Уважаемые читатели «УЦ»! Поздравляю вас с приходом нового года. Впрочем, процесс это календарный и от нас независящий. Зато это повод пожелать вам всего самого доброго и светлого. Пусть наша жизнь начнет менятся к лучшему. Пусть будет меньше злобы и агрессии в мире, стране и у нас на сайте. Пусть будут здоровы ваши близкие. Все остальное не так важно.
Ваш и тем более
Редактор.
Не перестаю дивуватися Розуму мудрої матінки природи. Тільки-но температура повітря впала нижче нуля, вона відразу захистила землю сніговою ковдрою. Мороз невеликий, то й снігу не багато. Економно і ефективно! Є ж бо чого і в кого повчитися!
От і гадаю зараз, а чи не можна було б усіх чиновників з держслужбовцями, міністрів з депутатами і іншими політиками якось примусити, перед призначенням їх на посади, складати іспити з ПРИРОДОЗНАВСТВА(новорічне бажання? 🙂 ). Як вважаєте, хтось із сьогоднішніх отримав би бодай тріїчку?
З наступаючим Новим роком, друзі! :rose:
Давно не создавал темы. Но достало! Наблюдаю щенячий восторг власти по поводу безвизового режима. Слушаю Президента. И что слышу? Безвизовый режим нужен для того, чтобы граждане Украины ездили в страны Евросоюза увидеть, КАК ТАМ ХОРОШО ЖИТЬ! Ну это же просто свинство! Половина страны сидит на субсидиях. Этим Премьер даже хвалится. Вдумайтесь, Премьер хвалится тем, что половина страны нищие, не могут даже платить за коммуналку и вынуждены оформлять субсидии! Но это отдельная тема. А вторая половина, которая по закону не имеет права на субсидию, платит за коммуналку по полному. В итоге в сухом остатке на жизнь у них остается столько же, что и у имеющих субсидии. То есть по факту они тоже нищие. Нищие люди в нищей стране будут без виз ездить, чтобы посмотреть, как хорошо в нормальных странах люди живут? Это жеж пипец! Вообще у Президента мозги есть? Или у его советников? Сколько власть может издеваться над народом? И сколько народ может терпеть такую власть?
Земляки на фронте просят срочной помощи. Дословно:
Дорогие земляки, кировоградцы!
Волонтеры и все небезразличные люди!
Я Нестеренко Владимир, обращаюсь к вам от имени солдат славного 34-го батальйона, сформированного в Кировограде в мае 2014 года.
На сегодняшний день мы опять выполняем свой долг в АТО, уже 7 месяцев на передовой!
И вы, дорогие земляки, можете по-праву гордиться нами, ибо мы одно из не многих подразделений на всем фронте, которое постоянно движется вперед и отвоевывает назад нашу украинскую землю пядь за пядью.
Но сегодня я обращаюсь к вам с просьбой о помощи. Погода добавляет нелегких испытаний. Прогноз погоды — до минус 20 градусов ночью уже через три дня, а парни в прохудившихся берцах и многие имеют только летнюю форму в распоряжении! Министерство Обороны опять забыло /не может /не хочет одевать и обувать своих солдат в соответствии с временем года, погодой….
По опыту прошлого года, знаю без обморожений не обойдётся….
Дорогие земляки, это просто крик о помощи! Нам срочно нужны теплые вещи: валенки, бурки, ватные штаны, бушлаты, рукавицы и тп.
Пожалуйста, садясь за праздничный стол или гуляя на корпоративе, вспомните, что лучшие сыны Украины в это время, в мокрых и холодных окопах, под пулями, защищают ваше тепло и уют и покой!
Дорогие земляки, очень надеюсь на вашу помощь, больше надеяться не на кого… Увы
Всем заранее земной поклон!
Мой тел. 0954861088
Или можно отправлять Новой почтой на мое имя, на отделение N1 в Артемовске.
Слава Украине!
