предрешена. А если ПТРК противостоит несколько танков, то и поражение с первого выстрела одной цели не спасет.

Созданный в конце 70-х, этот комплекс уже устарел не только морально, но и технически. Базовая установка — МТ-ЛБ — говорит сама за себя: многоцелевой тягач легко бронированный. Настолько легко, что современная бронебойная пуля проходит его насквозь, не замечая препятствий. А учитывая состояние техники во второй половине 2014 года да и отсутствие другого, сколько-нибудь значимого противотанкового вооружения, часто превращали это непопулярное название в суровую реальность.

Но хватит о грустном. «Мичман» — уникальный военный! Чего стоит только одна его характеристика: это был единственный военнослужащий 55-й отдельной артиллерийской бригады, которому неофициально разрешено было носить морскую пилотку. Ну сначала с этой его причудой отцы-командиры разных рангов пытались бороться, но потом махнули рукой и сделали вид, что не замечают. Оно и понятно: таким механикам «от Бога» можно позволить некоторые поблажки. «Мичман» смог в буквальном смысле «поднять» шесть из девяти «Штурмов»! Сразу после демобилизации Коля обратился с просьбой — написать статью о фермере из его родного села, благодаря которому он и смог тогда восстановить свои машины. Год не получалось. То времени не было, то сам «Мичман» был в отъезде: после войны вернулся к прежней работе водителя. А тут подвернулась оказия, и наша встреча состоялась.

Встретиться с самим руководителем фермерского хозяйства не получилось: он как раз был в отъезде. Зато с большим удовольствием поговорили с работниками этого предприятия. Оказалось, что здесь помощь АТО не афишируется, но ведётся постоянно. На фронт отремонтировали и передали несколько машин. Например, год под Мариуполем ездил УАЗик, отремонтированный и покрытый броней именно здесь. Его не только броней укрыли, но и печку-буржуйку в салоне поставили, ребята на фронте довольны были: зимой тепло и ночью огонь не видно. Правда, у машин на фронте срок жизни недолгий… Когда «Мичман» еще служил, то по первому запросу присылали необходимые запчасти и инструменты. А когда у него возникла необходимость забрать свою собственную машину, то ее переобули в хорошую резину, сделали бортовым грузовичком и приспособили место для турели пулемёта. И все это за счет самого директора фермерского хозяйства — Сергея Зелинского.

Спросил я у работника предприятия Богдана: сколько денег уже потратили на нужды армии? Ответ не удивил: «А мы не считали. Надо — так надо. УАЗик тот тысяч в сорок приблизительно обошелся. Да и если звонят волонтеры с просьбой о помощи, то Сергей Борисович не отказывает никогда. Правда, в последнее время аферистов много развелось. Просят как бы на нужды фронта, а куда деньги деваются — непонятно. Вот и решил наш директор помогать не деньгами, а всем необходимым: всегда спрашивает о конкретных потребностях. И кому именно передать надо. Если информация подтверждается — сам купит и отвезет. Да и не только то, что просят, но и много всего нужного». И помощь действительно продолжается: в мастерской делают капитальный ремонт двигателя очередного УАЗика, который скоро отправится по назначению. И жители самого села помогают. Наташа, жена «Мичмана» под каждую поездку собирает продукты или теплые вещи. Из Карловки на фронт попало почти сорок человек. Для небольшого села это очень внушительная цифра. И никого не забыли: всем помочь надо. Даже сейчас, когда люди жалуются на то, что жизнь стала дорогой и денег стало меньше, карловчане не останавливают свою помощь. Спасибо им!

P.S. А у «Мичмана» дома все в порядке: один из сыновей — член юношеской сборной Украины по легкой атлетике, поступил в университет. Два других — уважаемые в селе люди. Жена — красавица! С работой все хорошо. Только вот назад он хочет — считает, что без него там не справятся. Ведь ребята с фронта звонят до сих пор — советуются, как «поднять» машины…

Алексей Гора, «УЦ».

«Вересневі самоцвіти»-2016: вечные темы — взгляд сегодняшний

Конец сентября уже традиционно ассоциируется у любителей театрального искусства с «Вересневими самоцвітами». В 46-й раз в музее-заповеднике «Хутор «Надия»» состоится это прекрасное действо — с музыкой и песнями, выставками произведений народных мастеров и фотографов, литературными и театральными площадками… А кроме этого, нам подарят свои спектакли театры Мариуполя и Винницы, Нежина, Херсона и Белой Церкви.


О том, что подготовили нам организаторы праздника, рассказал главный режиссер Кировоградского музыкально-драматического театра им. Кропивницкого Евгений Курман (на фото).

В этом году, если можно так сказать, в тренде украинский драматург Павел Арье, и театр из Мариуполя привез нам спектакль «Слава героям» по его пьесе. Главные лица пьесы — два старика-ветерана, ветеран УПА и ветеран Красной Армии, оказавшиеся в одной палате в госпитале. «Пребывая в этом вялотекущем конфликте, тянущемся десятилетиями, они обнаруживают, что все ранее казавшиеся непримиримыми позиции становятся смешными, а самое главное в жизни человека — это умение отпустить болезненную тему, чтобы жить спокойно дальше», — отмечает Е.Курман.

22 сентября на малой сцене херсонский театр покажет монодраму «Порожнеча» («Пустота») по рассказу Владимира Зуева «Детский мир» — монолог женщины, открывающий самые закрытые уголки ее души. В этот же день на большой сцене — недавняя премьера кропивничан «Пять пудов любви» по чеховской «Чайке». «Жизнь творческого человека в сложнейших условиях окружающей его пошлости», — так охарактеризовал идею спектакля режиссер.

23 сентября наш театр представляет, опять-таки, последнюю премьеру малой сцены — «Смешанные чувства» Ричарда Баэра. «Это очень честный разговор о стариках, о их судьбах», — так представил эту работу главный режиссер кропивничан. Ну а на большой сцене киевский областной театр им. Саксаганского покажет спектакль «Нехай одразу двох не любить» по пьесе Старицкого «Ой, не ходи, Грицю». «Этот спектакль вынут из бытовой обстановки, в которой существует пьеса, - говорит Евгений Курман. - Это чувства молодых людей, это история про ЛЮБОВЬ. Она и знаково так сделана, потому что костюмы там делал не театральный художник, а фэшн-дизайнер. Это даже визуальный отрыв от традиционного украинского театра со всякими тынами и соняхами».

