«Товар на экспорт или как способ самоидентификации?»
Майже епіграфом до даного посту можуть слугувати вищенаведені слова мого одвічного опонента Alex, що взяті з його коментаря на блозі Редактора в темі «Аллея славы: все звезды»(браво Алекс! Вперше рукоплещу Вам, та ще й стоячи).
Ну і — revenons a nons mutos…
Дійсно, якщо ми ставимо за мету наповал вразити імпортного туриста своєю близкістю, почасти примарною, до якоісь світовоі «мегазірки», то кращого товару на експорт ніж Троцький, годі й шукати. Я навіть впевнений, він, турист, буде дуже здивований, коли дізнається від екскурсовода, що один з ідеологів більшовицького червоного терору народився в якомусь провінційному украінському містечку, а не на безкрайніх просторах Росіі. Та його здивуванню взагалі не буде меж, коли раптом він ще й побачить партійний псевдонім Лейби Бронштейна викарбованим на міській Алеі Слави.
У будь-якого освіченого гостя нашого міста обов’язково виникне запитання: що ж це за народ такий живе в самісінькому центрі Украіни, який так шанує своіх найлютіших ворогів.
Адже пам’ятні знаки, дошки, погруддя, плити в решті решт, які ми тут плануємо спорудити і т.і., це перш за все ознака глибокоі поваги і шани, в даному випадку — до видатних земляків, які своіми справами і всім своім життям ПРОСЛАВИЛИ наше місто, а не ославили його на весь світ з околицями.
Той же гіпотетичний наш гість цілком можливо згадає історію, а з нею випадково і напутнє слово Троцького до загонів більшовицьких агітаторів- провокаторів, які направлялися ним на Украіну:
«Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами.»
Як бачимо, про всі багатства Украіни згадав в тій промові наш «видатний» земляк. Забув лише про дещицю — украінський народ, якому ті багатства належали і які військовий нарком з поплічниками так пристрасно жадали прибрати до рук новоі російськоі імперіі, що будувалася більшовиками. А що означають оті — «так или иначе» від Троцького і скільки лиха з річками пролитоі крові принесли вони украінцям, мабуть не знають тільки деякі випускники історичного факультету місцевого ПЕДУНу. Навіть виказана Л.Т. наприкінці його життя думка щодо самостійності Украіни, була продиктована зовсім не турботою про украінський народ, а виключно в контексті боротьби із своім смертельним ворогом Сталіним.
Тому вшановувати пам’ять Троцького на якихось алеях, думаю, доречніше було б не украінцям, а скажімо, пітерцям або мексиканцям. Оскільки саме в місті на Неві, а потім в південній Америці кував свою одіозну славу ідеолог і теоретик кривавоі пролетарськоі революціі на експорт, керівник Четвертого Інтернаціоналу Троцький. Але мешканці культурноі столиці Росіі, чомусь з тим не поспішають. Між іншим, в Пітері Лев Давидович прожив більше двадцяти років, в Мексиці — до самоі смерті, тоді як на єлисаветградщині, лише вісім років з гаком від народження.
Безумовно, Лев Троцький постать історична — один з головних організаторів державного жовтневого (1917 року) перевороту в Росіі, а тому обійти його згадуванням, наприклад, в історичній енциклопедіі рідного краю, звичайно було б не правильним. Але вшановувати пам’ять… :wacko:
Особисто для мене, це було б і образливо, і принизливо одночасно.
Те ж саме стосується і прісноі пам’яті Г.Зінов’єва. Не хочу вже згадувати імпортований колись російський товар вяткинського виробництва, увічнений в бронзі і в імені нашого міста, і яким навіть сьогодні де-які недолугі городяни примудряються гордитися. Давайте все ж таки не плутати грішне з праведним….
Дійсних героів-земляків, гідних пошани і увічнення, треба шукати не «в чужих землях», а в славній історіі рідного міста. А іх там — було. Це ті, хто зробив свій неоціненний вклад в розвиток культури, мистецтва, науки, архітектури, спорту як міста, так і всієі краіни в цілому. На вищий щабель в ієрархіі видатних земляків безумовно треба ставити таких, які безпосередньо тут жили і працювали.