Оригинал поста здесь: https://www.facebook.com/VOVAN66/posts/10153828279164060
Я до сегодня была стронником названия Елисаветград. Но после того как узнала о том что некоторые тётки-дядьки, бабки — дедки стали обзывать АТОШников — фашистами и предателями сделала выводы, что те кто говорил о том, что название Елисаветград принесёт с собой «русский мир » и те события , что были на Донбассе и в Луганске скоро могут начать происходить у нас -были правы. Сторонники Елисаветграда Вам не противно стоять на одной ступени с теми кто позволяет оскорблять тех, кто защищал Ваше мирное небо над головой? Мне вот интересно, а по каким критериям мы теперь будем отличать » фашистских предателей АТОшников» от «нефашистов непредателей АТОшников»?
А після випускного розлітаються наші дівчатка, хто куди: Київ, Харків, Дніпро, Кіровоград… Залежно від результатів ЗНО, та від розміра гаманця батьків. І все… Ну, скажіть, яка Альона, Марина, Ілона, Крістіна, Дарина чи, скажімо, Віолетта, після набуття вищої освіти мріє провести свої найкращі роки в рідному райцентрі Кіровоградської області? Отож і не вертаються… Київ, Харків, Дніпро, Кіровоград… А може й Манчестер, Франкфурт, Варшава… Залежно від освіти, та того ж батьківського гаманця, ну і само собою, від неповторної наддніпрянської вроди.
Віолетта…
Три роки тому, у такий самий листопадовий вечір з холодним дощем, в маршрутці на Кременчуцькому вокзалі чекаю відправлення на Світловодськ.
-Вибачте, біля вас вільно? — не перестаючи з кимось спілкуватись через гарнітуру мобілного, запитує струнка дівчина з дорожньою валізою.
— Ви з Дніпра? — запитую просто задля годиться.
— Так, ледве встигла. Ця маршрутка остання? Який сильний дощ…
Дівчина знімає в’язану шапочку, з під якої на бордовий шалик розсипається світле русяве волосся, на якому ще блищать краплини вуличного дощу. Гарніі темні очі, приємна посмішка.
Зав’язується звичайна дорожня розмова з якої довідуюсь, що моя супутниця вже четвертий навчається у Дніпропетровському університеті, до якого вступила після закінчення нашого Світловодського технікуму. Спеціальність пов’язана з комп’ютерними системами. Зауважую, що слава богу, що не з міжнародною економікою, або правознавством. Отож, починаю задавати фахові питання, що цікавого вивчає молоде покоління вітчизняної IT-індустрії. Видно, що до навчання дівчина ставиться серйозно, що мені імпонує.
Саме в цей час з автобусного радіо-FM лунає “How deep is your love” у виконанні британського бойз-бенду “Take at That”. Взагалі то, ця солодка пісенька написана ще в кінці сімдесятих знаменитою австралійською групою “Bee Gees”, але саме кавер у виконанні “Take at That” мені подобається більше:
Чи твої очі бачу в ранішньому сонці,
Чи відчуваю, як торкаєшся до мене під дощем,
Хоч як далеко ти від мене, все одно,
Так хочу стиснути тебе в своїх обіймах!
Прийди до мене, прилети, як літній з моря вітер,
Тримай мене в теплі свого кохання,
А потім можеш йти… Лиш дай вітчути,
Як глибоко кохаєш…
Ні, все ж таки є щось таке особливе у тих пацанчиків, з їх правильною англійською. А ще пригадати їх чорно-білі кліпи… А якщо ще й пофантазувати, то цей їх витончений романтизм мабуть успадкований ще від отих Шекспірівських менестрелів.
Отож наша розмова переходить на тему музики та інших захоплень. Чи подобається “Tak at That”? Так, звичайно, але слухає більш сучасну музику. Іноді відвідує один з дніпропетровських рок-клубів. На танцювальних вечірках майже не буває , бо за навчання бракує часу. Запевняю, що дарма. І, взагалі, треба займатися у якійсь танцювальній студії. Мені, мовляв, вже он скільки років, але цей прекрасний вид дозвілля відкрив для себе тільки зараз.