— 24-го числа — кульминация фестиваля, праздник на Хуторе «Надия», посвященный фигуре Николая Садовского. Этот корифей был, можно сказать, самым патриотически настроенным из братьев Тобилевичей, очень активным деятелем. Он создал театр для вооруженных сил Украинской Народной Республики, он был связан с правительством Петлюры, выполнял много поручений. Словом, был не только театральным, но и государственным деятелем. Это человек, создавший первый в Украине стационарный театр. Словом, это очень знаковая фигура для нас, особенно сейчас, когда патриотизм как идея очень важен для нашей страны.

Мы создаем на Хуторе «Надия» территорию свободного театрального творчества, - продолжает Евгений Васильевич. — Там одновременно будут проходить разные выступления, все театры, которые сегодня существуют в Кропивницком, туда выезжают. Это и «Резонанс», и детский театр «Маска», и театр кукол, и наш коллектив. Будут несколько площадок, с нами будет и наш военный оркестр под управлением Сергея Францишкевича. Наши гости-писатели проведут там литературный симпозиум. Народные мастера представят свои произведения. Фотовыставки, выставки книг, выступления фольклорных и аматорских театральных коллективов — каждый гость праздника найдет то, что ему интересно.

Наш театр сыграет премьеру нового театрального действа «Дума про незалежність України». К 25-летию независимости Украины мы поставили спектакль по принципиальному сюжету для нашего театра. 20 лет назад Иван Васильевич Казнадий задумал и осуществил свою версию «Думы…», тогда это был очень резонансный спектакль, сохранилась память о нем. И мы на 25-летие решили для того, чтобы поддержать традицию, дать ей новое дыхание: подняли этот спектакль, вложили в него новый контент, новое содержание, более глубокое и осмысленное видение независимости как явления. Это первая премьера этого сезона, которую мы покажем на Хуторе «Надия». Ну а завершит праздник концерт, которым наш театр порадует зрителей после награждения победителей «Театральной весны Кировоградщины».

Вечером этого же дня на сцене театра корифеев нежинский театр покажет спектакль «Останній гречкосій». Это, опять-таки, современный драматург — Орест Огородник, практикующий режиссер, работающий во львовском театре им. Заньковецкой, но при этом еще пишущий пьесы, отличающиеся современным, актуальным, злобо­дневным, чуть ли не сатирическим звучанием. Это пьеса, говорящая обо всем, что происходит сейчас. Она совершенно злободневна для жителей нашей области, особенно сел и районов, где очень остро стоит вопрос собственности на землю, деградации села…

В последний день, в воскресенье, на нашей сцене винницкий театр им. Н. Садовского поставит точку в фестивале, посвященном Николаю Садовскому. Они впервые приезжают в наш город и привезут спектакль по пьесе Карпенко-Карого «Безталанна» — опять-таки, с современным звучанием, когда театр пытаются вынуть из музейных форм, увидеть сущность происходящего, освободившись от этнографических подробностей.

Ну а мы, в свою очередь, решили расширить географию «Вересневих самоцвітів» и утром посетим родину Карпенко-Карого — село Арсеневку, почтим его память, а вечером коллектив театра Кропивницкого поедет в Бобринец, где мы дадим большое театрализованное действо. Мы назвали эту акцию «»Вересневі самоцвіти» на батьківщині Кропивницького».

Ну что ж, уважаемые читатели и зрители, нам остается только напомнить, что нужно поспешить в театральную кассу и купить билеты на спектакли из фестивального репертуара. А в субботу, 24 сентября, как обычно, в 9.00 с площади Богдана Хмельницкого, от кукольного театра, отправляются автобусы для желающих побывать на Хуторе «Надия».

Ольга Березина, «УЦ».

Фестиваль меда: отдых телом и душой

Третий год подряд в «зеленом» гостиничном комплексе «Маєток country club» в пгт Петрово устраивается грандиозный праздник урожая для сладкоежек: на территории комплекса прошел фестиваль меда, яблок и народных ремесел.


Родился фестиваль благодаря энтузиазму директора «Маєтку» Ивана Жилки. Он собрал вокруг себя команду единомышленников и основал замечательную традицию — устраивать фестивали урожая в стенах своей «зеленой» усадьбы.

— К моему огромному счастью, я бывал в самых разных странах мира — от соседней Европы до Новой Зеландии, - рассказывает Иван Павлович. - Видел, насколько по-разному живут там люди. Очень хотел и хочу сейчас все лучшее, что видел за границей, воплотить здесь, в украинском селе. Поэтому 10 лет назад купил здание заброшенной школы 1905 года постройки, отреставрировал его и сделал «зеленую» усадьбу, которая в этом году, между прочим, была признана лучшей среди себе подобных в Украине. Фестиваль меда решил организовать потому, что здесь, в сельской местности, людям очень не хватает праздников. У них однообразная и тяжелая жизнь, а праздник дает возможность отдохнуть и телом, и душой.


Сам организатор называет этот праздник несколько иначе: фестиваль меда, яблок, вина, сыра и осенних букетов. На действо съехались пчеловоды с Кировоградщины и из других областей — Одесской, Николаевской, Днепропетровской, Херсонской. Со стороны покупательской были не только обычные гости, но и представители оптовых компаний и даже промышленники. От изобилия сортов одного только меда разбегались глаза: слегка зеленоватого оттенка и практически прозрачный акациевый, янтарный эспарцетовый, темный и терпкий гречневый, ярко-желтый подсолнуховый, пьяняще-ароматный липовый, кремовый донниковый. Кроме самого меда, многие пчеловоды-любители представляли на суд покупателей медовуху собственного изготовления, прополис и пыльцу. Особенно креативные выставили на продажу восковые свечи и другие изделия из воска. Самое необычное домашнее лакомство из меда — конфеты-карамельки с добавлением экстрактов лечебных трав. И вкусно, и полезно.

— Одно из правил нашего фестиваля — все, представленное на нем, должно быть домашним, изготовленным руками. У нас были гончары, которые с удовольствием давали мастер-классы по своему ремеслу, и сыровар был местный, кировоградский, настоящий поклонник и мастер домашних сыров. Вина — из наших собственных погребов, так как в усадьбе есть прекрасный виноградник.

В общем, настоящий праздник для желудка, и не только. Праздник для души создавали несколько народных коллективов и мастера национальных ремесел. Под песни и чтение стихов устраивались забавы и конкурсы. Вся фестивальная площадка пестрела вышиванками, праздничными костюмами и морем осенних цветов.