Можу не вагаючись назвати першу десятку в якій кожний мабуть є — Primus inter pares:
— М.Кропивницький і І.Карпенко Карий — засновники першого професійного, украінського театру в Єлисаветграді, який згодом дав нашому місту право називатися Колискою Театру Корифеів( ось вам готовий, між іншим, але забутий бренд міста. Тут вам і самоідентифікація, і виключно якісний «товар», який не соромно представити гостям. І не треба ніякого креативного мислення, щоб повернути його городянам. Спочатку можна зробити хоча б в’ізд в місто у вигляді імпровізованого входу в театр з відповідним надписом). Для скептиків і на підтримку цих двох кандидатур наведу слова великого театрального митця К.Станіславського:
«Я давно знаю і люблю украінський театр, його чудових майстрів, з творчістю яких познайомився ще за часів своєі молодості. Ми вчилися тоді у Кропивницького, Заньковецькоі, Садовського, інших украінських акторів правді і простоті на сцені, для нас зразком був той мистецький ансамбль, яким відзначалася іх трупа»
І я вірю Станіславському.
— Д.Остен-Сакен — командир 2-го резервного кавалерійського корпусу, штаб якого з 1835 року знаходився у Єлисаветграді. П’ятнадцять років граф Дмитро Остен-Сакен був фактично правителем міста. Своїм розвитком і благоустроєм Єлисаветград (і навіть сучасний Кіровоград) багато чому був зобов’язаний цій людині. Завдяки йому було збудовано кілька кращих будинків та інших споруд, що належать місту. Це, зокрема, адмінприміщення, великий міст через Інгул, сади і бульвари, що існують і тепер. Було висаджено дерева на Ковалівці та інших вулицях. За клопотанням Дмитра Єрофійовича було розпочато покриття бруком проїжджих частин вулиць. Аби віддячити благодійнику за його турботи про міську громаду, міська дума 7 квітня 1864 року прийняла рішення присвоїти графу Остен-Сакену звання «Почесного громадянина міста Єлисаветграда«. Це була перша подібна нагорода у місті і одна із перших у Російській імперії;
— Г.Нейгауз — представлення і рекомендацій сьогодні не потребує;
— К.Шимановський — аналогічно;
— Ф.Козачинський — відомий художник і видатний педагог. Достатньо згадати учнів Феодосія Сафроновича: О.Осмьоркіна, А.Нюренберга, П.Покаржевського, О.Фойницького, В.Рибака... Взагалі, на мій погляд, ця неординарна постать першого і єдиного керівника знаменитих єлисаветградських «вечірніх рисувальних класів», організатора першоі в місті художньоі виставки, засновника першоі картинноі галереі( за великим рахунком Ф.К. був фундатором місцевоі школи художнього мистецтва як Г.Нейгауз музичноі) абсолютно незаслужено нами забута, а точніше — не знана. Можливо тому, що його учні і іх нащадки виявилися значно менш вдячнішими, ніж вихованці і послідовники Генріха Густавовича. Маю намір написати про Козачинського в окремому пості.
— Я.Паученко — художник-архітектор. Багато в чому завдячуючи саме Якову Васильовичу, наше місто називали колиись «маленький Париж». Ще зауважу, що Я.П. народився в Єлисаветграді, закінчив Московське училище живопису, архітектури та скульптури, але повернувся до рідного міста, щоб навіки закарбувати своє ім’я і добру пам’ять по собі в численних спорудах і будівлях, якими городяни пишаються і до тепер;
— В.Ястребов — відомий історик, етнограф, археолог, педагог. Важко переоцінити наукові дослідження Володимира Миколайовича проведені ним з вивчення історіі центральноі і південноі Украіни. В.Я. був фундатором музейноі справи на єлисаветградщині і першим керівником міського історико-географічного музею. Відзначаючи заслуги Ястребова перед кіровограцями і вшановуючи його пам’ять (і звичайно, повертаючи іі нащадкам) у 1993 році було засновано обласну краєзнавчу премію його імені;
— Роберт і Томас Ельворті — завдяки саме цим двом англійцям наше місто отримало наприкінці XIX — початку XX століть потужний поштовх промислового і економічного розвитку. Брати стали засновниками підприємства, яке згодом перетворилося на справжню гордість вже кіровоградців. Були часи, коли «Червона зірка» годувала чи не половину населення міста.