Чи бував я у Дніпрі? Так, але лише у центрі та на вокзалах. Набережна, з її хмарочосами на узвозах, дійсно шикарна, навіть краща ніж у Києві.
Далі моя нова знайома зізнається, що пам’ятає мене по Світловодську. Бо я частенко прогулююсь по місту з великою красивою собакою. Бачила як та смішно купається в Андрюшкіному Яру. Чи візьме одного з цуценят, коли їх виведе моя родовита Габріелла-Ману? Малоймовірно, адже після навчання навряд чи повернеться додому, адже роботи за фахом тут навряд чи знайде.
За приємною розмовою швидко плине час. От уже й кінцева на Райлікарні. Дощара у Світловодську ще сильніший ніж у Кременчуці, а моя знайома без парасольки, і ніхто її не зустрічає: мама застудилася, а батько на зміні. Мешкає на Будівельників, майже біля Приморської. Тож пропоную свою парасольку і себе в якості провожатого, мовляв, мені майже по дорозі. Бредемо по дощу, оминуючи калюжі, та продовжуємо розмову.
Мама працює в банку, здається я навіть з нею знайомий, а батько ще й досі на Радіозаводі. Сумує за затишною Світловодською домівкою і ніяк не звикнеться до життя у гуртожитку. А влітку, взагалі, хоче на дачу, що на Лісозаводі, або до бабусі в Андрусівку. Та й ім’я у неї тотожнє до цієї прекрасної пори року:
— Як, як? — перепитую. — Віолетта?
— Так. Або, зкорочено, Лєта.
— Або Віола? Тобто два в одному? — жартую.
Ну от і прийшли. На прощання, щоб сфотографувати у пам’яті чарівну посмішку дівчини, ще раз запитую, чи не потрібно їй буде цуценя.
От і все. Далі просуваюсь по калюжам Нового Міста вже сам. А в голові ще й досі крутиться оте:
Хай світ безглуздий,
Що живем у ньому,
Нам заважає, але він повинен
Лишити нас у спокої,
Лише повірить,
Що ми належимо один одному…
Сьогодні такий самий вечір листопадового дня. З двома своїми товаришами-кременчужанами їдемо додому після трудового тижня. Зупиняємося на каву в привітному кафе, що стоїть на Дніпропетровській трасі, біля затоки річки Домоткань.
Хто там бував хоч раз, той знає, який відтіля прекрасний краєвид тієї Домтокані, з її берегами, лісом та луками біля неї. Поволі, починаєш заздрити власникам отих будиночків, що утворюють вуличку, котра простяглася вздовж схилу на лівому березі затоки, аж до її впадіння у Дніпро. Уявляєш собі, що може то і є наш український рай.
Але зараз, за п’яту вечора, вже темно і всієї тієї краси зовсім не видно. Та ще й ллє дощ. Зостається лише стояти на літній веранді кафе та слухати музику оркестру зі струменів того нудного дощу.
З кафе виходить молода пара. Він розмовляє по мобільному, а вона раптом зупиняється та обертається у мій бік. У привабливій панянці не зразу й впізнаю ту саму студенточку, з якою три роки тому їхали разом у Світловодській маршрутці та слухали “Take at That”. Акуратна, вже зовсім не дівоча, зачіскавишукане вбрання.
— Віолетта?
— Здраствуйте! Їдете додому? А ми щойно зі Світловодська. Були в гостях у батьків. Як Ваші справи?
Звертаю увагу на припаркований позашляховик з дніпропетровськими номерами. Знайомить зі мною свого супутника, кремезного молодика в окулярах.
— Здрасьтє! Ну і дороги ж у вашому Світловодську. Ви — програміст? А сайти робите? Зателефонуйте, будь ласка, до мене в понеділок,- дає свою візитівку, “Грузовые и пассажирские перевозки”.