Кстати, о команде. С самого первого фестиваля Ивана Жилку поддерживает его друг, а по совместительству владелец садового хозяйства «Петрівський посад» Николай Сапожников. Яблоки на фестивале — оттуда.

— Наше предприятие имеет 30 гектаров земли, на сегодня уже засажено 10, - рассказывает о своем бизнесе Николай Владимирович. - На этих десяти гектарах мы посадили 48 тысяч яблонь. Работаем по технологии «интенсивный сад». На сегодня у нас в работе около десятка сор­тов. Какие сорта выращиваем? «Слава победителям», «чемпион», «элиза», «голден», «джонаголд» и, конечно же, так называемую cемеринку («ренет Симиренко»). На фестивале представили не все сорта, так как некоторые еще дозревают на ветках и будут собираться позже — в конце сентября или октябре.

Пока «Петрівський посад» предлагает своим покупателям только яблоки, но совсем скоро, по словам Сапожникова, кроме выращивания, будет запущен цикл обработки плодов:

— Возможно, к следующему фестивалю меда мы представим яблочные соки собственного производства. А еще думаем сделать что-то особенное, например, яблочный пирог и другие лакомства из яблок.

Добавив в программу праздника народные ремесла и забавы, организаторы немало поспособствовали превращению действа в самую настоящую национальную ярмарку, на которой не только торговали, но и отдыхали, развлекались и с огромным удовольствием общались друг с другом. В связи с этим мы почему-то вспомнили предпраздничные ярмарки, организуемые местными органами власти, и тихо пожелали им перенять опыт предпринимателей-энтузиастов из Петрово…

Виктория Барбанова, фото Олега Шрамко, «УЦ».

Растите рекордные урожаи вместе с «Агросвітом»!

Компания «Агросвіт» – одна из крупных фирм по поставке семян, удобрений и всего-всего, нужного для хорошего урожая. Причем она своя, созданная и работающая на Кировоградщине. Двадцать лет ей удается держаться на самом конкурентном рынке, где, казалось бы, господствуют мировые корпорации да и украинские киты. Как им это удается, газете рассказал директор кировоградского филиала ТОВ НВФ «Агросвіт» Валентин Павлов.


— Мы поставляем средства защиты растений, посевмат, микроудобрения, а также новейшие технологии работы на земле ради больших урожаев. Причем есть несколько направлений, которыми в Украине занимается только наша компания, мы единственные представляем ряд французских, испанских, турецких современных корпораций с совершенно уникальной продукцией.

Например, мы поставляем семена подсолнечника турецкой компании «Май Сид», выращивающей засухоустойчивые гибриды подсолнечника. Но главное, они устойчивы против страшной угрозы для полей под названием «заразиха», которая уже атакует с юга поля нашего региона. Это растение-паразит, присасывающееся к корням культурного растения и высасывающее все соки. Поле, куда попала заразиха, можно не убирать. Нечего. Урожай – ноль.

В большинстве гибридов подсолнечника, которые у нас сеют, есть ген устойчивости к заразихе, но обычно только до пятой расы. Раса – это новое поколение этого врага полей, заразиха регулярно видоизменяется, подстраиваясь под новые условия. Мутирует, условно говоря. Устойчивость к пяти расам (мутациям) – уже не показатель, урожая может уже не быть. А турецкие семена, которые мы предлагаем, устойчивы аж к семи расам! Устойчивы они и к другому бичу подсолнечника – пероноспорозу.

И мы продаем эти семена по цене почти в два раза ниже, чем у других компаний. У конкурентов нет такой продукции.

Второе наше ведущее направление – это французские микроудобрения «Агронутрисьон». Как мы работаем? Выезжаем на поле клиента. Наши специалисты все с агрономическим образованием, даже визуально могут определить, чего не хватает вашей кукурузе, к примеру. Или мобильным анализатором проверяем почву, через спутник данные передаются компании, и уже скоро мы получаем ответ – в почве нет таких-то и таких микроэлементов. Не хватает железа, или цинка, или других. А конкретно для вида, выращиваемого на этом поле, нужны именно они. Уже на следующий день со своих ближайших складов мы поставляем удобрение, адаптированное именно к вашим конкретным гектарам с конкретным растением! Кроме базовых элементов, добавлены недостающие именно конкретному полю.

Результаты поражают. Урожаи вырастают на 15-20 процентов! Особенно показательны результаты применения микроудобрений в садоводстве. До двух раз дают прибавку урожая! На Кировоградщине садов сейчас мало, в первую очередь это связано с тем, что область у нас маловодная, не хватает воды. Поэтому мы активно работаем в Винницкой области, где садоводство на подъеме.

Вот пример знаменитой винницкой агрофирмы «Обрій», которая чуть не первая доказала, что ягоды и фрукты в Украине выгодно выращивать. Мы предложили работу, директор даже не хотел разговаривать, но дал нам делянку небольшую. А когда в конце сезона увидел результат, со следующего полностью все хозяйство перешло на работу с нами. Яблоки намного крупнее, их больше на дереве, сахаристость выше. Почти в два раза больше.

Потом пошли другие хозяйства, некоторые теперь 70% яблок продают в Европе! Там сады по 100-200 гектаров. Выручка от сада несравнима ни с каким подсолнечником!

Также мы эксклюзивно представляем в Украине продукцию аргентинской фирмы «Ризобактер» – инокулянты. По-простому, это микроорганизмы, которые живут у корней растений и помогают им впитывать микроэлементы из почвы. Часто у нас в грунт много лет вносились фосфорные и азотные удобрения. Растения их усвоить не могут, вносить новые – только вредить земле. Инокулянты не только дают рост растениям, помогая усвоить элементы, но и оздоравливают почву. Причем стоит это недорого.

И мы не просто один раз продаем препарат, мы сопровождаем клиента весь сезон – от вегетации до сбора урожая. Также мы возим наших клиентов на семинары в Испанию, Францию, Турцию, Германию.

Ищите на выставке «АгроЭкспо» представительство компании «Агросвіт» совсем рядом с центральной площадкой. И не только потому, что там будут всех желающих угощать красивыми сочными украинскими яблоками, выращенными с использованием технологий компании. Будет просто интересно каждому.

Геннадий Рыбченков, «УЦ».

Океан эмоций, или Кропивницкий принимал ОЭ

Информация о том, что в наш город приедет ставшая уже легендарной группа «Океан Эльзы» появилась еще в начале лета. Уже тогда было известно, что площадку для концертного выступления выбрали ту же, что и три года назад, — стадион «Зирка».