Хоча тут є одне «але» — ми звикли не відокремлювати братів один від одного. А це не зовсім правильно. В історичному плані роль Томаса, меншого з братів, обмежилася лише визначенням місця, де Ельворті вирішили розмістити виробниче підприємство свого сімейного бізнесу. Будучи менеджером, він весь час знаходився в роз’іздах і не затримувався надовго в Єлисаветграді. А от керував тут всім і будував завод — Роберт. До того ж помер Томас в 1891 році, коли підприємство складалося ще тільки з невеличких майстерень. В найпотужніго на ті часи в Росіі і Європі(!) виробника с/г техніки воно перетворилося лише через п’ятнадцять років по тому. І це, безумовно, була виключно заслуга Роберта. Та особливу повагу у городян старший з братів заслужив своіми добрими справами — Роберт Ельворті був щедрим меценатом і багато коштів виділяв для розвитку Єлисаветграда. За його гроші будувалася школа (зараз ЗОШ № 3), він допомагав прокладати трамвайну гілку, фінансував театр, лікарні, будував житло для своїх робітників (район Новомиколаївки). На заводі була створена споживча каса, пенсійний фонд і…. футбольний клуб(фактично перший ФК в історіі Украіни).Тому наа вакантне місце (замістьТомаса) в десятці я запропонував би іншу, теж несправедливо забуту земляками, людину:
— А.Дмитрян. Анна Михайлівна була, увага! — Потомственою почесною громадянкою Элисаветграда. Для довідки: А.Д. єдина жінка в його історіі, яка носила це звання. Вона була одним з активних учасників міського благодійного фонду поруч з Робертом Ельворті, Станіславом Шимановським(батько Кароля), Олександром Пашутіним, Яковом Шульгіним(відомий історик, батько героя Крут Володимира)….. Але справжню славу і безмежну повагу співгромадян принесла ій побудована за власний кошт і подарована громаді міста лікарня Св.Анни(друга міська лікарня), яку вона і надалі допомагала фінансово утримувати.
Звичайно, до цієі славноі історичноі десятки на Алею можна додати ще й міського голову О.Пашутіна, але після спорудженого йому пам’ятника, то вже буде «масло масляне».
На привеликий жаль, після 17-го року, лихі довоєнні не подарували нам жодноі видатноі чи навіть яскравоі постаті. Місто не лише розгубило своі самобутні культурні традиціі випестовані попередниками(тільки перед самою війною відновив роботу театр), але навіть втратило своє ім’я. Так завершився «золотой вєк«міста епохи Єлисаветграда. Тут доречно нагадати місцевим шанувальникам Троцького, що до цієі чорноі справи безпосередньо приклав свою руку і «выдающийся» земляк.
Не дуже балували нас видатними особистостями і роки повоєнні. Та все ж особливе місце, серед тих небагатьох, займає наш славнозвісний сучасник Анатолій Кривохижа, який, на мою думку, має бути гідно представленим на Алеі Слави. Анатолій Михайлович, відродивши славні традиціі украінських аматорських танцювальних груп 18-19 ст., створив самобутню і неповторну кіровоградську школу національного народного танцю, відому далеко за межами навіть нашоі краіни. Він виховав цілу ятраньску плеяду відомих майстрів(виконавців і педагогів) з цього виду мистецтва — своіх послідовників.
В другу шеренгу видатних земляків, як на мене, треба поставити тих, хто жив і навчався в рідному місті, але здобував свою славу вже далеко за його межами.
Першими серед них я б назвав політика і письменника Володимира Винниченка і поета Євгена Маланюка. Не за своєі доброі волі вони покинули Украіну, але ніколи не поривали з нею зв’язків, працюючи навіть в еміграціі( наскільки це було можливо і кожний по-своєму) в інтересах украінського народу.
Далі — художник, мистецтвознавець А.Нюренберг. Амшей Маркович деякий час залишався в місті і після навчання. Був навіть першим головн. редактором першоі радянськоі, ще в Єлисаветі, газети(1919р.);
— фізик ІгорТамм;
— професор живопису Олександр Осмьоркін;
— сучасний композитор Ігор Крутой.
Цілком заслуговують своі місця на Алеі Слави і наші видатні сучасники — спортсмени:
— Почесний громадянин Кіровограда, багаторазовий чемпіон світу з велоспорту Олександр Симоненко;
— неодноразові паралімпійські чемпіони Юрій Андрюшин і Алла Мальчик.
Ось і весь перелік найвідоміших видатних, а почасти і знакових, імен єлисаветградців-кіровоградців, які я хотів би бачити на майбутній Алеі Слави. Звісно, це тільки на мій погляд.