Вже скоро й прощаємось. Хочеться ще щось про щось запитати, але від несодіванки не знаю й про що:
— Віолетто! Цуценя в мене брати ще не надумали?
Усміхається, чарівно, як і три роки тому:
— Ні, дякую, у нас вже є лабрадор. До побачення!
— Щасти.
Скоро вже й мої товарищі виходять з кафе. Сам не знаю чому, але відправляю оту візитівку до сміттєвої урни, сідаю у авто, дістаю з бардачка і включаю старенький диск “Take at That”:
Ти маєш ключ, що відкриває мою душу.
Ти — світло в мій глибокий, темний час.
Коли я падаю — мене рятуеш,
Сама не знаючи про те, хоч відчуваєш,
Що не можу я без тебе. То ж знати дай,
Як глибоко кохаєш…
Дмитро Гонтар
м.Запоріжжя, листопад 2015 р.
Дружина подалася у “Версаль”, подивитися чогось з одежини для нашої доньки , а мені наказала купити сиру на вареники, причому “такого доброго як минулого разу”. Що ж до “Версалю”, то саме там наша донька купує собі одяг. Мешкає у Харкові, а вдягається у нашому Світловодському “Версалі”.
Я ж йду по Леніна на звичне місце, біля ринку “Світанок”, де сьогодні, в суботу, має стояти автівка, з багажника якої продає молочку тітка Марія Коцюба, серед інших, таких самих як і вона мешканців довколишніх сіл. От і зараз, стоять вони, в основному жіночки, рядочком, а повз них просувається здоровий бугай з портативним касовим апаратом та здирає з них містове. Жіночки лаються, мовляв, ще нічого не вторгували, але все ж таки платять.
Але що це? На звичному місці тітки Марії стоїть палатка якоїсь політичної сили і жвавий хлопчина у вишиванці роздає листівки та голосно агітує:
– Голосуйте за Коцюру! Голосуйте за Коцюру!
– Яка така Коцюра? – питаю. – Коцюба, а не Коцюра! Тітка Марія Коцюба, вона завжди на цьому місці сир та молоко продає!
– Коцюра – наш кандидат!
– Та я не суперечу! Тільки на цьому місці тітка Марія завжди стоїть. Її син по суботах аж з самого Бутівського привозить. Переселенці вони, з Чорнобильської зони.
– Поїхала Ваша Коцюбиха далі. Покрутилася, бачить її місце зайняте, та й подалася. – підказуть інші продавчині молочного, що стоять поряд.
– Отакої! Як це поїхала? Мені ж сиру на вареники треба. Син приїздить, зі своєю дівчиною знайомити буде. – починаю невдоволено бурчати.
Потім раптом звертаюся до отого агітатора:
– А ти, вибачаюсь, за містове платив? Як це не платив? Ну і що з того, що партія? Місце ж займаєш? Всі платять, а ти ні?
Але мої запитання зависли в повітрі, хлопець продовжує роздавати листівки:
– Коцюра наш герой! Він за народ!
– Так, Коцюра – герой. Але ж і тітка Марія хіба теж не герой? — зауважую я. — Півтора десятка голів худоби тримає. Як доїть поночі, так і падає сонна коло корови. А все щоб ми, городяни, мали гарні харчі. А та Тамара з Павлівки, що в неї пів міста яйця скуповує. А Олександр Миколайович з Чайковського, у якого найкращий виноград… Хіба вони всі не герої? Герої труда, можна так сказати. І за містове платять. А ти все “Козюра та Козюра”, чи як його…
– Коцюра!
– От скажи, — не заспокоююсь я, – твій отой Коцюра виступає за закони, так? А за законом треба платити налоги та місцеві збори. Оте містове – і є місцевий збір, який громада може витратити, наприклад на облаштування торгових місць на ринку. А то бачиш, люди все з ящиків торгують. Ти ж економіку, мабуть, десь вивчав? В тебе, взагалі, яка освіта ?
– Вища, – відповідає, – інженер-механік. Тільки молоді спеціалісти з таким фахом нікому зараз не потрібні.