Через день-два заработала реклама, и понеслись ярые поклонники Вакарчука и ОЭ в поисках билетов. Правда, поначалу это было не так заметно — видимо, летний сезон, время отпусков и каникул оказали свое действие. Редко кто выспрашивал, где же все-таки можно приобрести билетик на концерт подешевле и на места получше. Эти вопросы стали актуальными только в сентябре. Короче, за несколько дней до концерта уже творилось что-то невообразимое. Молодое поколение, выросшее на песнях ОЭ, и люди постарше, любящие мелодии и тексты этого коллектива, все чаще просматривали прогноз погоды на 14 сентября. Опасались, что опять, как три года назад, их накроет ливень…

Накануне концертного дня на главный стадион города заехали около десятка фур с техникой и аппаратурой. Артисты, технические рабочие сцены и помощники поселились в отеле «Рейкарц». По информации организаторов, ребята были «без понтов», не кичились, просто готовились к концерту. Ели обычную еду, без каких-либо особых требований.

В отличие от прошлого выступления, четырнадцатого сентября в Кропивницком погода была отличная. Народу на концерт пришло достаточно много — в несколько раз больше, чем три года назад. По информации организаторов, собралось порядка десяти тысяч жителей Кропивницкого и области. По сложившейся традиции само выступление вовремя не началось. Но в это время зрители не скучали — кто распевал песни Вакарчука, кто распивал легкие спиртные напитки. Все были в приподнятом настроении и ждали музыкального чуда. К восьми часам вечера группа вышла на сцену. Свято­слав Вакарчук извинился за опоздание, и понеслось…

И первая, и вторая фан-зоны подпевали «океанам» так, что коллективное пение было отлично слышно далеко за пределами стадиона. Рассказывать о репертуаре группы не имеет никакого смысла, скажу только, что пели как старые, заученные уже нами наизусть хиты, так и более свежие и тоже уже раскрученные песни.

Эмоции на стадионе зашкаливали. Вакарчука несколько раз возвращали на сцену. И концерт продолжался с новой энергией. А после он вышел к зрителям, фотографировался и давал автографы. Никто обиженным не остался.

Все прошло на высоком уровне, более того, я не слышал ни от кого из знакомых ни одного негативного комментария. Да их и не могло быть по определению.

Сергей Копотиенко, журналист:

— Дуже приємно чути й бачити «Океан Ельзи» у місті Кропивницькому. Я люблю цю групу, дуже часто відвідую їхні концерти. Востаннє був у 2013 році. Він проходив на День Конституції і виявився дуже екстремальним і справжнім роковим концертом. Були злива, блискавка та чудова музика. Приємно знову їх бачити у нашому місті.

Алла Резниченко, молодая мама:

— Пришли на концерт с друзьями и получили массу положительных впечатлений. Это был настоящий драйв. Приятно еще, что на концерте встретили своих знакомых, которых сто лет не видели.

Ирина, жительница Кропивницкого:

— Я була на концерті «Океана Ельзи» вперше. Обожнюю їхні пісні, а почувши і побачивши вживу Вакарчука і його групу, розумієш, що день цей і навіть рік прожила недарма. Від концерту в захваті на всі сто відсотків. Була у першій фан-зоні, але відстань від сцени була не така близька, як уявлялося. Для цього треба було приходити ще за годину до концерту. Тому краще було тим, хто прийшов набагато раніше. Хотілося б, щоб організатори якось покращили «видимість» у першій фан-зоні. Тоді буде відчуватися, що це насправді найкращі місця.

Сергей Якунин, начальник отдела по работе со СМИ мэрии Кропивницкого:

— Ми були на концерті усією родиною і йшли туди, щоб відчути ще раз неповторну атмосферу єднання людей і дати можливість Світланці вперше пережити такі емоції. Вона довго готувалася до приїзду ОЕ, вчила і наспівувала собі їхні пісні. Реагувала під час виконання надзвичайно бурхливо. Загалом сподобалося все. Особливо багатоголоса реакція багатотисячного зібрання на назву «Кропивницький». Із зауважень: організаторам туру варто було б більше уваги приділити інформації про особливості масових стадіонних концертів. Варто роз’яснювати людям, що оголошений час не є часом початку концерту. Тоді буде менше непорозумінь. А за результатом, ми дуже вдячні Вакарчуку та всьому колективу «Океану Ельзи».

Сами организаторы концерта считают, что все прошло без проблем. Правда, наутро стадион был усеян пустыми стаканами из-под пива. Но это особенность всех массовых мероприятий…

Руслан Худояров, «УЦ». Фото Виктории Квитки.

«Згада колись земля моя…»

Нема кому тут зрозуміти

Страждань безодніх моїх мук

Дарма про це ще й гомоніти,

Все розбере хіба правнук…

(Микола Левитський)

Півроку тому в обласному центрі з’явилася вулиця Миколи Левитського (колишня Колгоспна). Нам, мешканцям міста, було б зрозуміліше, якби її назвали вулицею Артільного Батька, або навіть просто Батька – саме так називали Левитського не тільки в Єлисаветграді, але й по всій Україні. Син священика, який влітку працював на полі, щоб оплатити навчання на юридичному факультеті, успішний адвокат, великий ентузіаст кооперації, член Центральної Ради, один з фундаторів української автокефальної церкви та представник УРСР на міжнародних з’їздах кооператорів у двадцяті роки. Людина з напрочуд нетрадиційною для свого часу біографією.

«Хіба правнук…»

Ігор Євгенович Левитський – інженер, усе життя пропрацював у галузі атомної енергетики, п’ять років тому вийшов на пенсію. Ігор Євгенович розповідає, що в молодості не замислювався про свій родовід, проте якось, розглядаючи старі фото, зрозумів, що впізнає на них тільки свого батька – ще підлітка, а хто всі інші люди, і гадки не має. Його батьків вже не було, тож спитати не було в кого. І він знов забув про це на довгі роки, але час від часу все ж замислювався: як сталося, що в його родині ніколи не говорили про предків, не згадували, звідки пішли.

Тож, вийшовши на пенсію, Ігор Євгенович почав шукати своє коріння. Спочатку це була просто цікава розвідка, але вже п’ять років він ходить до Київського міського архіву майже щодня, як на роботу. Чому в його родині не говорили про предків, він зрозумів відразу: усі чоловіки його роду, починаючи від Андрія Левитського, який народився у 1703 році (старіші відомості в міських архівах знайти майже неможливо, пояснює Ігор Левитський), були священиками. Священиком був і його дід Тимо­фій Гаврилович Левитський, і брат його діда Василь Гаврилович. Тимофій служив у с. Веселий Кут Уманського повіту, а Василь – у селі Хмільна Канівського повіту. Саме там, у Хмільній, народився в 1859 році Микола Васильович Левитський. У 1861-му Василя Гавриловича перевели у Федвар (нині Підлісне) Олександрійського повіту.

Коли Ігор Євгенович дійшов у своїх пошуках до двоюрідного дядька Миколи, то спочатку очам не повірив – перед ним відкрився величезний пласт історії, тисячі архівних документів: вірші і проза, статті в журналах і окремі книжки, листи від Марії Заньковецької, Василя Стефаника, Івана Карпенка-Карого, Володимира Антоновича і т.п.

Ігор Євгенович і досі ходить в архів чи не щодня та вивчає ці документи, за його проханням до цього процесу долучилися й професіонали-історики. Сьогодні він ставить за мету повернути ім’я Миколи Левитського із забуття. Звичайно, в колі інтересів Ігора Левитського опинилося і село Федвар Олександрійського повіту, і Єлисаветград, де його дядько прожив багато років. Тим більше що, вивчаючи пресу, він помітив, що якщо в Києві ім’я Левитського треба повертати з повного забуття, то в нашому місті Артільного Батька пам’ятають.

Ігор Євгенович передав нам величезну кількість матеріалів: статті і вірші самого Левитського, статті про нього, та поділився власними відкриттями.

Складності профорієнтації

Як ми вже писали, виріс майбутній Артільний Батько у Федварі, у сім’ї священика. Навчався спочатку в Єлисаветградській жіночій гімназії, де були класи для маленьких хлопчиків, потім, з 1869 до 1875 року – у Златопільській гімназії. Продовжив гімназійну освіту в повітовому місті Біла (зараз – на території Польщі). Пізніше Артільний Батько напише у спогадах: «Я ще в сьомому класі гімназії обрав собі кооперативний шлях». У 1878 році гімназист Левитський залучив інших учнів до створення житлово-побутового кооперативу – учнівської артілі. Гімназисти наймали спільне помешкання і разом харчувалися. Кооператив мав одного найманого працівника – «господиню».

Закінчивши гімназію у 1879 році, Левитський вступив на медичний факультет московського університету, але провчився там недовго. У 1880-му його заарештували за участь в антиурядовій студентській демонстрації, виключили з університету та в примусовому порядку відправили додому під нагляд поліції. Проте за рік він вступив на юридичний факультет харківського університету, отримавши якимось чином від херсонського губернатора свідоцтво про благонадійність.

Про подальші події дуже докладно пише науковець І.А. Фареній у статті «Микола Левитський: молоді роки». Повністю переказувати статтю не будемо, проте один випадок, про який пише Фареній, заслуговує на увагу: невдовзі помер батько – федварський священик і, як згадував сам Левитський, залишив по собі спадку 11,5 копійок. Постало питання, як оплачувати навчання в університеті. Сільська громада вирішила за нього: федварці не лише профінансували похорони Василя Левитського, але й постановили, щоб новим священиком в селі став його син Микола, і навіть послали депутацію з цього приводу до архієрея  та зібрали 300 рублів на його одруження.

Микола Левитський згадував: «Охоти йти у священики у мене не було, а якийсь внутрішній голос говорив, що не можна ігнорувати голосу громади». Левитський попросив час на роздуми та звернувся за порадою до свого друга Карпенка-Карого. Після обговорення постановили: «Мабуть, слід згодитися». «Рішення це, – згадував Левитський, – остаточно привело мене в розпач (…) Врешті-решт, у дорозі ж я твердо вирішив, що священиком не буду» (цитується за статтею «З розповідей М.В. Левитського» у журналі «Мурашник» за 1916 рік).

Замість того студент юридичного факультету прийняв рішення власноруч обробляти землю та таким чином заробляти на життя і навчання. «Навесні і влітку вів я господарство, а зимою вчився, – писав він. – Після екзаменів зараз же повертався до рідних полів і від лекцій зразу переходив до плуга».

Перший млинець

З Євгеном Чикаленком Левитський познайомився у Єлизаветі. Пізніше, в Харкові, вони винаймали кімнату на двох. Тож їх пов’язувала багаторічна міцна дружба. У своїх спогадах Чикаленко пише, як у 1885 році до нього приїхав Левитський з Носарем, щоб вмовити його влаштувати у його маєтку землеробську артіль: «Признаюсь, здивувала мене така пропозиція немало і я, само собою, не пристав на неї по досить переконуючим мотивам, що я землі своєї не маю, а поки живий дядько, хазяїную на дядьковій як управитель його. Особливо напосідався на заснування артілі Носар, величезний дядько, обличчям дуже подібний до М. Л. Кропивницького. М. В. Левитський ставився до нього з величезною повагою, навіть з пієтизмом і вихваляв мені його, як громадського діяча, що за свою політичну діяльність був засланий на Сибір і оце тепер тільки повернувся».

Далі Чикаленко пише, що від нього Левитський з Носарем поїхали до Івана Карпенка-Карого, вмовили його за символічну платню здати їм в оренду 400 десятин землі Олександра Тарковського, який у той час був у засланні, та влаштували артіль поряд з хутором «Надія»!

Якщо вірити Чикаленку, Левитський подав позов до суду на свого друга і тепер сусіда Карпенка-Карого через якісь десятини землі, які начебто належали до частини Тарковського, а використовувалися Карпенком-Карим. Давні друзі посварилися. Проте через деякий час Левитський вночі постукав у двері до сусіда. Носар виявився мошенником (та й у Сибір він, виявляється, був засланий за крадіжки, а не за політичні переконання), вкрав гроші, які Левитський позичив на влаштування артілі, а самого адвоката побив та вигнав з дому. Так закінчилася перша спроба влаштувати артіль.

Зате з Карпенком-Карим вони помирилися. Іван Карпович пізніше навіть написав п’єсу про початок кооперативного руху «Понад Дніпром», головний герой якої Мирон Серпокрил дуже схожий на Левитського (Левитський, до речі, підписував свої вірші псевдонімом Козак Мирон).