– Ну це ти загнув! Як не потрібні? А ну стривай!
Дістаю мобільного та телефоную своєму приятелю, інженеру з машинобудівного заводу в Запоріжжі:
– Привіт Денисе! Вам молоді інженери-механіки потрібні? Ні, ніде ще не працював, але хлопець дуже бойовий… Не місцевий… Що, кажеш, можна спробувати? У відділ технолога, кажеш? Дякую!
– Ну от бачиш! – звертаюсь до агітатора. – З автоматизваними системами проектування знайомий? «Автокад», «Компас»? – перераховую машинобудівні комп’ютерні програми, а сам ностальгую за своїм інженерним минулим.
– Вивчали.
– Тоді все добре складається. Поїдеш в Запоріжжя. Будеш жити в гуртожитку. На завод як раз пішли закази з Китаю та Канади. Станеш гарним спецом, може поїдеш до Канади.
– Треба спочатку навести лад в нашій країні. Тільки повне перезавантаження влади…
– Ну добре, я ж не проти, — кажу, а в самого прокидається щось батьківське до цього юнака. Кінець жовтня, а в нього під вишиванкою лише футболка, та ще й сам бліденький такий.
– А тебе, хоч, дівчина є ? – питаю.
Знітилося хлоп’я.
– Все ясно. Значить так. Їдеш на Власівку, до кінцевої. Там біля Селищної Ради мешкає баба Валя, її всі знають. В неї вісім корів. Вона вже в літах, тож пастуха наймає. Будеш мати домашнє молочко, та сметанку. Отож і від дівчат відбою не буде.
– Дядьку! Ви здіваєтесь з парня, чи що? – раптом у нашу розмову втручається одна з торговок, шикарна така молодичка, мабуть що з Павлівки, бо павлівських тут стоїть найбільше.
– Ну то сама йому своєї сметани і налий, – відповідаю захисниці, – а то, дивись, зкисне.
Тут вже й інші, жалісливі жіночки на мене починають розкривати роти, захищають бідолашного активістика.
В цей час, відчуваю, що хтось смика мене за рукав. То “рятує” мене дружина, що саме вийшла з «Версалю» , а тепер тягне мене від тієї агітаційної палатки геть.
– Ну чого ти до хлопця причепився? Вічно десь встрянеш. Нехай стоїть дитина, та агітує, може й заробить якусь копійчину.
– Не знаю, чи заробить чи ні, – відповідаю, – але за містове все одно платити треба.
Дмитро Гонтар
22-11-2015р.
С Игорем Литвиненко из «Кривой Рог — Запорожье Транзит» и Сергеем Мамаевым пародируем российский «Лайфньюз».
Вот второй выпуск LIEFNEWS 2
А вот и первый LIEFNEWS1
Вот, казалось бы, во второй тур выборов городского головы Кировограда прошли двое не только успешных, но и вполне, как ранее казалось, адекватных, цивилизованных, «поміркованих», як то кажуть, людей.
И чинная-благородная, а главное — достаточно чистая борьба конкурирующих идей продолжалась у них ровно до последней недели кампании.
Как вдруг, буквально за три дня до конца, известная субстанция полетела-таки на вентиляторы. Причем весьма обильно, с обеих сторон и по всем направлениям. С биллбордов, из газет, со страниц интернерт-сайтов и соцсетей.
Очень хотелось бы, предвкушая последние дни, когда разрешена агитация, а потому ведется всегда наиболее плотно, обратиться к обоим уважаемым и достойным, и особенно — к идеоологам работы их штабов, с простой человеческой (журналисты тоже люди, да) просьбой.
Господа, вам ведь обоим, да и нам всем, здесь дальше вместе жить, и в любом случае как-то взаимодействовать. В последние дни, пожалуйста, давайте обойдемся без того, из-за чего потом непонятно будет, как вам друг другу в глаза смотреть. А нам — на вас. При любом исходе.