Далі Євген Чикаленко пише: «В кінці 80-тих років М. Левитський заїхав до мене в Перешори і розповів цікаву і повчаючу історію про те, як він оженився з кацапкою і що з того вийшло. Після нещасливої артілі з Носарем, коли він зайняв посаду секретаря Олександрійської земської управи, якось прийшло прохання від жінки-лікаря з Тульської губернії. М. Левитський люб’язно відповів приватним листом, що тепер в його земстві нема посади, але коли буде, то він сповістить, бо вважає, що в земстві повинна бути якась кількість жінок-лікарів, бо селянки соромляться зі своїми спеціяльними хворобами звертатися до лікарів-мужчин. Через якийсь час він дістав від тої лікарки листа з подякою і з її увагами щодо лікарської помочі на селі. Кореспондентка чимсь зацікавила його так, що він знов відповів їй і на цього листа. Таким робом зав’язалося у них листування, що далі, то все цікавіше й інтенсивніше, а далі вони помінялися фотографічними картками і нарешті рішили, що вони зовсім підходять одно до одного. М. Левитський раз-у-раз, ще змолоду, не дуже-то надавав значіння національному моментові, то й в такім важнім крокові, як вибір жінки, не звернув уваги на те, що то кацапка, і з легким серцем поїхав у Тульську губернію і, не довго думаючи, повінчався там з нею. А коли прожив із жінкою тиждень, то, як сам він скаржився мені, тоді ж побачив, що «вскочив по саме нікуди!» Але думалось йому, що якось то воно буде. Коли вони переїхали до Єлисавету, де він записався в адвокати і познайомив жінку з своїми приятелями українцями, то вона відразу гостро поставилася до них і так зненавиділа українську мову, що протестувала, коли при ній говорили по-українському. Дійшло до того, що вона спалила йому українську бібліотеку, а раз буквально порозганяла з хати українців, коли вони зійшлись було до нього на зібрання, які улаштовувались по черзі у кожного члена громади, вигукуючи: «Ми вас, хахлов, побєділі!»

Все це він сам мені розказував, а я тільки дивувався, як при таких відносинах можна з жінкою жити, та ще й прижити з нею троє дітей! Нарешті вони таки розійшлись; вона, забравши дітей, виїхала в свою Тульщину».

На посаді секретаря Олександрійської земської повітової управи Левитський відразу ініціював рішення про потребу організації колективного обробітку землі. І у 1887 році у повіті почали діяти селянські землеробські артілі. Проте на той час будь-яке зібрання селян кваліфікувалося як небезпечне. Тож артілі швидко розігнали, а Левитського звільнили.

У 1888 році Микола Левитський переїхав до Єлисаветграду та зайнявся адвокатською практикою, мабуть, дуже успішно, бо вже за два роки зміг купити власний будинок на перехресті Пермської та Кавказької, а у 1891-му отримав звання присяжного повіреного при Єлисаветградському окружному суді.

Майбутній фашист і бургомістр Харкова, який у 1944 році виїхав до Німеччини, а потім під чужим ім’ям втік у Бразилію, а тоді ще просто єлисаветградський гімназист, друг Євгена Маланюка Олександр Семененко в книзі «Харків, Харків…» загадує цей дім: «Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя…

Будинок був небагатий, меблі старі, якось недомовите, бо сім’ї у Левитського не було. Його мішаний шлюб з шовіністичною московкою не дав щастя, і ми пам’ятали Миколу Васильовича завжди самотнім.

(…)

Здається, він був українським соціялістом-революціонером. Справа не в тому, яка тоді була політична термінологія. Левитський був уже майже символом народолюбного, ідеалістичного, чесного світу.

Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному. Тоді було це зрозуміло».

Батько

Кандидат історичних наук Федір Ленченко в статті «Згадаємо забуті імена. Микола Васильович Левитський» пише: «30 вересня 1894 року в день святих Віри, Надії, Любові та їх матері премудрої Софії артіль розпочала свою діяльність. Замість Статуту Левитський склав письмову угоду, яку завірив нотаріус Олександрійського повіту. В угоді Левитський зазначав, що «поодинці неможливо вибитися із злиднів… Щоб мати можливість цупко триматися землі, зробити наше хазяйство міцним, щоб лише витримати неврожайні роки, ми, порадившись порішили об’єднатися … в одне товариство і заснували хліборобську артіль для одного спільного господарства на таких умовах:

1) вся наша земля… передається для подальшого спільного володіння та користування всієї артілі;

2) все рухоме і нерухоме майно… належить нероздільно і перебуває у спільному користуванні всієї артілі;

3) кожне селянство живе окремо…;

4) врожай весь обов’язково завозиться в один двір;

5) врожай після виплати боргів, податків і таке інше поділяється між всіма учасниками по числу робочих душ без різниці статі (причому хлопці 14-17 років і дівчата 13-16 років отримують половину належного дорослим учасникам)».

Володимир Босько в статті «Єлисаветградська епопея Артільного Батька» описує процес створення артілі цікавіше: «Федварські селяни позичили у Левитського гроші, але віддати не змогли, тому, певно, й погодились на створення артілі. Вона складалася з чотирьох дворів, 15 десятин землі, пари коней. Плуг погодився продати в кредит Ельворті. На власні й позичені гроші Микола Васильович придбав для артільників чотирьох коней і воза. У своєму щоденнику Левитський зробив запис: «18 вересня 1894 р. Мені незабаром 36. Народилась перша артіль у Федварі».

І процес, як мовиться, пішов… Через рік у навколишніх селах утворилося ще 14 сільськогосподарських товариств. Левитський, який став всеросійською знаменитістю, склав і віддрукував артільний договір. Найбільшого розмаху артільний рух набув у чотирьох селах Єлисаветградського повіту: Федварі, Сентовому, Канежі, Панчевому. Напрочуд «урожайним» на артілі виявився 1896 рік. В Єлисаветградському повіті їх налічувалося уже 78, вони об’єднали 287 господарств, понад півтори тисячі селян. Про артілі Левитського заговорила Європа. У Відні читають про них лекції, у Франції перекладають артільний договір. 13 січня 1896 року Левитський виступив із доповіддю про артілі єлисаветградських селян на зібранні Вільного економічного товариства у Петербурзі. Це був справжній тріумф Артільного Батька. Такого інтересу не викликало жодне інше зібрання Вільного економічного товариства. На той час Левитський мав сто двадцять підписаних договорів на створення товариств землеробів!

Один з головних ідеологів та публіцистів ліберальних народників, перший перекладач «Капіталу» на російську мову Даніельсон, який листувався з Марксом, заявив: «Маркс від щирого серця оплесками вітав би заходи пана Левитського». Кореспондент журналу «Русская беседа» Рагозін, який відвідав Єлисаветград і був свідком народження однієї з артілей у селі Федварі, розчулено писав, що селяни спершу спільно читали артільний договір, а потім Євангеліє.

(…)

Та особливий інтерес викликає участь у дискусії тоді мало кому відомого Володимира Ульянова, який виступав у пресі під псевдонімом «К. Тулін»».

К. Туліну, як, до речі, і багатьом іншим сучасникам, артілі Левитського не подобалися, він називав їх «кріпосним соціалізмом» та «маніловщиною». Мабуть, ставши В. Леніним, він свою думку змінив, через два десятиліття селяни знову будуть об’єднуватися в артілі, але це вже назвуть ленінським планом кооперації.

Сам Левитський в статті «До історії дня кооперації» писав: «Першими почали святкувати день кооперації херсонські землеробські артілі. Щорічно представники цих артілей, а інші з них у повному складі, приїжджали цього дня 30-го вересня до Єлисаветграду (тепер Зінов’ївськ), і свято відбувалося у мене в саду. Дружини артільників бралися за виготовлення обіду у великому котлі тут же на повітрі.

Поки варився обід, кипіла дружна і весела робота; чоловіки, члени різних артілей з різних сіл, знайомилися між собою, ділилися враженнями, радощами і горем, болем і негараздами загального господарства і життя.

Тим часом чоловіки поспішно збивали стіл з дошок арш. 18 довжини, а часом і більше і лави до нього. А кому бракувало місця за столом, ті розташовувалися на землі.

(…) У Єлисаветграді це свято організовувалося з 1897 по 1903 рік».

У п’єсі Карпенка-Карого ідея спільного господарювання перемагає. Мирон Серпокрил, який довго вмовляв селян іти в артіль, помирає, але селяни вже зрозуміли, що разом їм легше та вигідніше. У житті ж і друга спроба Левитського провалилася. Звичайно, це вже був зовсім інший досвід, зовсім інший масштаб, але за кілька років артілі почали розпадатися.

Сам Левитський писав: «Запал швидко згас. Селяни, придбавши, «що найпотрібніше в хазяйстві», попрацюють в спілці рік-два, рідко три, трохи підправлять своє господарство та й розійдуться».

Іван Франко, пишучи про свого друга, редактора «Сборника Херсонского земства» Євгена Борисова, згадує: «Зацікавлений справою хліборобських спілок, які у тій самій губернії засновував М. Левитський, я запитав покійного Борисова про сю справу. Відповів нерадо, з якоюсь гіркістю в голосі: «Се чиста фікція Левитського. Ніяких таких спілок нема. Спілки за­сновуються на папері, щоб узяти позичку з фонду, який вистарав Левитський, діставши гроші, люди діляться ними і сплачують свій пай кожний окремо»».

Є. П. Костик в статті «Микола Левитський. Життя та ідеї» пише: «На початку XX ст. з херсонських артілей залиши­лися одиниці. Селяни з вдячністю згадували свого “Артільного Батька”, який допоміг подолати злидні. Члени артілі, які по­ліпшили за рахунок спільної праці свій майновий стан, знову поверталися до подвірного землекористування. Приватновлас­ницькі тенденції брали гору над артільними, оскільки були зрозуміліші для селян. Навіть сам М.В. Левитський зізнався, що селян приваблювала не кооперативна ідея, а “можливість одержан­ня позики”. Не випадково селяни України надавали більшої переваги кредитній кооперації».

«Твоя ж доля ще не вмерла»

Олександр Семененко пише: «Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсенькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту, короткі рядки, до крайности прості рими. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Таким шрифтом Пікус друкував афішки, оголошення про половину жінки – половину риби, про музей воскових фігур і інші атракціони провінції.

Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник».

Прочитавши кільканадцять вір­шів Левитського, ризикну сказати: хорошим поетом він не був, та, мабуть, і взагалі поетом не був. Але погоджуся з Семененком: поезія для нього – не мета, а засіб розповісти про історію України, про український театр, навіть про кооперацію! Його вірші незграбні, наївні, але деякі з них «чіпляють» і зараз. Та сама поема «Туга України», яку згадує Семененко, була свого часу дуже популярна:

«У мадяра трудно жити,

В Галичині тяжко.

Тут – бодай не говорити,

На серці так важко.

Доки ж буде всяк, хто схоче,

Колись як татари,

Так знущатись, рвати в клоччя,

Та гнать, як отару?

(…)

Твоя доля ще не вмерла,

З доріженьки збилась,

Завірюха слід затерла,

Вона й загубилась.

Загубилась сіромашна,

В степу все блукає,

Своїх діток необачних

На поміч скликає».

До речі, у Левитського необачні діти, що розлетілися по всьому світу, врешті-решт почули голос матері-України й повернулися рятувати її…

Після Лютневої революції 1917 року 3 березня в Києві було створено Центральну Раду, яку очолив Михайло Грушевський. Микола Левитський став її членом. І вже 9 березня був заснований Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК). На той момент Миколі Левитському було вже близько шістдесяти, тож на зборах ЦУКК було ухвалено рішення про призначення йому щомісячної пенсії у розмірі 500 крб.

Насправді як член Центральної Ради Микола Левитський встиг зробити немало. Володимир Босько пише: «Для українізації нашого краю Левитський зробив більше, ніж будь-хто інший з його сучасників. Почнемо з того, що передовсім завдяки його авторитету повітове земське зібрання на своїй надзвичайній сесії 19 грудня 1917 року майже одностайно (37 голосів «за», 4 − «проти», 4 − «утрималися») ухвалило історичне рішення «про приєднання Єлисаветградського повіту до території автономної України» (після проголошення III Універсалу Центральної Ради). Левитському − члену Центральної Ради та почесному голові місцевої повітової Ради − зібрання надало слово, і він розповів про історію України та минуле нашого краю. Ще до Жовтневого перевороту 1917 року Левитський створив у Єлисаветграді Союз кредитових кооперативів. Судячи з усього, ця організація була досить впливовою і чисельною: саме вона займалася українською справою у Єлисаветграді у 1918-19 роках. Союз кредитових кооперативів опікувався, зокрема, відкриттям у місті та повіті українських гімназій, виданням україномовної преси (кооперативно-громадського тижневика «Наша хата», газет «Новий шлях» та «Вісник Єлисаветградського земства»)».

Проте цікаво, що у той самий час, коли Єлисаветградська міська дума розглядала питання щодо статусу Центральної Ради, М. Левитський зазначив: «Визнавати Раду, не дізнавшись думки корінного населення, не варто, дума це питання вирішити не може, не має компетенції, а от Установчі збори мають повноправність по вирішенню цього питання».

На початку 1918 р. Левитський переїхав до Києва. Олександр Семененко згадував: «Я зустрів Левитського в березні 1918 р. в Києві за Центральної Ради.
Чоломкаємося. Якесь ніби чуже лице і поцілунок колючий. Невже це Батько Левитський? Де вуса? Не може бути!

– Що це, Миколо Васильовичу? Як же це?

– Так, так, голубчику. Довелося поголитися. Самоопределение, голубчику, самоопределение вплоть до отделения… усов»

В кінці року він їде на Кооперативний з’їзд, що відбувався на Кубані. Назад повертався з представником Гетьманської України Боржинським. Їх заарештували денікінці. Боржинського розстріляли. Ігор Левитський пише, що його родича врятувало те, що в кишені у нього був лист від французьких кооператорів, які запрошували його на зустріч. Чомусь на денікінців це справило враження. Його відпустили, проте не зразу.

Сам Левитський писав: «У січні 1919 року по дорозі назад додому, за наказом штабу добровольчої армії, я був заарештований і містився у вагоні на станції Волноваха. Ці кооперативні вагони-лавки, розфарбовані дорогими мені “кооперативними” кольорами, щодня, а то і по декілька разів на день, рухались повз мого вагону-в’язниці.

Вони як би вітали і утішали мене у важку годину, коли моє життя висіло на волосині, коли смерть від рук денікінських катів заглядала мені в очі. Пробігаючи і стукаючи колесами на стиках, мої рідні кооперативні вагони, як би втішали мене, повторюючи: “Живий будеш, живий будеш”, “Послужиш, ще послужиш” і неначе від імені кооперації говорили: “Я житиму, я житиму”».

І ще одне свідчення на користь того, наскільки авторитетною людиною був Левитський у той час. Коли взимку його просто випустили посеред степу, він знайшов на Кубані колег-кооператорів, які не просто приютили його тоді, але й запросили погостити на два найближчих роки. Поки в Єлисаветі й Києві щодня мінялася влада, Артільний Батько жив на Кубані, серед добрих друзів і вивчав їхній досвід кооперації.

Смішно, але в цей час у Єлисаветграді більшовики конфіскували бібліотеку Левитського на користь трудящих: «На виконання декрету від 26 листопада 1918 року «Про порядок реквізиції бібліотек, книжкових складів і книг взагалі» в місті створено книжковий склад на вулиці Дворцовій. В складі була зібрана література «буржуазії, що втекла», більш ніж з 60 конфіскованих приватних бібліотек (серед них – приватні бібліотеки відомих Єлисаветграду людей: Миколи Левитського, доктора Фіолковського, М.Слуцької та ін.)», – йдеться в книзі «Бібліотека – свідок і творець історії краю. До 110-річчя заснування бібліотеки ім.Чижевського».

Смішно, тому що у 1918 році, сам Левитський виділив дві тисячі карбованців на відкриття двох бібліотек-читален в селах Хмільна Канівского повіту і Федвар Елісаветградського повіту.

Ігор Левитський пише, що його предок був активним членом I и II Соборів Українскої Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) 1921 и 1927 років, та наводить фрагмент одного з виступів Миколи Васильовича на Соборі 1921 року: «Дорогі брати і сестри! Закінчується наш Собор… Ми засідали в храмі, який стоїть 900 літ, який переживав татарщину і всякі руїни. Хай же, дорогі брати, цей великий дзвін святого Собору лунає на цілу Україну – в вашій особі, – що ми йдем до вільного життя Церкви, що ми йдем незалежно, автокефальною, соборноправною Церквою. Кожен з нас повинен бути апостолом Церкви Української і боронить її від тих, хто хоче зруйнувати. Хай вам Бог допоможе».

При цьому Артільний Батько брав участь в усіх з’їздах кооператорів, які проходили в Радянському Союзі у 20-30 роки, і навіть їздив на з’їзд у Стокгольм у 1927 році. Був причетним до створення Київського кооперативного інституту у 1920 році та викладав у ньому. Ігор Левитський, посилаючись на архівні документи, пише: «31 октября 1922 г. Постановлением Рады Народных Комиссаров ему «… ввиду исключительных заслуг в деле организации первых на территории УССР трудовых сельскохозяйственных артелей, которые организовались с целью освобождения малоземельных хозяйств от эксплуатации капитала…» была назначена «пожизненная государственная пенсия в размере, обеспечивающем его дальнейшую творческую работу на пользу трудящимся Украины … не ниже ставки 17 разряда по тарифной сетке»». І далі: «В 1923 г. Центрсоюз награждает его именными часами фирмы «Мозер» с выгравированной надписью: «В день 25-летия Юбилея Центросоюза – Герою труда Н.В. Левитскому»». Треба сказати, офіційного звання «Герой труда» тоді ще не існувало, проте Левитський мав усі ті привілеї, які через кілька років будуть мати герої – персональну пенсію і т.п.

Доходило до смішного, у 20-ті роки його ім’ям було названо колектив артистів, а у 1923-му Все­українська кооперативна спілка випускала мило «Артільний Батько» з його портретом.

Ігор Левитський розповідає, що в центральному державному кіноархіві ім. Пшеничного зберігається чорно-біла шістнадцятиміліметрова плівка, на якій Микола Васильович разом зі ще одним нашим земляком Гнатом Юрою бере участь у святкуванні десятиліття створення комсомолу.

— Радянська влада його не чіпала, – пояснює Ігор Євгенович. – Чому? Не знаю. Історики навіть намагалися відшукати якісь зв’язки з ЧК, НКВД і т.п. Я сам не шукав, але вони дійшли висновку, що таких зв’язків не було. Судячи з його віршів, епістолярію, він, як і багато порядних людей того часу, щиро вірив більшовикам.

А чому б ні? У перші десятиліття радянської влади втілилися в життя усі мрії Артільного Батька: ленінський план кооперації, створення сільськогосподарських та робітничих артілей, українізація.

І, до речі, не чіпали не тільки Левитського. Дев’ять членів Центральної ради залишилися в Україні й померли своєю смертю у 30-ті роки. Микола Васильович Левитський був останнім з них. Він помер у Києві першого грудня 1936 року – за лічені дні до початку масового терору. Похований на центральній, почесній, алеї Байкового цвинтаря.

В одному з останніх своїх віршів Микола Левитський написав:

«Чим більш живу,

Тим більше бачу,

Який самотній в світі я.

Та все ж надії я не втрачу:

Згада колись земля моя…»

Підготувала Ольга Степанова, «УЦ».